71.Прикордонні бої літа 1941

22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР. Група армій Північ (командуючий генерал-фельдмаршал фон Леєб) одержала завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці, захопити Ленінград і північні порти. Група армій "Центр" (командуючий генерал-фельдмаршал фон Бок) повинна була оточити і знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на Москву.

Найбільший опір гітлерівці зустріли на південно-західному напрямку (командуючий генерал-полковник М.Кирпонос). В ході напружених прикордонних боїв 22-29 червня 1941 р. ворог поніс великі втрати і змушений був ввести в бій резерви. Могутні контрудари радянських механізованих корпусів, героїчні зусилля всіх військ Південно-Західного фронту дали досить вагомі оперативні результати: вони загальмували наступ німецько-фашистських військ на Київському напрямку.

Героїчна оборона Києва (17 липня - 19 вересня 1941 p.), Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 p.), Севастополя (ЗО жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 p.), Ленінграду (10 липня 1941 р. - січень 1944 p.), Смоленська битва (10 липня - 10 вересня 1941 р.) зірвали плани блискавичної війни. Але втрати радянських військ були величезними. Орієнтовно тільки в перший місяць війни вони перевищили 1 млн. чол. З червня по грудень 1941 р. було втрачено понад 3 млн. солдат і офіцерів та 1300 тис. пораненими. Вермахт захопив територію СРСР площею 1,5 млн. кв. км з населенням 74,5 млн. осіб.

Радянське керівництво докладало чимало зусиль, щоб організувати відсіч ворогу. 29 червня 1941 р. з'явилась директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про надзвичайні заходи у боротьбі з ворогом. 23 червня 1941 р. була організована Ставка Головного Командування (з 8 серпня Ставка Верховного Головнокомандуючого, очолювана Й.Сталіним) - вищий орган стратегічного керівництва збройними силами. Вся повнота влади в країні перейшла до створеного ЗО червня 1941 р. Державного Комітету Оборони (ДКО).

Проте суттєво змінити ситуацію на фронтах не вдалося. Вермахт одержував важливі перемоги.

Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени 1941 p.:

- при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини на СРСР носив раптовий характер; - військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій (наприклад, у Франції агресор захопив 4930 танків, 3000 літаків, французьким автотранспортом було забезпечено 92 дивізії німців); - німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2 рази;

- вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські війська у професійній підготовці.

Не можна не виділити і суб'єктивні фактори, які призвели до трагічних наслідків літа-осені 1941 р. Вся відповідальність за військові поразки лежить на керівництві партії, армії й держави, особисто на Сталіні:

- боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії загальмувала переозброєння військ новою технікою;

- помилковою виявилась військова доктрина про "війну малою кров'ю на території

Восени 1941 р. ситуація на фронтах набула для Радянського Союзу трагічного характеру.

24 вересня командуючий групою армій "Центр" фон Бок скорегував план наступу і захоплення Москви ("Тайфун"). Німецькі війська нараховували 1708 тис. чол., 13 500 гармат і мінометів, 1170 танків і 615 літаків. Радянські фронти, які прикривали Москву, мали в своєму складі 1100 тис. чол., 7652 гармат і мінометів, 774 танки, 1 тис. літаків.

Перший етап німецького наступу на Москву тривав з 30 вересня по початок листопада 1941 p.; другий етап - з 15-18 листопада до початку грудня 1941 p.; третій етап - від 5 грудня 1941 p., коли розпочався контрнаступ радянських військ, до весни 1942 р. У ході контрнаступу радянських військ під Москвою група армій "Центр" зазнала великих втрат: було знищено 38 дивізій (170 тис. чол.), у тому числі 11 танкових і 4 моторизованих.

Поразка під Москвою назавжди поховала міф про непереможність німецьких армій, завдала остаточного удару по планах блискавичної війни. Перемога радянських військ означала початок повороту у Великій Вітчизняній і Другій світовій війні.

73/ Оборона Одеси В перші ж тижні війни Одеса стала прифронтовим містом. Було видано наказ про оборону Одеси «до останньої можливості». Близько 55 тисяч одеситів вступили до народного ополчення та до винищувальних батальйонів. З 5 серпня 1941 року протягом 73 днів радянські війська та населення міста героїчно відбивали наступ німецько-фашистських та румунських військ. Чорноморський флот забезпечував морське сполучення і прикривав Одесу з моря. Захисники міста під Одесою завдали великих втрат четвертій румунській армії — було виведено з ладу понад 160 тисяч бійців ворога, близько 200 літаків, до 100 танків. Населення Одеси мужньо переносило тягар облоги — систематичні нальоти ворожої авіації та артилерійські обстріли, нестачу продовольства, медикаментів. У цих важких умовах жодного дня не припинялася робота фабрик та заводів. Тільки за наказом Вищого Головного командування Чорноморський флот з 1 по 16 жовтня евакуював війська, які захищали Одесу, на Кримський півострів. 22 грудня 1942 року була заснована медаль «За оборону Одеси», якою нагороджено понад 130 тисяч учасників оборони. До 9 квітня 1944 року місто було окуповане ворогом, але боротьба не припинялася. В Одесі та передмісті діяло 6 партизанських загонів та 45 підпільних груп. їхньою базою в часи окупації були одеські катакомби — складний лабіринт підземних галерей, які утворилися в результаті видобутку каменя-черепашника. Катакомби були непереможною фортецею під землею. Нині в катакомбах біля села Нерубайського створений підземний музей, який відтворює партизанський табір часів війни.

10 квітня 1944 року Радянська Армія, Чорноморський флот при активній підтримці партизанів та підпільників звільнили Одесу від фашисті.8 травня 1965 року Одесі присвоєне звання «Місто-герой».

