3. Ретельно розроблений і глибоко продуманий зміст процесу навчання.

Загалом, навчання в братських школах ділилось на два етапи: початкове і середнє.

Початкове навчання – це читання (розпізнавання букв та їх складання, пояснення прочитаного, осмислення і розуміння). Письмо, вивчення граматики, лічба, церковний спів та порядок.

Середнє навчання охоплювало вивчення граматики, риторики, діалектики, музики. Учні вивчали слов’янську, українську (просту),грецьку, латинську та польську мови.

Навчання читати здійснювалось буквоскладальним методом. Воно охоплювало такі етапи: розпізнавання букв та їх складання,та пояснення прочитаного, міркування і розуміння. Найповніше уявлення про порядок вивчення дав перший друкований буквар, виданий у Львові І.Федоровим у 1574 році. Зважаючи на розміщення навчального матеріалу, спочатку вивчали азбуку від літери “A” до іжиці. Учні запам’ятовували назву кожної букви. Після цього азбуку читали від іжиці до “A”. Таке багаторазове повторювання повторювання азбуки допомагало учням краще запам’ятати назви й зображення кожної букви і перешкоджало механічному запам’ятовуванню назв букв у їх послідовному порядку. Коли учні твердо запам’ятовували назви букв, вони переходили до читання складів. У кінці букваря містилися різні афоризми, молитви, повчання як матеріал для читання. Буквар був також і підручником для початкового навчання лічби – кожна вправа мала певний порядковий номер. Після вивчення азбуки діти переходили до вивчення Псалтиря і Часослова.

4. Чітке методичне забезпечення педагогічного процесу.

Стверджувати

Можна сміливо стверджувати, що принцип наочності навчання займав у роботі вчителів братських шкіл провідне місце, Найпоширенішим видом наочності були словесна і порівняльна аналогія та зіставлення. Ними часто користувались у політичних, полемічних та навчальних творах. Це

робило мову яскравою і сприяло глибшому засвоєнню матеріалу. Наприклад, Старицький порівнював грім з шумом, що спричиняє нагріте залізо при спусканні у воду; процес дихання звірів, птахів і людини – з роботою “міхів ковальських”. [4.90.].

З цікавим прикладом наочності ми зустрічаємося в азбуці Каріона Істоміна. Він, показуючи різноманітні зображення літер у букварі, як правило, починав із зображення фігури людини.

З метою наочності широко використовувалась книга. З найдавніших часів в Київській Русі книгу не тільки прикрашали різноманітними елементами, а й ілюстрували. І якщо враховувати, що вона призначалась не тільки для читання. А часто й для навчання, то можна сказати. Що ілюстровані рукописні підручники в нашій країні існували ще в найдавніші часи. Значна кількість таких книг була у XVI – XVII столітті. Львівський рукописний підручник з математики (1630) містить велику кількість схем, таблиць, креслень та малюнків. Одним з перших видань ілюстрованих навчальних посібників був “ Анфологіон” (1619). Книга насичена великою кількістю художньо-виконаних заставок і мініатюр. З метою наочності навчання широко використовувались і руки. За допомогою рук діти вчилися рахувати до десяти.

Для кращого розуміння матеріалу учні мали опитувати один одного, а залишаючи школу. Повторювати його з тим, щоб прийшовши додому, ще раз прочитати урок батькам. На наступному уроці учитель проводив опитування вивченого матеріалу, а в суботу повторювалось усе, що вивчалось протягом тижня. Така система повторювання забезпечувала глибокі і систематичні знання. Крім щоденних опитувань, у братських школах проводились і періодичні перевірки знань. Так, у Луцьку ректор мав через кожні чотири тижні проводити іспити.

Отже, братські школи встановили чіткий порядок навчального дня і навіть такий цікавий з педагогічної точки зору захід, як контроль батьків за виконанням домашнього завдання. До речі, Статут братських шкіл , очевидно, передбачав досить високий освітній рівень батьків чи осіб, що їх замінювали.

У братських школах навчання проводилось різноманітними методами. Здебільшого це було читання лекцій за записами, які учителі давали учням для переписування додому. Рекомендувалось також проводити бесіди, які в основному мали катехізесний характер. У старших класах організовувались приватні та публічні диспути.

