Питання №3. Проблеми визначення форм та меж кримінальної відповід: матеріал та процес аспекти

К,В, - ВИЗНАЧЕНИЙ ЧИННИМ КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ (ККУ, КПК, КВК) ТА ІНШИМ БАЗОВИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ І НОРМАТИВНО – ПРАОВИМИ АКТАМИ МІЖНАРОДНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАТЕРУ; ЮРИДИЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПУБЛІЧНОГО ХАРАТЕРУ СКЛАДОВИМИ ЕЛЕМЕНТАМИ ЯКОГО Є:

1. Наявність системи узгоджених норм національного (ККУ, КПК, КВК) та міжнародного (конвенції, пакти, рішення) кримінально – правового призначення.

2. Наявність державних органів з завданнями та функціями визначеними к/к та чинним законодавством (суди, прокуратура, МВС) тобто публічні органи представниками яких є публічні особи з законодавчо визначеними завданнями і функціями з своїм специфічним юридично визначеним статусом.

3. Кримінальна відповідальність законодавчо визначена:

   1. Підстави к.в. – є діяння , яке складається з фактичних обставин і юридичних норм, які можуть бути до них застосованні. Ст.. 64, 94 КПК.

   2. Кримінально – правові відносини: суб’єкти: ККУ – суб’єкт злочину; КПК – учасник.

   3. П і О суб’єктів к.в.

   4. Форми к.В.:

- злочин

- суспільно небезпечне діяння

- обставини що виключають злочинність діяння

3.5. Види к.В.

-злочин (готування, замах – породжують різні правові наслідки)

-звільнення (вчинено: групою осіб, співучасть, індивідуально)

3.6. реалізація к.в. – покарання, примусові заходи: медичні і виховні.

3.7. реалізація відновного правосуддя – компенсація заподіяної шкоди.

Питання №4. Основні проблеми законод техніки кримінального кодексу України 2001 року.

Питання №5. Використання оціночних понять у кримін кодексі України 2001 року.

Проблеми використання оціночних понять у нормативно-правових актах досліджували як у вітчизняні, так і зарубіжні науковці, зокрема у працях Т. В. Кашаніної, В. В. Пітецького, М. І. Бару. Однак значна частина відповідних фундаментальних досліджень стосувалася оціночних понять, що використовувались у законодавстві колишніх СРСР та УРСР, водночас досліджень рої і місця оціночних понять у законодавстві сучасної України порівняно небагато. Отже, постає потреба комплексного аналізу суспільних засад та витоків оціночних понять, способу їхньої об’єктивації у нормах права та їхніх регулятивних можливостей. Це завдання може бути реалізоване шляхом з’ясування низки взаємопов’язаних положень, а саме: аксіологічної основи оціночних понять; сутності оціночних норм права (тобто юридичних норм з оціночними поняттями) як особливих форм закріплення загальнообов’язкових правил поведінки; місця оціночних понять у структурі юридичних норм; ролі оціночних понять як джерела суб’єктивного та об’єктивного юридичного права [1].

Правові норми залежно від рівня визначеності понять, що лежать у їхній основі, розподіляються на абсолютно і відносно визначені. З-поміж відносно визначених норм значна увага з боку дослідників приділяється ситуативним, або, як їх називають через наявність оціночних понять, оціночним нормам. Саме навколо використання оціночних понять, які, як підкреслює П. М. Рабінович, відображають соціальну значущість дій, подій, явищ без вказівки на їх формально визначені ознаки і таким чином створюють передумови для індивідуального підходу до досліджуваних явищ, і розгорнулись наукова дискусія. До оціночних можна віднести, зокрема, такі поняття, як «значна шкода», «явна необхідність», «достовірні дані» тощо. Застосовуючи їх, суб’єкт встановлює, які конкретно визначені обставини мають узаконену соціальну значущість, що відповідає вказаному у нормі оціночному поняттю і породжує певні юридичні наслідки [2].

Сучасні дослідники викоремлюють цілу низку специфічних властивостей (ознак) оціночних понять, як-от те, що вони фіксують лише найзагальніші ознаки відображених у них явищ; як правило, не конкретизуються і не роз’яснюються законодавцем у правовій нормі (однак така конкретизація може здійснюватися, наприклад, Пленумом Верховного Суду України); конкретизуються у процесі правозастосування у кожному окремому випадку, забезпечуючи можливість індивідуального підходу до кожного суспільного відношення.