+На початку серпня 1941 р. 200-тисячне угруповання фашистських військ розраховувало одразу заволодіти Одесою. Тим більше, що на підступах до міста не було готових оборонних рубежів. Приморська армія та Військово-морська база одержали завдання прикрити Одеський напрям, забезпечити міцну сухопутну та протидесантну оборону міста. Геро¬їчними зусиллями воїнів Приморської армії, якою командував генерал-ма¬йор Г. Сафронов, а з жовтня 1941 р. генерал-майор І. Петров, ворога було зупинено. У ко¬роткий термін було мо¬білізовано 100 тис. чоловік на спорудження рубежів оборони. На вулицях міста було спо¬руджено близько 240 барикад. 5 серпня 1941 р. Ставка Вер¬хов¬ного Головнокомандування наказала: «Одесу не здавати і обороняти до останньої можливості, залучаючи до справи Чорноморський флот». Цю дату прийнято вважати початком героїчної обо¬рони міста. 8 серпня місто та його околиці було оголошено в стані облоги. 73 дні тривала героїчна оборона Одеси за явної нерівності сил воюючих сторін. На початковій стадії Приморська армія скла¬далася з двох дивізій — 25-та Чапаєвська та 95-та Молдавська — і окремих частин та мала лише 34,5 тис. воїнів. Проти них діяло угруповання 4-ї румунської армії у складі 18-ти дивізій і одна німецька дивізія загальної чисельністю близько 300 тис. чоловік. Моряки-чорноморці та прикордонники серед перших вступили до бою. Завдяки пильності та рішучості командувача Чорноморського флоту віце-адмірала Ф.Ок¬тябрського та начальника штабу Од. ВО генерала М.Захарова, які (не побоявшись відповідальності) напередодні підняли флот і округ по бойовій тривозі. Німцям та румунам не вдалося досягти повної раптовості нападу. На відміну від інших військових округів та флотів, Одеський військовий округ та Чорноморський флот більш організовано зустріли нацист¬ську агресію. Бли¬зько 20 діб вели при¬кордонний бій, завдяки чому Одеса мала можли¬вість готуватися до обо¬рони. У середині липня 1941 р. до народного ополчення вступило 55 тис. ополченців-добровольців. З них 30 тис. влилися до складу регулярних частин Радянської Армії. Перебуваючи у облозі, позбавлене води й регулярного постачання, під потужним бомбу¬ваннями та артобстрілами місто стояло на смерть. Продовжувало жити й працювати для фронту, випускаючи 32 види оборонної продукції, серед них танки та броне¬тран¬спор¬тери. Не злічити числа воїнів, які виявляли видатні подвиги. Нев’янучою славою вкрили себе бійці і командири 1-го полку морської піхоти під ко-мандуванням леген¬дар¬ного полковника Я.Оси¬пова. Небо Одеси захи¬щали героїчні льотчики 69-го ІАП під командуванням майора Л.Л. Шестакова, які збили за дні оборони 115 ворожих літаків. Неоціненну допомогу надали обложеній Одесі моряки Чорноморського військового та торговельного флотів. Ритмічно, хоча й з перевантаженнями, працювало серце оборони міста — Одеський морський порт під керівництвом Пахома Макаренка. 19 серпня рішенням ставки було утворено Одеський оборонний район, командувачем якого призначили контр-адмірала Г. Жукова. Район було розподілено на сектори з метою кращої керованості та підвищення відповідальності. Обороняючись, Одеса контратакувала й завдавала контрударів. Морська піхота цементувала лави тих, хто оборонявся. Захисники Одеси були сповнені рішучості продовжувати боротьбу й навіть розпочали підготовку до зими. Однак загальний стан на радянсько-німецькому фронті продовжував погіршуватися. Тому 30 вересня 1941 р. ставка наказала евакуювати Одеський оборонний район на Кримський півострів для посилення його оборони. Чорноморський флот зразково провів спеціальну операцію з передислокації військ Приморської армії на новий театр воєнних дій майже без втрат. Евакуацію, що тривала протягом двох тижнів, було завершено на світанку 16 жовтня 1941 р. Відходячи за наказом, приморці закликали одеситів продовжувати боротьбу й обіцяли повернутися. Так і сталося. Одеса відступила, але не здалася. Витримала випробування на стійкість, зазнавши великих втрат, виявивши мужність та бій¬цівську доблесть. Оборона Одеси виявилася сильнішою за фашистський наступ. Чотири армійські кор¬пуси супротивника чисельністю до 300 тис. чоловік не змогли оволодіти південним форпостом нашої армії. 67 років минуло з того вогняного часу. Буквально одиниці залишилися з числа тих, хто стояв на смерть, обороняючи Одесу. Нині лише 26 дійсних учасників перебувають на обліку у Раді ветеранів Приморської армії та 11 моряків, які мешкають у нашому місті-герої. І не всі вони у змозі приходити на Алею Слави у пам’ятні дати 5 серпня та 16 жовтня у дні початку й завершення героїчної оборони. До глибини душі образливо, що сьогодні мало хто згадує про пам’ятні дати, вшановують пам’ять тих, хто віддав життя за батьківщину, завдяки яким Одеса стала містом-героєм

