Процесуальний етап – це сукупність послідовних процесуальних дій, сполучених єдиною проміжною метою на певному відтінку конкретного адміністративного провадження.

Найменшим структурним елементом є процесуальна дія. Бувають попередні, проміжні ат завершальні.

Нормотворче провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації в ході якої вирішується питання про формування змісту, прийняття та оприлюднення нормативно-правового акту. Видділяють такі стадії цього провадження:

• підготовка НПА;

• прийняття НПА;

• реєстрація НПА;

• набрання НПА чинності;

• оскарження.

Провадження у справах про адм.правопорушення. В юридичній науці висловлена пропозиція про те, щоб цей вид адм.проваджень отримав іншу назву – провадження у справах про адм.делікти. Стадії цього виду проваджень:

• адміністративне розслідування;

• розгляд справи;

• перегляд постанови;

• виконання постанови – включає: звернення до виконання та виконання.

Дозвільне провадження – це регламентована адм.-процесуальними нормами ді-сть органів публічної адміністрації, під час якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав юридичних та фізичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами ді-сті шляхом надання їм певного виділу дозволу. Іноді виділяють ліцензійне провадження.

Адм.процес складається з адм.проваджень.

ТЕМА: Провадження у справах про а.правопорушення.

1. Поняття провадження.

2. Суб’єкти, уповноважені розглядати справи про а.правопорушення.

3. Стадії.

1. Адміністративно-юрисдикційний є інститут підгалузі АП, який регламентує суспільні відносини, які виникають між громадянампи чи юридичними особами з одного боку та уповноваженими органами державної влади або їх посадовими особами з приводу вирішення справ про а.правопорушення. Провадження у справах про адміністративні правопорушення є самостійним видом адмніністративно-юрисдикційних правджень. Для адм.-юрисд. Проваджень характерними є загальні ознаки, притаманні всім адм.-юр. провадженням. У той же час такі провадження мають і певні особливі риси, які стосуються кола суб’єктів, уповноважених розглядати справу, а також змісту окремих складових елементів цього виду адм.-юрисд.проваджень, відповідних стадій, етапів. Завдання закріплені у ст.245 КпАП. Згідно із цією статтею завданнями є:

1) своєчасне, всебічне, повне та об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також є не менш важливим виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адм.правопорушень, запобіганню правопорушень, вихованню громадян у дусі додержаня закону та зміцнення законності. Всебічність та повнота з’ясування обставин справи означає, що повинні бути з’ясовані всі фактори, які мають значення для правильного розгляду справи, зокрема, необхідно встановити чи взагалі мало місце вчинення правопорушення чи винна особа у його вчиненні чи підлягає ця особа адм.відповідальності, чи було завдано майнової шкоди, чи є підстави для припинення справи. Необхідно також з’ясувати чи існують обставини, які пом’якшують чи обтяжують відповідальність, дані про правопорушника, інші відомості які мають значення для справи. Найважливішим принципом провадження у справах про АП є забезпечення об’єктивного з’ясування осбатвин у кожній справі (принцип об’єктивності), цей принцип виражається через обов’язок державних органів та їх посадових осіб, уповноважених здісйнювати провадження у справах про а.правопорушення, з’ясувати всі необхідні обставини у справі без упередженості до розгляду справи.

2. Відповідно до ст.213 КпАП, справи про адм.правопорушення розглядаються:

1) адм. комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних та міських рад;

2) районними, районними у місті, міськими, міськрайонними, районними у містах комісіями у справах про неповнолітніх, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад, судами або суддями;

3) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами, посадовими особами, уповноваженими на це цим кодексом.

Пререлік не є вичерпним.

3. Стадії провадження у справах про адм. правопорушення.

По-різному виділяють стадії провадження. Традиційно виділяють такі:

