Споры по поводу опросника Сандры Бем и концепции андрогинии.

BSRI стал предметом многочисленных научных споров, значительная часть которых касалась комплексных методологических вопросов (Baldwin et al., 1986; Bem, 1979; Hargreaves et al., 1981; Kottke, 1988; Locksley & Colten, 1979; Lubinski et al., 1981; Marsh & Byrne, 1991; Pedhazur & Tetenbaum, 1979; Spens & Helmrich, 1981; Taylor & Hall, 1982). Другие существующие инструменты измерения андрогинии: Опросник личностных атрибутов (PAQ) (Spens, Helmrich & Stapp, 1974); Sex-Rep Instrument (Baldwin et. al., 1986); Шкала ANDRO (Berzins et al., 1978); Шкала поло-ролевого поведения (Orlofsky et al., 1982).

Под удар попала даже сама концепция андрогинии (Ashmore, 1990; Sedney, 1989). Сама Бем (Bem, 1981, 1993) сокрушалась по поводу того, что концепция андрогинии подразумевает, что некоторые из одобряемых качеств являются «мужскими», а некоторые «женскими», — ведь это в корне противоречит нашему намерению уменьшить гендерную поляризацию. Многие психологи предлагают совсем отказаться от терминов «мужественность» и «женственность», которые только укрепляют гендерные различия и стереотипы (Betz, 1993). Спенс и Хельмрих (Spens & Helmrich, 1981) предложили вместо этих терминов использовать следующие: инструментальность, что отражает способность к самоутверждению и компетентность (ключевые аспекты традиционной мужественности), и экспрессивность, представляющая качества, традиционно связываемые с женственностью, например, забота, внимание к окружающим, эмоциональная экспрессивность и чувственность (Betz, 1993). В своей книге (1993) Бем признается, что концепция андрогинии далека от реального положения дел: исходя из нее, перемены должны произойти на личностном уровне, тогда как в действительности ликвидация гендерного неравенства неизбежно потребует изменений в структуре общественных институтов. Другая трудноразрешимая проблема кроется в возможной утрате позитивной социальной идентичности, которую повлечет за собой сглаживание дихотомии мужского-женского. В главе 5 мы увидим, какую пользу для нашей самооценки приносит сильная идентификация со своим полом и подчеркивание его отличий от противоположного пола. Тем не менее мир, состоящий из людей, одновременно инструментальных и экспрессивных, представляется мне заманчивым. Я соглашусь с Бем в том, что андрогиния, несмотря на скрытые в ней проблемы, дает возможность построить картину утопии, где человеку не нужно отказываться от тех своих качеств и моделей поведения, которые его общество считает несоответствующими гендеру. Важность этой концепции также в том, что она дает осознать одинаковую привлекательность качеств, традиционно считающихся женскими, и качеств, которые мы привыкли считать мужскими. Это особенно важно в свете того, что мужские качества до настоящего времени стараются представить более нормативными и желательными (ср.: Bem, 1993; Miller et al., 1991; Tavris, 1992).

По мнению социобиологов, различия в поведении мужчин и женщин образовались естественным путем, а если точнее, то такие различия способствовали выживанию особей, что привело к учащению их встречаемости в популяции. И действительно, судя по всему, разделение некоторых видов труда по половому признаку в какой-то период истории имело значение для выживания. Как справедливо отметили Уильямс и Бест (Williams & Best, 1986), свобода перемещения женщины была ограничена, так как ей всегда было необходимо ухаживать за младенцами. Таким образом, раз уж женщина оказалась «запертой в пещере», ей имело смысл взять на себя остальные заботы, связанные с уходом за детьми и ведением домашнего хозяйства. В противоположность этому, для охоты и войны требовались мобильность и сила, что сделало их соответственно занятиями мужчин.

Для группы в целом также было предпочтительнее, чтобы такими опасными делами занимались мужчины, а не женщины, так как потеря большого числа производительниц потомства грозила всей группе исчезновением.

Басс и Барнс (Buss & Barnes, 1986), а также Кенрик и его коллеги (Kenrick et al., 1990) полагали, что такие черты, как мужская доминантность и женская заботливость, могли появиться путем естественного отбора и эволюции. Следуя их биосоциальному или эволюционному взгляду, мужчин выбирали за их черты, связанные с доминантностью и социальным статусом, а женщин — за черты, указывающие на высокие репродуктивные возможности и способность заботиться о потомстве. Опять же предполагается, что такие черты положительно влияют на репродуктивный процесс и, следовательно, начинают чаще встречаться в популяции. Целый ряд исследований выбора партнера в паре показал, во-первых, что женщин сильнее влечет к мужчинам, которые кажутся социально доминантными, тогда как мужчин притягивают внешне привлекательные и молодые женщины, и во-вторых, что эти различия наблюдаются в большинстве культур (Buss, 1989; Buss & Barnes, 1986; Kenrick et al., 1990). Авторы этих исследований полагали, что данные различия соответствуют эволюционной модели, по которой самцы добывают пищу и защищают потомство, а самки производят его на свет и воспитывают.