Львівська братська школа та її Статут

Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою вищого ніж початковий рівня. Першими її керівниками були Стефан Зизаній, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Іван Борецький… Опікунами школи були старшини братства. Найхарактернішою особливістю

школи з перших днів її існування був її всестановий характер. Братчики під-

креслювали, що школа заснована для навчання дітей усіх станів, плата здійснювалась за можливостями кожного. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики чинили за апостольськими правилами. Такі привілеї їм було надано після відвідин у 1585 році Львова константинопольським патріархом Єремією II. Саме тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита. А підпорядковувалось безпосередньо патріарху константинопольському. Надання цього статусу було першим визнанням подвижницької діяльності братств.

Виховання у даній школі носило церковний характер, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний. Предмети навчалися тогочасною українською мовою. Викладались також слов’янська та грецька мови та “вільні науки”. Але найбільша увага приділялась гуманітарним наукам, тобто граматиці. Діалектика вивчалась для оволодіння мистецтвом дискусії. Її разом з риторикою вів один учитель.

Спів – один з основних предметів Львівської братської школи. Уроки музики проводились в суботу. Учні школи співали в хорі, за що отримували певну плату, харчі, одяг ( темно-зелений кунтуш, жовтий жупан, чоботи, шапку ). При навчанні використовувались елементи народного фольклору, гумору…

Загалом, вказівки щодо навчальної системи Львівської братської школи були чітко подані у її статуті.

СТАТУТ

Ø Якщо батьки хотіли віддати свою дитину на навчання, то вони особисто йшли до ректора, беручи своїх сусідів за свідків, і підписували з ректором угоду, згідно якої школа зобов’язувалась навчати дитину, а батьки – слідкувати і сприяти навчанню. Батькам прочитували реєстр, щоб ті знали якими методами буде проводитись навчання і щоб батьки не протистояли цим методам. У випадку, якщо батьки хочуть забрати свою дитину зі школи, то вони приходять до ректора з тими ж свідками.

Ø Дидаскали, взявши дитину повинні її вчити, за непослушання – наказувати, але не по-тиранськи, а по-учительськи. Вони повинні ставитись до всіх дітей однаково, як до багатих, так і до бідних. Адже становище дітей у школі залежало не від матеріального достатку їх батьків, а від їх успішності у школі.

Ø Від братства в школі мали бути приставлені двоє людей, які спостерігали за навчальним процесом, за хорошими і поганими справами. У них мав бути реєстр під братською печаткою, в якому дидаскали повинні були вписувати дані про навчання дітей у школі.

Ø Діти приходили до школи у зазначений час: в 9 годині влітку, взимку дещо пізніше.

Ø Кожен учень мав сідати на своє місце. Більш здібні діти сиділи вище (навіть якщо вони були бідні), менш здібні – нижче.

Ø Кожного ранку дидаскал мав слідкувати за присутністю учнів. Якщо хтось був відсутній, то він мав послати за цим учнем додому і дізнатися про причину його відсутності.

Ø Вранці навчання не починалося без читання молитви. Після молитви кожен розповідав про вчорашній урок, що читав, писав вдома. Потім починали вчити Псалтир та граматику.

Ø Після обіду хлопці пишуть на табличках кожен свій урок, заданий йому учителем. Це робили всі, окрім малечі, яким учителі самі писали.

Ø Вивчивши у школі важкі слова, учні повинні були їх спитати один в одного, диспутувати, а прийшовши додому – повторити їх знову

Ø У суботу зранку повторяли уроки, які вивчали на протязі тижня. Після обіду вчили пасхалії, рахунок, музику…

Ø Після вечірні в суботу дидаскал мав розмовляти з дітьми більше ніж в інші дні, навчаючи їх страху божому, звичаям, традиціям, як вони повинні поводитись в церкві, вдома, на вулиці.

Ø Кожного тижня 2х-4х хлопців призначали слідкувати за порядком в школі. Учні, які були обрані за списком не мали відмовлятись від цієї справи. В їх обов’язок входило прийти до школи раніше, підмести всю школу, затопити піч і сидіти біля дверей, щоб всіх бачити, щоб знати все, хто як поводився, що робив…

Ø Якщо хтось пропускав шкільні заняття, того більше не приймали до школи.