74. Народне ополчення у Великій Вітчизняній війні 1941 — 45, добровольчі військові і воєнізовані формування з осіб, що не підлягали першочерговому заклику по мобілізації, що створювалися в допомогу Червоній Армії; одна з форм участі радянського народу в озброєній боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. Напад фашистської Німеччини на СРСР, загроза існуванню соціалістичної держави підняли радянський народ на непримиренну боротьбу з ворогом. Сотні тисяч людей (робітники, службовці, студенти, колгоспники, працівники науки, техніки, культури і ін.), що не підлягали заклику, зверталися в партійні і радянські організації, у військкомати з проханням відправити їх на фронт. За ініціативою народу під керівництвом Комуністичної партії в багатьох містах почалося формування робочих загонів, комуністичних батальйонів загонів партійно-радянського активу, груп самооборони. Вже в перші дні війни в Бресті, Гродно, Перемишле, Лієпає такі формування брали участь в боях. 24 червня 1941 СНК(Рада Народних Комісарів) СССР прийняв постанову про створення на добровільних засадах в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для охорони об'єктів в тилу радянських військ і для боротьби з шпигунсько-диверсійними і десантними групами противника. Керівництво їх бойовою діяльністю в тилу країни здійснювали штаби при наркоматах внутрішніх справ СРСР, союзних і автономних республік і управліннях внутрішніх справ країв і областей. До кінця липня 1941 було 1755 винищувальних батальйонів (по 100—200 чіл., в окремих випадках до 500 чіл. у кожному), в яких налічувалося понад 328 тис. чіл. Крім того, більше 300 тис. чіл. полягало в групах сприяння батальйонам. У Москві було сформовано 25 винищувальних батальйонів, в областях РРФСР — понад 1000, на Україні — 657, в Білорусії — 78, в Молдавії — 63. Такі батальйони створювалися також на території Карелії, радянських прибалтійських і закавказьких республік. У 1941 в армію, що діє, було направлено 1350 батальйонів (понад 250 тис. чіл.), понад 25 тис. бійців-винищувачів стали партизанами.

76. Ке́рченсько-Феодосі́́́́йська деса́нтна опера́ція операція військ Закавказ. (з 30 груд. 1941 – Кавказ.) фронту (44-та і 51-ша армії чисельністю бл. 42 тис. осіб), Чорномор. флоту та Азовської військової флотилії (понад 250 кораблів, 161 літак), здійснена 25 груд. – 2 січ. з метою визволення Керченського п-ова і створення умов для подальшого визволення Криму від гітлерівців. Керченський п-ів утримували нім.-румун. війська (бл. 25 тис. осіб), яких з повітря прикривали 2 авіагрупи. Ворог на той час уже встиг добре укріпитися в багатьох місцях п-ова, найбільш потужно у Феодосії, тому її визволення було гол. запорукою успіху операції. Заг. кер-во операцією покладалося на команд. Закавказ. фронту ген.-лейтенанта Д.Козлова. Десантування військ Червоної армії (див. Радянська армія) здійснювалося в умовах зимової штормової погоди і при відчайдушному опорі противника. Війська 44-ї армії, оволодівши 29 груд. в ході запеклих боїв Феодосією, продовжили наступ у пн. напрямі. Війська 51-ї армії, що десантувалися на пн.-сх. узбережжі п-ова, 30 груд. визволили Керч і повели наступ у зх. напрямі. Наприкінці дня 2 січ. 1942 війська Кавказ. фронту звільнили від ворога весь Керченський п-ів і захопили плацдарм на Крим. п-ові в р-ні Феодосії. Успішне проведення операції відволікло частину сил вермахту від Севастополя, що зміцнило на деякий час становище рад. військ на Південному фронті, запобігло здійсненню планів ворога щодо вторгнення на Кавказ через Таманський півострів.

КЕРЧЕНСЬКО-ФЕОДОСІЙСЬКА ДЕСАНТНА ОПЕРАЦІЯ 1941— 1942 — бойові дії військ Закавказького (з 30 грудня 1941— Кавказького) фронту, сил Чорноморського флоту і Азовської військової флотилії 25 грудня 1941 — 2 січня 1942 з метою визволення від німецько-румунських військ Керченського півострова та створення умов для оволодіння Кримом. Керував операцією командувач Закавказьким фронтом генерал-лейтенант. Д.Козлов. У ході її Червона армія завдала поразки керченському угрупованню ворога і цим запобігла можливості вторгнення його на Кавказ через Таманський півострів, відволікла частину його військ від Севастополя, захопила плацдарм на Кримському півострові, де згодом були розгорнуті війська Кавказького фронту.

80. Ко́рсунь-Шевче́нківська наступа́льна опера́ція (з німецького боку називалась Черкаський котел; 24 січня — 17 лютого 1944 р.) — частина стратегічного наступу військ 1-го (генерал армії Микола Ватутін) і 2-го (генерал армії Іван Конєв) Українських фронтів із метою оточення та знищення угрупування противника на Корсунь-Шевченківському виступі.

Початок операції проходив у взаємних атаках, поки війська обох Українських фронтів не завершили оточення ворога, з'єднавшись 28 січня у м. Звенигородці. Спроби військ Вермахту розблокувати оточене угрупування були невдалими, зазнала краху й спроба оточенців прорвати фронт. 17 лютого оточене угрупування було ліквідоване. Противник втратив 55 тисяч убитими, понад 18 тисяч полоненими, велику кількість бойової техніки.

Через наявність великих сил ворога (9 піхотних дивізій, танкова дивізія СС «Вікінг», моторизована бригада СС «Валлонія», артилерійські, інженерні та інші частини), розгалужену мережу оборони, завдання по розгрому Корсунь-Шевченківського угруповання було досить складним.

Початок Операція розпочалася у ніч на 24 січня 1944 року. З рубежу на річці Сухий Ташлик перейшли в наступ передові батальйони 4-ї гвардійської армії генерал-майора О. І. Рижова і 53-ї армії генерал-лейтенанта І. В. Галаніна 2-го Українського фронту. Вранці 24 січня перейшли в наступ головні сили, прорвали оборону на рубежі Вербівка, Калинівка, Баландіне (всі ці села Кам'янського району на Черкащині), Красносілка (Кіровоградська область) і почали переслідувати ворога, який почав відступати.Ворог чинив запеклий опір, проте під ударами частин Червоної Армії змушений був відступати.