Окрім цього, оціночні поняття надають правозастосувальним органам можливість «самостійно» оцінювати факти в межах, передбачених оціночною нормою, тобто створюють можливості для дискреції суб’єкта при реалізації та застосуванні їх на практиці. Таким чином, сама природа оціночних понять зумовлює потребу в їхній конкретизації з боку суб’єктів правовідносин. Зміст оціночних понять та їхній обсяг можуть змінюватися у часі та залежати як від контексту норми, так і від особливостей конкретного випадку.

Вбачається доцільним надати чітке юридичне визначення оціночного поняття у праві (тобто оціночно-правового поняття). Зокрема В. Косович визначає його як виражену в юридичній нормі абстрактну характеристику соціальної (особистої, групової) значущості реальних або потенційних фактів, яка неодмінно має бути конкретизована при застосуванні до них чи реалізації відповідної норм, завдяки чому забезпечується юридичне реагування держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна така значущість [3]. Наведене визначення може бути доповнене і конкретизоване залежно від специфіки тієї чи іншої галузі права, де використовується оціночне поняття. Зокрема у кримінально-правовому сенсі оціночне поняття можна розуміти як поняття, що відображає кількісну або якісну кримінально-правову характеристику, яка конкретизується безпосередньо правозастосувальним суб’єктом у кожному окремому випадку, оскільки, будучи формально однаковою за формою зовнішнього прояву (наприклад, «істотна шкода»), вона може мати різну соціально-правову значущість (наприклад, бути істотною, менш істотною чи неістотною) у кожній конкретній ситуації.

Оціночні поняття виступають особливою формою матеріалізації аксіологічних та правових установок суспільства, а також надають особливого характеру та форми юридичним нормам, до складу яких вони входять. Конструюючи оціночну правову норму, законодавець делегує частину своїх повноважень щодо правового регулювання суспільних відносин суб’єктам правозастосовчої діяльності в частині індивідуального вирішення конкретної справи і найповнішого задоволення інтересів її учасників.

Виступаючи особливою формою юридичного відображення суспільних цінностей, оціночні поняття фіксують в собі загальну аксіологічну характеристику реальних чи можливих обставин та явищ, яка обов’язково конкретизується при застосуванні формально невизначених норм у конкретних правовідносинах. На противагу цьому, формально визначені поняття окреслюють правовідносини чіткими, однозначними правовими приписами.

Особливістю оціночних понять є і їхнє місцерозташування у структурі юридичної норми, найчастіше в її гіпотезі, меношою мірою – у диспозиції та практично ніколи – у санкціях. Це зумовлюється тим, що закріплена в оціночних поняттях загальна характеристика значущості фактів за змістом найближче стоїть до такого елемента правової норми, як гіпотеза, оскільки саме у ній окреслюються умови виникнення прав та обов’язків, передбачених диспозицією. Наявність оціночних понять у диспозиції юридичної норми зумовлюється необхідністю надання суб’єктам права можливості реалізації їхніх прав з урахуванням потреб та інтересів. Незначна ж кількість оціночних понять у санкціях відповідних юридичних норм зумовлена необхідністю забезпечення максимальної об’єктивності та однозначності при притягненні особи до юридичної відповідальності. Зокрема у Кримінальному кодексі України оціночні поняття у санкціях юридичних норм практично не вживаються.

Водночас властивості оціночних понять створюють умови для індивідуального підходу суб’єкта правозастосовчої діяльності до кожного випадку, оскільки право конкретизувати закріплену в оціночній нормі соціальну значущість, що може мати різне вираження у конкретних правовідносинах, є його прерогативою.

Здатність оціночних понять виступати у ролі джерела права виявляється у здатності виступати ідейною основою як суб’єктивного, так і об’єктивного юридичного права.

Виступаючи джерелом права, оціночні поняття відображають загальну соціальну значущість, що конкретизується не тільки у правозастосовчій діяльності, але й у «похідних» нормативно-правових актах.

Таким чином, вбачається можливим виокремити такі основні властивості оціночних понять у праві, як їхня здатність виступати формою юридичного права, а також джерелом суб’єктивного і об’єктивного юридичного права.

Виходячи з наведених вище розуміння сутності та ознак оціночних понять у загально правовому контексті, пропонується дослідити їхнє місце і роль у такій основоположній галузі права, як право кримінальне, чому і було присвячене це дослідження.

