Мікрорівень: основні характеристики

Дослідження мікрорівня політичного часу повертає нас до розгляду “класичної” дилеми структури і актора. Адже, саме тут актуалізується складна теоретична та практична проблема: яким чином політичні структури, інститути, моделі змінюються, як до цього причетна діяльність конкретної людини (і чи причетна взагалі?), якою є в такому разі природа таких структур, інституцій, їх роль в політичному “житті”? Соціальні науки вже давно блукають в лабіринті цих загадок, але так і не знайшли тієї надійної “нитки Аріадни”, яка б вивела нас на правильний шлях. Зважаючи на це, навряд чи слід очікувати швидкого розв'язання цієї проблеми, однак, концептуальне окреслення вже самого спрямування в тому напрямку є великим кроком вперед. Одним з таких напрямків є, так звана, “нерутинна політика” (“non-routine politics”).

Концепт “нерутинної політики” потрапив в арсенал політичних досліджень відносно нещодавно (кінець 90-х років минулого століття) і його появу можна пояснити інтенсивним розвитком дослідницької програми “політології суперечок між сторонами” (contentious politics), яку її автори безпосередньо пов’язували з “нерутинними політичними процесами” - що, мають “більше епізодичних характеристик, аніж постійних; здійснюються у взаємодіях між тим, хто формулює вимоги, та їх опонентами; мають вплив чи потенційною впливають на інтереси, як мінімум, декого з тих, хто формулює вимоги; і залучає владу в цей процес, як посередника, як свою мету та як захисника прав” [7; p.7].

Очевидно, дослідження епізодичного, непостійного (що, без сумніву, веде до кращого розуміння “постійного”) у політиці, а також взаємодії учасників указаних процесів з оточуючим їх “політичним середовишем”, вимагали більш прискіпливої уваги до політичної динаміки, або ширше – до проблем часу (як фізичного, так і політичного), який(і) тепер виступив(ли) не просто фоном для досліджень, які проводилися, а своєрідним “темпоральним ефіром” з власною “внутрішньою логікою розвитку”, “виміром, у якому ідеї, поняття, інститути розвиваються” [8, p. 316].

Для того, щоб зрозуміти типові методологічні стратегії дослідження мікрорівня політичного виміру, як “нерутинної політики”, розглянемо в загальних рисах один з концептів цього напряму, запропонований Б. Кубісеком (2004). Цей підхід є поєднанням трьох аналітичних інструментальних блоків (a three-toolset approach): соціальних, психологічних та когнітивних наук, звідси його скорочена назва - 3TSA.

Перший блок цього підходу має справу з соціально-політичною динамікою, яка охоплює широкі механізми стабільності та зміни, включаючи й внутрішньогруповий рівень процесів, що залежні від їх загальних характеристик. Другий – відмінності першого порядку (ordinary differences) – вивчає природу та ефекти різнорідності серед членів однієї групи у зв’язку з тим, як вони розуміють умови, реагують на події та взаємодіють один з одним. Третій блок - відмінності другого порядку (extraordinary differences) – пов'язаний з відношеннями та засобами, які можуть дати можливість індивідам впливати на умови, незважаючи на ускладнення, для спрямованої та ефективної діяльності, яка створена факторами та можливостями, описаними в перших двох блоках.

Докладніше розглянемо їх. Перший блок включає в себе аналіз характеристик “зовнішніх умов” існування індивідів, у контексті впливу цих умов на їх “часові горизонти”, на уявлення індивідів про політичні зміни та очікування від них. Як підкреслює Б. Кубісек, ці умови характеризуються поєднанням двох домінуючих механізмів політичної динаміки – динаміки стабільності (“загальноприйнятий” погляд) та динаміки нестійкості (переглянутий концептуальний погляд, як доповнення до “загальноприйнятого”) [10; pp. 41-82].

Динаміка стабільності зберігає політичний порядок в “нормальний” час за допомогою декількох структурних механізмів, таких як:

• “самопосилення” (self-reinforcing) – регулювання політичних порядків самовідтворює та посилює їх, актори, які займають привілейоване місце в існуючих ієрархіях мають стимул зберегти свої виключні позиції, тим самим зберігаючи існуючі політичні структури від докорінних змін;

• “підтримка статус-кво” (status quo bias) – створення найоптимальнішого режиму для задоволення інтересів акторів (політичних, соціальних, економічних тощо), які займають високі державні та корпоративні посади;

• “консенсус” (сonvention) – структурні обмеження для більшості індивідів у виборі можливих/альтернативних ідей про минуле/теперішнє/майбутнє та супутні їм практики [11; pp. 41-62].

