77.Злука унр і зунр. Акт соборності

Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Потужна держава східних слов’ян сформувалась наприкінці І тисячоліття навколо одного з полянських міст – Києва, що став столицею і дав назву цій державі: Київська Русь. До складу її входили землі багатьох племен, як то полян, древлян, в’ятичів, дреговичів, ільменських словенів, кривичів, половчан, радимичів, сіверян, дулібів, тиверців, уличів. Володіння Київської Русі простягалися від Варязького до Руського морів (від Балтійського до Чорного). Проте, вплив Києва на стан справ в окремих князівствах був обмеженим, що разом із недостатньою міцністю влади всередині князівств, призвело до того, що монголо-татарська орда підкорила ці землі в ХІІІ столітті. Тільки Полоцько-Мінське і Турово-Пінське князівства не платили данини ординцям.

  У ХІV ст. значна територія сучасної України була підпорядкована Литві (в т.ч. Київ – близько 1362 р.). На період 1440-70 рр. вдалося відновити Київське удільне князівство. У 1569 р. за Люблінською унією Литовське й Польське Королівства об’єдналися в Річ Посполиту. Після цього українські землі опинились під впливом Польщі. У середині ХVІІ ст. розгорілася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, в результаті якої на певний час була відновлена державність України. Та невдовзі значні території опинилися під владою Російської імперії. Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХІХ ст. ідея соборності українських земель відбилася в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах Михайла Драгоманова і Володимира Антоновича. На початку ХХ ст. про суверенність Соборної України йшлося в документах Української народної партії на чолі з Миколою Міхновським. На той час українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною. Для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

            УНР. ВІДОКРЕМЛЕННЯ ВІД БІЛЬШОВИЦЬКОЇ РОСІЇ.

        22 січня 1918 року, за рік до майбутньої злуки УНР та ЗУНР, Центральна Рада затвердила важливий акт, що увійшов до історії як IV Універсал. «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, самостійною Державою Українського Народу», - зазначалося в документі. Цей акт викликав піднесення у більшості населення - адже юридично проголошував відокремлення від більшовицької Росії, яка з допомогою зброї та червоного терору, «вогнем і мечем» захоплювала все нові й нові території, впритул наближаючись до Києва. Цей акт став політичним маніфестом - адже було зрозуміло, що без об’єднання усіх своїх сил українці не зможуть відстояти незалежність. А українці на той час вже були «розпорошені по світах». Сама УНР формально існувала в межах сучасної Лівобережної України та Наддніпрянщини. У боротьбі проти величезної армії більшовиків не вистачало людських ресурсів, командирів, зброї та провіанту. Підчас перемовин у Бресті делегація УНР, що діяла самостійно, домагалася визнання незалежності України та проводила секретні переговори щодо надання німцями та австрійцями допомоги у боротьбі проти більшовицької навали. Нечуваному терору, який вчинили більшовики у Києві та в інших містах, мав би протистояти щит, утворений, в тому числі, й німецькими регулярними військами. Складний, але єдино можливий крок - хоча б заради збереження молодої державності перед загрозою більшовицького походу «на Європу».

          Німці допомогли. 1 березня 1918 року було звільнено Київ, а до кінця квітня вся територія УНР очищена від більшовиків. Проте німці (себто де-юре - союзники) досить швидко показали, що не зацікавлені в суверенітеті Української держави - було значно послаблено діяльність Центральної Ради, навіть заарештовано кількох міністрів. 29 квітня Рада ще встигла ухвалити Конституцію УНР, а також важливі зміни до Земельного закону, який проголошував приватну власність на землю, навіть обрала Михайла Грушевського першим президентом України, але це був останній день її існування. Того ж дня генерала Павла Скоропадського за підтримки німців проголосили гетьманом України. Розпочався важкий та суперечливий період існування Гетьманської держави. 13 листопада внаслідок повстання проти гетьманського (сепаратистського із німцями) режиму Український Національний Союз, за допомогою Січових Стрільців, захопив владу, скинувши гетьманат та утворивши натомість Директорію на чолі з соціалістом Володимиром Винниченком. Головним отаманом став Симон Петлюра. Наступного дня було оприлюднено «грамоту» про «федеративну» пуку з Росією. Щоправда, така злука, на думку авторів «грамоти», мала відбутися лише після того, коли сама Росія звільниться від більшовиків (чого, як відомо, не сталося). Автором цього документа був гетьман. Така «злука», нехай і в далекому майбутньому, загрожувала втратою незалежності (як, власне, і сталося трохи згодом), що добре розуміли в тодішньому українському суспільстві. Слава Богу, кмітливі кияни вчасно розібралися з авторством цієї грамоти. Директорія відразу ж викала до Білої Церкви, де стояли Січові Стрільці на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Це була основа війська, яке за підтримки народного ополчення мало викинути з України німців.