Статут Луцької греко-латино-слов’янської школи

Засноване 1617 року Луцьке братство незабаром також створило школу

вищого типу, а 1620 року спорудило для неї мурований будинок. У рукописному збірнику школи вписано датовані 1624 року два документи, що регламентували характер і структуру цієї школи – “Права школи греко-словянської Луцької артикули” і “ Порядок шкільний.” Обидва документи

діяли одночасно, анітрохи не суперечачи один одному. “Порядок шкільний” був основним документом про організацію школи. Артикули зосереджують увагу на дотриманні учнями дисципліни. Вчителями школи були ченці братського монастиря – Єлисей Ільковський, Павло Косинський, Августин Славинський. Серед учнів були діти міщан і шляхти, а також убогі. Програма навчання була наближеною до львівської. У школі користувалися українськими та польськими книжками. Високо було поставлене питання навчання співу, причому учні користувались партесами на шість вісім і більше голосів.

СТАТУТ

Ø Так само, як і у Львівській школі першого дня дітей приводили батьки, вносячи у шкільну казну 4 гроша.

Ø Так як учні вивчали іноземні мови, то батьки повинні вислухати пораду старшого щодо здібностей учня.

Ø В навчальний час, зранку це чи після обіду, всі повинні приходити вчасно, заходити в клас тихо, без розмов, шепотів; сидіти на своєму місці і уважно слухати, розуміти, запам’ятовувати. Важливо було вміти відтворити весь матеріал у тій формі, якою подав це дидаскал.

Ø Ніхто не повинен заключати ніяких договорів, угод в школі чи вдома без відома дидаскала чи батьків. Твердо розуміючи, що все це крадіжка, а крадіжка – це смертний гріх.

Ø Учні не повинні розповідати стороннім людям про те, що відбувається в школі.

Ø Вони не повинні приносити до школи сторонніх речей чи інструментів крім шкільного обладнання.

Ø Ніхто не має ходити ні на які непристойні бенкети, зібрання, не повинні дружити з невихованими дітьми.

Ø Кожної неділі чи свята учень має відвідувати службу божу, не дивлячись ні на які причини, крім хвороби.

Про високий рівень викладання у школі свідчить те, що її учні та вчителi

не лише декламували, а й складали вірші тодішньою українською мовою.

Київська братська школа

Братський рух поступово поширився із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди, починаючи з 1600 року перебралася значна частина активних діячів України. Це, насамперед, Захарій Копистенський, брати Памво, Степан Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній, Гавриїл Дорофієвич .

У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа заснована у 1615 році і стала родоначальницею Київського колегіуму. Першим її ректором став вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим – Мелетій Смотрицький, третім – Касіян Сакович. В цілому, братська школа носила демократичний характер. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі школи часто разом із студентами та учнями подорожували по містах та селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства.

Щодо системи навчання у Київській братській школі, то навчання велося на “простій” і слов’янській мовах, що яскраво свідчило про збереження народності у системі шкільної освіти. На високому рівні викладалася і граматика, велика увага приділялася малюванню, історії, географії, віршуванню (вірші писалися з приводу свят, визначних подій, похорон .), співу, драматичному мистецтву, яке спочатку носило суто релігійний характер, пізніше – напівсвітський. Курс математики включав: цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, геометрію, оптику, хронологію. Арифметиці і астрономії приділяли меншу увагу ніж риториці, філософії, богослов’ю.

Слід зазначити, що тривалий час навчання в Україні здійснювалося за рукописними азбуками та підручниками. В той час вони були досить складними для користування.

Отже, особливо велика заслуга у справі пожвавлення шкільної освіти - формуванні передових педагогічних ідей, розробці нових органічних форм навчання і взагалі розвитку просвітницької думки і культури в Україні, належить братствам. А сама система виховання в їх школах та організаціях, антифеодальні повчання, гостра полемічна література широко використовувалась у боротьбі за права українського народу.

Розділ II

Школи Запорізької Січі

Козацька доба приваблювала багатьох письменників, учених, дослідників, істориків, археологів, педагогів різних часів та народів, так як багатовіковий козацький визвольний рух зумовив унікальне явище не лише східнослов’янськоъ, а й світової культури – козацьку педагогіку.

Козацька педагогіка – частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті образ козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю. Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження. Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові школи на території Січі.

Перша школа на Січі, відкрита у 1576 році, слугувала зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося перебувати жінкам. Навіть отамани залишали свої сім’ї за межами Січі. За порушення цього порядку загрожувала смертна кара.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що готувались до паламарів і дияконів – у цьому відділі було завжди 30 учнів. Крім цього існував відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти ( їх було біля 50 ), яких навчали грамоті, співу та військовому ремеслу.