Частини 20-го і 29-го танкових корпусів, прорвавши другу лінію оборони, почали героїчний рейд по ворожих тилах в напрямку на Шполу — Звенигородку, щоб зустрітися з військами 1-го Українського фронту і замкнути кільце оточення.

[ред.] Оточення 27 січня була відвойована Шпола. Зосередивши тут головні сили і заправивши машини, корпус продовжував наступ силами 8-ї і 80-ї танкових бригад. 28 січня 1944 року ці бригади зустрілися з частинами 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту в Звенигородці. Кільце оточення замкнулося. Оточені з усіх боків, ворожі війська у Корсуні були приречені на цілковитий розгром. Утворився відомий Корсунь-Шевченківський «котел», а разом з цим було створено внутрішнє кільце оточення. Щоб уникнути зайвих жертв з обох сторін, 8 лютого радянське командування подало німецьким військам ультиматум з пропозицією припинити опір. Командування оточених військ Вермахту, виконуючи наказ Гітлера триматися за будь-яку ціну і сподіваючись на обіцяну допомогу, відхилило ультиматум. На порятунок оточених ворог кидав усе нові й нові сили і йому вдалося прорватись в район Шендерівки, оволодіти Новою Будою, Хиликами, Комарівкою, Скрипченцями. 9 лютого було відвойовано Городище і частини 52-ї армії розгорнули наступ на Корсунь.

[ред.] Завершення і німецький проривВ ніч з 16 на 17 лютого німецькі війська під прикриттям хуртовини рушили в напрямку Лисянки. Шквальним вогнем зустріли ворога з'єднання 52-ї, 27-ї і 4-ї гвардійських армій. На смерть стояли бійці 5-ї гвардійської, 6-ї і 2-ї танкових армій, 5-го гвардійського кавалерійського корпусу та інших з'єднань і частин. Трасуючі залпи «Катюш», шквал вогню мінометів, завивання авіабомб, прицільний вогонь артилеристів і танкістів, град куль — все це створило справжнє пекло при форсувані німцями річки Гнилий Тікич. Ворожі колони стали танути, розпадатись. Частини, які йшли на прорив, ухиляючись від радянського вогню, вийшли східніше Лисянки, на південь від позицій деблокуючих сил, де не було ні мостів, ні захопленого плацдарму. З велики труднощами німці спорудили переправу. До 16 години вони таки вийшли до Лисянки. З 35 тисяч німецьких вояків, що почали прорив з казана, 30 тисяч успішно пробилися до своїх. Але всю важку зброю і спорядження було покинуто. Частини прикриття, успішно виконавши завдання, досягли позицій 3-го танкового корпусу в ніч на 18 лютого. Командувач німецьких сил генерал В.Штеммерман при прориві слідував з ар'єргардом, особисто очолив офіцерську роту, складену з управління корпусу, і загинув в бою. Командир дивізії СС "Вікінг" Г.Гілле за цей прорив отримав "Залізний хрест" з рук Гітлера.

[ред.] РезультатиПід час Корсунь-Шевченківської битви в кільці оточення було знищено 41 200 і взято в полон понад 15 тисяч солдатів і офіцерів Вермахту, знищено 430 літаків, 155 танків, 376 гармат, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів, захоплено такі трофеї: 41 літак, 116 танків, 32 бронемашини, 618 гармат, 51 самохідну гармату, 267 мінометів, 789 кулеметів, 85 бронетранспортерів, 10 000 автомашин, 7 паровозів, 415 цистерн, 127 тягачів, 4 000 возів із військовими вантажами, 6 418 коней, 64 склади з боєприпасами та військовим майном.

На зовнішньому фронті оточення ворог втратив 27 000 солдатів і офіцерів убитими і пораненими. Було знищено 329 літаків, 827 танків, 1 638 автомашин, 446 гармат. Захоплено такі трофеї: 115 танків, 270 гармат, 1 850 автомашин, 50 бронетранспортерів і бронемашин, 10 штабних автобусів та багато іншої зброї і бойової техніки [1].

Ця історична перемога в Корсунь-Шевченківській битві дісталася Червоній армії теж коштом великих утрат у бойовій техніці і живій силі. Тисячі солдатів і офіцерів були нагороджені орденами і медалями. Близько ста воїнів удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

81. Визволення Правобережної України e період зими - весни 1944р. На початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний період Великої Вітчизняної війни. Перед Червоною армією стояло завдання остаточного визволення території СРСР від військ супротивника, повного розгрому Німеччини та її союзників. Ставка Верховного Головнокомандування вирішила силами чотирьох Українських фронтів завдати основного удару по ворогу на території Правобережної України, розчленувати і розгромити його основні сили і визволити від німецько-фашистських військ усю територію Правобережної України і Криму.

. Житомирсько-Бердичівська операція. Війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна до середини січня 1944 р. завдали поразки військам групи армій «Південь» і створили передумови для оточення ворожих військ у районі Корсунь-Шевченківського виступу. У ході операції військами фронту були визволені території Житомирської області, велика частина Київської області, частина Вінницької та Рівненської областей.

. Корсунь-Шевченківська операція. Корсунь-Шевченківський виступ у планах обох сторін мав особливе значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ на Правобережній Україні, планувало оточити і ліквідувати сили супротивника в цьому районі. У свою чергу, керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удар по київському угрупованню радянських військ. Ця наступальна операція здійснювалася військами 1-го і 2-го Українських фронтів з 24 січня по 17 лютого 1944 р. Військам Червоної армії вдалось оточити і розгромити 10 німецьких дивізій. Супротивник втратив убитими і пораненими 55 тис. солдатів і офіцерів, близько 18 тис. гітлерівців потрапили в полон. На честь «нового Сталінграда», як називали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала бійцям Українських фронтів 20 залпами з 224 знарядь.

