13. Сутність і проблеми демократії за є. Смотрицьким.

Что такое демократия? Это власть народа! Но! Над кем (чем)? Это власть народа абстрактного над человеком конкретным. Все уравниваются перед законом. Но Закон не Бог С ним не поговоришь, и поддержку найдешь не всегда. Закон «холоден», чужд и безразличен к Человеку. В условиях демократии Человек оказывается отчужденным от человекосоразмерного социума, в котором его знают, любят, ценят (по заслугам) и защищают конкретно!

(1) разрушается община; следовательно (2) человек атомизируется и обезличивается; (3) обретая равные права все и каждый становятся бесправными во всех сферах жизни, ибо равенство перед Законом требует постоянного суда и денег. Конфликтность – естественное следствие из равенства, так как если все равны, то каждый претендует на то, что он, и именно он прав, а выход – суд; (4) падает ответственность главы государства (президента), ибо всегда можно сослаться на несовершенный Закон, упрямый парламент, непокорный народ и другие ветви власти в случае неудачи.

Монархия – власть народа.

Демократия – власть отдельных эгоистов.

Демократия – это хаос, безвекторность, статистическая причинность и «статистическая ответственность», вернее безответственность. Но где же присущие Человеку по природе Разум, Воля и Чувства? Где же достойные Человека Чистота Помыслов, Напряжение Воли, Радость Чувств?

У демократии нет Авторитета. Но без Авторитета нет ни Истины, ни Правды! А чего без них стоит вся человеческая жизнь?! Возня!..

14. Поняття "капіталізм" і "комунізм": від першоджерела (марксистська доктрина) до сучасних журналістських інтерпретацій.

Капіталізм – раціоналізоване ефективне виробництво товарів, що супроводжується гонитвою за прибутком; засновано на приватній власності та індивідуальному підприємництві. Мета: максимізація доходів і користь. Здійснюється завдяки ринку і системи.

Комунізм – це суспільно-економ. Формація, що грунт. На усуспільнецтві засобів вироб.

2) науково-філософ. Вчення про майбутнє безкласове суспільства, в якому відсутня експлуатація людини людиною, братерство членів комуни.

Фридрих Энгельс («Принципы коммунизма», 1847 г.): Коммунизм есть учение об условиях освобождения пролетариата. Структура этого строя предусматривает, прежде всего, управление промышленностью и всеми отраслями производства вообще будет изъято из рук отдельных, конкурирующих друг с другом индивидуумов. Вместо этого все отрасли производства будут находиться в ведении всего общества, то есть будут вестись в общественных интересах, по общественному плану и при участии всех членов общества. Таким образом, этот новый общественный строй уничтожит конкуренцию и поставит на её место ассоциацию. <…> Частная собственность неотделима от индивидуального ведения промышленности и от конкуренции. Следовательно, частная собственность должна быть также ликвидирована, а её место заступит общее пользование всеми орудиями производства и распределение продуктов по общему соглашению, или так называемая общность имущества.»

Карл Маркс (1844): «Коммунизм есть положительное выражение упразднения частной собственности; на первых порах он выступает как всеобщая частная собственность.»[5] «Коммунизм как положительное упразднение частной собственности — этого самоотчуждения человека — <…> есть действительное разрешение противоречия между человеком и природой, человеком и человеком, подлинное разрешение спора между существованием и сущностью, между опредмечиванием и самоутверждением, между свободой и необходимостью, между индивидом и родом. Он — решение загадки истории, и он знает, что он есть это решение.»

15. Найбільш значущі політичні події останнього десятиліття. Коротка характеристика.

45. Обрання президентом України Леоніда Кучми - 14 листопада 1999 р.

46. Призначення прем'єр-міністром України Віктора Ющенка - 22 грудня 1999 р.

47. Розкол парламенту, при якому більшість (255 депутатів) переходять в Український дім, обрання головою Верховної Ради України Івана Плюща - 21 січня-1 лютого 2000 р.

48. Викрадення і вбивство журналіста сайту "Українська правда" Георгія Гонгадзе - 16 вересня 2000 р.

49. Оприлюднення лідером Соціалістичної партії України Олександром Морозом т.зв. "плівок Мельниченка" - 28 листопада 2000 р.

50. Зупинка експлуатації Чорнобильської АЕС - 15 грудня 2000 р.

51. Акція "Україна без Кучми" - 15 грудня 2000-9 березня 2001 рр.

52. Судове переслідування і арешт екс-віце-прем'єра Юлії Тимошенко - 15 січня-28 березня 2001 р.

53. Відставка уряду Віктора Ющенка - 26 квітня 2001 р.

54. Призначення прем'єр-міністром України Анатолія Кінаха - 29 травня 2001 р.

55. Візит Папи Римського Івана Павла ІІ (Кароля Войтили) в Україну - 23-27 червня 2001 р.

56. Над Чорним морем збито пасажирський літак ТУ-154 авіакомпанії "Сибір", загинули 78 осіб - 4 жовтня 2001 р.

57. Вибори до Верховної Ради - 31 березня 2002 р.

58. Обрання головою Верховної Ради України Володимира Литвина - 28 травня 2002 р.

59. "Скнилівська трагедія", на авіашоу у Львові загинули 78 осіб, більше сотні глядачів були поранені - 27 липня 2002 р.

60. Призначення прем'єр-міністром України Віктора Януковича - 21 листопада 2002 р.

61. Початок конфлікту між Росією та Україною за острів Тузла - 29 вересня 2003 р.

63. Отруєння кандидата в президенти України Віктора Ющенка - 6 вересня 2004 р.

64."Яєчний постріл" у кандидата в президенти Віктора Януковича, зроблений в Івано-Франківську студентом Дмитром Романюком - 24 вересня 2004 р.

65. Вибори президента України - перший тур 31 жовтня, другий тур - 21 листопада 2004 р.

66. Сєвєродонецький з'їзд депутатів всіх рівнів від Партії регіонів - 28 листопада 2004 р.

67. Верховний Суд України оголошує повторні вибори президента України - 3 грудня 2004 р.

69. Майдан, Помаранчева революція - 21 листопада-26 грудня 2004 р.

70. Ухвалення змін до Конституції ("Конституційна реформа") - 8 грудня 2004 р. (зміни до Основного Закону вступили в дію з 1 січня 2006 р.)

71. Обрання президентом України Віктора Ющенка - 26 грудня 2004 р.

72. Призначення прем'єр-міністром України Юлії Тимошенко - 4 лютого 2005 р.

73. Самогубство двома пострілами в голову екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка - 4 березня 2005 р.

74. Початок політичної кризи, спровокованої "антикорупційними" викриттями екс-глави секретаріату президента Олександра Зінченка, відставка уряду Юлії Тимошенко - 8 вересня 2005 р.

75. Призначення прем'єр-міністром України Юрія Єханурова - 22 вересня 2005 р.

76. Реприватизація "Криворіжсталі" під прицілом телекамер - 24 жовтня 2005 р.

77. Газовий конфлікт з Росією - грудень 2005- січень 2006 рр.

78. Вибори до Верховної Ради України - 26 березня 2006 р.

79. Обрання головою Верховної Ради України Олександра Мороза - 6 липня 2006 р.

80. Підписання "Універсалу національної єдності" представниками влади та опозиції - 3 серпня, призначення прем'єр-міністром України Віктора Януковича - 4 серпня 2006 р.

81. Вирок американського суду екс-прем'єр-міністрові України Павлові Лазаренку: 9 років позбавлення волі - 25 серпня 2006 р.

82. Верховна Рада України ухвалила закон, яким визнала Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу - 28 листопада 2006 р.

83. Розпуск парламенту президентом України Віктором Ющенком- 2 квітня 2007 р.

84. Україна та Польща виграли тендер на проведення чемпіонату з футболу "Євро-2012" - 18 квітня 2007 р.

85. Дострокові вибори до Верховної Ради - 30 вересня 2007 р.

86. Найбільша техногенна катастрофа: вибухи у підземних виробках шахти ім. Засядька забрали життя 106 гірників, 66-х госпіталізували - 17 листопада-3 листопада 2007 р.

87. Обрання головою Верховної Ради України Арсенія Яценюка - 4 грудня 2007 р.

88. Призначення прем'єр-міністром України Юлії Тимошенко - 18 грудня 2007 р.

89. Вступ України до Світової Організації Торгівлі - 16 травня 2008 р. (заявку було подано 30 листопада 1993 р.)

90. Обрання головою Верховної Ради України Володимира Литвина - 9 грудня 2008 р.

91. Газовий конфлікт з Росією - грудень 2008-19 січня 2009 рр.

93. Указ президента України Віктора Ющенка про нагородження званням Героя України провідника ОУН Степана Бандери - 22 січня 2010 р.

94. Обрання президентом України Віктора Януковича - 7 лютого 2010 р.

95. Призначення прем'єр-міністром Миколи Азарова - 11 березня 2010 р.

96. Угода між Україною та Росією про продовження перебування Чорноморського флоту в Україні до 2042 р. ("Харківські угоди") - 21 квітня 2010 р.

97. Скасування "Конституційної реформи" Конституційним судом України як прийнятої з порушенням процедури - 1 жовтня 2010 р.

100. Арешт лідера опозиції, екс-прем'єр-міністра Юлії Тимошенко - 5 серпня 2011 р.

16. Політико-інформаційна роль т.зв. "справи Г.Гонгадзе".

Важливим чинником є те, що на Інтернет не поширюється політична цензура. Під час розслідування справи щодо зникнення журналіста Г.Гонгадзе Інтернет виявив свою нову роль — своєрідного «каталізатора» висвітлення незалежних думок, неупередженої оцінки дій державних органів у цьому процесі. Характерно, що кількість відвідувань Інтернет-видання «Українська правда» (керівником проекту був Г.Гонгадзе) протягом кількох місяців сягнула 1 млн.

У 2000 р. весь світ сколихнула новина про загадкове зникнення відомого своїми сміливими публікаціями українського журналіста, редактора газети “Українська правда” Георгія Гонгадзе. Вбивство журналіста Гонгадзе вітчизняна і міжнародна громадськість розцінили як теракт проти свободи слова і демократії. Слідчі органи, прокуратура України проводили слідство настільки мляво і непрозоро, що Уповноважений змушена була за власною ініціативою відкрити провадження та вести свій незалежний моніторинг. Уповноважений кілька разів зустрічалася з дружиною журналіста, відвідала його матір, підтримала її морально, допомогла розв’язати побутові проблеми (зокрема, щодо встановлення телефону в кімнаті гуртожитку м.Львова, де був прописаний Г.Гонгадзе), брала участь у засіданнях тимчасової депутатської комісії з розслідування обставин зникнення журналіста.

9 лютого 2001 р. Уповноважений з прав людини уперше у практиці українського судочинства виступила і як учасник судового процесу на засіданні Печерського районного суду м.Києва, на якому захищала право Лесі Гонгадзе, матері зниклого журналіста, вважатися потерпілою стороною. Суд прийняв рішення на користь матері Георгія. За рішенням суду, вона отримала доступ до матеріалів слідства, можливості подавати докази, заявляти клопотання, брати участь у судовому розгляді тощо. Насправді це виявилося вельми примарно.

Після проведення генетичних експертиз “таращанського тіла” російськими та американськими фахівцями Генеральна прокуратура вимагала його поховання. Проте у Л.Гонгадзе були суттєві сумніви щодо результатів експертиз, і вона зажадала проведення незалежної експертизи за кордоном з залученням міжнародних експертів. Генеральна прокуратура була проти. Уповноважений з прав людини, аби захистити право матері безвісти зниклого журналіста на достовірну інформацію, зустрілася разом з нею з Генеральним прокурором України М.Потебеньком, його заступником М.Баганцем та слідчим з особливих справ Василенком. Проте знадобився ще рік, щоб було дано згоду Генеральним прокурором (вже В.Піскуном) на таку експертизу.