У козацькій педагогіці чільне місце посідає батько. Він – захисник сім’ї, роду, творець історії, державності, символ мужності, відваги, взірець для наслідування. Батько – перший учитель, який формує у своїх дітей лицарську честь і гідність, цілеспрямовано займається їх загартуванням, готує до подолання життєвих труднощів.

Козацька сім’я характеризується глибокими демократичними та духовними традиціями, рівноправністю чоловіка та жінки. Чоловік навіть у сімейному житті керувався лицарськими чеснотами. Материнське слово в сім’ї є не менш вагомим, ніж слово батька, вона виховувала дітей на

козацькому фольклорі, вселяла в їхні душі любов до Батьківщини, віру в перемогу добра, надію на щасливе життя. Мати символізувала берегиню традицій свого народу.

Сімейні виховні традиції продовжували досвідчені козаки у школах. Так, Д. Яворницький поділив запорізькі школи на січові, монастирські та церковно-парафіяльні.

До січових шкіл хлопчиків приводили батьки. Головним учителем був ієромонах, який, крім прямих обов’язків наставника, піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих, хоронив померлих і про все детально розповідав кошовому отаману та прикордонному лікарю. У таких школах на високому рівні навчали музики, співу та інших мистецтв. При таких школах існував відділ співаків. З часом він виокремився в школу “вокальної музики та співу”. Тут вивчали також латину, піїтику, арифметику, риторику, геометрію, географію, астрономію, військову справу. Латину вивчали як мову міжнародних відносин, мову науки того часу. Користувались латиною і в полеміці, в боротьбі проти окатоличення. З 1754 по 1768 рр. існувала також Головна Січова школа, що за рівнем навчання прирівнювалась до кращих братських шкіл. У ній вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі і виникла 1576 р. Тут навчалась молодь під керівництвом ієромонаха грамоти, молитов, Закону Божого і письма.

Церковно-парафіяльні школи існували при приходських церквах і охоплювали запорізьких козаків, які жили в паланках по слободах, хуторах, зимівках. Деякі з таких шкіл культивували ще й вокальну музику та церковний спів. Подібні школи були на Січі та в паланках.

Особливої уваги заслуговують школи джур, які продовжували традиції сімейного виховання. Від наставників юні джури переймали військову науку, вчилися жити й перемагати в екстремальних умовах Джури жили в куренях із дорослими й одночасно вчилися у січових школах.

Почесне місце серед навчальних закладів займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України аж до другої половини XVIII століття. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали як церкву: Покровська, Успенська… Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання – обмежені. Дітей навчали рахувати, читати, писати. Виховання носило релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.

Більшість учителів, які навчали козацьких дітей, уважно стежила за їхніми успіхами і коли помічала одарованих учнів, то рекомендувала їх для подальшого навчання в школах підвищеного типу.

Слід зазначити, що у всіх вищезгаданих навчальних закладах панував волелюбний дух козацтва. Особливе місце відводилось ідеям і засобам

народної педагогіки, українознавства. Педагоги разом з вихованцями і

батьками дотримувались народних обрядів, звичаїв, традицій. Тут реалізовувався принцип гармонійного виховання людини, оскільки одночасно із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося

психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору в школу молодих людей, так званих молодиків. “Хто хотів би стати козаком – мусив наперед служити три роки в старого козака за джура. Джура виконував роботу різного типу: носити за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу, коли навчався від того козака володіти зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.” Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки. До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування. Методи навчання в школах були обмежені, хоча учителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки, коли учитель, узявши руки в боки, зображував букву “Ф”, піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, - “Х”, опустивши руки і розставивши ноги – “Л” і т.д. Посібниками для навчання був Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна “Козацька читанка”. Перший розділ “Читанки” містить реєстр “Переяславських статей 1659 року”. Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від Букваря до Часослова, потім до Псалтиря і т.д, який супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С. Сірополко пише, що в цих школах хлопчиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”. [9.59]. Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою… Усе це підносило дух учнів, давало їм наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості. Як і бувале козацтво, молодь на свята у процесі ігор змагалася на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль… Традиційними були змагання на конях ( скачки, перегони та ін.).