К сожалению, на данном этапе развития научных знаний мы не можем предоставить прямых доказательств того, что подобные гендерные отличия в предпочтениях партнеров (как, впрочем, и другие отличия в поведении и психологических качествах) записаны в генетическом коде или зависят от гормонального фона. В самом деле, проведенное социобиологами исследование, на которое они постоянно ссылаются в качестве подтверждения теории о естественно выделившихся гендерных различиях, содержит ошибки и, таким образом, представляет для нас сомнительное подтверждение социобиологического объяснения природы гендера (критику этого исследования см.: Fausto-Sterling, 1985). Более того, альтернативные объяснения основываются на достаточно правдоподобном рассмотрении социальных источников гендерных различий. Например, в исследовании Кенрика (Kenrick et al., 1990) женщины ставили такое качество своего партнера, как «способность зарабатывать деньги», на более важное место, чем мужчины. Очевидно, в основе этого лежит тот известный и мужчинам и женщинам факт, что женщина обладает меньшими возможностями зарабатывать деньги, и поэтому в мужчине видят главного добытчика. Причиной могут оказаться и социальные нормы, которые внушают, что ценность мужчины во многом определяется его способностью зарабатывать. Представьте, сколько маленьких девочек слышат от своих родителей, что им надо побыстрее вырасти и найти богатого жениха. Возможно ли, что эти нормы развились оттого, что до появления в середине XX века искусственного детского питания и контроля рождаемости уход за детьми поставил женщину в зависимое положение от мужчины?

Допустим, что когда-то различное поведение мужчин и женщин служило выживанию человеческой особи. Означает ли это, что данные различия сохранились в генетическом коде? Нет, совсем не обязательно. В самом деле, вполне допустимо, что механизм, служивший для наследственной передачи этих различий, имел социальную природу. Исходя из того что половые различия в поведении животных носят инстинктивный характер, многие делают вывод, что точно так же дело обстоит и у людей. Но не надо забывать, что наш мозг, в отличие от слабого мозга животных, оставляет на откуп инстинктам лишь малую часть поведения, а гораздо большая связана с научением. Именно поэтому люди успешно расселились по всему земному шару и демонстрируют поразительное разнообразие в поведении. Быстрые (в историческом смысле) перемены, которым в последнее столетие подверглись женские роли, свидетельствуют о важности культуры в создании и уничтожении гендерных различий. Эти перемены скорее революционного, чем эволюционного характера. Например, как может объяснить биология тот факт, что с годами все более сокращается разрыв в эффективности выполнения мужчинами и женщинами математических и пространственных задач? Как сказали Розенталь и Рубин, эти перемены происходят «быстрее, чем перемещается ген» (Rosenthal & Rubin, 1982, p. 711).

Майерс (Myers, 1990) указал еще на один важный контраргумент, касающийся социобиологии и гендерных ролей. Мы помним, что для социобиолога гендерно-ролевые различия существуют постольку, поскольку способствуют выживанию особей данного вида. Однако Майерс заметил, что это положение можно легко опровергнуть: действительно, расположись гендерные роли по-иному, они бы с не меньшим успехом способствовали выживанию особей. Например, писал он, сила и агрессивность у женщин имели полное право сохраниться в ходе естественного отбора, так как сильная и агрессивная женщина может лучше защищать своих детей.

Следует заметить, что, даже если когда-то и существовал особый смысл в том, чтобы женщине сосредоточиться на заботе о детях (прежде всего, у нее есть молочные железы, а искусственное вскармливание появилось лишь недавно), а мужчине — быть агрессивным, это далеко не означает, что такие отличия в поведении все еще остаются адаптивными (то есть способствуют выживанию особей). Майерс (Myers, 1990) отметил, что мудрость эволюции — это мудрость прошлого, она сообщает нам, какие модели поведения были адаптивными в прошлом, но не может сказать, остаются ли эти тенденции такими и сегодня. Бем (Bem, 1993), возражая социобиологам, обвинила их в том, что они слишком мало внимания уделяют возможности человека изменять свое окружение методами культуры и, следовательно, менять что-то в самих себе. Она .привела массу примеров, в которых культура и технология освободили человека от того, что вначале казалось существенными биологическими ограничениями.

Современное общество ориентировано на информацию, и поэтому физическая сила и агрессивность не очень важны для достижения успеха в таком мире (Kenrick, 1987). Вместе с тем большинство современных женщин заняты еще на какой-либо работе помимо домашней, чтобы иметь еду, поддерживать средний уровень жизни или реализовать себя. Таким образом, роль единственного опекуна для своего потомства уже не является для женщины адаптивной. Сейчас адаптивным поведением будет попытка как можно более активно задействовать отцов в воспитании детей. Хофман и Хёрст (Hoffman & Hurst, 1990) совершенно справедливо увидели грустную иронию в том, что, хотя в большинстве современных обществ изначальные причины разделения труда уже давно перестали быть убедительными и совсем не так очевидны, как раньше, все продолжает оставаться на своих местах.