Як це не прикро констатувати, але і в цій справі виразно простежується бездіяльність владних структур. Незадовго до трагедії Г.Гонгадзе відчував біду, бачив, як навколо нього збираються хмари і просив захисту у Генерального прокурора України: “ Я, журналіст Георгій Гонгадзе, висловлюю свій категоричний протест проти знахабнілої поведінки правоохоронних структур, які розпочали кампанію цькування проти мене та моїх колег по роботі. Протягом двох тижнів працівники міліції активно проводять збір інформації в людей, що знають мене, не пояснюючи при цьому мети цього збору. За місцем моєї прописки у Львові провели дізнання в моїх сусідів, а також у моєї матері на предмет моєї діяльності та способу мого життя. Протягом двох днів трьох працівників моєї редакції було затримано представниками міліції, які під різними приводами провели перевірку їхніх документів із записом відповідних даних. Невідомі мені особи супроводжують мене на автомобілі “Жигулі” (державний номер 07309 КВ), чекають біля дому та редакції... Я звертаюсь до Вас з вимогою зупинити свавілля і захистити мене від морального терору, а також виявити і покарати причетних до його організації осіб”.

Загадкове зникнення Г.Гонгадзе, за образним висловом журналістів, стало своєрідним смолоскипом, озброївшись яким, свідома частина українського суспільства вирушила шукати “світло у кінці тунелю”.

17. Поняття "революція", "соціальна революція", "демократична революція". Концепція "помаранчевої революції": передумови, перебіг, наслідки.

Революція – швидка зміна встановленого порядку (соц., економ. чи політ.) сусп. здебільшого насильницьким способом.

Технологічна (соціальна) революція — скасування або ж заміна до цього часу дійсних та загальновизнаних законів чи загальноприйнятої практики на нові методи та відкриття

Таким чином, перед українським суспільством у 2004 році постав шерег історичних завдань, без розв'язання яких поступальний розвиток був неможливий: 1) усунення від влади олігархічних кланів; 2) визначення основного вектора зовнішньої політики країни; 3) політична структуризація суспільства; 4) побудова соціальної внутрішньої політики та ліквідація економічного панування олігархічних мафіозних груп; 5) ліквідація політичного панування олігархів шляхом перетворення державних інститутів на незалежні гілки влади (судову, законодавчу, виконавчу); 6) забезпечення громадянських свобод українському народові. Головними труднощами на шляху виконання цих стратегічних завдань були: 1) незавершеність формування української політичної нації (слабка політична активність та низька громадянська і національна свідомість українців, несформованість середнього класу та національної буржуазії); 2) усталення інформаційної блокади в силу панування в інформаційному просторі України ЗМІ, контрольованих олігархами; 3) наявність ідеологічних та мовних суперечностей між Сходом і Заходом України, що посилювалися через втручання Росії у внутрішні справи України; 4) наявність потужного адміністративного ресурсу в руках діючої влади; 5) націленість влади на тотальну фальсифікацію виборів. Передумови революції Незважаючи на адміністративний тиск та націленість влади на фальсифікацію результатів виборів у 2004 році склались об'єктивні історичні передумови для здійснення національної демократичної революції українського народу. По-перше, вперше за 13 років незалежності всі основні політичні сили об'єднались у потужну коаліцію "Сила народу", до якої після першого туру виборів приєдналися Соціалістична партія О. Мороза і Партія промисловців та підприємців А. Кінаха. Опозиція сформувала потужну команду фахівців з державного управління, економічної політики, політичних технологій. Активісти виборчої кампанії В. Ющенка спромоглися створити потужні структури в більшості регіонів України. По-друге, опозиційні сили вперше очолив харизматичний лідер Віктор Ющенко, який не просто декларував свою виборчу програму, але зміг завоювати підтримку більшості населення України своїми конкретними справами - як "автор" національної валюти, успішний прем'єр-міністр та лідер найбільшого блоку політичних партій "Наша Україна", що дав надію українцям на підвищення рівня їхнього життя. Трудовий життєвий шлях В. Ющенка, його козацька вдача, відданість своїм принципам і прив'язаність до власної родини в очах пересічного українця були близькими до ідеалу державного мужа і дбайливого сім'янина. По-третє, українських виборців консолідував навколо фігури В. Ющенка гранично невдалий вибір кандидата від тодішньої української влади, яким стала особа з кримінальним минулим - В. Янукович. Цинічна українська верхівка недооцінила свій народ, який не міг за жодних обставин погодитися з тим, аби в країні остаточно утвердився нічим не прикритий бандитський режим. Тому український виборець, який проголосував за В. Ющенка, готовий був усіма доступними методами відстоювати свій вибір. По-четверте, команда В. Ющенка, за визнанням іноземних фахівців, провела одну з найбільш успішних у світовій історії виборчих кампаній, у якій було майже ідеально поєднано ефективний менеджмент, системний характер роботи виборчих штабів та надзвичайно вдало підібрану символіку - помаранчевий колір (теплі і яскраві кольори Сонця), точні гасла ("Ющенко - так!", "Вірю. Знаю. Можемо", "Разом переможемо"), що гуртували народ.

Однак 24 листопада Центральна виборча комісія, проігнорувавши скарги на порушення виборчого законодавства з боку представників В. Ющенка — народних депутатів Р. Зварича, Ю. Ключковського та М. Катеринчука — визнала переможцем виборів В. Януковича з результатом 49,46% голосів виборців (за В. Ющенка — 46,61%). 29 листопада Верховний Суд України прийняв до розгляду скаргу довіреної особи кандидата на пост Президента України В. Ющенка на постанову ЦВК, якою Президентом України визнано діючого Прем'єр-міністра В. Януковича. . 8 грудня 2004 р. у стінах Верховної Ради у присутності Президента України Л. Кучми народні депутати у «пакетному режимі» 402-ма голосами внесли зміни до Закону «Про вибори Президента» і ухвалили проведення політичної реформи та реформування системи місцевого самоврядування. Після цього Верховна Рада 399-ма голосами відправила у відставку Центрвиборчком і сформувала нову комісію. Проголосовані зміни до Закону «Про вибори Президента України» при переголосуванні 26 грудня 2004 р. відкривали можливості для гідного завершення президентських виборів. Надвечір В. Ющенко та його соратники з коаліції «Сила народу», виступаючи на Майдані, подякували всім, хто впродовж 17 днів виборював своє право на вільний вибір, і привітали з перемогою «Помаранчевої революції», здобутком якої стало формування нової української політичної нації, безкровне досягнення демократичних перетворень у суспільстві. 20 січня 2005 р. Верховний Суд України розглянув скаргу В. Януковича на постанову Центрвиборчкому про офіційні результати переголосування другого туру президентських виборів і визнав її безпідставною. Інавгурація Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р., на День Соборності України, за участю 8 президентів іноземних держав та повноважних делегацій із 64 країн світу. Вона складалася з кількох частин: присяги у Верховній Раді, військових урочистостей біля Маріїнського палацу, промови В. Ющенка на майдані Незалежності.

Помаранчева революція може й зробила Україну трохи більш українською - вона, однак, не зробила її суттєво модернішою. В Україні не стало менше корупції, не з'явилися масові профспілки, жоден український університет не став автономним, українські наші партії нагадують радше клани тощо.

після Помаранчевої революції і «біло-голубої» контрреволюції мав чи міг би прийти великий політичний компроміс. Але такий компроміс сам по собі вимагає ще одної революції - на той раз не політичної, а інтелектуальної. Іншими словами: зміни способу думання, чим є Україна і яке її місце в сучасному та дуже мінливому світі. А це вже завдання не так політичної, як інтелектуальної еліти. Коротко кажучи, нас із вами.

18. Іспанська революція й громадянська війна у дзеркалі репортерської діяльності Е. Хемінгуея.

Під час громадянської війни в Іспанії Е. Хемінгуей був військовим кореспондентом (1937-1940). Ці враження стали поштовхом до написання п'єси «П'ята колона» (1938) і роману «По кому подзвін» (1940), у яких письменник порушив проблему відповідальності кожної людини за долю всього людства. У «П'ятій колоні» йдеться про боротьбу проти агентів-франкістів у Мадриді, її герої-контррозвідники своє особисте життя приносять у жертву справі, якій служать, задля врятування життя інших. Герой роману «По кому подзвін» Роберт Джордан гине у боротьбі з фашизмом, але смерть його не безглузда, оскільки «він боровся за те, у що вірив».

Ось його стаття "Королі тепер займаються не тим, ніж раніше". Він детально розповідає про розвиток революційного руху і про долі королівських сімейств у Європі: «Джордж - король грецький, - найновіший король у Європі і, можливо, найнеблагополучніший…Він приємний хлопець і тягне вельми безрадісне існування»; «Рано чи пізно великі шматки Румунії відколються та попливуть так само нестримно, як крижини, що попали в Гольфстрім. Королева Марія, першорозрядний гравець в бридж, другорозрядна поетеса і прекрасний знавець лабіринтів європейської політики...робить зараз спробу створити такий європейський союз, який припинив би катастрофу, що загрожує. Але з іншого боку, принц Кароль, незвичайно чарівна молода людина, здається, зовсім не зацікавлений в цьому» [17, с. 80 - 81]. Ось Хемінгуей пише про болгарського короля: «Борис - приємний, товариський блондин. Він чистосердечно не любить Болгарію і хоче жити в Парижі» [17, с.81]. І тут же автор говорить, як у 1918 році "болгарські війська повернулися додому з революційними комітетами у голові" і як потім розвернулися революційні виступи в Болгарії, які були розгромлені старими пронімецькими армійськими офіцерами, хабарниками, інтриганами, політиканами» [17, с. 81].

У статті «Італійські фашисти» Хемінгуей ретельно аналізує, як розвивається фашизм в Італії, коли переживає вищу стадію свого розвитку: "Першою була організація контратак проти комуністичних демонстрацій, другою - створення партії і, нарешті, тепер це політична і військова партія, яка вербує робітників і прибирає до рук діяльність профспілок. Вона панує від Риму до Альп» [17, с. 52 - 53].

Хемінгуей був не лише ворогом фашизму - він ретельно намагався досліджувати причини, які ведуть фашистів до влади: «Ситуація, що склалася в Італії, вимагає деяких пояснень і порівнянь. Платформа фашистів - крайній консерватизм. Уявіть собі, що 250 тисяч членів консервативної партії Канади озброєні, тобто уявіть "політичну партію, побудовану за принципом військової організації", голова якої не приховує, що у неї досить сил, щоб скинути ліберальний, а втім і будь-який інший уряд, що наважиться виступити проти неї... До того ж уявіть, що створена спеціальна військова поліція для того, щоб перешкоджати вуличним зіткненням між консерваторами і лібералами, і у вас буде правильна точка зору на сучасне політичне положення в Італії» [17, с 52], - пише Хемінгуей у статті «Італійські фашисти».

Як бачимо, Хемінгуей блискуче опанував телеграфну мову репортажу, йому подобалася крута стислість, чіткість і ємкість кодів, він навіть красувався навмисним спрощенням та огрубленням. Але, ми вважаємо, газеті необхідні більш гострі факти, сенсації. А Хемінгуея якраз цікавили не стільки події самі по собі, скільки люди і поведінка їх в даній ситуації.

Хемінгуей, як політичний журналіст, був дуже серйозним аналітиком. У 1934 році в статті "Друг Іспанії" він говорив про те, що Іспанія не може жити по-старому і що наближається трагедія. Він передчував наближення революційного вибуху в цій країні.