Рівненсько-Луцька операція. Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту почали наступ на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався у складних умовах заболоченої місцевості і бездоріжжя. Велику допомогу їм надали партизанські з'єднання Сабурова, Федорова, Бегми. 2 лютого 1944 р. були визволені від окупантів Луцьк і Рівне, а в результаті подальшого наступу - Проскурів, Тернопіль, Вінниця.

Нікопольсько-Криворізька операція. Наприкінці січня 1944 р. війська 3-го і 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя, Кривого Рогу і прилягаючих територій - районів, багатих марганцевими і залізними рудами, які гітлерівська Німеччина використовувала для своїх потреб. Війська 3-го і 4-го Українських під командуванням генералів Р. Маліновського і Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону гітлерівців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) і Кривий Ріг (22 лютого).

Проскурівсько-Чернівецька операція. Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. здійснили Проскурівсько-Чрнівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. У ході операції були визволені міста Проскурів, Кам'янєць-Подільський, Чернівці. Радянські війська вийшли до передгір'їв Карпат. -

Умансько-Ботошанська операція. 5 березня - 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту розгромили 8-у німецьку армію і 26 березня 1944 р. вийшли до державного кордону СРСР, перенесли бойові дії на територію Румунії - держави-сателіта нацистської Німеччини.

Одеська операція. Війська 3-го Українського фронту за підтримкою сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію, у ході якої були визволені Херсон (13 березня), Миколаїв (28 березня), Одеса - (10 квітня).

Етапи визволення України в 1944 р.

Січень—лютий 1944 р.

Житомирсько-Бердичівська операція Війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі

Корсунь-Шевченківська операція Війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі й 28 січня з’єдналися в районі м. Звенигородки; 8 лютого німецькому командуванню було пред’явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір; 10 лютого розпочалась операція з ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів; 17—18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили останню спробу вирватися з оточення, однак це вдалося лише їх невеликій частині; було створено умови для подальшого визволення Правобережжя, ворог утратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон, радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння

Наступ на рівненсько-луцькому напрямку Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту (за підтримки партизанських загонів Сабурова, Федорова, Бегми та ін.) у складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя розгорнули наступальні дії на рівненсько-луцькому напрямку; було звільнено Луцьк, Рівне, Проскурів, Тернопіль, Вінницю

Нікопольсько-Криворізька операція 30—31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на нікопольсько-криворізькому напрямку; війська раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого)

Березень—травень 1944 р.

Проскурівсько-Чернівецька операція У результаті наступу військ 1-го Українського фронту (4 березня—17 квітня) вороже угруповання було розколоте на дві частини; радянські війська вийшли в передгір’я Карпат

Умансько-Ботошанська операція 5 березня—17 квітня війська 2-го Українського фронту розгромили 8-му німецьку армію; 26 березня вийшли до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-союзниці фашистської Німеччини

Одеська операція Війська 3-го Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту 28 березня визволили Миколаїв, 10 квітня — Одесу

Визволення Криму Війська 4-го Українського фронту, Приморська армія та моряки Чорноморського флоту розбили Кримське військове угруповання фашистів і визволили Кримський півострів (8 квітня—12 травня); 17-та німецька армія втратила понад 100 тис. осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку; Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі й одержав можливість активізувати бойові дії проти Румунії

Липень—жовтень 1944 р.

Бої на рава-руському і львівському напрямках У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — вісім дивізій кількістю до 60 тис. осіб; у боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон; серед розбитих сил вермахту була дивізія СС «Галичина», яка втратила більше половини свого складу, з оточення вирвалося лише 3 тис. осіб

Львівсько-Сандомирська операція Під час успішного наступу (13 липня—29 серпня) була знищена група гітлерівських армій «Північна Україна»

Яссько-Кишинівська операція Війська 2-го та 3-го Українських фронтів (20—29 серпня) розбили групу гітлерівських армій «Південна Україна»

Карпатсько-Ужгородська операція У жовтні 1944 р. завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня — решта населених пунктів Закарпатської України

75. Оборона Севастополя (30 жовтня 1941 — 4 липня 1942) — бойові дії між німецько-румунськими та радянськими військами за місто Севастополь під час Другої світової війни.

12 вересня передові німецькі частини вийшли до Криму. Командувач 11-ю армією генерал Манштейн прийняв рішення створити угруповання військ у складі: 54-го армійського корпусу, 3-ї румунської армії і 49 гірського корпусу, знятого з ростовського напрямку, артилерії РГК, інженерних військ і зенітної артилерії. Повітряну підтримку надавали частини 4-го повітряного корпусу люфтваффе.

До середини жовтня рішенням Ставки ВГК з Одеси була перекинута Приморська армія. Таким чином, радянські війська стали налічувати 12 стрілецьких (ймовірно, від двох до чотирьох з них не були остаточно сформовані) і 4 кавалерійські дивізії. Разом з тим, німці змогли виділити для захоплення Криму 11-у армію в складі 7 піхотних дивізій (з мемуарів Манштейна — шести: 22-ї, 72-ї, 170-ї, 46-ї, 73-ї, 50-ї) і румунського гірського корпусу з двох бригад[5].

На 22 червня 1941 року в Криму базувалося кілька частин і підрозділів ВПС Чорноморського флоту, які мали у своєму складі близько 360 літаків різних типів. Щоправда, основна кількість літаків була застарілих типів. Літаків нових типів (МіГ-3) нараховувалося тільки 16 шт., на 20 вересня 1941 року їх нараховувалося вже 28 машин а на 18 жовтня 1941 — 46. В кінці 1941, на початку 1942 року бойовий парк поповнився кількома десятками новими винищувачами типу ЯК-1. За період боїв за Севастополь і на Керченському півострові радянські ВПС втратили порядка 215 літаків всіх типів, при цьому противник втратив близько 70-ти машин[7].

