Екзаменаційний білет № 23

1. Порядок створення та державної реєстрації юридичних осіб.

Створення юридич­ної особи відбувається за наявності певних установчих доку­ментів (розпорядчий акт або статут (положення), або установчий договір і статут, або протокол зборів тощо). В установчих документах мають зазначати­ся найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Основні способи утворення юридич­них осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і до­говірний. Для виникнення юридичної особи потрібна її державна реєстрація, або реєстрація її статуту. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяль­ності — юридичної особи — власник (власники) або уповнова­жена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

установчі документи (рішення власника майна або упов­новаженого ним органу про створення суб'єкта підприєм­ництва (якщо власників кілька, таким рішенням є засновниць­кий договір); статут, якщо це необхідно для створюваної ор­ганізаційно-правової форми суб'єкта підприємництва); реєстраційну картку; документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору; документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяль­ності в розмірі, передбаченому законодавчими актами; рішення Антимонопольного комітету про згоду на ство­рення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами Ук­раїни передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний прове­сти державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

2. Форми та види права власності. Зміст суб‘єктивного права власності.

Право власності – це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Під володінням розуміють закріплення матеріальних благ за конкретним власником.

Користуванням називається вилучення з майна його корисних властивостей.

Розпорядження – це можливість власника визначати долю майна (продати річ, подарувати і т.п. ). В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність норм, що регулюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в суб’єктивному значенні – це закріплення в нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися майном.

Так як в основі поділу права власності на форми лежить при­нцип суб´єктності, тобто принцип належності права тому чи ін­шому суб´єктові, можна стверджувати, що в Україні мають місце такі форми власності: право приватної; право державної; право комунальної; право колективної; право власності, що належить політичним партіям, громадським та релігійним організаціям. Формами власності, що передбачені в Конституції України, є приватна, державна та комунальна.

3. Правила визначення моменту укладення договору в цивільному праві та його юридичне значення.

4. Загальна характеристика договорів про надання послуг.

Послугам притаманна своєрідна природа і спільні характерні ознаки :

• мають не матеріальний характер

• тісно пов»язаний з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій

• не збігаються з самими діями

Послуга- це певне нематеріальне благо, яке надається однією особою ( виконавцем) і споживається іншою особою ( замовником) у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності.

Договори про надання послуг відносяться до так званих публічних договорів та договори приєднання.

За договором про надання послуг одна сторона( виконавець) зобов»язується за завданням другої сторони( замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов»язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Юрид.х-ка- консесуальні,оплатний(двосторонній) та безоплатний,

Суб»єкти- виконавець та замовник

Предмет- нематеріальна послуга, тобто нематеріальне благо

Строк- встановлюється за домовленістю сторін

Зміст- права та обов»язки сторін.

Наслідки- замовник може зазнати збитків.

Розірвання- за згодою обох сторін або одніє сторони

5. Способи виконання зобов‘язання.

Спосіб виконання. Спосіб виконання зобов'язання перебуває у прямій залежності від предмета виконання. Якщо предмет зобов'язання пов'язаний з якоюсь єдиною річчю, що за своєю природою неподільна, виконання не може бути проведене інакше, як шляхом передачі цієї речі боржникомкредиторові відразу і в цілому.Проте можливі зобов'язання з приводу передачі сукупності речей або відповідної суми грошей, зокрема грошей у договорі позики, кількох однорідних речей у договорі купівлі-продажу або поставки і т.д. У таких випадках зобов'язання може бути здійснене не тільки шляхом вчинення однократного акту, а й частинами — у формі кількох розподілених у часі дій. Виконання зобов'язання частинами нерідко передбачається законом, договором або випливає із змісту і цільового призначення зобов'язання. Так, договір поставки передбачає передачу продукції або товарів певними партіями. Однак, якщо законом або іншою підставою, з якою пов'язане це зобов'язання, не передбачається виконання зобов'язання частинами або таке виконання не випливає із самого змісту зобов'язання, кредитор має право не приймати виконання зобов'язання, яке здійснюється боржником саме такими частинами (ст. 163 ЦК). У такому разі належним визнається лише виконання, яке здійснюється в повному обсязі у вигляді однократного акту. Зрозуміло, що своїм правом (відмовитися від прийняття виконання) кредитор може і не скористатися, але часткове виконання зобов'язання, проведене за згодою кредитора, визнається вже належним виконанням. Про згоду прийняти часткове виконання можуть свідчити заява кредитора та його конклюдентні дії. Так, якщо кредитор почав використовувати частково надане виконання зобов'язання, то це може тлумачитись, як його згода саме на такий спосіб виконання зобов'язання.

6. Сутність та загальні правила здійснення цесії

уступка, на платній основі, кредитором (цедент) свого права вимагати гроші чи інші цінності, на користь третьої особи (цесіонарій), до якої за договором про відступлення права вимоги (договір цесії) переходить визначений таким договором обсяг прав вимагати від дебітора виконання ним свого боргового зобовязання перед цесіонарієм, яке виникло в нього перед первісним кредитором (цедентом).

Норми ЦК України про відступлення вимоги органічно включили в себе багатовіковий досвід розвитку цього інституту зобов’язального права. Сучасне законодавче регулювання, закріплення можливості обороту майнових прав усунуло необхідність конструювання цесії як самостійного договору. Водночас наявність загальних правил про відступлення вимоги і їхній зміст дозволяє поставити під сумнів доцільність сприйняття цесії як акта передачі вимоги. По суті, норми ЦК України про відступлення вимоги являють собою додаткові вимоги до угоди, за якою первісний кредитор відступає (оплатно чи безоплатно) зобов’язальне право вимоги новому кредитору.

У силу викладених обставин обґрунтованим вбачається висновок про те, що відступлення вимоги (цесія) за своєю природою є безпосереднім правовим результатом угоди про передачу вимоги, що відповідає положенням закону. Іншими словами, відступлення вимоги (цесія) є результатом заснованої на угоді передачі прав кредитора. При цьому закріплені в чинному законодавстві норми про відступлення вимоги мають пріоритет перед нормами про договір, на підставі якого передаються права (норми про купівлю-продаж, дарування тощо). Особливо підкреслимо, що виключеня із загального правила становлять норми про договір фінансування під відступлення грошової вимоги – до цього договору норми про відступлення вимоги застосовуються субсидіарно.