19. Історичні передумови соціальної революції за К. Марксом і Ф. Енгельсом.

В плині історичного процесу Маркс виділяє ще один важливий чинник -- власність, і передусім власність на засоби виробництва. Рух власності, її зміни в процесі історичного часу -- це те, що розрізнює попередні і наступні форми суспільства. Люди, вдосконалюючи свою практику, свою виробничу діяльність, змушені вдосконалювати й свої відносини, "форми спілкування", змінювати традиційні схеми поділу праці і створювати деякі нові типи власності. Це й становить механізм зміни історичних форм суспільства, або суспільних формацій. Сама ж "зміна" розуміється Марксом за схемою "заперечення" і оформляється в понятті "соціальної революції".

Марксизм порушив цю традицію, теоретично обґрунтувавши можливість побудови суспільства на засадах суспільної власності. Підкреслимо: теоретично обґрунтувавши. Ця можливість у марксизмі постає не як благий намір, що можна зустріти, наприклад, у багатьох утопічних проектах, а у вигляді розгорнутої, концептуально виваженої згідно з досягненнями суспільної думки того часу програми конкретних практичних дій соціального суб'єкта за тих чи інших історичних умов. Останнє потребувало радикальних змін практично в усіх галузях суспільствознавства. З «приватновласницького» за якихось 10-15 років (мається на увазі період виходу у світ головних праць К. Маркса та ф. Енгельса) суспільствознавство раптово стало «суспільно-власницьким». Це була революція розуму, який відмовився обслуговувати панівні верстви суспільства й перебрав на себе відповідальність за майбуття знедолених.

Зміна парадигми соціально-філософського мислення не могла відбутися без змін вихідних принципів, категорійного каркасу та методології пізнання. Цю «чорнову роботу» К. Маркс та Ф. Енгельс здійснили у перших спільних творах. Від визначеності суспільного розвитку «ідеальними спонукальними силами» та примату ролі особистості в історії вони перейшли, розвиваючи головний принцип матеріалізму, до визначення первинності суспільного буття (матеріальних економічних відносин, відносин власності) щодо суспільної свідомості, обґрунтування ролі народних мас як головного суб'єкта суспільно-історичного творення. Цей перехід — друге яскраве свідчення революції у суспільствознавстві: жоден із попередників К. Маркса та Ф. Енгельса не аналізував соціальну проблематику на вихідних засадах примату «матеріального» над «духовним», не підкреслював самостійну соціально-творчу роль народу як суб'єкта соціальної дії.

Третім виявом революційності нової теорії було цілеспрямоване наближення останньої до практики, інтересів та потреб реального соціального суб'єкта — пролетаріату — головної рушійної сили майбутніх перетворень суспільства. К. Маркс та Ф. Енгельс зрозуміли, передбачили та обґрунтували (на підставі аналізу реального становища цього класу в системі суспільних відносин Того часу) історичну місію пролетаріату та будували свою теорію як алгоритм реалізації цієї місії. Інших соціальних доктрин, які б у більш-менш науковій формі займалися цим питанням, практично не було. Марксистська соціальна теорія постала як пролетарська ідеологія: пролетаріат знайшов у філософії Марксизму свою «духовну зброю», філософія у пролетаріаті — зброю матеріальну. Відповідно змінювалася функція філософії. «Філософи, — підкреслював К. Маркс, — лише різноманітним чином пояснювали світ, натомість справа полягає в тому, щоб змінити його» (Маркс К. Тези про Фейербаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 3. — С. 3).

Нарешті, свою соціально-філософську концепцію марксизм вибудовував, використовуючи найвеличніше надбання німецької класики — гегелівські/ діалектику, звичайно, оновлену, переосмислену у світлі матеріалістичної традиції.

Распространив диалектический материализм на область общественной жизни, К. Маркс и Ф. Энгельс в «Манифесте Коммунистической партии» закономерно пришли к выводу, равному по своему значению величайшему, перевороту в науке, что «история всех до сих пор существующих обществ была историей борьбы классов». С момента возникновения классово антагонистического общества «угнетающий и угнетаемый находились в вечном антагонизме друг к другу, вели непрерывную, то скрытую, то явную борьбу, всегда кончавшуюся революционным переустройством всего общественного здания или общей гибелью борющихся классов» 5[Там же. Т. 4. С. 424]. Наиболее характерной особенностью буржуазного общества, пришедшего на смену феодализму, как раз и является его все более углубляющийся раскол «на два большие враждебные лагеря... стоящие друг против друга, класса — буржуазию и пролетариат» 6[Там же. С. 425].

Буржуазия и пролетариат явились порождением тех радикальных изменений, которые произошли в материальных условиях производства.

Крупная промышленность создает всемирный рынок, и начинается их взаимное воздействие друг на друга. Развивается сама буржуазия, растет ее экономическая и политическая власть. Феодальные формы промышленности окончательно вытесняются, а вместе с ними отходят на второй план и все классы, унаследованные от средневековья. Победа в этой гигантской экономической битве целиком и полностью достается буржуазии. Сообразно своему положению в хозяйственной сфере она подчиняет себе и государственную машину. И ничего удивительного нет в том, что государство в капиталистическом обществе постепенно превращается в комитет, управляющий от имени буржуазии и в ее интересах.

Гонимая жаждой наживы, буржуазия стремится всюду поспеть, всюду внедриться и путем эксплуатации всемирного рынка делает производство и потребление всех стран космополитическим. Дешевизной своих товаров буржуазия разрушает все «китайские стены» и под страхом гибели принуждает другие нации принять капиталистический способ производства. Ликвидировав раздробленность средств производства, населения и подчинив деревню городу, Восток Западу, буржуазия вызвала к жизни политическую централизацию и тем самым завершила в основном преобразование мира по своему образу и подобию.

20. Форми політичної журналістики. Загальна характеристика.

Формати:

-політ. телепрограми

-передвиборчі агітки

-політ. збірники і книги

-газ-журн. публ. політ. х-ру

1. Політ. фотофакт – закріпл. політ. миттєвості, в основі якої може бути особистість, подія, які обов»язково значущі.

2.Політ. цитата – зафіксований дослівно вислів пол.лідера, супров. карикатурою чи фото, не потребує коментарів, є ел. творення портрету чи хронології політ. подій, ставлення діячів до подій.

За дослівну цит. журн. не несе відповідальності. Завжди підписується, має бути посилю на джерело, з якого приводу наведена.

3. Політ. газетний вірш – заримований чи заритмізований, в основі якого – важлива сусп.-політ. проблема, привід – актуальна політ. подія. Іронічний, саркастичний.

Завдання автора – націлити читача на сприйняття проблеми, на точку відлікц конфлікту, загострити конфлікт.

Д. Биков – основоположник сусп..-політ. віршування, встановлює у цій сфері стандарти.

4.Політ. анкета – різновид політ. інтерв»ю.

-аналітична (питання про політику)

-портретна (особисті питання)

Завдання: урізноманітнити номер, виконати іміджеві ф-цію.

5. Політ. репортаж – візуалізує політ. подію, завдання – показати подію у русі і створ. «ефект присутності».

Містить багато дієслів, образний жанр.

-подієвий (теракт)

-постановчий

-аналітичний -ці 2 – експериментальні/розважальні.

6. Політ. інтерв»ю – політ. текст, в основі якого відтворено метод інтерв»ю.

-інформ.

-аналітичне

-портретне.

Може бути тлом для цитат.

7. Політ. огляд – містить аналіз проблем, подій, явищ, пов»язаний принципом хронології чи тематичним.

Мета – відстежити тенденцію і створити прогноз.

21. Короткі жанри політичної проблематики. Характеристика і призначення кожного

1. Політ. фотофакт – закріпл. політ. миттєвості, в основі якої може бути особистість, подія, які обов»язково значущі.

2.Політ. цитата – зафіксований дослівно вислів пол.лідера, супров. карикатурою чи фото, не потребує коментарів, є ел. творення портрету чи хронології політ. подій, ставлення діячів до подій.

За дослівну цит. журн. не несе відповідальності. Завжди підписується, має бути посилю на джерело, з якого приводу наведена.

3. Політ. газетний вірш – заримований чи заритмізований, в основі якого – важлива сусп.-політ. проблема, привід – актуальна політ. подія. Іронічний, саркастичний.

Завдання автора – націлити читача на сприйняття проблеми, на точку відлікц конфлікту, загострити конфлікт.

Д. Биков – основоположник сусп..-політ. віршування, встановлює у цій сфері стандарти.

4.Політ. анкета – різновид політ. інтерв»ю.

-аналітична (питання про політику)

-портретна (особисті питання)

Завдання: урізноманітнити номер, виконати іміджеві ф-цію.

5. Політ. репортаж – візуалізує політ. подію, завдання – показати подію у русі і створ. «ефект присутності».

Містить багато дієслів, образний жанр.

-подієвий (теракт)

-постановчий

-аналітичний -ці 2 – експериментальні/розважальні.

6. Політ. інтерв»ю – політ. текст, в основі якого відтворено метод інтерв»ю.

-інформ.

-аналітичне

-портретне.

Може бути тлом для цитат.

7. Політ. огляд – містить аналіз проблем, подій, явищ, пов»язаний принципом хронології чи тематичним.

Мета – відстежити тенденцію і створити прогноз.

22. Політичний газетний вірш Д. Бикова : засади жанру.

Політ. газетний вірш – заримований чи заритмізований, в основі якого – важлива сусп.-політ. проблема, привід – актуальна політ. подія. Іронічний, саркастичний.

Завдання автора – націлити читача на сприйняття проблеми, на точку відлікц конфлікту, загострити конфлікт.

Д. Биков – основоположник сусп..-політ. віршування, встановлює у цій сфері стандарти.

23. Роль політичного репортажу в політичній журналістиці. На прикладі діяльності сучасних репортерів.

Політ. репортаж – візуалізує політ. подію, завдання – показати подію у русі і створ. «ефект присутності».

Містить багато дієслів, образний жанр.

-подієвий (теракт)

-постановчий

-аналітичний -ці 2 – експериментальні/розважальні.

Киш: «Реортер не должен врать, а показать то, чего не видять другие».

Дм. Биков «Записки в темноте» про теракт «Норд-Ост» як приклад.

24. Класичний політичний репортаж на прикладі творчого спадку Д. Ріда та Ю. Фучика.

Репортаж [франц. reportage – “пишу про те, що бачу” від лат. reporto – “несу назад, передаю, повідомляю”] – інформаційний жанр журналістики, розповідь кореспондента з місця події в пресі, по радіо, телебаченню, в Інтернеті.

Воснові репортажу завжди суспільно важлива подія, яка розгортається на очах у читача (слухача, глядача). Це своєрідна історія події.

Характерні особливості цього жанру – оперативність, динамізм, наочність, активно діюче авторське “я”, котре допомагає передати емоційну атмосферу події, створити так званий “ефект присутності”, дозволяє читачу (слухачу, глядачу) так би мовити бути поряд з репортером і разом з ним бачити, відчувати подію.

Видатні західні репортери Джон Рід, Ернест Хемінгуей, Михайло Кольцов, Юліус Фучік, Егон Ервін Кіш пишуть свої репортажі – “оперативні зарисовки з натури” про події історичного значення (національні революції, світові та громадянські війни, політичні сенсації, боротьбу з фашизмом), які стають класичними зразками жанру і перетворюють журналістів на письменників, адже ця публіцистична форма інформування змушує автора знаходити художні засоби впливу на емоційний стан читача, відточує майстерність.

Название последней книги героя чешского Сопротивления времен Второй мировой войны, писателя-коммуниста Юлиуса Фучика (1903—1943). Приговоренный немецкими оккупантами к смертной казни, он написал эту книгу в тюрьме, ожидая исполнения приговора.