Оціночні поняття як особливий елемент змісту кримінального права

Розглянувши логіко-юридичну сутність оціночних понять у загальноправовому контексті, ми постаємо перед необхідністю дослідження основних теоретичних питань, пов’язаних із роллю та місцем оціночних понять у кримінальному праві. На думку С. Д. Шапченка, до кола цих питань можна віднести: а) визначення оціночних понять та причини їхього існування у кримінальному праві; б) основні закономірності використання оціночних понять при розробці складів конкретних злочинів; в) особливості застосування кримінально-правових норм, що містять оціночні поняття у складах конкретних злочинів [4].

Оціночні поняття у кримінальному праві, зберігаючи в собі родові ознаки, притаманні всім оціночним поняттям у праві, водночас містять низку видових відмінностей. Під оціночними поняттями кримінального права можна розуміти оціночні поняття, що містяться у кримінально-правових нормах, зокрема як логічних нормах, так і нормах-приписах Загальної та Особливої частин кримінального права [5].

Проблема законодавчого використання оціночних понять є однією з найбільш дискусійних у сучасній науці кримінального права. Формулюючи оціночне поняття та інтегруючи його у кримінально-правову норму, законодавець делегує правозастосовуваче право самостійного визначення його змісту, усвідомлюючи при цьому потенційну загрозу неоднозначного праворозуміння, що може бути спричинене надзвичайною складністю інтерпретації оціночних понять.

Оціночні поняття в кримінальному праві ми розуміємо як правові поняття, зміст яких не встановлюється кримінальним законом, а визначається у кожному конкретному випадку правосвідомістю особи, яка застосовує відповідну кримінально-правову норму [6].

Серед основоположників дослідження оціночних понять у радянській кримінально-правовій науці хотілося б назвати В. М. Кудрявцева, Я. М., Брайніна, М. І. Ковальова, О. В. Наумова, Н. Ф. Кузнєцову. Саме ці вчені були «батьками-засновниками» теорії оціночних понять у кримінальному праві, заклавши надійний фундамент для подальших теоретичних та прикладних досліджень у цій сфері. Вбачається доцільним коротко охарактеризувати квінтесенцію наукових поглядів зазначених вище дослідників на оціночні поняття в кримінальному праві, оскільки саме на них багато в чому засновується сучасна теорія оціночних понять.

Зокрема патріарх вітчизняної кримінально-правової науки В. М. Кудрявцев значну увагу приділяє специфіці тлумачення оціночних понять, наголошуючи, що зміст оціночних понять «значною мірою визначається правосвідомістю юриста, який застосовує закон, з урахуванням вимог КК та обставин конкретної справи». Я. М. Брайнін сформулював загальне правило про необхідність заміни оціночних понять конкретними, тлумачачи оціночні поняття як «неконкретизовані законодавцем та уточнювані органом, що застосовує закон». М. І. Ковальов звертав увагу на те, що оціночні поняття - це «постулати, що дозволяють привносити до них різноманітні судження залежно від позиції інтерпретатора», сконструювавши універсальну формулу оптимального співвідношення формального та оціночного: чим більш абстрактно описані дії, тим конкретніше мають бути описані наслідки таких дій і навпаки.

У свою чергу, А. В. Наумов розуміє оціночні поняття як «ті ознаки складу злочину, що визначаються не законом чи іншим нормативним актом, а правосвідомістю особи, що застосовує відповідну норму, виходячи з конкретних обставин справи».

На думку сучасних дослідників, на цьому етапі основним напрямом кримінально-правового дослідження оціночних понять має стати теорія оціночних понять, що за своєю сутністю є системою наукових положень про оціночні поняття в кримінальному законі, а також створюваних на їхній основі методологічних рекомендацій з формування та тлумачення кримінально-правових норм, що містять оціночні ознаки [7]. Системно-структурними складовими зазначеної теорії виступають її понятійна, функціональна, та ідейно-концептуальна частини.

Зокрема понятійна частина охоплює поняття, зміст, характерні риси та види оціночних ознак. Функціональна частина складається з причин законодавчого використання оціночних ознак та їхніх функцій у правотворчому та правозастосовчому процесах.

Ідейно-концептуальну частину становлять основоположні принципи формування та тлумачення кримінально-правових норм, що містять оціночні поняття.