Хотя Фрейд однажды заявил: «Анатомия — это судьба», мы теперь знаем, что женщине вовсе не обязательно быть главным опекуном ребенка и даже не обязательно иметь детей, а мужчина не обязан во что бы то ни стало быть агрессивным. Конечно, тот факт, что у женщины есть матка и молочные железы, делает ее более предрасположенной (по сравнению с мужчиной) к родам и заботе о младенцах. А тот факт, что мужчина крупнее и сильнее, наталкивает нас на мысль, что именно он, а не женщина, предрасположен к физической агрессии. Однако, как верно заметил Деглер (Degler, 1990), даже если биологическая или эволюционная основа для человеческого поведения существует, это еще не означает, что люди должны непременно находиться в ее безраздельной власти. Социобиологи, а именно Уилсон (Е.О. Wilson, 1978) и Дональд Саймонс (Donald Symons, 1985), высказывали идею, что более устойчивыми к факторам естественного отбора оказывались агрессивные полигамные мужчины, чей вклад в продолжение рода заканчивался оплодотворением. Но мужчины могут быть моногамными, неагрессивными и заботливыми. По словам Деглера (Degler, 1990), не эволюция или естественный отбор, а мы сами определяем себе жизненные ценности.

Мы ни в коем случае, конечно, не пытаемся отрицать роль эволюционного прошлого. В самом деле, сильное влияние, которое оказывают на наше поведение социальный контекст и культура, может само иметь корни в эволюционных процессах. Например, не исключено, что тенденция людей образовывать социальные единицы и находиться под влиянием социальной информации выделилась посредством естественного отбора, так как больше шансов выжить имели те люди, которые существовали в группах и уделяли достаточное внимание поведению окружающих. Мы также далеки от того, чтобы отрицать влияние физиологии на поведение человека. Действительно, существуют убедительные доказательства того, что до 50% личностных особенностей человека передается генетическим путем и что многие психические расстройства уходят корнями в физиологию. Однако биология успешнее объясняет межиндивидуальные, чем межгрупповые (к примеру, этнические или половые) отличия. Короче говоря, биологические аспекты имеют большое значение, но есть вещи, играющие гораздо более важную роль в человеческом поведении, чем биология. Мы не продвинемся по пути понимания гендера или уменьшения гендерного, неравенства, пока не изучим социокультурные контексты, в которых люди живут и работают.

Гендерные стереотипы часто действуют как социальные нормы. Нормативное и информационное давление вынуждает нас подчиняться гендерным нормам. Действие нормативного давления заключается в том, что мы стараемся соответствовать гендерным ролям, чтобы получить социальное одобрение и избежать социального неодобрения. Об информационном давлении можно говорить, когда мы начинаем считать гендерные нормы правильными, потому что находимся под влиянием социальной информации. Мы живем в культуре, где мужчины обычно занимаются одними вещами, а женщины — другими, где гендерные отличия считаются природными; поэтому мы принимаем гендерные нормы и следуем им.

Подчинение гендерным нормам может наблюдаться в поведении, но не в системе верований (уступчивость), либо и в поведении, и в системе верований (одобрение, интернализация), либо может определяться желанием быть похожим на сверстника или ролевую модель (идентификация). Люди в различной степени подчиняются традиционным гендерным ролям, причем некоторые чрезвычайно поло-типизированы и сильно подчинены гендерным ролям. Больше всего шансов быть поло-типизированными у тех, кто имел опыт критического переживания гендерной социализации, когда любое отклонение от половой роли неизбежно влекло за собой жестокие социальные последствия.

В ходе процесса, называемого дифференциальной социализацией, мы учимся тому, что человеку, в зависимости от его гендера, будут свойственны разные интересы, модели поведения и психологические качества. Дифференциальная социализация использует два основных механизма — дифференциальное усиление и дифференциальное подражание. Дифференциальное усиление заключается в том, что мужчин и женщин поощряют или наказывают в зависимости от их поведения, проявляемых интересов и т. д. О дифференциальном подражании мы начинаем говорить, когда ребенок окончательно определяется относительно своего пола и начинает с особенным вниманием наблюдать за поведением ролевых моделей одного с ним пола и подражать им.

Родители — не единственные, кто участвует в процессе дифференциальной социализации. Информация о правильном гендерно-ролевом поведении передается через детскую литературу, телевидение и разговорный язык.

Исследования недвусмысленно указывают на большой вклад этих источников в стереотипное восприятие мужчин и женщин.

Определенную роль в развитии поло-типичных навыков и качеств имеют и детские игрушки. По данным исследований, игрушки для мальчиков чаще предназначены для развития пространственных и математических навыков, тогда как игрушки для девочек стимулируют развитие навыков работы по дому и межличностного общения. Среди игрушек, которые дети просят в подарок, большинство типичных для их гендера, и исследователи считают, что эти предпочтения формируются социальным окружением в самом раннем детстве.

Хотя вокруг способов измерения андрогинии разворачивается масса научных споров, есть основания полагать, что современному человеку желательно обладать примерно равным количеством мужских и женских черт.

Социобиологи и эволюционные психологи считают, что отличия в поведении мужчин и женщин выделились в ходе естественного отбора, так как способствовали выживанию. Тем не менее, даже если такие отличия когда-то и способствовали выживанию вида, это еще не означает, что они сохранились в генетическом коде, актуальны в современном мире и что мы должны позволять биологическим отличиям навязывать нам моральные ценности.