1. порушення справи про адм. правопорушення – адміністративно-юрисдикційне провадження починається із факту вчинення адм. правопорушення, його фіксування у відповідному процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким процесуальним документом є протокол про адм.правопорушення. Складання протоколу передбачене ст. 254 КпАП, згідно з якою протокл про адм.правопорушення складається з уповноваженої на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громалської самодіяльності. Протокол складається у двох екземплярах, один із яких під розписку вручається особі, яка питягається до адм.відповідальності. У ст.255 КпАП визначено перелік осіб, які мають право складати протоколи про адм.правопорушення. Відповідно до ст.256 КпАП у протоколі про а.правопорушення зазначається дата та місце його складання, посада, прізвище, ім’я та по-батькаві особи, яка склала протокол, відомості про особу, яка притягається до а.ві-сті, якщо таку особу виявлено, місце, час вчинення та суть адм.правопорушення. Нормативний акт, який передбачає відповідальність за це правопорушення, прізвище та адреса свідків і потерпілих, якщо вони є, пояснення особи, яка притягається до а.ві-сті, інші відомості, необхідні для виіршення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це зазначається у протоколі. Протокол підписується особою, яка його склала, особою, яка притягається до адм.ві-сті, принаявносі свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і ними. У разі відмови особи, яка притягається до ві-сті від підписання, про це робиться запис. Така особа має право подати пояснення та зауваження до змісту протоколу, які обов’язково додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови від підписання протоколу. При складенні протоколу особі, яка притягається до а.ві-сті, розяснюються її права та обов’язки, які передбачені ст.268 кодексу і про це робиться відмітка у протоколі. У певних випадках протокол може не складатися, зокрема, у разі виявлення а.правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото і кінозйомки, відеозапису протокол про а.правопорушення не складається, а постанова у справі про а.правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адм.відповідальності. В цьому випадку копії постанови у справі про а.правопррушення, а також матеріалів, зафіксованих за допомогою таких технічних засобів надсилаються особі, яка притягається до адм.ві-сті протягом 3 днів з дня винесення такої постанови. Акт та розпорядження видаються в такому випадку. В акті фіксуються податкові правопорушення. Складання протоколу або іншого процесуального документа, яки фіксує факт вчинення праовопрушення є порушенням справи про а.правопорушення, крім випадків, коли протокол не складається. Обставини, що виключають провадження закріплені в ст.247 КпАП. Провадження не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: 1)відсутність події та складу адм.правопорушення; 2) недосягнення особою на момент вчинення а.правопорушення 16 років; 3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію; 4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або НО; 5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адм.стягнення; 6) скасування акта, який встановлює адм.відповідальність; 7) закінчення на момент розгляду справи встановлених стоків; 8) наявність у тому самому факту щодо особи постанови компетентного органу про накладення адм.стягнення або не скасованої постанови про закриття справи про адм.правопоршення, а також порушення по даному факту кримінальної справи; 9) смерть особи;

2. розгляд справи про адм. правопорушення – 1)підготовка справи до розгляду; 2) безпосереднє слухання справи; 3) прийняття рішення по справі та доведення його до відома. За загальним правилом справа про а.правопорушення розглядається за місцем його вчинення, але є винятки. На етапі підготовки до розгляду справи, суб’єкт уповноважений розглядати справу вирішує такі питання: чи належить до його компетенції розгляд такої справи; чи правильно складений протокол; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справти про час та місце її розгляду; чи витребувано необхідні матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка підлягає а.ві-сті потерпілого. Розгляд справи починається з оголошенням складу колегіального органу. Розглянувши справу про адм.правопорушення орган виносить постанову у справі. Постанова повинна містити найменування органу, який виніс постанову, дату розгляду справи, відомості про особу щодо якої розглядаються справи, опис обставин, встановлених при розгляді справи, зазначених у НПА, який передбачає ві-сть за це правопорушення і прийняте по справі рішення;

3. оскарження або опротестування постанови у справі про адм. правопорушення / постанова про накладення адм.стягнення накладається органом або особою;

4. виконання рішення застосування адміністративного стягнення.

ІІ семестр

Особлива частина

ТЕМА: Правові засади державного управління в сфері економіки.

1. Характеристика управління економікою України в сучасний період. Співвідношення управління та регулювання в сфері економіки.

2. Органи, які здійснюють де-вне управління в сфері економіки.

3. Державний контроль в сфері економіки.

1. Співвідношення адміністративних та економічних методів впливу на економічні процеси, питання дерегулювання економіки. Крім адміністративних застосвуються і економічні методи. На сьогодні позиції науковців з приводу співвідношення цих методів різноманітні. Одна вважають, що це зовсім різні методи. У багатьох державах світу існують органи, які покликані здійснювати державний вплив на відповідні процеси, а також органи, які виступають в ролі посередників між державою та суб’єктами господарювання. Створення конкуренції на ринках, забезпечення захисту інтересів споживачів. В сфері енергетики діють два міністерства. Крім міністерств діють національні регулятори – Національна комісія регулювання електроенергетики України. Держвне управління – адміністративні методи впливу. Державне регулювання – це застосування економічних методів. Дерегулювання – це неповна регуляція, обмеження державного впливу на економічні процеси, ліквідація бюрократичних бар’єрів (перешкод) на шляху розвитку економіки. На сьогодні існує тенденція до скорочення видів господарської діяльності, для яких є необхідним документ дозвільного характеру. Надзвичайно багато органів в сфері регулювання економіки, повноваження яких нерідко дублюється. Отже, тенденція до скорочення дискриційних повноважень.

Господарська діяльність (ст.3 ГК України) – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Основні напрямки економічної політики держави закріплені в ст. 10 ГК і сюди віднесено такі:

• бюджетна політика;

• податкова політика;

• грошово-кредитна;

• структурно-галузева політика;

• інвестиційна;

• амортизаційна;

• політика інституційних перетворень;

• антимонопольно-конкурентна політика;

• зовнішньоекономічна політика.