Дії групи армій «Південь» підтримував 4-й флот Люфтваффе, який на початку вторгнення в СРСР складався з двох авіакорпусів — IV та V, загальним числом близько 750 літаків усіх типів[8]. Взимку 1941 V авіакорпус зі складу флоту був переведений на середземноморський театр[9]. На початку травня 1942 для підтримки наступу проти керченської угруповання радянських військ до Криму був перекинутий VIII авіакорпус люфтваффе під командуванням В. фон Ріхтгоффена, спеціально призначений для підтримки важливих наземних операцій (Див. Операція «Полювання на дрохв»). Після завершення боїв на Керченському півострові VIII корпус був перекинутий під Севастополь. З початком активного наступу, Севастополь піддавався масованим авіаударам: у середньому літаки люфтваффе здійснювали 600 бойових вильотів на день. Було скинуто близько 2,5 тис. тонн фугасних бомб, в тому числі великих калібрів — до 1000 кг[10].

[ред.] Перший штурм У жовтні 1941 року німецькі війська увірвалися до Криму. 30 жовтня вони вийшли на далекі підступи до міста.

У радянській історіографії першим штурмом Севастополя прийнято вважати спроби німецьких військ з ходу захопити місто протягом 30 жовтня — 21 листопада 1941 року. Іноземні, в першу чергу німецькі історики, навпаки, не надавали їм великого значення, не виділяючи ці атаки в окрему фазу битви.

З 30 жовтня по 11 листопада велися бої на далеких підступах до Севастополя, і вже з 2 листопада почалися атаки зовнішнього кордону оборони міста. На цей час сухопутних частин у місті не залишалося, захист здійснювався силами морської піхоти Чорноморського флоту, береговими батареями, окремими (навчальними, артилерійськими, зенітними) підрозділами при вогневій підтримці кораблів.

16 жовтня оборона Одеси була припинена і Приморська армія була морем перекинута до Севастополя. Сили підкріплення склали близько 36 тисяч чоловік (за німецькими даними — понад 80 тисяч[11]), близько 500 гармат, 20 тисяч тонн боєприпасів, танки та інші види озброєнь і матеріалів. Таким чином, до середини листопада гарнізон Севастополя вже налічував, — за радянськими даними, — близько 55 тисяч осіб.

11 листопада з підходом основного угруповання 11-ї армії вермахту зав'язалися бої по всьому периметру[12]. Протягом 10 днів наступаючому противнику вдалося трохи вклинитися в передову смугу оборони міста, після чого в битві настала пауза.

[ред.] Керченський десант (26 грудня 1941 — 15 травня 1942 року).

26 грудня 1941 радянське командування зробило спробу стратегічного наступу в Криму силами трьох армій (44-а, 47-а і 51-а) за підтримки Чорноморського флоту і Азовської флотилії, відомого як «Керченський десант». Незважаючи на перші успіхи, операція закінчилася невдало: в кінці травня 1942 війська осі розгромили радянські армії, взявши в полон основні сили десанту на Керченському півострові, близько 170 000 чоловік[11], після чого розпочався третій штурм Севастополя.

[ред.] Десант в Євпаторії

5 січня 1942 Чорноморський флот здійснив висадку десанту в порту Євпаторії силами одного батальйону морської піхоти (командир — капітан-лейтенант К. Г. Бузинов) за підтримки корабельної артилерії. Одночасно в місті спалахнуло повстання, в якому брала участь частина населення міста і прибулі на допомогу партизани. На першому етапі операція йшла успішно, невеликий гарнізон, який складався з сил охорони і румунського артилерійського полку берегової охорони, був вибитий з міста. Проте незабаром німці підтягнули резерви (105 пп). У важких вуличних боях противнику вдалося взяти гору. 7 січня бій в Євпаторії був закінчений. Сили десанту частково загинули в нерівному бою, частково потрапили у полон[11].

[ред.] Другий штурмОборона Севастополя із суші опиралася на ряд великих довготривалих споруд (артилерійських фортів)[13]. Для руйнування фортів німці застосували облогову артилерію великих калібрів. Всього на периметрі в 22 км було розташовано понад 200 батарей важкої артилерії. Більшість батарей складалося зі звичайної польової артилерії великих калібрів, включаючи важкі гаубиці 210, 300 і 350 мм, що збереглися з часів Першої світової війни

[ред.] Третій (останній) штурмШтурм почався 7 червня. Запеклі бої і контратаки захисників тривали більше тижня. У атакуючих німецьких ротах залишилося, в середньому по 25 чоловік. Перелом настав 17 червня : На південній ділянці атакуючі зайняли позицію, відому як «орлине гніздо» і вийшли до підніжжя Сапун-гори. На північній ділянці був захоплений форт «Сталін» та підніжжя Мекензієвих висот. У цей день впало ще кілька фортів, включаючи і знаменитий «Максим Горький-1» (ББ-30).

У період з 1 по 10 липня 1942 року з Севастополя всіма видами транспортних засобів було евакуйовано 1726 солдатів Севастопольського оборонного району, інші захисники міста або загинули, або потрапили в полон[20].

За взяття Севастополя командувач 11-ю армією Е. фон Манштейн отримав звання фельдмаршала, а весь особовий склад армії — спеціальний нарукавний знак «Кримський щит».

77/Ха́рківська опера́ція, або Друга харківська битва — бойові дії Південно-Західного і правого крила Південного фронтів проти німецьких військ групи армій «Південь», проведені 12—29 травня 1942 року з метою відвоювання Харкова і створення сприятливих умов для подальшого наступу на Дніпропетровськ.