Статева соціалізація хлопчиків і дівчаток у сім`ї та суспільстві

План 1. Аспекти статевої диференціації 2. Статева (гендерна) соціалізація хлопчиків і дівчаток 3. Деякі проблеми соціалізації дівчаток і хлопчиків в освітніх установах на основі гендерного підходу Література 1. Аспекти статевої диференціації Як же формується гендерна ідентичність, тобто усвідомлення своєї приналежності до чоловічої або жіночої статі у конкретного індивіда? У залежності від того, чи будемо ми акцентувати увагу переважно на внутрішніх процесах розвитку та статевого диференціювання або ж на те, як суспільство виховує, навчає дитину, допомагаючи йому засвоїти певну систему статевих ролей, цей процес називається психосексуальних розвитком або гендерної соціалізацією. Загальна схема, карта психосексуального розвитку людини, запропонована видатним американським сексологом Джоном Мані, виглядає так. Первісне ланка цього довгого процесу - хромосомний, або генетичний підлогу (XX - самка, XY - самець) створюється вже у момент запліднення і визначає майбутню генетичну програму диференціювання організму по чоловічому або з жіночого шляху. На другому і третьому місяці вагітності, диференціюються статеві залози, гонади зародка (гонадний стать). Початкові зародкові гонади ще не диференційовані за статтю, але потім особливий HY антиген, характерний тільки для чоловічих клітин і робить їх гістологічно несумісними з імунною системою жіночого організму, програмує перетворення зародкових гонад чоловічого плоду в насінники, тоді як у жінок гонади автоматично розвиваються в яєчники. Після цього, починаючи з третього місяця вагітності, особливі клітини чоловічого гонади (клітини Лейдіга) починають продукувати чоловічі статеві гормони, андрогени. Зародок знаходить певний гормональний підлогу. Під впливом статевих гормонів вже на другому та третьому місяцях вагітності починається формування внутрішніх і зовнішніх статевих органів, сексуальної анатомії. А з четвертого місяця вагітності, починається надзвичайно складний і важливий процес статевого диференціювання нервових шляхів, певних відділів головного мозку, керуючих відмінностями в поведінці та емоційних реакціях чоловіків і жінок. При народженні дитини, на підставі будови його зовнішніх статевих органів, уповноважені на це дорослі визначають цивільний (паспортний, акушерський, або аскріптівний, тобто приписаний) стать (гендер) новонародженого, після чого дитину починають цілеспрямовано виховувати так, щоб він відповідав прийнятим в даному суспільстві уявленням про те, як повинні надходити чоловіки і жінки. На основі цих нав'язаних йому правил і того, як був біологічно запрограмований його мозок, дитина формує уявлення про свою гендерної ролі / ідентичності і відповідним чином веде і оцінює себе. Всі ці процеси ускладнюються у перед підлітковому та підлітковому віці, у зв'язку з статевим дозріванням. Нерефлексірованние дитячі вистави про свою статеву належність перетворюються на підліткову гендерну ідентичність, яка стає одним з центральних елементів самосвідомості. Різко збільшується секреція статевих гормонів (пубертатні гормони) має великий вплив на всі сторони життя. Вторинні статеві ознаки змінюють тілесний вигляд підлітка і роблять проблематичним його образ Я. Те й інше дає потужний поштовх підліткового еротизму і романтичним переживань. У підлітка формуються або проявляються певні сексуальні орієнтації, еротичний потяг до осіб протилежної або власної статі, а також власні індивідуальні "любовні карти", сексуальні сценарії. У кінцевому підсумку, все це, разом узяте, інтегрується в дорослому гендерної ідентичності та статус. Очевидно, що психосексуальний розвиток - складний біосоціальний процес, в якому "природні" та "соціальні" фактори переплітаються, їх не можна зрозуміти одне без одного. Будь-яке порушення послідовності або термінів критичних періодів статевого диференціювання може фатальним чином позначитися на майбутньому сексуальній поведінці і самосвідомості людини. При цьому особливо вразливим, потенційно слабким партнером є не жінка, а чоловік. Згідно сформульованим Джоном Мані "принципом Адама" або "чоловічий додатковості", оскільки природа дбає насамперед про створення самки, статева диференціювання організму спочатку автоматично йде за жіночим типом. для створення самця завжди потрібно щось "додати". На одній стадії розвитку це андрогени, під впливом яких починається статеве диференціювання мозку зародка, на іншому - тиск однолітків, що спонукає хлопчиків "дефемінізіроваться", звільнятися від первісного материнського впливу і жіночних рис характеру. Оскільки ці додаткові зусилля нерідко запізнюються або виявляються недостатніми, у розвитку чоловічого начала, включаючи і сексуальність, частіше відбуваються якісь порушення, збої. Не менш складний процес гендерної соціалізації. 