Відносини в сфері економіки регулюються нормами багатьох галузей права: адміністративне право регулює владно-організаційні відносини в сфері економіки. На її думку, управління економікою – це особлива частина управління розвитком суспільства, здійснювана органами державної влади та органами МС, функціонування яких спрямоване на реалізацію конституційно-закріплених положень щодо соціальної спрямованості економіки. Державне управління економіки має владний організаційний та виконавчий характер. Проф. Рябченко виділяє особливості ДУ економікою:

• здійснюється на основі закону (ст.8 КУ);

• має активний організуючий характер, цілеспрямований характер (ст.13 КУ);

• має виконавчо-розпорядчий характер стосовно державних органів, відносин між членами суспільства. А суспільство регулює шляхом організації упорядкування;

• об’єктом управління є економіка у вигляді її окремих складових та економічного механізму;

• виражається через управлінські рішення на різних рівнях державного управління у різних його ланках;

• захищає право власності;

• має властивість регулювання процесу трансформації системи власності структури економіки;

• контролює діяльність суб’єктів господарювання недержавних форм власності.

2. Владні повноваження в сфері економіки мають ВРУ, Президент, КМУ, інші органи виконавчої влади, органи МС, судові органи. Органи виконавчої влади здійснюють цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України. Органи виконавчої влади щодо здійснення цих функцій поділяються на:

1) органи загальної компетенції – це органи, для яких функція державного управління в фсері економіки є однією з багатьох функцій (КМУ та місцеві державні адміністрації);

2) органи спеціальної компетенції – державне управління в сфері економіки є основною функцією. Поділяються на: органи галузевої компетенції (здійснюють управління певною галуззю економіки) та органи функціональної (міжгалузевої) компетенції. До органів галузевої компетенції відносяться галузеві міністерства (наприклад, Міністерство фінансів), інші центральні органи виконавчої влади (наприклад, Державний комітет України із земельних ресурсів). До міжгалузевих – деякі міністерства (Міністерство охорони навколишнього природного середовища), Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України. Відповідно до ст.116 КУ, КМУ в сфері економіки має такі повноваження:

1) забезпечує економічну самостійність України;

2) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики в сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту;

3) розробляє та забезпечує виконання таких загальнодержавних програм, як програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

4) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

5) організовує і забезпечує здійснення митних справ та здійснення зовнішньоекномічної діяльності України;

6) спрямовує та контролює роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, які здійснюють свою діяльність в сфері економіки.

П.1 ч.1 ст. 20 ЗУ „Про прем’єр-міністра України” визначає повноваження: здійснює прогнозування та державне регулювання нац. економіки, забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку, подає ВРУ пропозиції стосовно визначення переліку об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації, сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом всіх форм власності та соціальної спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури, забезпечує захист та підтримку національного товаровиробника, забезпечує захист прав споживачів, визначає обсяг продукції, робіт і послуг для державних потреб.

Повноваження Міністерства економіки закріплено в Постанові КМУ №777 від 26 травня 2007 року. Міністерство економіки є головним в системі органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економічної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України і ЄС. Основними завданнями Міністерства економіки є забезпечення формування та реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики, здійснення прогнозування та державного регулювання національної економіки, а також розроблення відповідних програмних та прогнозних документів, розроблення пропозиції щодо формування та реалізації державної ціньової політики, створення умов для сприяння розвитку ринкових відносин, забезпечення реалізації де-вної політики з питань економічного і соціального розвитку. В складі Міністерства економіки України діє урядовий орган державного управління – Державна інспекція з контролю за цінами (Постанова КМУ №1819 від 13 грудня 2000 року).

ТЕМА: Державне управління в сфері підприємництва.

1. Загальна характеристика державної політики в сфері підприємництва.

2. Організація державного управління в сфері підприємництва.

3. Методи державного управління в сфері підприємництва.

4. Державний контроль в сфері підприємництва.

5. Адаптація законодавтсва України в сфері державного підприємнитцва до законодавства ЄС.

1. Відповідно до ст.42 КУ, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Державне управління в сфері підприємництва – це заснована на законі форма де-вного впливу на підприємницьку діяльність, шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов господарської діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій в разі порушення зазначених правил. На сьогодні порядок здійснення госп.ді-сті регламентується ГК, де містяться спеціальні положення щодо стимулювання іноваційної ді-сті тощо. ЗУ „Про де-вну підтримку малого підприємництва”. Важливу роль відіграє ЗУ „Про засади регуляторної політики в сфері госп.ді-сті”. Де-вна регуляторна політика в сфері госп.ді-сті – це напрям де-вної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання госп.відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання. Недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені КУ та законами України. Основними принципами регуляторної політики є:

1) доцільність;

2) адекватність;

3) ефективність;

4) збалансованість;

5) передбачуваність – де-вна регуляторна політика має бути передбаченою;

6) прозорість та врахування громадської думки – проекти регуляторних актів обов’язково оприлюднюються.

Регуляторний акт прийнятий уповноваженим регуляторним органом. НПА, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання госп.відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими державними органами та суб’єктами господарювання. Крім того, регуляторний акт – це також прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово, поширюється на невизначене коло осіб, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання госп. відносин або адм.відносин, незалежно від того чи вважається цей документ, відповідно до закону НПАктом. Принципи закріплені у сь.4 ЗУ „Про засади регуляторної політики”.