2.Справа архієпископа с. Орлика

Трагічний життєвий шлях Степана Орлика - яскравий приклад того, як у лабіринтах більшовицького режиму губи­лися таланти і гідність людини. ДПУ створило цілу систему утисків, приниження і тортур для духовного й фізичного зни­щення особистості. Серед української генерації лише одини­цям вдалося уникнути ідеологічних чисток радянської влади й зберегти при цьому духовну велич. На жаль, Степан Орлик не мав такої щасливої долі. Репресивна машина зламала його волю, і це ім'я заслужило діаметрально протилежних оцінок. З одного боку, Степан Орлик залишив по собі світло доброї сла­ви як ієрарх УАПЦ і активний діяч національно-визвольного церковного руху, але з іншого - затьмарив те світло вимуше­ним співробітництвом з органами ДПУ.

В складний для свідомості віруючих час, коли важко було орієнтуватися в перепитіях тодішнього церковного жит­тя, йому вдалося згуртувати навколо себе українців Закавказ­зя і встановити зв'язок з українським автокефальним рухом. Очевидно ці успіхи дали протоієрею Степану Орлику під­ставу запевнити ВПЦР, коли він прибув на травневий Собор Київщини (тривав з 22 по 26 травня 1921 р.) у тому, що є близь­ким до грузинського католикоса Леоніда (Окропирідзе) і це уможливлює висвячення єпископів для Української церкви, бо саме Грузинська церква оголосила себе автокефальною явочним порядком.

Собор 1921 року вдався до давньої практики висвітити першоієрарха (Александрійським чином) рукопокладанням усіх делегатів Собору. У такий спосіб було порушено з часом утрадеційнений спосіб висвячення за участю двох і більше єпископів, що стало під­ставою для ворогів Української церкви звинувачувати її у неканонічності і безблагодатності називати "самосвятською" чи "липківською", від імені предстоятеля митрополита Василя Липківського. На цьому Всеукраїнському Соборі протоієрея Степана Орлика було висвячено на єпископа.

У той час в містах і селах України масово організовувалися антирелігійні та міжконфесійні диспути, в яких брали участь більшовицькі агітатори і представники різних церков. Від УАПЦ часто виступав єпископ Орлик. Маючи великий дар слова, веселий, не гордий і для всіх доступний, він умів пере­конувати, прихилити до себе людей.

Влада стягувала з Української церкви найбільші подат­ки. Досить тяжкими були поземельний, будівельний збори та страхування. Тільки регістрація новоствореної громади обхо­дилась від 150 до 300 крб. і більше.

Великої шкоди церкві органи влади завдавали через аген­турну мережу "сексотів". За даними В.І.Силантьева на кожен церковний округ припадало по 2-3 секретних співробітників ДПУ.

В 1924 році працівниками ДПУ було завербовано і єпископа Орли­ка, коли той відбував ув'язнення. Це видно з кількох архівно-слідчих справ Степана Орлика.

Крім того, радянська влада чинила шалений економічний тиск щодо Української церкви. В.І.Силантьєв зазначає: "Від нестачі коштів страждали всі православні громади, але найбільше - автокефальні. Гнані владою, вони могли розраховувати тільки на матеріальну і моральну підтримку своїх парафіян". Але влада суворо "слідкувала, щоб серед парафіян кожної церковної течії не зби­ралися пожертви на церковні і парафіяльні потреби, а у випадку порушення цієї норми, зібрані кошти конфісковувались.

Через важке матеріальне становище, утиски, переслідування і фізичні розправи духовенства, частина священнослужителів зрікалися сану.

У період масових арештів діячів УАПЦ одним із перших бу­ло ув'язнено і архієпископа Степана Орлика. Хмари над ним почали нависати з початку 1927 року. З того часу працівники ДПУ вже не давали йому спокійного життя.

Уповноважений Шемена визнав Степана Орлика "соціально небезпечним" і, посилаючись на постанову ЦВК СРСР від 28.03.1924 року про адміністративне заслання, порушив клопотання перед Колегією ДПУ УСРР заслати Ор­лика до концтабору терміном на 3 роки.