2. Статева (гендерна) соціалізація хлопчиків і дівчаток У кожному людському суспільстві хлопчики і дівчатка ведуть себе по-різному, і в будь-якому людському суспільстві від різностатевих дітей чекають різного поведінки і по-різному поводяться з ними. Але наскільки великі й універсальні вказані відмінності і яке співвідношення законів статевої диференціації (статевих особливостей) і характерного для даної культури або для людства в цілому стилю гендерної соціалізації? Варто задуматися про це, як виникають нові питання. Чим відрізняється соціалізація хлопчиків і дівчаток змістовно, за своїми завданнями? Це повинно залежати, з одного боку, від статеворольової диференціації, від того, до якої діяльності готують дітей, а з іншого - від гендерного символізму, - які морально-психологічні якості намагаються їм прищепити. Хто є головним агентом гендерної соціалізації - батьки або інші діти, особи свого або протилежної статі? Як здійснюється гендерна соціалізація, які методи навчання дитини статевої / гендерної ролі та психологічні механізми її засвоєння дитиною на різних стадіях індивідуального розвитку? Нарешті, які вікові межі та стадії цього процесу? Сучасна психологія не має єдиної теорії гендерної соціалізації. Теорія ідентифікації, висхідна до поглядів Фрейда, вважає, що дитина несвідомо ідентифікується з образом дорослої людини своєї статі, частіше за все батька чи матері, і потім копіює його поведінку. Теорія статевої / гендерної типізації Уолтера Мішель надає вирішальне значення процесів навчання і позитивного і негативного підкріплення: оскільки дорослі заохочують хлопчиків за маскулінне і засуджують за фемінінні поведінку, а з дівчатками надходять навпаки, дитина спочатку вчиться розрізняти полодіорфіческіе зразки поведінки, потім - виконувати відповідні правила і , нарешті, інтегрує цей досвід у своєму образі Я. Когнітивно-генетична теорія Лоуренса Колберга підкреслює пізнавальну сторону цього процесу і особливо роль самосвідомості: дитина спочатку засвоює уявлення про те, що означає бути чоловіком чи жінкою, потім категорізует себе як хлопчика чи дівчинки, після чого намагається узгодити свою поведінку зі своїми уявленнями про свою статевої ролі. Ці теорії у відомому сенсі взаємодоповнюючі. Первинна гендерна соціалізація дитини починається буквально з моменту народження, коли, визначивши анатомічний стать дитини, батьки та інші дорослі починають навчати його тому, що означає бути хлопчиком чи дівчинкою. Первинне усвідомлення своєї статевої приналежності формується у дитини вже до півтора років, складаючи найбільш стійкий, стрижневий елемент його самосвідомості. З віком об'єм і зміст гендерної ідентичності змінюються, включаючи широкий набір маскулінних і фемінінних рис. Дворічна дитина знає свою стать, але ще не вміє обгрунтувати цю атрибуцію. У три-чотири роки він вже усвідомлено розрізняє стать оточуючих людей (інтуїтивно це робиться набагато раніше), але часто асоціює його з випадковими зовнішніми ознаками, наприклад з одягом, і допускає принципову оборотність, можливість зміни статі. Чотирирічний москвич Вася запитує: "Мамо, коли ти була маленькою, ти хто була, хлопчик чи дівчинка?", І ще: "От коли я виросту великий, я стану татом. Зрозуміло. Ну а коли ж я буду жінкою?" У шість-сім років дитина остаточно усвідомлює незворотність гендерної приналежності, причому це збігається з різким посиленням статевої диференціації поведінки і установок; хлопчики і дівчатка за власною ініціативою вибирають різні ігри та партнерів у них, виявляють різні інтереси. За якими ознаками діти визначають свою і чужу статеву приналежність - до кінця не зрозуміло. Вже у три-чотири роки статева приналежність асоціюється з певними соматичними (образ тіла, включаючи геніталії) і поведінковими властивостями, але приписувана їм значимість і співвідношення таких ознак можуть бути різними. Усвідомлення дитиною своєї гендерної ролі / ідентичності включає в себе, з одного боку, статеворольової орієнтацію, уявлення дитини про те, наскільки його якості відповідають очікуванням і вимогам чоловічої або жіночої ролі, а з іншого - гендерні переваги, яку роль / ідентичність дитина віддає перевагу. Це з'ясовується питанням типу: "Ким би ти вважав за краще бути - хлопчиком чи дівчинкою?" - І експериментами, в яких дитина змушена вибирати між чоловічими та жіночими зразками. Особливо гостро стоїть ця проблема у дітей з порушеннями в якихось ланках біологічної статі, наприклад з ендокринною патологією. Розбіжність гендерних переваг та ідентичності так чи інакше проявляється в поведінці дитини і стає предметом обговорення та оцінки