Перевод: Люди, я любил вас, будьте бдительны!

Слова, которыми заканчивается книга «Репортаж с петлей на шее» героя чешского Сопротивления времен Второй мировой войны, писателя Юлиуса Фучика (1903-1943).

Он был схвачен немецкими оккупантами и брошен в тюрьму Пан-крац (Чехия, Прага). Там он и написал свою последнюю книгу-завещание. Тюремный надзиратель А. Колинский приносил ему в камеру бумагу и карандаш, а исписанные листы тайно выносил из камеры и прятал у преданных Фучику людей. Книга была закончена 9 июня 1943 г. нацистский суд в Берлине приговорил писателя-патриота Ю. Фучика к смертной казни. И там же, в Берлине, он был казнен 8 сентября 1943 г.

Когда в мае 1945 г. жена писателя Густа Фучикова вышла из концлагеря, она собрала листы рукописи и издала ее в Праге в 1946 г.

Джон Сайлас Рид (1887 Портленд, США — 19 октября 1920, Москва,) — американский журналист, социалист[1], автор знаменитой книги «Десять дней, которые потрясли мир» (1919).книга об Октябрьской революции 1917 года в России, свидетелем которой он был сам.

«Десять дней, которые потрясли мир» — книга американского журналиста Джона Рида об Октябрьской революции 1917 года в России, свидетелем которой он был сам.

Джон Рид умер в 1920 году, вскоре после того, как книга была закончена. Он является одним из немногих американцев, похороненных в некрополе у Кремлевской стены, где обычно хоронили только самых выдающихся советских лидеров[1].

«Несмотря на его откровенно предвзятый, в политическом отношении, характер, отчёт Рида о событиях того времени превосходит все иные исторические свидетельства той эпохи в силу своего литературного дара, своей проницательности и особого внимания к деталям. Эту книгу будут помнить даже тогда, когда иные свидетельства постигнет участь забвения. Во всём этом рассказе, во всём этом причудливом повествовании о собственных приключениях и недоразумениях мы видим отражение кристальной честности и чистоты помыслов автора, чем он оказал, даже не предполагая этого, честь американскому обществу, взрастившему его и достоинства которого он так и не смог осознать в полной мере».[6]

Описывая русскую революцию, Джон Рид находился в командировке от социалистического журнала The Masses. Хотя Рид утверждал, что он «пытался смотреть на события с точки зрения добросовестного журналиста, заинтересованного в установлении истины» [2], в предисловии он писал, что «в борьбе мои симпатии не были нейтральны» [2] (книга склоняется к большевикам и их точке зрения).

25. Професійна діяльність політичного репортера за концепцією Е. Е. Кіша.

Главная заслуга К. — в области современного репортажа, к-рый он из второстепенной отрасли журналистики возвел в особый лит-ый жанр. Репортаж он определяет как отчет о фактах, к-рый, в противоположность поэтическому творчеству, выхватывающему общее и типичное, публицистически выделяет в текущих событиях именно неповторимое, со всеми его своеобразными особенностями, и критически воспроизводит современность в ее актуальных проявлениях. Репортер-очеркист, по мнению К., — не просто наблюдатель, он в то же время соратник, борец (как Джон Рид, как Ларисса Рейснер и др.). В этом смысле он больше чем хроникер, он выполняет квалифицированную подготовительную работу для будущего историка. Реализм репортера-коммуниста должен быть проникнут историко-материалистическим пониманием действительности, его объективность — революционна. Она «должна вытекать из неумолимой правды воспроизведения жизни и чуждой компромисса социальной воли». Так «точный отчет становится орудием рабочего движения». Репортаж не противопоставляется художественному оформлению. Но художественность для него (с некоторым ограничением формулы Золя) — «правда, преломленная сквозь революционный темперамент» (из предисловия Киша к новому немецкому изданию книги Джона Рида «Десять дней», 1928).В указанном смысле К. — мастер малой формы. Том избранных очерков «Der rasende Reporter» (Неистовый репортер, 1924, сокращенный перевод, не дающий достаточного представления о подлиннике), в котором своеобразное дарование Киша проявляется с лучшей стороны, имел огромный успех и выдержал уже несколько изданий. Внимание такого революционного реалиста, как К., не могла не привлечь и современная действительность Советского Союза. Так возник в результате его путешествия по России сборник статей «Zaren, Popen, Bolschewiken» (Цари, попы, большевики, 1927); сборник этот представляет собой одну из лучших книг о советской России, разносторонне освещающую ее жизнь. Ей можно противопоставить очерки «Paradies America» (Американский рай, 1929, печатались в «Новом мире»), в к-рой изображаются США накануне кризиса. Как искусный полемист К. проявил себя в борьбе за освобождение Макса Гельца. В его более крупных вещах — романы «Madchenhirt» (Пастырь дев, 1913) и «Soldat im Prager Korps» (Солдат Пражского корпуса) — общая концепция слабее разработки деталей. Во многих работах К. поражает его особый интерес к социологии преступления.

Под “логической фантазией” Киш понимал способность репортера так домыслить внешние связи между отдельными собранными им фактами, чтобы в результате получалась “кривая”, соединяющая “точки” фактов плавно, но максимально близко к “ломаной линии”, т.е. действительности. Особенность репортажей Киша еще и в том, что он редко ведет повествование от первого лица. Его произведения хотя и имеют субъективную окраску, но выражается это в отборе фактов и в оценочных характеристиках действующих лиц, а не в описании собственных впечатлений и чувств.

26. Політично-соціальний репортаж Герхарда Кромшредера: теми, проблеми, експерименти.

Публікація у журн. «Ровесник» (1984, №2). «Ми повинні почати!»Кромшредер перебирає на себе роль одного із учасників неонацистської організації у Німеччині. Описує людей, лідерів та учасників, їхні позиції, (набирають учасників із футбольних уболівальників, пропагандистська література, зустріч із аналогічними закордонними угрупованнями, розповіді про побиття турків). Їхнє завдання – зробити Німеччину для німців, а не для приїжджих мусульман.

У Гамбурзі, у щотижневику «Штерн» він написав матеріал також на тему місця турецького робітника у німецькому соціумі. «Як я був турком». Але для цього Герхард Кромшредер перевдягнувся у турка і відчув усю злість, негатив, упереджене ставлення громадян до себе. ( Наприклад, у «Опернкафе» його відмовились обслуговувати, нібито столики зарезервовані, а його колезі принесли замовлення за мить).

За фасадом : журналист в роли нациста, "рокера", вора в универмаге, набожного католика : Западногерм. репортажи / пер. с нем. и предисл. Н. С. Португалова, А. А. Урбана

27. Репортерська діяльність Хантера Томпсона як стиль життя. Поняття "гонзо" в журналістиці.

Хантер С. ТомпсонЖурналист, покончил жизнь самоубийством в 2005 году в возрасте 67 Если вы собираетесь стать сумасшедшим, договоритесь, чтобы кто-то платил вам — в противном случае вас просто упрячут.

Я не порекомендую секс, наркотики и безумие каждому, но в моем случае они всегда работали отлично.

Мой дом не является неприступной крепостью, как о нем любят говорить некоторые журналисты. Это просто старый бревенчатый дом. Единственное, что действительно делает его неприступным, — моя репутация. Когда люди знают, что здесь их могут пристрелить, они будут держаться подальше.

Есть огромная разница между тем, чтобы быть виновным и быть арестованным.

Мораль временна, мудрость вечна.

Если я напишу всю правду, которую узнал за последние 10 лет, порядка 600 людей, включая меня, будут гнить в тюремных камерах по всему миру, от Рио до Сиэтла. Абсолютная правда — это редкая и опасная штука в мире профессиональной журналистики.

Единственное отличие между умным и безумным — это приставка «без», а кроме того, у умного достаточно власти, чтобы держать безумного взаперти.

Последний поезд, отправляющийся откуда бы то ни было, никогда не будет полон хороших парней.

Хорошие люди пьют хорошее пиво.

Я испытываю к диско такие же чувства, какие я испытываю к стригущему лишаю.

Я понимаю, что страх — это мой друг, но не всегда. Никогда не поворачивайся к страху спиной. Он всегда должен быть перед тобой — как кто-то, кого ты собираешься убить.

Билл Клинтон курил марихуану не затягиваясь? Ставлю свои ягодицы! Это как я жевал ЛСД, но не глотал.

Страх — это просто еще одно слово для определения непонимания.

Америка — это нация двухсот миллионов продавцов подержанных автомобилей, у которых есть деньги, чтобы купить все оружие в мире, и нет никакого сомнения по поводу того, чтобы убить любого, кто делает их существование некомфортным.

Кто эти свиньи? Эти целующие флаг придурки, обманутые и одураченные глупыми богатыми детишками вроде Джорджа Буша? Они — это все жестокое и глупое, что есть в американском характере.

Все, башен больше нет — только кровавый мусор, и нет больше надежды на мир в наше время, ни в США, ни в любой другой стране. Не стоит испытывать каких-то иллюзий по этому поводу: мы сейчас воюем с Кем-то и мы будем продолжать эту войну с таинственным врагом до конца наших дней.

В мире, которым управляют свиньи, все подсвинки стремятся вверх, а всех остальных имеют до тех пор, пока они не соберут свои силы вместе. Не обязательно побеждать, главное сохранить себя от полной потерянности.

Возможно, нет никакого рая. Или все это — пустая болтовня, продукт безумного воображения ленивой пьяной деревенщины откуда-нибудь из Алабамы, чье сердце переполнено ненавистью, но кто нашел способ жить там, где дует настоящий ветер — где можно поздно ложиться спать, веселиться, быть диким, пить виски, гонять по пустым улицам и не иметь в голове ничего, кроме желания любить кого-то и не быть арестованным.

Мы превращаемся в нацию крепко поротых рабов страха. Страха войны, страха бедности, страха неожиданного террора, страха сокращения штата или увольнения, страха лишиться жилья за долги, страха попасть в концентрационный лагерь за смутные подозрения в связях с террористами.

Когда мы сбежим из Ирака с хвостом, поджатым к брюху, это будет пятая подряд страна третьего мира, которая без единого намека на военно-морской флот и авиацию здорово поимела нас за последние 40 лет.

Свобода умирает тогда, когда она не нужна.

Цивилизация заканчивается на берегу океана. Дальше человек просто становится частью пищевой цепочки, совсем не обязательно оказываясь наверху.

Мы были воинами лишь тогда, когда наши племена были сильны, как реки.

Единственное, о чем я жалею, — что не сбежал когда-то с губернаторской дочкой.

Ходи гордо, надирай задницы, учи арабский, люби музыку и никогда не забывай, что ты появился из длинной очереди искателей правды, любовников и воинов.

Футбольный сезон окончен. Никаких больше игр. Никаких бомб. Никаких прогулок. Никаких забав. Никакого плавания. 67 — это на 17 лет больше, чем 50. На 17 лет больше, чем мне было нужно и чем я хотел. Скучно. Всегда зол. Никаких забав — ни для кого. 67. Становишься жадным. Веди себя как полагается по возрасту. Расслабься. Больно не будет.

Гонзо-журналистика (англ. Gonzo — рехнувшийся, чокнутый) — направление в журналистике, представляющее собой глубоко субъективный стиль повествования, ведущегося от первого лица, в котором репортёр выступает в качестве непосредственного участника описываемых событий и использует свой личный опыт и эмоции для того, чтобы подчеркнуть основной смысл этих событий. Использование цитат, сарказма, юмора, преувеличения и даже ненормативной лексики также являются неотъемлемой чертой этого стиля.