Відтак ДПУ добивається від Орлика додаткових свідчень, прото­коли яких надсилає до Москви. Тепер фокус обвинувачень зосереджується на тому, що архієпископ Орлик, як співробіт­ник ДПУ, давав неправдиві свідчення у доручених йому спра­вах і, таким чином, прикривав "контрреволюційні елементи", що відповідно, утруднювало розвідувальну роботу органів.

Колегія ДПУ слухала справу Орлика 14 січня 1929 року і засудила його до 10-річного ув'язнення в таборах, встановили початок терміну з 5 вересня 1927 року.

Покарання Степан Орлик відбував на Соловках. Перебуваючи в оточенні визначних лікарів, архієпископ Орлик вивчав медичну науку, особливо в галузі шкіряних хвороб".

Звільнив­шись після десятилітнього ув'язнення, Степан Орлик склав іспит в Московському медінституті за фахом лікаря шкіряних венеричних хвороб, працював завідуючим лікарсь­ким центром Нариманівського райздороввідділу Астрахансь­кого округу. Але у квітні 1938 року його було заарештовано і перевезено до Житомира. Керівник 4-го відділу УДБ НКВС, молодший лейтенант держбезпеки Поліщук у постанові про арешт зазначав, що громадянин Орлик Степан Андрійович, колишній архієпископ автокефальної церкви, є одним із організаторів антирадянського українського націоналістичного підпілля на Волині й перебування його на волі зможе зашкодити слідству, тому краще буде до суду утримувати обвинуваченого під вар­тою в тюрмі міста Житомира.

Під час допитів, від важких побоїв та не­рвових потрясінь Орлик утратив зір. Його сліпого продовжу­вали водити на допити, вимагаючи додаткових свідчень, хоча у протоколі допиту 23 квітня 1938 року він підписав складені слідчим обвинувачення, яких було цілком достатньо для смертного вироку.

Орлик змушений був визнати, що «завданням організації було встановлення буржуазної націоналістичної української республіки, що відповідала моїм ідейним поглядам, оскільки я був практично українським націоналістом".

Звинувачувальний вирок було винесено 10 травня 1938 року. Орлику інкримінувалося, що він "був активним учасни­ком військово-повстанської організації, входив до її керівного складу, особисто під прикриттям релігійних громад формував повстанські загони на Волині, свою контрреволюційну діяль­ність блокував з військово-офіцерською організацією, а також проводив шпигунську діяльність на користь Польщі". Рішення про розстріл Орлика Степана Андрійовича підписав секретар трійки Зуб. Вирок було виконано 2 червня 1938 року.

Так обірвалося життя архієпископа Орлика, яке увібрало в себе увесь трагізм того часу.

Висновки

Репресивні заходи проти православної церкви розпочались з перших років становлення радянської влади і мали системній характер. Значний авторитет і консолідуючий вплив церкви на більшу частину населення створював перешкоди для поширення нової ідеології, а в умовах народного невдоволення насильницькою державною політикою міг стати ідеологічною опорою руху спротиву. Тому питання ліквідації церкви і її лідерів було лише справою часу.

Рішучі дії влади щодо ліквідації УАПЦ свідчать про її важливе значення у збереженні культурної та національної самобутності українського народу. Вона виступала однією з цивільних форм захисту українців та, певною мірою, їх політичного самовизначення. Проблема церковних репресій і досі є недостатньо вивченою через неповне розсекречення та залучення до наукового обігу всіх архівних матеріалів. Сьогодні ще неможливо встановити кількісно усіх жертв терору, дослідження і пошук трива­ють.

Боротьба більшовиків з релігією становила невід'ємну частину класової боротьби, тому знищення релігії і церкви було одним з програмних завдань комуністичної партії. Перемога на цьому ідеологічному фронті забезпечувала партії безмежну повноту влади й остаточне утвердження режиму.