з боку дорослих і однолітків. Як здійснюється гендерна соціалізація? Американські психологи Елінор Маккобі і Керол Джеклін перераховують кілька можливих варіантів її пояснення. Батьки звертаються з різностатевими дітьми так, щоб пристосувати їх поведінку до прийнятих в суспільстві нормативним очікуванням. Хлопчиків заохочують за енергію і змагальність, а дівчаток - за слухняність і дбайливість, поведінка ж, не відповідає статеворольових очікуванням, в обох випадках тягне негативні санкції. Внаслідок вроджених статевих відмінностей, що виявляються вже в ранньому дитинстві, хлопчики і дівчатка по-різному "стимулюють" своїх батьків і тим самим домагаються різного до себе ставлення. Крім того, в результаті тих же вроджених відмінностей одне і те ж батьківське поведінка може викликати у хлопчиків і дівчаток різну реакцію. Інакше кажучи, дитина "формує" батьків ще більше, ніж вони виховують його, а реальний стиль виховання складається в ході їх конкретної взаємодії, причому і вимоги дитини, і ефективність батьківського впливу спочатку неоднаково для обох статей. Батьки звертаються з дитиною, виходячи зі своїх уявлень про те, якою має бути дитина даної статі. Адаптація дитини до нормативних уявленням батьків може відбуватися по-різному. Батьки прагнуть навчити дітей долати те, що вони батьки, вважають його природними слабкостями. Наприклад якщо батьки вважають, що хлопчики по природі агресивніше дівчаток, вони можуть витрачати більше зусиль на те, щоб контролювати або протидіяти агресивній поведінці синів, а дочкам, навпаки, допомагають долати передбачувану природну боязкість. Батьки вважають поведінку, "природне" для даної статі, неминучим і не намагаються змінити його, тому хлопчикам сходять з рук пустощі, за які дівчаток карають. Батьки по-різному сприймають поведінку хлопчиків і дівчаток, помічаючи і реагуючи переважно на такі по ступки дитини, які здаються їм незвичними для його статі (наприклад, якщо хлопчик боязкий, а дівчинка агресивна). Батьківське ставлення до дитини до певної міри залежить від того, чи збігається стать дитини з підлогою батька. Тут можливі три варіанти. Усі батьки хочуть бути зразком для дитини своєї статі. Він особливо зацікавлений в тому, щоб навчити дитина; секретів і "магії" власного статі. Тому батьки приділяю більше уваги синам, а матері - дочкам. Кожен батько проявляє в спілкуванні з дитиною деякі риси, які він звик виявляти по відношенню до дорослих тієї ж статі, що і дитина. Наприклад, відносини з дитиною протилежної статі можуть містити елемент кокетства і флірту, а з дитиною власної статі - елементи суперництва. Звичні стереотипи панування-підпорядкування також нерідко переносяться на дітей. Жінка, яка звикла відчувати себе залежною від чоловіка і взагалі від дорослих чоловік чин, проявить таку установку швидше до сина, ніж до доньки. Особливо позначається це у відносинах зі старшими дітьми. Батьки сильніше ідентифікуються з дітьми свого, ніж протилежної статі. У цьому випадку батько зауважує більше схожості між собою і дитиною і більше чутливий до його емоційним станам. Це багато в чому залежить від самосвідомості батька. Але дитина - не пасивний об'єкт гендерної соціалізації. Спираючись на неузгодженість дій своїх вихователів, дорослих і однолітків, і власний життєвий досвід, він вибирає з запропонованих йому зразків щось своє. Культурні стереотипи маскулінності і фемінінності розрізняються не тільки за ступенем, а й за характером фіксованих властивостей: чоловіки частіше описуються в термінах трудової та громадської діяльності, а жінки - в сімейно-родинних і сексуальних термінах. Така вибірковість присутній і в індивідуальній свідомості, зумовлює спрямованість нашої уваги. Справа не стільки в тому, що хлопчик повинен бути сильніше дівчинки (це буває далеко не завжди), скільки в тому, що параметр "сила - слабкість", що займає центральне місце в образах маскулінності (хлопчиків постійно оцінюють за цим параметром), може бути менш істотним у системі фемінінних уявлень (дівчаток частіше оцінюють по їх привабливості або дбайливості). Дуже жорсткі статеворольові стереотипи часто надають людям погану послугу. Так, звичайно, чоловіки - сильна стать. Але велика м'язова сила, енергетичний потенціал і здатність при бажанні добре виконувати будь-яку роботу (етнографічні дані показують, що незважаючи на загальність якогось гендерного поділу праці, немає жодної діяльності, крім народження і вигодовування дітей, якій би десь не займалися чоловіки ) компенсуються настільки ж очевидними слабкостями, перш за все - меншою, ніж у жінок, тривалістю життя. І справа тут не в одній біології, а і в однобокому розумінні маскулінності, на що орієнтується наше виховання і самовиховання.