Этот стиль можно считать ответвлением так называемой новой журналистики, движения 60-х, основоположником которого был Хантер С. Томпсон, чьи идеи были подхвачены Лестером Бэнгсом и Джорджем Плимптоном.

Гонзо-журналистикой занимались также писатели Джорбан Кобос, Уильям Гудвин, Мэтт Тайбби, Алан Кабал.

История термина

Впервые термин гонзо был использован редактором американского журнала The Boston Globe, Биллом Кардозо после того, как он прочитал опубликованную в журнале Scanlan’s Monthly в 1970 г. статью «Дерби в Кентукки упадочно и порочно» (англ. The Kentucky Derby Is Decadent and Depraved), написанную журналистом Хантером Томпсоном, позже популяризовавшим стиль гонзо, и проиллюстрированную английским художником Ральфом Стедманом. Томпсон был отправлен редактором в Кентукки для освещения известных лошадиных скачек (дерби). Присутствуя на скачках, Томпсон был впечатлён поведением зрителей, являвших собой жалкое сборище пьяниц и матершинников, о чём он подробно написал в дневнике. Когда срок сдачи статьи подошёл к концу, она ещё не была готова. И Томпсон отправил редактору страницы, вырванные из своей записной книжки, наброски в которых были крайне жёсткими и имели глубоко субъективную окраску. Опубликованная статья вызвала большой общественный резонанс.

(Кардозо утверждал, что словом Gonzo в ирландских кругах Южного Бостона называют человека, который последним из всей компании сможет стоять на ногах после ночного алкогольного марафона. Согласно другой версии, этот термин может происходить от испанского gonzagas, что означает «я тебя одурачил», «нелепости»)

28. Визначення поняття "влади". Концепція влади за Н. Макіавеллі.

Влада:

• Право та можливість керувати, розпоряджатися чимось або кимось.

• Політичне панування, політичний устрій.

• Керівні державні органи, уряд чи особи що мають урядові повноваження.

Найзагальнішим та основним є саме перше визначення, а наступні є його специфічними відображеннями.

В найширшому розумінні влада це здатність впливати на події та явища. В такому широкому значенні говорять не тільки про відносини між людьми, але й про взаємодію людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою) чи навіть природних явищ між собою. Однак перш за все влада розглядається як соціальна категорія і стосується стосунків між людьми. Політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупуваннями за допомогою правових і політичних норм. Політична влада здійснюється на трьох рівнях: державою; політичними партіями та громадськими обєднаннями; органами місцевого самоврядування.

Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав. Епоха Відродження, що прийшла на зміну, дала поштовх розвитку інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала Італія. Саме з історією цієї країни, і зокрема з Флоренцією, яку називають колискою Ренесансу, пов'язана доля найзнаменитішого політичного мислителя цього періоду Ніколо Макіавеллі. Заперечивши філософсько-етичну і релігійну традиції попередніх епох, він розробив оригінальну концепцію політики. Макіавеллі вважав, що моральні критерії добра і зла не можуть поширюватися на політику. Вона має власну автономну систему цінностей, головні з яких - інтереси держави. Заради останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випливав висновок: "мета виправдовує засоби". Обґрунтований мислителем принцип виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В політичному лексиконі затвердилося поняття "макіавеллізм", під яким розуміють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтригах і на насильстві.

Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для Макіавеллі - проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю "Правитель".

Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти в процесі вільного змагання.

29. Риси ідеального правителя за Н. Макіавеллі.

Серед порад, які він дає політикам, такі: вміти грати людськими пристрастями; покладатися на силу або закон; використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих через силу і страх; прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість, здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне використання релігії. Для нього релігія - це засіб впливу в руках держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа, який прославився своєю жорстокістю і зрадами.

Ідеальний правитель мусить бути освіченим, постійно читати праці вчених мужів; бути обізнаним у військовій справі, географії; він мусить постійно досліджувати власні володіння, особливості природних умов, рельєфу тощо. Правитель не може бути надто щедрим, марнотратним. Він не може вірити лестощам і взагалі повинен ретельно відбирати людей, що постійно оточують його.

30.Концепція політичного лідерства за Н. Макіавеллі.

Н. Макіавеллі виділив такі типи лідерства: лідери-леви і лідери-лиси. Вони розрізняються схильністю до силових методів або до хитрості та гнучкості. Ідеалом лідерства для Макіавеллі був герцог Романьї Чезаре Борджіа. У Макіавеллі навіть знаходимо своєрідну теорію якостей лідера, згідно з якою в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, котрі, як гадав учений, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету. Макіавеллі славить сильну особу володаря, непохитно затверджуючого високу державну мету і інтереси.

В цілому теорія лідерства Н.Макіавеллі містить чотири основні положення:

влада лідера корениться в підтримці його прихильників;

підлеглі повинні знати, що вони можуть чекати від свого лідера, розуміти, що він чекає від них;

лідер повинен володіти волею до виживання;

правитель - завжди зразок мудрості і справедливості для своїх прихильників.

31. "Політичний лідер" як поняття. Концепція політичного лідерства за Максом Вебером ( за книгою "Політика як покликання і професія").

Слово «лідер» в перекладі з англійської мови означає «ведучий», «керівний», «керівник іншими людьми». Під лідерством розуміється механізм взаємодії лідерів і відомих. Основними аспектами лідерства є:

здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень;

ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.

Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами, впливає на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому.

Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів.

Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і прихильників.

В структурі політичного лідерства можна виділити три основні компоненти: особові якості лідера, інструменти здійснення влади, ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої випробовує. Залежно від комбінації цих трьох компонентів залежить ефективність його діяльності. Лідер повинен володіти певними якостями. Якості лідера дослідники об'єднують в три групи - природні, етичні і професійні. До числа природних якостей відносяться - сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи. До числа етичних - гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.

Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену Максом Вебером. Він виділив три типи лідерства:

- традиційне лідерство – право на лідерство, приналежність до еліти, віра в святість традицій (характерно для індустріального суспільства);

- харизматичне лідерство – віра в здібності вождя, його винятковість, культ особи;

- раціонально-легальне лідерство – основане на вірі в законність існуючого порядку, бюрократичне лідерство.

Якщо в основі першого типу лежить звичка, другого — розум, то третій спирається на віру й емоції, що саме по собі здатне створювати ситуацію сліпого поклоніння мас, продукувати умови, коли індивідуальні якості лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Як свідчить історія XX ст., практично всі тоталітарні режими спиралися саме на харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім Ір Сен та ін.). До того ж цей тип спричиняє культ особи — крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичного лідера в історії, яка виникає внаслідок непомірної концентрації політичної, економічної і соціальної влади в руках певної людини, а також жорсткої залежності підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства. У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність. Однак, на думку основоположника даної класифікації, харизматичний лідер у кризові періоди розвитку суспільства здатен стати генератором його революційного оновлення.

Отже, головною фігурою у веберівській теорії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народу, перед яким він несе відповідальність. На думку Вебера, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами і демагогічною політикою, міг би, по-перше, об’єднати навколо себе націю і, по-друге, захистити індивіда перед лицем наступу бюрократії.

В концепції харизматичного лідера Макса Вебера розуміється лідер, який на відміну від бюрократа і лідера традиційного глузду, що діють на основі певних експертних професіональних знань, виходить із власного внутрішнього переконання у тому, що він знає (і тільки він) спосіб рішення поставлених проблем.

Подібний лідер вимагає від своїх послідовників безперечного підкорення своїй волі. Разом з тим свою концепцію харизматичного лідера М.Вебер жорстко прив’язує до плебіцитарної теорії демократії, розглядаючи останню як панацею від тиранії бюрократів. У рамках цієї теорії народу й окремим індивідам відводиться роль пасивного учасника політичного процесу. Єдина форма політичної участі для мас - це участь у виборах і реалізація права на голосування.

Основне значення плебісциту для Вебера зводиться до того, щоб у результаті прямої участі всього народу в голосуванні створити харизматичний авторитет. По суті виходить, що Вебер вірив у великого політичного лідера, здатного тільки звертатись прямо до мас, тобто, минаючи адміністративну демократію, проводити дальновидну і сміливу політику.

32. Концепція влади й політичного лідерства за Ф.Ніцше (за книгою "Так говорил Заратустра").

Воля до влади - це основне поняття у філософії Ніцше, поняття, за допомогою якого все повинно тлумачити і до якого, врешті-решт все повинно бути зведено. Це метафізичне або, краще сказати, онтологічне поняття, оскільки "воля до влади" є відповіддю Ніцше на питання "Що є те, що є?".

Ніцше одним з перших оголосив волю до влади рушійною силою історії. Він бачив у волі до влади творчий інстинкт, який проявляється, перш за все, у лідерів, які не тільки ненаситно прагнуть до прояву влади та її застосування, а й долають інерцію натовпу, володіючи надлюдськими якостями.

Таким чином, Ніцше вперше сформулював дві тези, які в подальшому отримали розвиток в політичній психології. Перша теза стосується природи лідерства як ірраціональної, інстинктивної сили, що зв'язує лідера і його послідовників. Друга теза приписує лідеру видатні якості, перетворюють його на надлюдину.

Ф. Ніцше трактував двояке походження лідерства: є лідери натовпу, які лише висловлюють інтереси мас, а є справжні герої –надлюди. Творчий інстинкт героїв, їх прагнення мати владу й визначає зміст людської історії. "Ціль людства, - писав Ф. Ніцше, - полягає у його вищих представниках... Людство має безустанно працювати, щоб народжувати великих людей - в цьому, і ні в чому іншому, полягає його завдання" (Ф. Ніцше "Так говорив Заратустра"). Тому влада і способи її досягнення лідерами не залежать від моралі, тому що "мораль - це зброя слабких".

Він намагався обгрунтувати, що тільки великі особи, надлюди, як вищі представники людства, творять історію. Надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла. На його думку, за застарілу мораль чіпляються слабі. Надлюдина може бути жорстокою до звичайних людей, це сильна вольова особа. Його відрізняють високі життєві сили і воля до перемоги.

33. Сучасні українські політичні лідери. Коротка характеристика персоналій і політичних доктрин.

Серед політичних лідерів сучасної України виокремлюється два типи:

• "поступливий" — лідер консервативного типу, тобто такий, що під певним тиском намагається зберегти у країні існуючу систему;

• "інверсійний" — лідер, якого визнають і сприймають не так завдяки його особистим заслугам, як через переслідування його владою чи критику з боку інших лідерів або політичних сил.

Лідерів, які обстоюють ідеї справді революційних перетворень (у найкращому розумінні), в Україні нині ще надто мало, навіть на тлі надзвичайно розвиненого популізму та безлічі різноманітних розігруваних політичних спектаклів.

Нині в Україні не бракує так званих розмитих лідерів, які діють адекватно суспільно-політичним змінам і конкретним колізіям. Таких лідерів скоріше забагато. А тому поява дедалі більшої кількості лідерів елементарного популістського типу загрозлива для України. Хоча суспільство сьогодні надто гостро потребує сильних лідерів, гідних сповна взяти на себе відповідальність за долю всієї нації, а не лише своїх виборців.

Безумовно, сучасна Україна потребує насамперед демократичних лідерів, але багато з них все ще сповідують і використовують авторитарні норми управління. Серед багатьох якостей сучасного політичного лідера в Україні варто виокремити почуття національної самосвідомості і гордості, відчуття єдності з народом. Іншими словами, лідера посткомуністичної України характеризує не так уміння красиво висловлюватись, як те, якою мірою він здатний бути захисником національних інтересів, обстоювати їх.

Головними політичними лідерами сучасної України є Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Причому, якщо теперішній президент України є «поступливим» лідером, то пані Юлія, на даний момент, типовий «інверсійний» представник політичного лідерства.

