36.Північна війна й участь у ній українського народу. Полтавська битва

Те, що кожен народ має власну історичну пам’ять, є цілком природним і закономірним, як і те, що пам’ять одного народу часто суперечить пам’яті іншого. Даремно було б сподіватися, що росіяни колись перестануть славити Полтавську битву 1709 р. й гордитися своєю в ній перемогою. Що вони не будуть героїзувати військовий хист царя Петра I й не вивчатимуть напам’ять у своїх школах поему Пушкіна “Полтава”. Але ж бо й українці не забудуть Шевченкове: “Це той Первий, що розпинав нашу Україну”, а Полтавську битву сприйматимуть як свою національну катастрофу – символ втрати надії на відродження державності.

“Вона, – пише історик Павло Шандрук, – принесла Росії гегемонію у Східній Європі, великодержавну позицію в світі, і водночас на декілька століть завалила державу українського народу й спровадила до рівня другорядних держав Швецію та Польщу”.

Під час Північної війни 1700-1721 рр., після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою навесні 1708 року його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля Станіслава Лещинського з гетьманом Іваном Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українського шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив Івана Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об’єднатися з ними для ведення війни з Московією. Мазепу підтримав кошовий отаман Запорізької Січі Кость Гордієнко, який на чолі 8-тисячного загону козаків у квітні 1709 року приєднався до шведського війська. 23 березня він виступив на Січовій раді. Спочатку там вислухали московських послів. Потім зачитали листа від Мазепи. Гетьман перелічував усі кривди, які царі завдавали Україні, котра за допомогою шведів зможе, нарешті, скинути московське ярмо й вибороти собі свободу. Патріотична промова кошового отамана вплинула на учасників ради. Вони одностайно вирішили приєднатися до Мазепи.

Союз Запорозької Січі з гетьманом Мазепою й шведами поза політичною та військовою вагою мав ще й моральне значення. Запорозькі козаки, які завжди боронили православні церкви та козацькі вольності, захищали селянство від панів і боролися проти панування чужинців, користувалися шаною, любов’ю й довірою серед нижчих прошарків українського населення. Участь запорожців у цьому союзі визначала його справедливість для народу України. Тому протягом кількох днів до союзних військ приєдналося багато добровольців, а селяни забезпечували військо харчами.

В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон – 4300 чоловік, який очолював полковник О. Келін, а також 2600 жителів міста. На початку травня 1709 року шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чоловік було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який відбувся 27 червня (8 липня) 1709 року. У Полтавській битві шведи зазнали поразки, втративши 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII, Іван Мазепа, Кость Гордієнко та ще близько 50 старшин разом із загонами шведів та козаків переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння.

Після Полтавської битви Петро І влаштував жорстоку розправу над українцями. Батурин, столиця гетьманської держави, був вщент зруйнований, а населення знищене. «Город здобутий, — хвалився Петру І князь Меньшиков. — Всі люди мечу віддані, як у фортеці, так і в передмісті, без останку, з дітьми, а скарби у здобич взято. Будинки повержені і вогню віддані, а фортеця знищена». Захоплених оборонців страчували люто: розтинали, вішали. Плоти з шибеницями пускали на пострах Україні по Сейму до Десни і Дніпра.

По смерті гетьмана Мазепи деякі однодумці, щоб уникнути небезпеки, відреклися від його ідей і скорилися цареві. Але були й такі, що навіть у найважчі хвилини свого життя залишалися вірними своєму гетьманові й Батьківщині. Це генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко та найактивніший з-поміж них – генеральний писар Пилип Орлик. З їх любові до України, з їх вірності ідеалам Мазепи зродилося над могилою гетьмана “мазепинство”, що в устах ворогів стало лайкою й обвинуваченням, але для кожного свідомого українця залишилося прапором і програмою української державності.