3. Деякі проблеми соціалізації дівчаток і хлопчиків в освітніх установах на основі гендерного підходу Система освіти в Росії представляє ту сферу життя, де жіночий рух здобуло повну перемогу, витіснивши зі школи чоловіків. Практично в будь-якому ОУ основного або середньої загальної освіти чоловіки становлять 8-10%. Вік чоловіків у системі освіти дозволяє говорити скоріше про зрілому і літньому їх складі. Молоді люди після вузу затримуються в школі недовго. Причини, як прийнято вважати, лежать у соціальній сфері, тобто низька заробітна плата і відсутність житла (у сільській місцевості). Це зовнішні причини, до яких усі звикли, проте, є ряд глибинних причин, серед яких ми висуваємо одну з найважливіших - руйнування гармонії межполового взаємодії в сфері освіти. Як наслідок - зміна психологічного клімату педагогічних колективів. Чоловіки в школі найчастіше зустрічаються в наступних ролях: найвищий рівень - носії передових ідей, що створюють унікальні освітні установи. Тут можна назвати імена В.А. Караковський, О.М. Тубельского, Ямбурга і ряд інших. Є цікаві імена і в ленінградської області. Другий шар - це керівні кадри. Чоловік у школі (навіть не дуже талановитий) швидко стає директором і виконує роль третейського судді, що гасить негативні форми жіночої поведінки. Третій найпоширеніший - викладачі фізичної культури, праці, ОБЖ, значно рідше фізики і математики. Проблема ця піднімається на буденному рівні вже досить давно. На різного рівня семінарах, нарадах, круглих столах виражається заклопотаність відсутністю чоловіків у школах, проте серйозної державної програми щодо забезпечення гармонійного співвідношення статей в ОУ до цих пір не існує. Між тим одностатеві вплив на учнів породжує, на наше переконання, ряд серйозних проблем. До них ми відносимо такі: боротьба за рівні права в освіті призвела згодом до безстатевого навчання й виховання, навчальні методики та технології розраховані на середню особистість, своєрідне думаючий пристрій - «воно»; спільне навчання дівчаток і хлопчиків одного віку в одному класі накладає негативний відбиток на культуру межполового спілкування; переважно жіночий склад педагогічних колективів (ця обставина обтяжується літнім віком) позбавляє хлопчиків досвіду ділової взаємодії з чоловіками, деформує їх соціальний досвід. Цей ряд можна продовжити, однак, ми не хочемо розсіювати увагу на перерахування проблем, а спробуємо проілюструвати перераховані вище, спираючись на дані того етапу експериментальної роботи, на якому ми знаходимося в даний час. Займаючись розробкою методології та технології становлення відкритих гуманних виховних систем, ми постали перед питанням гуманізації професійної діяльності педагогів. У процесі пошуку точки відліку гуманізації позиції педагогів, ми вийшли до необхідності подолання формалізму виховання, повороту до інтересів і потреб конкретної людини, до вміння бачити, чути і розуміти його своєрідність, індивідуальні та вікові особливості. І тут, здавалося б за всіма правильними словами, ми виявили, що конкретна людина в сприйнятті педагога - це учень або учениця, але не дитина, не хлопчик чи дівчинка з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками. Різноманіття життя хлопчиків і дівчаток зводиться до спільного знаменника навчальних успіхів. Все, що стосується статевого виховання беззастережно відсилається на адресу родини. Стать дитини школа враховує на уроках праці та фізичної культури. Вся решта життя протікає в безстатевому режимі, всяка демонстрація статі (особливо дівчатками - косметика, біжутерія і т.д.) нещадно карається. Прояв статевої ідентифікації сприймається як порушення неписаних законів скромності, відповідального ставлення до навчання. Навіть у сучасних умовах протест з позиції статі викликає різкі реакції. У освітньому середовищі живе стійка думка, навіть звичка до того, що хлопчики у початковій школі навчаються слабкіше, ведуть себе гірше. Хлопчики 5-7 класів завжди є головним болем і тримати дисципліну в цих класах вважається досить високою майстерністю. Починаючи з 9 класу картина змінюється. Дівчатка з успішних, поступливих, виконавчих перетворюються в проблемних, среднеуспевающих, іноді дуже жорстких дівчат. Юнаки або дають різкий стрибок у навчальній діяльності, глибоко і усвідомлено працюють, або кидають ОУ. Більш глибоке вивчення життєдіяльності хлопчиків і дівчаток у виховному просторі ОУ показало, що жодна сфера життєдіяльності, ні побут, ні пізнання, ні праця, ні громадська діяльність, ні дозвілля не будуються з урахуванням статі. Керівникам ряду освітніх установ було запропоновано здійснити аналіз умов для розвитку особистості і виховання учнів у кожній з перелічених сфер з урахуванням інтересів статі. Дані проведеної аналітичної роботи та лягли в основу нашого твердження. Особливо далека від орієнтації на специфіку статі сфера побуту. Загальна невибагливість побутової культури в Росії цілком і повністю відображена в архітектурі шкільної будівлі і функціонування служб. Стан гардеробів, туалетів, їдалень, душових кабін у спортивних залах, читальних залах бібліотек, медичних кабінетів потребує оновлення з позицією поваги до людини. Підтримка культури зовнішнього вигляду і хлопчиків і дівчаток в ОУ - складне завдання сучасного виховання. У сфері пізнання досить назвати цифри психосоматичних захворювань, що збільшуються рік від року. ще першим з'їздом фізіологів підкреслювалося, що сучасна система освіти тримає хлопчиків в сидячому положенні скутому в 150 разів більше, ніж допускає їх природа. Зростає інвалідизація дітей, всі це знають, оголошують необхідність здоров'язберігаючих технологій, але до цих пір немає відповіді як вчити хлопчиків і дівчаток, щоб освіта не з'їдала здоров'я. Необхідно особливо виділити досуговую сферу, яка в усьому світі забезпечує первинну профілактику психоактивних речовин. Наркотична залежність спустилася до 12 річного рубежу і охоплює приблизно 3 млн. підлітків у віці від 12 до 20 років. Хлопчики говорять про нудьгу і неуспішності, як про провідні причини, що штовхають до наркотиків. Цей побіжний огляд проблем життєдіяльності