Головними персоналіями на сучасній українській політичній арені зараз є Віктор Федорович янукович, Юлія Тимошенко і Микола Азаров.

Віктор Янукович програв президентські вибори 2004 року. 2010го року Віктору Федоровичу вдалося завоювати симпатії українського народу і посісти місце президента України.

Янукович - лідер впливової Партії регіонів у парламенті України. Експерт з українських питань із Торонтського університету Френк Сисін каже, що ця партія представляє інтереси різних ділових кіл Півдня та Сходу України:

«Вона походить здебільшого з Донбасу, а , зокрема, Донецької області. Це партія, що представляє сили, які прагнуть втримувати контроль певних олігархів цього регіону і фінансується надзвичайною мірою однією людиною із найбагатших в Україні - Рінатом Ахметовим. Донецька область є в основному, як виглядає, його бастіоном. Ця партія також має впливи по всьому південному і східному регіоні країни, хоч там є й інша опозиційна їй регіональна та економічна еліта. Ця партія має відносно малу підтримку в Центральній Україні і майже ніякої у Західній Україні. До того ж ця партія є в тісному союзі, як це можна бачити, з різними російськомовними інтересами та з Українською православною церквою Московського патріархату в Україні».

Девід Марплз із Альбертського університету в Канаді говорить про важке дитинство Януковича .

«Він був заарештований у 1968 році і відбував покарання у колонії для малолітніх за вбивство. В 1970 році його знову заарештовано і відправлено у в’язницю за явне побиття людини. Його офіційна біографія була, фактично, переопрацьована і з неї усунуто більшість епізодів з його раннього періоду життя».

Мабуть це іронія долі, каже Марплз, але Юлія Тимошенко також провела деякий час в тюрмі, за, так звані, «чиновницькі» злочини.

«Отже обидва кандидати в президенти України були ув’язненні, що, на мою думку, цілком унікальна річ, коли йдеться про історію президентських виборів у будь якій іншій країні. Втім це дуже різні кримінальні злочини: одну особу заарештовано за корумповану бізнесову практику, а другу - за напад на людину. Отже, один злочин притаманний трудовому класу; а другий, як можна сказати, - бізнесовий злочин із середньої версти».

Янукович має ступінь магістра з міжнародного права і докторат з економіки, як і Тимошенко. Він є також членом Національної Академії наук України. Втім освітній аспект його біографії, як кажуть оглядачі, мабуть не цілком достовірний.

Політична кар’єра Віктора Януковича почалась у середині дев’яностих років у Донецькій області. В 2002 році президент Леонід Кучма призначив його прем’єр-міністром. Янукович займав цей пост упродовж перших двох турів президентських виборів 2004 року, в яких він був кандидатом на пост президента. Перемога Януковича в другому турі виборів викликала громадське обурення і спричинила «Помаранчеву революцію», яку очолив Віктор Ющенко. Відтак Верховний Суд України та міжнародні спостерігачі визнали ці вибори фальсифікованими. В третіх виборах переміг Ющенко.

Тепер Віктор Янукович змагатиметься у другому турі виборів, що відбудуться 7 лютого, з теперішнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, яка була також одним із лідерів «Помаранчевої революції».

Янукович, кажуть аналітики, є більш проросійським, ніж Тимошенко. Але вони не думають, що він буде дотримуватись виключно промосковського курсу, бо ділові кола - інтереси які він представляє - не хочуть бути відмежовані від Європейського Союзу. Експерти кажуть, що він тепер значно поміркованіший політик, ніж був п’ять років тому. Втім Девид Марплз погоджується із ними, що уявити Януковича у західних політичних колах було б нелегко.

«Ця постать справді нагадує радянську добу - у нього типовий вигляд радянського «апаратчика».

Тимчасом лондонська газета «Financial Times» помістила у випуску за 11 січня цього року статтю під заголовком «Українська дилема», де пише: «Тимошенко - діаметрально протилежна стабілізаційній силі. Янукович з усіма проявами його вад може виявитись меншим злом». Стаття закінчується словами: «Співчуваємо Україні».

Политичний портрет Юлії Тимошенко у більшості своїй збігається з портретом Віктора Януковича, тож наведемо тільки відмінні пункти, про які не йшла мова у попередньому ПП.

Юлія Тимошенко отримала докторат з економіки, керувала газовою корпорацією і була причетна до приватизаційних процесів у 1990-х роках.

«Її кар’єра насправді розпочалася тоді, коли вона стала президентом Єдиних енергетичних систем України», – сказав Марплз. «Це була організація, яка займалася імпортом газу з Росії і була свого роду монополією на імпорт газу».

«І тоді, як гадаю, можна сказати, що вона перепродувала його «нелегально», тому що не повинна була того робити, уникаючи будь-якого податку. І в той час вона стала відомою як «газова принцеса», тому що на цьому зробила чималий маєток», – очевидного, з самого початку частина ЗМІ не дуже-то й симпатизувала кандидатці.

«Під час «Помаранчевої революції» в багатьох відношеннях вона набула статус Жанни Д’Арк, а також запустила косу, що багато людей пов’язують з традиційною українською культурою», – сказав Сисин. «Вона, очевидно, вивчила мову, що було позитивно сприйнято національно-демократичними силами, мову Заходу. Вона була революціонеркою 2004 року і в одному моменті вона дослівно хотіла йти на барикади і, очевидно, була проти компромісу зі старою елітою».

34.Універсальне визначення жанру "політичний портрет".

Політичний портрет – це публіцистичний жанр, у якому створюється образ політичного діяча партії або руху на тлі гострої політичної ситуації.

Політичний портрет – це публіцистичний жанр, в якому створюється образ політ. діяча, партії або руху на тлі гострої або актуальної політ. ситуації.

Власне політичний портрет – це аналітико-публіцистичний жанр, в якому твориться образ сучасного політичного діяча на тлі сучасної політичної ситуації шляхом загального аналізу політичної кар’єри, оточення, політичних ресурсів, поглядів. В основі лежить аналітичних метод.

Формати ПП: 1. Телевізійні (розгорнуті нариси, ай-сі-тв, 1+1)

2. Книга, книжні (пр.. – Ю. Луканов: «Третій президент» «\про Кучму, «Ющенко- фінансист і політик», «Прикоснись к судьбе» про Януковича, збірки «Они говорять»)

3. газетно-журнальні (статті, замовні і незалежні)

Функції:

- інформування

- рекламування (основна в певній мірі). Правило рекламіста – першому інтерпретувати дискредитуючий факт з минулого політика.

- політ. аналізу (як правило, супров. інтерв’ю з персонажем)

- психологічного аналізу – відтворення психології характеру.

35.Дати загальну класифікацію політичних портретів.

За форматом:

• Телевізійний портрет політика

• Політ. портрет-книга (Ю. Лузанов «Третій президент» про Кучму, В. Николаева «Прикоснись к судьбе» про Януковича і «Жизнь под знаком факториала»

• Збірка політ. портретів («О них говорят» - про закордонних політ. лідерів)

• Газетно-журнальні матеріали

За об’єктом зображення:

• Власне політ. портрет, персонажем якого є вітчизняний політик («Дзеркало тижня», «Фокус», «Кореспондент», «Главред», «Обозреватель»)

• Міжнародний політичний портрет – міжнар. політ. діяч-сучасник

• Історико-політ. портрет – вітчизняні та зарубіжні політики в історії політики

-анкета (+справка для заруб.)

-коротка монографія

-прогноз

-цитата для самох-ки

За способом відображення особистості:

• Власне політ. портрет, в якому аналізується власне політ. фігура

• Портрет політика (відтворюється особистість)

• Політ. портрет-інтервю (відтворення персони шляхом діалогу)

• Колективний політ. портрет (політик відтвор. у певному політ. ряді)

За критерієм об’єктивності:

1) замовні політичні портрети, що виступають як відкрита чи прихована політична реклама;

2) незамовні політичні портрети, що виступають у якості авторського незалежного дослідження політичної постаті на тлі політичної ситуації. (А.Акара)

На підставі емпіричного матеріалу і типології В. Шкляра за способом відображення особистості виокремлено: політичний портрет (в ньому політик розглядається як представник політичної сили, ідеології, зі своїм бізнес-ресурсом, бізнес-інтересом) та портрет політика (політик зображується як особистість у контексті загальнолюдських цінностей, поглядів, особистого життя, уподобань).

36. Політичний портрет і портрет політика : спільне і відмінне.

"Створюючи політичний портрет, автор зосереджує увагу на політичній характеристиці особистості. Портрет політика - це не обов'язково виклад його політичних поглядів і дій в динаміці.

Портрет пол. – публ. Жанр, у якому створ. Образ політ. Діяча на тлі особистого життя. Має відтвор. Індивідуальність, світогл. Цінності, основні риси х-ру.

Домінанта духовного світу (внутрішній портрет) політика - його політичний світогляд, концептуальні підходи до проблеми влади, суспільства, особистості, участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту державної діяльності. В політичному портреті людська індивідуальність поступається місцем політичному єству особистості, тобто домінуючий бік твору - політика як основна, професійна форма діяльності..." . Тут, до речі, слід сказати, що якщо портрет політика може бути написаний і у формі нарису (есе чи зарисовки), і у формі статті, і у формі інтерв'ю, то політичний портрет у жодному разі не послуговується художньо-публіцистичними жанрами (хоч і не відмовляється від стилістичних прийомів, образності, тобто елементів художності, без яких тканина твору - мова є блідою і непринадною).

політичний портрет - в ньому політик розглядається як представник політичної сили, ідеології, зі своїм бізнес-ресурсом, бізнес-інтересом; портрет політика - політик зображується як особистість у контексті загальнолюдських цінностей, поглядів, особистого життя, уподобань.

37. Біографічний метод у портреті політика : вибір фактів та інформаційних джерел.

Без біографічного матеріалу не обходиться жоден портретист. Найбільш доцільно при складанні політичного портрета використовувати метод аналітичної інтерпретації біографічних даних, контактів, зв'язків, а також інших форм політичної активності лідера.

Можна визначити кілька найбільш поширених підходів до організації біографічного матеріалу:

• Повне відтворення біографії з елементами характеристики та узагальнення (недосконалість цього підходу в тому, що, як правило, не окреслюється життєдіяльність героя та його характер; біографічний факт стереотипізується та стандартизується; здебільшого основні біографічні дані вже відомі широкому загалу; цей підхід найбільш ефективно застосовувати до маловідомих персонажів).

• Інтерпретаційне відтворення (автор, спираючись на знання фактів, узагальнює, характеризує, створює версію характеру, відтворює психологічний контур Особистості в образній системі; складність цього підходу полягає в тому, що читач може не знати тих біографічних фактів, що лягли в основу психологічного аналізу та висновків-узагальнень, і, відповідно, певна частина тексту й контексту буде йому незрозумілою).

• Стиснуте відтворення біографічного факту у вигляді хроніки, довідки, досьє в поєднанні з характеристикою-інтерпретацією (сьогодні це оптимальна форма в умовах такого інформаційного засилля; Вікіпедія — найбільш яскравий приклад; однак щоб відбувся портрет, хроніка має супроводжуватися яскравим нарисом чи портретною замальовкою, тільки за таких умов буде досягнуто баланс інформативності, змістовності, психологізму, емоційності та естетизму).

38. Композиційно-змістові елементи портрета політика.

Тип композиції:

-континуальна(суцільна)

-окремо – епіграф

1 шлях – хроніка біографії

2 шлях – асоціат. Композиція гіпотезного х-ру

-особиста біографія;

-світоглядні позиції

-розуміння філос. особл. влади

-х-ка близького оточення

-замальовки побуту і відпочинку

39. Обов язкові елементи політичного портрета.