На відміну від динаміки стабільності, динаміка нестійкості створює можливості для змін, які, у свою чергу, генеруються такими механізмами:

• “багатофакторними політичними умовами” (multifaceted political conditions) – різнохарактерним виміром проблем та різними способами використання ресурсів, що створюють можливість для появи/розвитку альтернативних ідей та практик;

• “суспільною гетерогенністю” (societal heterogeneity) – “мережами”/сумісництвом груп та організацій (за допомогою діяльності та інтересів), що призводить до конфліктів/новацій в уявленнях та “часових горизонтах” акторів;

• “вікнами можливостей” (windows of opportunity) – загальні події, які можуть допомогти в прагненні до змін;

• “неповними перемогами” (incomplete victories) – ті політичні актори, що отримали політичну “поразку” в певний момент, і далі залишаються в “грі”, працюючи в сторону змін [12; pp. 65-82]. Сама по собі ритміка динаміки змін неоднакова, як при динаміці стабільності (швидка – викликає “шок”, а повільна – проявляється у вигляді “трендів”), так і за динаміки нестійкості (швидка – у формі своєрідних “каскадів”, а повільна – піднімається по висхідній, і відповідно більше піддається цілеспрямованому політичному контролю).

В цьому блоці теоретично проблемними видаються уявлення про індивідуальну схожість політичних акторів, що використані для розуміння соціальних та політичних “реальностей” в зображенні внутрішньогрупової динаміки, яка дуже важлива для можливих політичних змін.

Подолати ці теоретичні ускладнення автор намагається у другому блоці свого підходу, використовуючи відмінності першого порядку (ordinary differences), де головний акцент робиться на особистісних та міжособистісних відмінностях.

У першому випадку, загальні відмінності серед членів групи можуть генерувати потенціал для змін у поширених ідеях/практиках, за допомогою:

• сприйняття політичних умов – гетерогенності уявлень про зміни, як можливі так і /або бажані;

• навчанні на основі політичних подій – різниці у здібностях, які відповідають за адаптацію нових уявлень, як через механізми здивування, так і цілеспрямованого набуття нових навичок.

У випадку міжособистісних відмінностей, загальні відмінності серед членів груп можуть дати можливість деяким акторам ініціювати зміни в уявленнях/практиках, використовуючи для цього:

• взаємини, різницю в межах дій і уявлень, які спостерігаються як іншими, так і самими посередниками;

• вплив, гетерогенність в межах дій та уявлень, які прийняті іншими, разом з ініціаторами та посередниками таких змін [13; pp. 85-99].

Проблемний аспект присутній і в цьому блоці. Пов'язаний він з тим, що не зовсім зрозумілим залишається, як умови та можливості, створені політичним часом/динамікою, і відмінностями першого порядку можуть керувати цілеспрямованими, ефективними політичними змінами. Таким чином, це приводить нас до необхідності розгляду третього блоку підходу 3TSA – відмінностей другого порядку (extraordinary differences). Він складається з наступних складових:

• “ставлення до відмінностей” – готовність досліджувати (розуміти) екстраординарні проблеми на індивідуальному, груповому та соціальному рівнях;

• “різниця у можливостях” – готовність вирішувати екстраординарні проблеми на індивідуальному, груповому та соціальному рівнях, всупереч тому, що теоретичні можливості екстраординарного контролю над політичними подіями і їх наслідками виглядають малоймовірними [14; pp. 100-114].

Фокус відмінностей першого порядку призначений для додаткового вивчення “психологічних законів” індивідуальної подібності, а відмінності другого порядку пов’язані з дослідженням нахилів та обмежень індивідів. Але ані той, ані інший блоки не зможуть виконувати свою роль окремо, як додатки до вже використовуваних способів, які існують в політичній науці. Кожен блок – соціально-політична динаміка, відмінності першого порядку, відмінності другого порядку – сприяють розвитку один одного. Наше розуміння політичних змін та інших подібних процесів, як стверджує автор, в яких люди існують, дають нам дані про те, що значать індивідуальні відмінності й чому. Але таке розуміння також пояснює нам, яким чином ми думаємо про соцільно-політичну динаміку та індивідуальну схожість. Взаємодія трьох блоків, іншими словами, й визначає логіку структури 3TSA.

Звісно, деякі аспекти даного підходу можуть видаватися неоднозначними та такими, що потребують подальшого розвитку (в першу чергу, перевірка його прогностичного потенціалу, а не виключно дескриптивного), але в цілому його прийняття може стати ідейною основою для відкриття нових горизонтів наукового пошуку, як на мікро- так, частково, і мезорівнях в розвитку дослідницької програми по вивченню темпоральності в політиці, а також розуміння того, яким чином можлива цілеспрямована та ефективна політична діяльність з довгостроковими результатами.