Школи в Запорізькій Січі існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, Часослова – до 5 карбованців. Дітей також навчали читати, писати, рахувати. У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях. Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання ”військового служителя” і користувалися високим авторитетом. Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання , які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда

про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції. В той час, коли у школах Західної Європи того часу в системі педагогічних прийомів використовувалась звичайна різка, українське козацтво XVI-XVIII століття утвердило систему освіти на принципах гуманізму, демократизму й народності. В учнівському колективі утверджувались принципи самоврядування, що нагадувало козацьке. Учні обирали із свого складу двох отаманів: одного для старших, другого - для молодших .Якщо ті не виправдовували довір’я, після закінчення навчального року їх переобирали. У Запорізьких школах усі мали рівні права та обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу країни, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство: хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності та дружбі, християнській любові до кінця життя. У духовному житті молоді козацькою педагогікою відводилась особлива роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості. Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види духовного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів’я, приказки тощо). Вони були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

Українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім – дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської козацької педагогіки. Другий ступінь козацького виховання можна назвати родинно-шкільним. Пізніше козаки, які прагнули знань, училися у вітчизняних колегіумах, у відомих університетах Європи, отримували підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і виховані на європейському рівні, часто очолювали національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України. У січових і козацьких школах, школах джур, а також по закінченні вищих навчальних закладів юнацтво отримувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове виховання, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл.

Звідси бачимо, що козацька духовність розвивалась на основі багатогранних національних традицій, християнської віри. Дослідники козацької духовності називають такі її складові: козацька ідеологія, філософія, мораль та етика, козацький світогляд, характер тощо.

Важливе місце в духовному житті молоді козацька педагогіка відводила неписаним законам, які складали кодекси лицарської честі та звитяги. Кодекс лицарської честі містив такі якості особистості:

Ø Любов до батьків, до рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, у ставленні до Батьківщини.

Ø Готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема, про дітей.

Ø Шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі.

Ø Непохитна вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість і скромність тощо).

Ø Відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави.

Ø Турбота про розвиток національних традицій, звичаїв та обрядів, бережливе ставлення до природи, землі.

Ø Прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів, пам’яток історії та культури.

Ø Цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму.

Ø Уміння скрізь і всюди чинити благородно, шляхетно, виявляти лицарські чесноти.

Отже, у козацьку добу було створено систему української освіти та виховання, тісно пов’язану із свободолюбивим духом козацтва, побратимства, основою якої були принципи гуманізму, демократизму, народності, ідеї українознавства та української етнопедагогіки. Зараз ми є безпосередніми свідками того, що українські козацькі національні традиції відроджуються, оновлюються, відроджується національна свідомість, розвивається українська етнопедагогіка. Досить часто проводяться посвяти в козаки, тижні козацької слави, фестивалі, козацькі змагання. Адже наші козаки завжди підтримували прагнення до грамоти, освіти, надавали підтримку православним братствам та їх школам, обстоювали збереження в них національного, народного духу, православної віри, виховання патріотизму, любові до рідної землі, її народу, рідної мови, шанування народних, козацько-лицарських звичаїв, традицій, тобто здійснювали українознавчий напрям у навчанні та вихованні.

Висновки

Отже, як бачимо педагогічна думка в Україні розвивалась не на пустому місці, а на основі багатостолітнього виховного досвіду народу та під впливом педпгогічних ідей визначних діячів братських шкіл та шкіл Запорізької Січі, які значною мірою пожвавили розвиток шкільної освіти, провели глибоку системну організацію педагогічного процесу в Україні, сприяли глибокому національному вихованню, всебічному розвитку підростаючого покоління, виховати в них почуття патріотизму, гуманності. Саме в цих школах було ретельно розроблено і глибоко продумано зміст процесу навчання, чітке методичне забезпечення цього процесу. Отже, учителі України достатньо чітко зрозуміли важливість таких педагогічних вимог, як послідовність і систематичність у навчальному процесі. Щодо козацької педагогіки, то у цю добу було розроблено чітку систему української освіти та виховання, тісно пов’язану з свободолюбивим духом козацтва, побратимства, основою якої були принципи гуманізму, демократизму, народності, ідеї українознавства та української етнопедагогіки.

Такий послідовний і продуманий розвиток освіти був зумовлений тим, що український народ завжди прагнув до грамоти, освіти, обстоював збереження національного, народного духу, православної віри, любові до рідної землі, мови, традицій, звичаїв.

Найголовнішим аспектом тут є те, що освіта була доступна усім верствам населення, як бідним, так і багатим, і ставлення учителів до учнів від цього не змінювалось.

Для підсумку слід зазначити, що саме розвиток освіти і виховання тогочасної України лишив свій відбиток на розвиток сучасних нам педагогічних ідей.