       17 листопада частини Січових Стрільців зайняли важливий залізничний вузол у Фастові й рушили на Київ. 19 грудня Директорія, яка до того дня перебувала у Вінниці, урочисто в’їхала до Києва. УНР було відновлено.               ЗУНР. ДО ЄДИНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У цей час після розвалу Австро-Угорської імперії в Галичині та Буковині постала Західно-Українська Народна Республіка, що відразу ж із дня заснування (1 листопада 1918 року) мусила захищатися від польського наступу. Незабаром, сподіваючись на підтримку, ЗУНР увійшла в контакт з Українською державою на Центральних і Східних землях. 4 січня 1919 року у Станіславі (тепер - Івано-Франківськ) Українська Національна Рада, Парламент ЗУНР схвалили злуку з УНР.           ПРОГОЛОШЕННЯ  АКТУ СОБОРНОСТІ УНР і ЗУНР

22 січня 1919 року ввійшло в історію української державності як День Соборності України. Саме того дня, урочисто на Софійській площі в Києві, було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Вперше, з часів великої держави короля Данила, українці Великої України, Галичини, Буковини та Закарпаття („Гуцульська республіка” також була частиною ЗУНР) об’єдналися в одній державі. Для підняття національного духу, для усвідомлення народом потреби боротися за свою самостійну українську державу – це був великий крок уперед. Подібна ситуація у Європі – коли народи, роз’єднані імперіями створювали свої унітарні держави – зазвичай призводила до пассіонарного буму та масової ейфорії, що використовувалися національними елітами для миттєвого одномоментного утвердження держави. Та українська еліта в усі часи відрізнялася дивовижною здатністю втрачати шанси, коли національна ейфорія могла би допомогти швидкому державотворенню. На жаль, тодішні наші державці так і не зуміли народну „пробуджену ніжність” (вислів Винниченка) до своєї держави використати для побудови реальних державних форм та інституцій. Так, були і об’єктивні причини тому, що ЗУНР та УНР не тільки не витворили унітарної держави із усіма притаманними такій атрибутами, а й не спромоглися навіть формально синхронізувати роботу бодай найвищих державних органів. І головна об’єктивна причина – небезпека з боку більшовицької та „білої” Росії. Але найбільше спричинилися до тодішньої нашої поразки саме помилки політиків: як лідерів УНР, так і ЗУНР.

     І це не дивно, адже, наскільки народ усвідомив потребу в єдності всіх українських земель під єдиним урядом, настільки ж уряди прагли будувати державу винятково за своїми, часто хибними, уявленнями. Уряди УНР, за винятком Гетьманської держави, були наскрізь отруєні ідеологією марксизму, жили в своєму ілюзорному світі і будували Україну на основі своїх химерних утопічних марень. Цілком протилежною була ситуація в ЗУНР, де панував здоровий консерватизм, державні посади обіймали фахівці з великим політичним досвідом, а не недовчені студенти, поети та журналісти, як в УНР.       Та найбільшою була різниця в ідеології. Державники західно-української республіки, маючи перед очима величезний досвід європейських національних революцій, твердо стояли на національних позиціях, оточені з усіх боків ворожістю сусіднього народу, будували державу для українців. І зовсім не переймалися сентиментами на кшталт всесвітньої єдності трудящих, прогресу, гуманізму і тому подібного. Главою ЗУНР став диктатор Є.Петрушевич – і це була достойна відповідь шовіністичним зазіханням Польщі, і їх диктатора Пілсудського. Та тверда влада диктатора разюче контрастувала із невиразністю, сірістю голови ради народних міністрів УНР. До речі, М.Грушевський не був Президентом України, бо прийнята за кілька днів перед обранням зовсім не передбачала такої державної посади.

     Або візьмемо проблему парламенту. В ЗУНР він, за британським зразком, називався: Палата представників та Палата сеньйорів, в яку обиралися в основному українські діячі – дипломати і посланці до колишнього імперського Сейму. А в УНР був Трудовий Конгрес, куди обирались лише представники селян, робітників та війська, і ще трохи інтелігенції з освітою, як було записано в статуті, не вище вчителя та фельдшера. Таке собі народне віче „людей від сохи”, які не мали не те що досвіду державотворення, а й навіть елементарної освіти. Та і переоцінювати державотворчі спромоги ЗУНР теж не варто. Реакційні настрої, що переважали в середовищі діячів ЗУНР, з одного боку дозволили довший час утримувати натиск поляків, а з іншого боку привели уряд ЗУНР прямо в табір запеклих україножерів і шовіністів – до генерала А.Денікіна. Тоді наші національно-визвольні змагання не дістали успішного завершення, та політика має ту особливість, що і перемоги і поразки для неї мають особистісний характер.