Найбільш типовими (певною мірою, обов’язковими для деяких форматів ЗМІ) елементами портретного колажу є:

• біографічна довідка/хроніка;

• портретний нарис/зарисовка (методи: опису, узагальнення, інтерпретації, образного осмислення);

• блок мемуарних свідчень;

• блок автобіографічного матеріалу;

• блок цитат (із супровідного документального матеріалу: історичні матеріали, виписки з архівів, соціальні, професійні анкети, атестати і т. п.);

• блок із матеріалів преси. (деякі – лише для історико-політичного портрету)

Особливість портрета політика - це ускладнення цієї форми завданням політичного прогнозу.

Французькі журналістикознавці дають такі характеристики портрета:

" 1. Добре виписаний портрет має залишати у читача враження, ніби він особисто познайомився з людиною, ім'я якої йому давно відомо.

2. Персонаж портрета має бути присутнім з перших рядків тексту і не зникати з жодного абзацу. Розповідь має містити багато цитат, сценок з життя, влучних зауважень.

3. Жанр передбачає, щоб автор зустрічався з персонажем особисто, а попередньо назбирав на нього гарне досьє...

4. Виписати портрет - це відшукати ті риси, які максимально точно окреслюють персонажа..."

У міжнародному політичному портреті має бути довідка, в ліді вказано, чому про цього політика пишуть.

Вітчизняного: 1. принцип анкетності (навести основні біографічні дані), 2. політична біографія. 3. Трохи «стьобу».

Зарубіжного: довідка (що це за людина, чим вона займається, які має досягнення (чому є привід зробити її політичний портрет) 2. чому про неї варто писати, 3. політична біографія 4. коротка характеристика/коментарі

40. Структура політичного портрета у тижневиках "Фокус", "Кореспондент".

Широко використовується метод колажування, який відтворюється як на рівні композиції (набору й організації змістових елементів), так і на графічному рівні (врізи, «стакани», розбивка на підрозділи, використання ілюстративного матеріалу заради збереження семантичної єдності й пластичності колажованого матеріалу).

41. Політико-психологічний аналіз у політичному портреті.

Вивчаючи психологічний портрет лідерів і впроваджуючи результати аналізу в практику політичного життя на різних рівнях, можна домогтися багатьох позитивних рішень, дій політиків. Керівник проекту "Психологія політичного лідерства" О. Єгорова виокремлює прийоми, які застосовуються при створенні психологічного портрета політика: реєстрація певних лексичних одиниць у промовах; визначення його потреби у владі, досягненні поставленої ним мети; докладне вивчення біографії; аналіз поведінки політика у стресових ситуаціях; встановлення ознак невротичної поведінки тощо.

Політико-психологічний аналіз особи лідера дає змогу уявити його тип. Так, американський політик ідентифікує себе зі своїм народом, його соціальними осередками. Наші ж політики мислять загальними категоріями, їх тип ще не склався. Вони оточують себе лояльними радниками, друзями, не вдаються до послуг експертів.

42.Способи розкриття характеру в портреті політика.

43. Політичні портрети-книги Д. Чобіта, Ю. Рогози. Дати характеристику методів творення політичних образів.

Для втілення суб'єктивної позиції використовується, як своєрідний прийом, белетризація. Його реалізував Р. Лоза (псевдонім Рогози) в політичному портреті Ю. Тимошенко "Невыполненный заказ" (одразу ж слід зазначити, що подібні портрети є продуктами масового вжитку, розрахованими на широке і невибагливе коло читачів). Белетристичні сюжети (сюжети в белетристиці є остовом, на відміну від композиції у публіцистичних текстах), як відомо, будуються на інтризі, яка в наведеному портреті має такий вигляд: він як знаменитий, відомий автор отримує замовлення від олігарха X на антипортрет Ю. Тимошенко (звісно, заради гонорару). Але під час знайомства з героїнею автор настільки захоплюється рисами політика і жінки, що не зважає на власний зиск і від замовлення відмовляється. Спочатку автор стоїть на позиції недовіри, сумніву і скептицизму (тобто уособлює в собі ставлення народу до сьогоднішніх політиків), але крок за кроком він переконується в чеснотах Ю. Тимошенко. І, відповідно, якщо такий скептик, як автор (а таким він створив своє авторське "я" в тексті) пересвідчився (на очах у читача), що саме Ю. Тимошенко здатна змінити державний розвій на краще, то й читач змушений у цьому переконатися. У портреті авторське "я" було не тільки правомірним персонажем, але й трохи міфологізованим й метафоричним, що мало прислужуватися задумові. На мовленнєвому рівні це реалізувалося так: "Джеймс Бонд", "модный писака", "коммерческий и циничный", "крутой парнишка", "мастер слова", а героїня – "красивая й хрупко-юная", "глаза цвета спелого каштана", "сильная женщина", "украинская принцесса". Романтична авантюрність персонажів – типова для сучасних детективів. Використана вона була нетипово у політичному портреті, але на низькому естетичному рівні (примітивні художні прийоми і заштампована мова).

Крім портретів зі схвальними суб'єктивними авторськими позиціями, на інформаційному ринку представлені політичні портрети-книги різко викривального, засуджуючого характеру. Такі, наприклад, як "Нарцис" і "Свистун" Д. Чобіта.

Композицію двох цих портретів автор побудував на антагонізмі. Він спростовує факти, відомі загалу, фактами, які були приховані, але які автор знайшов і показав, щоб встановити правду. У "Нарцисі" Д. Чобіт наводить неоднозначні факти з біографії політика: співпраця батька В. Медведчука з німцями під час війни; кримінальна справа, порушена проти В. Медведчука в студентські роки; невдалий захист В. Стуса; політичні й бізнесові інтриги навколо лідера СДПУ (о); недбала дисертація. Викриваючи приховані від загалу факти, автор запевняє читача, що такий політик і така людина не має жодного права бути ані в політиці, ані на верхівці влади. Позиція автора є відверто осудливою щодо свого героя (антигероя), різкою та упередженою. Він використовує на мовленнєвому рівні двозначності, експресивну лексику, риторичні запитання, звертання, евфемізми. Аналіз підмінює емо-ціями і послуговується методом так званого вибіркового свідчення. Тобто робить висновки на підставі одиничних суджень (уривків з офіційних джерел, сумнівних свідчень і т. д.). Ця позиція прямо пов'язана з авторським образом (тобто "я") ошуканого громадянина, який вимагає справедливості, і заради цієї справедливості викриває свого героя. Відповідно, емоційність і експресивність умотивовані стилістично і націлені впливати не на розум і логічне мислення читача, а на його емоції.

Інший портрет Д. Чобіта "Свистун, або Чи можна політичного банкрута обирати керівником держави?" (портрет Л. Кучми) ані позицією, ані методами творення не відрізняється від "Нарциса". Така ж антагоністична композиційна побудова, експресивна манера викладу, агресивність насаджуваної читачеві точки зору.

44. Типи композицій, властиві політичним портретам.

Портрет використовує різні жанрові форми: статтю, інтерв'ю, розслідування, репортаж, нарис, зарисовку, есе, фейлетон, памфлет.

Нарис - це самостійний жанр публіцистики, в якому на документальній основі досліджуються важливі суспільно-політичні факти, явища, розкриваються події, в центрі яких є зображення людини.

45. Політичний портрет-інтерв ю: загальна характеристика жанру.

Особливо популярним стає портрет-інтерв'ю. Чимало різноманітних видань послуговуються таким способом аналізу особистості, через її ж власні думки, висловлювання про себе, про світ, про оточуючих.

Ларрі Кінг

46. Історико-політичний портрет у сучасних ЗМІ : автори й персонажі. Загальна характеристика жанру.

Завдання портретиста – актуалізувати історичну фігуру у сучасності; відректися від усіх існуючих кліше, нав’язаних персонажу, знайти до нього ключ і скласти свій погляд.

Об'єкт зображення — історично значуща особа.

Існує аналітичний історичний портрет та нарисовий історичний портрет.

Отже, під час біографічного, психологічного, емоційного вивчення героя враховуються також: автобіографічна інформація (записні книжки, щоденники, листи; цитати з преси); творча спадщина (якщо вона є); професійна діяльність (виражена у будь-яких матеріально духовних формах); мемуарні свідоцтва; історична інформація (що допомагає відтворити хроніку історичних подій та колорит і настрій епохи); матеріали преси (аби відтворити те, як герой оцінювався сучасниками й наступними поколіннями).

Ключевський – рос. Історик, ств. Портрети царів

«Киевский телеграф», «День, «Дзеркало тижня», «Личности»

47. Історико-політичний портрет: принцип актуалізації, персоніфікації.

Бестужева-Лада

Портрет має бути пластичним – має викликати візуалізацію.

Задача – відсторонитись від усіх кліше, нав «язаних персонажу і показати його в особливому світлі, аналізуючи самостійно.

Бердяев – передісторія ленинского комунизма . Нельзя описівать, нужно анализировать . актуализировать к современности!

Отразить ЗАРУБЕЖН. лідера в геополит. пространстве.

48. Історичні портрети В. Ключевського : характери на історико-політичному тлі.

В "Курсі російської історії" і в окремих статтях В. О. Ключевський створив цілу галерею образів багатоликих образів монархів Росії. Шляхом розкриття особистості він створював малопривабливе полотно, на якому образи російських монархів запам'ятовувалися більшою мірою не тільки як звичайні, а й історично малопривабливі люди, будь то Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Івана III чи Іван Грозний. Ключевський не приймав Івана IV, завуальовано негативно ставився до Катерини II, і лише Петра I виправдовував, виправдовував за особисту мужність і самопожертву. Таке ставлення В. О. Ключевського до самодержців Росії, що залишили помітний слід в історії держави. Одного разу згадав Ключевський Володимира Мономаха як "найрозумнішого і доброго з Ярославичів". З Ярославичів, але не більше того.

В.О. Ключевський робить висновок, що позитивне значення царя Івана в історії нашої держави зовсім не таке велике, як можна було б думати, судячи з його задумів і починань. Характеризуючи Івана Грозного, Ключевський виділив негативне значення титулу "цар", що виник при Івані Грозному, як титул, що відокремлює государя від його підданих. Царський титул закріпив перетворення князів-васалів в підданих. Столиця держави, Москва, відтепер прикрасилася новим титулом - вона стала "царством градом", а російська земля - ​​Російським царством. Але для народів Росії за царювання Івана Грозного починався один з найтрагічніших періодів його історії.

"Век нашей истории, начатый царем-плотником, заканчивался императрицей-писательницей" - таков один из афоризмов Ключевского, открывающий следующую лекцию, лекцию о Екатерине II и ее внешней политике.

В "Курсе русской истории" Ключевский дает оценку царствования Екатерины II ." Значение известной исторической эпохи или исторического дельца всего лучше оценивается тем, насколько увеличились или уменьшились в эту эпоху под влиянием исторического деятеля народные средства. Средства, которыми располагает народ, бывают материальные либо нравственные; итак, [следует] разрешить вопрос, насколько увеличились или уменьшились материальные и нравственные средства Русского государства в царствование Екатерины?" Ключевский приходит к выводу, что материальные средства чрезвычайно усилились., а средства нравственные, напротив, стали слабее.

Для Ключевского "самовластие само по себе противно; как политический принцип его никогда не признает гражданская совесть. Но можно мириться с лицом, в котором эта противоестественная сила соединяется с самопожертвованием, когда самовластец, не жалея себя, самоотверженно идет напролом во имя общего блага, рискуя разбиться о неодолимые препятствия и даже о собственное дело. Так мирятся с бурной весенней грозой, которая, ломая вековые деревья, освежает воздух и своим ливнем помогает всходам нового посева". И с этой точки зрения единственным российским самодержцем, по мнению BC Ключевского, был Петр Великий.