хлопців в ОУ можна доповнити й тим, що протягом 10 років вони перебувають у одновікових групі спільного навчання, якою є сучасний клас. Волею долі опинившись в будь-якому класі, дитина входить у багаторічні міжособистісні відносини. Стійкий особистісний статус у групі виникає вже в початковій школі, коригується процесом статевого дозрівання. Установка, з якою одні дитина сприймає іншого, раптом починає зазнавати зміни. Ці зміни різко змінюють поведінку і відносини дівчаток один до одного і, звичайно, принципово по-новому вони починають дивитися на хлопчиків-однокласників. Дівчатка дорослішають на 1,5-2 роки раніше за хлопчиків, їх система оцінок стає якісно інший і в цій новій картині світу хлопчики-однокласники сильно програють. Отримані нами дані дозволяють говорити сьогодні, що в оціночних судженнях дівчаток про самих себе, про інших дівчаток і про хлопчиків, а також хлопчиків про самих себе, про інших хлопчиків і про дівчаток виникає строката картина, вичленення тенденцій в якій ускладнено поки кількісними даними (1500 чол. у віці від 10 до 17 років). Однак, ми можемо вже говорити, що дівчатка 9-11 класів цінують в собі творчий потенціал, розум, вміння організувати і розпланувати роботу, але не надають великого значення такту, вмінню дружити, співчувати, виконувати обіцянки. У хлопчиків однокласниках цінують зовнішній вигляд, розум, винахідливість, гумор, але не надають особливого значення надійності, відповідальності, чесності. Часто дівчинки 7-8 класів стверджують, що хлопчики у їхніх класах дурні, нецікаві і т.п. Оціночні судження про інших і в рамках однієї статі і міжстатеві більш жорсткі, категоричні, особливо у дівчаток у відношенні хлопчиків. На цю картину накладається і специфіка багаторічного взаємодії хлопчиків переважно з жіночою статтю, що обтяжується неповною сім'єю (приблизно 27-33% у різних районах області). Вже при вступі до школи хлопчики наштовхуються на таку організацію їх життєдіяльності жінками-вчительками, яка різко обмежує їхню рухову активність, включає в мовний потік, що суперечить чоловічій природі (Дослідження дефектологів, зокрема, Л. П. Назарової і її аспірантів показали, що розвиток промови хлопчиків йде іншими шляхами, ніж у дівчаток). Хлопчики бігають, вовтузяться, б'ються, влаштовують азартні ігри в фантики і т.п. Вони вічно кудись лізуть, забираються, тікають. Їх ловлять, ставлять по стійці смирно, соромлять, але їх природа вимагає руху і вони чинять опір, ховаються, ловчат або підкоряються, скучнеют, втрачають інтерес до навколишнього. Від класу до класу хлопчики набувають досвід підпорядкування дорослій жінці, що на нашу думку, призвело до появи декількох специфічних типів чоловічої поведінки. Найпоширеніший тип ми назвали «бичок на мотузочці». Його характеризує мовчазність, старанність без ініціативи в будь-якій області, любов до ситого і здорову їжу. Він покладливий і спокійний, поки одержує бажане, прагнути до жінок більш старших, до гіперопіці, до того, щоб за нього думали і вирішували. Його протилежністю можна вважати тип «вічного бунтаря». Він пручається жінці, підозрює її у замаху на свою свободу, уникає вступу в офіційні відносини як-небудь закріплюють відповідальність. Він і страждає від неприкаяності і боїться залежності. Між цими крайнощами можна назвати ще два поширених типи чоловічої поведінки. Одні ми називаємо «нестримне молодецтво», а інший - «кіт в мішку». «Нестримна молодецтво» - дуже російське явище, тут все через край. Працювати до самозабуття, коли хочеться. Гуляти так, щоб дах ходором ходила, з неба зірки дістати і т.д. У цьому типі поведінки все йде від самоствердження, від азарту робити що хочу, від бажання здивувати і собою помилуватися - ось мовляв який я. «Кіт у мішку» - це хитрий малий, він вчасно скаже комплімент, відкриє двері і зробить масу дрібних помітних справ, він не буде сперечатися, відстоювати точку зору, але він завжди у вигідному положенні, «вміє жити» за рахунок кого завгодно, навіть за рахунок близьких друзів, рідних, власної матері. Здається, що подібні характеристики не мають прямої залежності від того соціального досвіду, який хлопчики набувають в школі, але наші спостереження, аналіз творчих робіт (творів), анкетування, проекти життєвої перспективи спонукали нас розглянути відстрочений результат виховного впливу, який можна розглядати і як проекцію і як висновок з шкільного життєвого досвіду. Природно, названі типи чоловічої поведінки не мають строго наукової бази, це дані первинного узагальнення, однак, великий фактологічний емпіричний матеріал дозволяє нам говорити про той вплив на поведінку хлопчиків (юнаків, чоловіків) яке виникає в результаті дорослішання під переважно жіночим впливом. Проте, час і соціокультурні процеси чекають від жінок-педагогів нового рівня професіоналізму з урахуванням гендерного підходу. Педагогам належить переосмислити професійну діяльність з урахуванням полюсів гендерної диференціації, оновити зміст понять жіночності і мужності і впливати на формування ідеального типу взаємовідносин чоловічого і жіночого начала, на стан їх гармонії і рівноваги. Ми вже показували приклади порушення гармонії, що ведуть до спотворення поведінки і деградації обох плов. Це особливо складно на тлі високої смертності чоловіків в сучасній Росії. Зміна кількісного співвідношення чоловічого і жіночого населення тягне за собою невідомі культурі етичні норми, новий тип межполового взаємодії, наслідків якого ніхто не може передбачити.

* От англ. attitude — отношение (к чему-либо).

* Эти термины ввели Дойч и Жерар (Deutsch и Gerard) в 1955 г.

* Хирургическая операция, состоящая в удалении клитора и малых половых губ.

*^* Чтобы гарантировать отсутствие добрачных сексуальных связей, малые половые губы сшиваются еще в детском возрасте, а вырезаются непосредственно перед свадебным обрядом.

* Исследователи называют это проблемой направленности (directionality problem).

* Одной из смысловых частей названия является слово «мальчик», можно перевести как «Игра для мальчиков».

*^* Сын исследовательницы заменил в названии игры слово «мальчик» на слово «ребенок».