21-а, 28-а, 38-а армії Південно-Західного фронту прорвали оборону противника північніше і південніше міста і до 19 травня розвинули наступ, але противникові вдалося вийти в тил головного ударного угруповання радянських військ, оточити його на Барвінківському виступі і майже повністю ліквідувати. Невдале закінчення операції спричинене помилками командування Південно-Західного напрямку і фронту в оцінці загальної оперативно-стратегічної обстановки і в організації наступу. З'єднання обох фронтів зазнали великих втрат, позбулися оперативного плацдарму на Сіверському Донці і не змогли здійснити влітку намічені на цьому напрямку наступальні операції.

Загальні втрати радянських військ становили 277 190 військовослужбовців, з них 170 958 убитими, зниклими безвісти або захопленими у полон та 106 232 поранених. Середньо-добові втрати становили 15 399 військовослужбовців

Харківська бійня, що коштувала радянській стороні до 207 тис. солдат, закінчилася. Більшість командирів розділили долю своїх частин. В котлі загинули командувачі 6-ї армії генерал-лейтенант А. М. Городянський та армійської групи Л. В. Бобкін. Серед величезної кількості загиблих опинився і відомий герой запеклої оборони Києва у 1941 р. генерал-майор Ф. М. Матикін.Сталін, який особисто дав дозвіл на реалізацію харківського плану, переклав всю відповідальність на керівництво фронту: «Впродовж якихось трьох тижнів Південно-Західний фронт, завдяки своїй легковажності, не тільки програв наполовину виграну Харківську операцію, але й встиг віддати ворогу 18-20 дивізій... Якби ми повідомили країні у всій повноті про ту катастрофу, яку пережив фронт і продовжує ще переживати, то я боюся з вами повелися (вчинили) б дуже круто». О. Довженко, у зв’язку з цими подіями у своєму щоденнику залишив більш відвертий запис: «Подумати тільки, скільки людей загинуло і ще загине через дурнів».

А німецькі та союзницькі їм війська з оптимізмом розпочали літній наступ одразу в двох напрямках: на Волгу до Сталінграда та на Кавказ. Відтоді вся Україна опинилася під ворожою окупацією.

82 Партизанський рух

важливим засобом боротьби з технічно більш сильними арміями противника є партизанська війна на території можливих театрів воєнних дій. Використовуючи її методи, можна створити для армії ворога такі умови за яких він, попри свої технічні переваги, може зазнати суттєвих військових втрат. обов'язковою умовою успішного розвитку партизанської війни має бути завчасне вироблення планів, підготовка військово-політичних кадрів, створення спеціальних засобів, розробка методів і форм боротьби, що забезпечать успіх.

З метою опанування практичними навичками партизанських дій проводились спеціальні навчання, на яких відпрацьовувались тактичні прийоми з застосуванням різноманітних засобів боротьби. на початку 30_х років усе було зроблено для того, щоб у разі ворожої агресії здійснити велику операцію з допомогою партизанських сил і авіації в результаті якої були б паралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України, Бессарабії, зайнятих противником, а його війська на фронті залишились би без поповнення і пального.Однак наприкінці 30_х років вся підготовча робота з розгортання партизансько-підпільної боротьби на випадок війни була призупинена, партизанські формування, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням, підривними засобами ліквідовано. Сфабриковано справу на заступника наркома оборони СРСР М.М. Тухачевського, «викрито змову» проти Сталіна та його найближчого оточення, які намагалися ліквідувати політичну систему, створену «вождем народів».

Одним з перших документів виданих з метою мобілізувати радянський народ на відсіч німецькому агресорові була директива РНК СРСР і ЦК ВКП прийнята 29 червня 1941 р. В ній містилися заклики до партійних і радянських органів виступити організаторами опору німецьким загарбникам. Однак в ній не були конкретизовані форми, методи, засоби боротьби. На місцях працівники партійних комітетів органів влади не знали з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто має складати партизанські загони, зібрати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, як забезпечити їх продовольством.

5 липня 1941 року ЦК КП У ухвалив постанову про організацію партизанських загонів і створення партійного підпілля.Заклики до організації опору ворожій навалі містились у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР, ЦК КП У до українського народу 7 липня 1941 року. Зокрема, в цих документах зазначалося: «Де б не з'явився ворог він має знайти собі могилу. Хай кожна хата і будинок, хай кожне місто і село несуть смерть гітлерівським розбійницьким зграям».

При воєнних радах фронтів осінню 1941 року з участю представників місцевих партійних органів стали створюватись спеціальні оперативні групи. 1 листопада 1941 року при воєнній раді Південно-Західного фронту була створена оперативна група на чолі з секретарем ЦК КП У М.С. Співаком. До складу увійшли Н.Е. Гавриленко, Л.П. Дрожжин, А.Н. Зленко, Г.Н. Караваїв, В.С. Костенко.З метою надання практичної допомоги регіональним партійним органам М.С. Хрущов, Д.С. Коротченко, М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, М.С. Співак провели низку нарад в Києві, Воротилові, Сталіно, Харкові, Новоград-Волинському та інших містах.

Бурхливого розвитку набрав партизанський рух в південно-західній частині Чернігівщини, суміжних районах Київської області, де розкинулись значні лісові масиви. У північних районах Чернігівської області розгорнув бойову діяльність обласний партизанський загін під командуванням О.Ф. Федорова, який водночас був секретарем Чернігівського обкому партії. Загін утворився в листопаді 1941 р. в результаті об'єднання загонів Корюківського, Холминського, Райментарівського, Перелюбського районів і розпочав бойові дії з розгрому дрібних німецьких гарнізонів, поліцейських дільниць, здійснювали диверсії на комунікаціях противника. В листопаді 1941 р. німецькі охоронні частини переслідували партизанів, які маневруючи відірвались і вийшли в лісові масиви Орловської області РСФСР. Там діяли спільно з російськими партизанами до літа 1942 р. потім знову повернулись на Чернігівщину.