Историк был убежден, что "самодержавие - не власть, а задача, то есть не право, а ответственность". Задача самодержавного правления виделась Ключевскому в достижении народного блага, Царь же и должен нести ответственность за все неудачи. "Правление, сопровождающееся Нарвами без Полтав, есть нонсенс. Неудачное самодержавие перестает быть законным", - замечает ученый.

Ключевский был убежден в бесперспективности монархической формы правления. "Цари со временем переведутся: это мамонты, которые могли жить лишь в допотопное время", Таким образом, Ключевский резко отрицательно оценивал роль самодержавия в истории России.

49. Історичні портрети С. Бестужевої-Лади : загальна характеристика.

50. Політична публіцистика Дж. Оруелла : концепція політичного мислення. Джордж Оруелл – англійський письменник і публіцист. Одним з перших у світовій літературі Оруелл розкрив трагедію революції, у вдало знайдених художніх образах і пропорціях осмислив тоталітаризм і диктатуру як явище цивілізації.

Популярність Оруеллу принесли нариси про життя англійських шахтарів у бідних районах, спогади про війну в Іспанії, літературно-критичні та публіцистичні роботи.

Оруелл народився в Індії, в сім'ї службовця англійської колоніальної адміністрації. Отримав освіту в Ітоні - престижному і дорогому навчальному закладі, найаристократичнішому серед англійських приватних шкіл для юнаків. Служив в Індійській королівської поліції в Бірмі. У 1927 році залишив службу і присвятив себе письменству. На цьому шляху відчував нужду, змінив багато професій. У 1936 році виїхав до Іспанії. "Я схилявся до соціалістичних поглядів через те, що засуджував пригнічення і зневагу, яким піддається найбідніша частина промислових робітників, а зовсім не тому, що відчував захоплення з приводу теорій планового суспільства", - писав Оруелл у передмові до "Звіроферми ".

В Іспанії, де письменник провів півроку і був поранений, його спіткали переслідування з боку комуністів, бо приєднався не до інтернаціональних бригад, як більшість іноземців, а до міліції ПОУМ, тобто до іспанських троцькістів, і дивом уникнув розстрілу. Оруелл мав можливість порівняти полювання на інакомислячих, яким закидають "таємну змову з фашизмом", в Іспанії з "великим терором у Радянському Союзі", де йшла фактично війна проти своїх "ворогів народу", і увірував в те, що іспанська республіка була задушена НЕ тільки фашистами - її погубила ідейна нетерпимість, підозрілість комуністів.

Оруелл ніколи не був у Радянському Союзі, але пильно вивчав його досвід з літератури і багато роздумував над радянським міфом, в який, як писав він, "люди на Заході вірять головним чином тому, що їм хочеться вірити в те, що десь на землі є ідеальне суспільство ". У результаті письменник виніс свій остаточний вердикт комунізму, назвавши його релігією людей, що угробили батьківщину і віру. Важка духовна криза, пережита Оруеллом в Іспанії, визначила генезис його політичної філософії і затвердила письменника в нагальній мети - викрити радянський міф у доступній широким масам формі. Він знайшов цю форму в жанрі антиутопії і класичної сатиричної притчі Свіфтівського зразка - і та і інша чудово відповідають поставленій задачі.

Жахлива реальність диктатури зображена в романі-антиутопії "1984" (1949), в якому змальовується суспільство, що йде на зміну капіталізму і буржуазній демократії і алегоричній притчі "Звіроферма" (1945), яка проповідує безглуздість революційної боротьби.

Майбутнє суспільство, за Оруеллом, - тоталітарний ієрархічний лад, що спочивають на витонченому фізичному і духовному поневоленні мас, повному нехтуванні свободою і гідністю особистості; це суспільство матеріальних нестатків, загального страху і ненависті.

З суб'єктивно-ідеалістичних позицій Оруелл розглядає проблему свободи і необхідності, істинності знання, намагається обгрунтувати волюнтаризм в політиці.

Застереження щодо деяких небезпечних соціальних тенденцій і протест проти придушення свободи особистості поєднуються з проповіддю безвиході боротьби за краще майбутнє, що дозволило ідеологам реакції скористатися творчістю Оруелла для широкої антикомуністичної пропаганди (мільйонні тиражі на багатьох мовах, численні радіо-та телепередачі, кінофільми).

51. Дж. Оруелла : критика тоталітаризму.

Критика тоталитаризма как политического уклада является (провидной) одной из основных тем творчества Оруэлла, которая проходит через многие его произведения. Но самым ярким проявлением критики данного строя оказался роман-антиутопия «1984». (Никто до конца не может сказать, почему именно такое название, но не суть).

О том, насколько огромный резонанс в обществе вызвало данное произведение, можно судить хотя бы потому, что данная книга была запрещена в СССР до 1988 года. В Философском энциклопедическом словаре 1983 года указано, что «за идейное наследие Оруэлла ведут острую борьбу как реакционные, ультраправые силы, так и мелкобуржуазные радикалы». В своём эссе «Почему я пишу» (1946), Оруэлл настаивал на том, что все его произведения, начиная с периода Гражданской войны в Испании, были «прямо или косвенно против тоталитаризма и за демократический социализм, как я его понимал».

Во многих отношениях роман является продолжением предыдущих произведений Джорджа Оруэлла — в некоторой степени мемуаров о Гражданской войне в Испании «Памяти Каталонии» и особенно повести «Скотный двор». В «1984» продолжены основные мотивы «Скотного двора» — преданная революция, опасность ограничения личных свобод, авторитарная бонапартистская диктатура, эксплуатирующая попранные ей же достижения революции, — а также вводится образ, соответствующий Льву Троцкому (Снежок в «Скотном дворе», Голдстейн в «1984»).

Книга была написана в 1949 году. В ней изображена социалистическая система пришедшая на смену капитализму. При этом новое общество полностью отрицает свободу и автономию личности. Для него характерны: мобилизация всех сил для реализации глобальной цели; концентрация власти в руках одной партии, направляемой вождём; безраздельная монополия на средства коммуникации; считаемая единственно верной идеология; полный контроль за общественной и частной жизнью; жестокое насилие в отношении всех инакомыслящих и несогласных; постоянные поиски врагов, с которыми ведется непримиримая война; материальная нищета и всеобщий страх».

Большинство черт тоталитарного сообщества Оруэлла из его прообразов — Советского Союза в период диктатуры Сталина и гитлеровской Германии. Культ личности Старшего Брата — черноволосого и черноусого мужчины средних лет, большинство комментаторов отождествляют с культом Сталина в СССР. Антиподом Старшего Брата является Эммануэль Голдстейн, которому Оруэлл придал внешнее сходство с Львом Троцким. Согласно книге, «Голдстейн, отступник и ренегат, когда-то, давным-давно (так давно, что никто уже и не помнил, когда), был одним из руководителей партии, почти равным самому Старшему Брату, а потом встал на путь контрреволюции, был приговорен к смертной казни и таинственным образом сбежал, исчез» (Настоящая фамилия Льва Троцкого – Гольдштейн, что какбэ тоже намекает)

Кроме Голдстейна, руководителями революции являлись Джонс, Аронсон и Резерфорд, которых разоблачили как предателей и контрреволюционеров и в конечном итоге расстреляли. Прообразами данных лиц по всей видимости являются Зиновьев, Каменев и Рыков. Таким образом Старший Брат остался единственным из вождей революции.

Внешняя политика государства Океания часто менялась. Находясь постоянно в состоянии войны, приблизительно каждые 4 года происходила смена врага — либо Остазия, либо Евразия. При этом, после каждого нового витка войны, официальная доктрина повторяла: «Океания воюет с Остазией/Евразией. Океания ВСЕГДА воевала с Остазией/Евразией». Этими словами Оруэлл показывал постоянную смену внешнего врага у СССР — Германия до 1939 года, западные страны с 1939 по 1941, Германия с 1941 по 1945, западные страны с началом «холодной войны». Работа главного героя состояла в чистке и замене документальных данных. Так, после очередной смены противника, сотрудники министерства правды трудились практически непрерывно целую неделю. После завершения работы «ни один человек на свете документально не докажет, что война с Евразией была».

Формулой свободы личности становится формула «2*2=4», как символ здравого смысла. Данную формулу Оруэлл противопоставляет услышанному им лозунгу «Пятилетку в четыре года».

Таким образом, используя развернутую аналогию, Оруэлл в своем романе «1984» показал все ужасы данного строя, недальновидность политики, проводимой «вождями», и обреченность такого государственного уклада.

52. Політика й література. Дати аналіз публіцистичної роботи Дж. Оруелла "Письменники й Левіафан".

В публицистическом произведении Дж. Оруэлла «Писатели и Левиафан» (1946 г.) автор поднимает проблему значения политики в творчестве, в частности, в литературе. «О положении писателя в эпоху, когда все находится под контролем государства, уже немало сказано, хотя большая часть информации, относящаяся к этой теме, пока недоступна.[…] Мы живем в век политики. Война, фашизм, концлагеря, резиновые дубинки, атомные бомбы и прочее в том же роде — вот о чем мы размышляем день за днем, а значит, о том же главным образом пишем, даже если не касаемся всего этого впрямую. По-другому быть не может. Очутившись на пароходе, который тонет, думаешь только о кораблекрушении. Но тем самым мы не просто ограничиваем свой круг тем, мы и свое отношение к литературе окрашиваем пристрастиями, которые, как нам хотя бы порой становится ясно, лежат вне пределов литературы».

Писатель последовательно отстаивает мыль о том, что политика и литература должны развиваться независимо друг от друга, не смешиваясь: «Ну и что же из этого следует? Должны ли мы заключить, что обязанность каждого писателя — «держаться в стороне от политики»? Безусловно, нет! Ведь я уже сказал, что ни один разумный человек просто не может чураться политики, да и не чурается в такое время, как наше.[…] Вступая в сферу политики, писатели должны сознавать себя там просто гражданами, просто людьми, но не писателями. какие бы услуги ни оказывали они своей партии, ни в коем случае не должны они творить во имя ее задач. Им надлежит твердо сказать, что творчество не имеет к этой деятельности никакого отношения, им необходима способность, поступая в согласии с этими задачами, полностью отвергнуть, когда это требуется, официальную идеологию. Ни при каких условиях нельзя им отступать от логики мысли, почуяв, что она ведет к еретическим выводам, и опасаться, что неортодоксальность распознают, как скорее всего и случится. Означает ли все сказанное, что писателю следует не только противиться диктату политических боссов, а лучше и вообще не касаться политики в своих книгах? И снова — безусловно, нет! Не существует причин, по которым нежелательно самым прямым образом затрагивать политику, если ему так хочется. Только пусть он говорит о ней как частное лицо, которое остается вне партии, или на крайний случай действует в качестве партизана на фланге регулярной армии, вовсе в нем не нуждающейся. Подобная позиция вполне совместима с обычной и полезной политической активностью. Скажем, когда писатель считает, что войну необходимо выиграть, пусть он в ней участвует как солдат, но откажется прославлять ее в своих книгах. Если это честный писатель, может случиться, что его творчество окажется в противоречии с его политическими акциями. Иногда этого в силу очевидных причин хотелось бы избежать; в таких случаях выход не в том, чтобы насиловать собственное вдохновение, а в том, чтобы промолчать.»

Таким образом, основная мысль данного трактата такова: творчество, если оно обладает хоть какой-то ценностью, всегда будет результатом усилий того более разумного существа, которое остается в стороне, свидетельствует о происходящем, держась истины, признает необходимость свершающегося, однако отказывается обманываться насчет подлинной природы событий.