На Правобережжі перша партизанська зона виникла в північно-західній частині Житомирщини. Загони під командуванням В. І. Возбранного, Т.Л. Грімана, В.В. Дружинського. Значну роль тут відігравали організаторські групи, які були перекинуті з тилу. В травні 1942 р. в районі Олевська-Словечне діяла розвідувальна група на чолі з І. А. Петровим. В серпні групи на чолі з І. Ф. Патуржанським, С.Ф. Набокою.

На Полтавщині не великі лісові масиви стали місцем дислокації загонів, які намагалися розгорнути діяльність на території Миргородського, Лубенського, та інших районів. На базі цих загонів працював полтавський підпільний обком на чолі з С.Ф. Кондратенком. Сюди восени 1941 року прийшов рейдом з Запоріжської області загін під командуванням І. І. Копьонкіна.

За офіційними даними до кінця 1941 року для дій у тилу ворога було сформовано 883 загони, понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп, загальною чисельністю 35 тисяч чоловік. Формування партизанських сил і підпілля завершилось влітку 1942 року. Діяло 716 партизанських загонів, чисельністю 24900 чоловік, 605 винищувальних груп з 1880 бійців, 493 розвідувально-диверсійні групи.

Битва на Курській дузі або Курська битва, що тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 року, є однією з ключових битв Другої світової війни. У радянській історіографії прийнято розділяти битву на три частини: Курську оборонну операцію (5-23 липня); Орловську (12 липня - 18 серпня) і Бєлгородсько‑Харківську (3-23 серпня) наступальні операції.

У ході зимового наступу Червоної армії і контрнаступу вермахту, що послідував, на Східній Україні у центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 і шириною до 200 кілометрів, обернений в західну сторону (так звана "Курська дуга"). Німецьке командування прийняло рішення провести стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього була розроблена і в квітні 1943 року затверджена військова операція під кодовою назвою "Цитадель". Маючи відомості про підготовку німецьких військ до наступу, Ставка Верховного Головнокомандування ухвалила рішення тимчасово перейти до оборони на Курській дузі і в ході оборонної битви знекровити ударні угрупування ворога і цим створити сприятливі умови для переходу радянських військ в контрнаступ, а потім в загальний стратегічний наступ.

[ред.] Сили сторінДля проведення операції "Цитадель" німецьке командування зосередило на ділянці 50 дивізій, зокрема 18 танкових і моторизованих. Угрупування налічувало, за даними радянських джерел, близько 900 тис. чоловік, до 10 тис. гармат і мінометів, близько 2,7 тис. танків і більше 2 тис. літаків. Повітряну підтримку німецьким військам надавали сили 4-го і 6-го повітряних флотів.Ставка ВГК до початку Курської битви створила угрупування (Центральний і Воронезький фронти), що мало більше 1,3 млн. чоловік, до 20 тисяч гармат і мінометів, більше 3300 танків і САУ, 2650 літаків. Війська Центрального фронту (командувач — генерал армії Костянтин Рокоссовський) обороняли північний фланг Курського виступу, а війська Воронезького фронту (командувач — генерал армії Микола Ватутін) - південний фланг. Війська, що займали виступ, спиралися на Степовий фронт у складі стрілецького, 3-х танкових, 3-х моторизованих і 3-х кавалерійських корпусів (командувач генерал-полковник Іван Конєв). Координацію дій фронтів здійснювали представники Ставки Маршали Радянського Союзу Георгій Жуков і Олександр Василевський.

[ред.] Радянський наступЦей бій став переломним в битві, німці були вимушені перейти до оборони. Стратегічна ситуація на фронті помінялася: в Сицилії висадилися союзники, і Гітлер вважав за доцільніше надати допомогу своїм італійським союзникам, ніж далі втрачати сили і ресурси без видимого успіху. Найбоєздатніші танкові частини були зняті зі східного фронту і відправлені на середземний театр військових дій.Не втрачаючи темпу, цього ж дня 12 липня війська Брянського, Центрального і лівого крила Західного фронтів почали операцію "Кутузов", що мала мету розгромити орловське угрупування супротивника. 13 липня війська Західного і Брянського фронтів прорвали німецьку оборону на болховському, хотинецькому і орловському напрямах і просунулися на глибину від 8 до 25 км. 16 липня війська Брянського фронту вийшли на рубіж річки Олешня, після чого німецьке командування розпочало відведення своїх головних сил на вихідні позиції. До 18 липня війська правого крила Центрального фронту повністю ліквідовували клин супротивника на курському напрямі. Цього ж дня в битву були введені війська Степового фронту, які почали переслідування відступаючого супротивника.Розвиваючи наступ, радянські сухопутні війська, підтримані з повітря ударами сил 2-ї і 17-ї повітряних армій, а також авіацією дальньої дії, до 23 серпня 1943 року відкинули супротивника на захід на 140-150 км, звільнили Орел, Бєлгород і Харків.За даними радянських джерел, вермахт втратив в Курській битві 30 дивізій, зокрема 7 танкових, понад 500 тисяч солдатів і офіцерів, 1,5 тисячі танків, більше 3,7 тисяч літаків, 3 тисяч гармат. Втрати радянських військ перевершили німецькі: вони склали 863 тис. чоловік. Під Курськом Червона Армія втратила близько 6 тис. танків.Після Курської битви співвідношення сил на фронті різко змінилося на користь Червоної Армії, що забезпечило їй сприятливі умови для розгортання загального стратегічногонаступу.Увечері 5 серпня 1943 року в Москві вперше прогримів артилерійський сают на честь звільнення Орла і Білгорода (12 залпів з 120 гармат).

Битва в районі Курська, Орла і Бєлгорода є однією з найбільших битв другої світової війни. Тут були не тільки розгромлені відбірні і наймогутніші угруповання німців, а й безповоротно підірвана в німецькій армії і народі віра в гітлерівське фашистське керівництво і в здатність Німеччини протистояти зростаючій могутності Радянського Союзу