У теорії кримінального права немає однозначної позиції щодо визначення оціночних понять у кримінальному законі, а їхнє використання є предметом пожвавленої наукової дискусії. На думку О. В. Кобзєвої, це зумовлено з найбільшою суворістю та репресивністю кримінального права порівняно із іншими галузями права, що обумовлено його функціональним призначенням, а також із вимогами чіткого та неухильного виконання приписів кримінального закону, чому певною мірою не зовсім кореспондує використання оціночних понять.

Зокрема В. В. Пітецький відносить до оціночних ті поняття, які «дають змогу законодавцю включати до сфері правового регулювання велику кількість явищ, предметів, станів, що відрізняються різними емпіричними властивостями і зміст яких у більшості випадків встановлюється із урахуванням конкретних обставин кримінальної справи і значною мірою визначається правосвідомістю правозастосовця». Н. Ф. Кузнєцова, в свою чергу, зазначає, що оціночні поняття представлені у диспозиціях норм узагальнено, а тому при кваліфікації потребують конкретизації залежно від місця, часу, обстановки та інших обставин вчинення цього діяння».

С. Д. Шапченко визначає оціночні поняття як поняття – загальні уявлення, що використовуються законодавцем для безпосереднього вираження соціальної значимості у праві і тим самим вносять у правові норми оціночний елемент, у результаті чого застосування цих норм передбачає можливість самостійної оцінки конкретного випадку з боку правозастосовувачів, а також здійснення на її основі індивідуального піднормативного регулювання суспільних відносин» [8].

На нашу думку, найбільш повним та науково обґрунтованим визначенням оціночних понять у кримінально-правовому розумінні видається визначення С. Д. Шапченка, оскільки нам імпонує розуміння оціночних понять крізь призму категорії загальних уявлень, що вносять до норм права певний оціночний елемент.

Красою правової конструкції відрізняється також позиція М. І. Бару, який пише, що оціночні поняття – це особливий спосіб висловлення волі законодавцем, що створює умови для зближення правотворчої та правозастосовчої практики.

Таким чином, ми можемо спостерігати відсутність єдиного загальноприйнятого підходу до розуміння сутності оціночних понять у кримінальному законі. На думку О. В. Кобзєвої, подібний стан речей є неприпустимим, оскільки завданням науки є забезпечення єдності у практиці застосування кримінально-правових норм, що містять оціночні поняття, що є неможливим без однозначного визначення найоціночних понять. Однак, у цьому питанні дозволимо собі не погодитись із О. В. Кобзєвою, оскільки, на нашу думку, наявність великої кількості різноманітних підходів до розуміння сутності оціночних понять є проявом наукового плюралізму, тобто цілком нормальним і навіть бажаним явищем.

Тим не менше, актуальним залишається питання розробки матеріально-формального визначення оціночних понять у кримінальному законі, що дозволить відобразити їхні внутрішні властивості та особливості зовнішньої реалізації таких властивостей.

Визначення змісту оціночних понять кримінального закону фактично є нічим іншим, як їхньою логіко-правовою характеристикою, тобто комплексним аналізом, спрямованим на виявлення сукупності їхніх логічних та правових особливостей з метою поглиблення уявлень про сутність цього кримінально-правового поняття. При проведенні такого аналізу О. В. Кобзєва пропонує виходити з розуміння оціночних понять як різновиду кримінально-правових понять, що характеризуються незамкненістю структури свого змісту і охоплює велику кількість предметів і явищ. Отже, уже з самого цього визначення вбачається, що ознаками оціночних понять є незамкненість структури їх змісту та невизначеність їхнього обсягу.

Виходячи із встановлених у формальній логіці уявлень про співвідношення категорій обсягу та змісту, можна дійти висновку, що зміст поняття становить логічний об’єкт (утворення), що може бути розподілений на відповідні структурні елементи, тобто суттєві ознаки, які в сукупності складають основний зміст поняття. Під обсягом поняття розуміється клас узагальнюваних у ньому предметів.

Як оціночні, так і не оціночні поняття кримінального законодавства наділені такими змістом та обсягом, однак, специфіка саме оціночних понять полягає у структурі їхнього змісту. Тоді як зміст не оціночних, формальних понять є строго зафіксованим, досконально відомим правозастосовному суб’єкту ще до застосування поняття і таким, що не підлягає ані звуженню, ані розширенню, тобто замкненою логічною структурою, зміст оціночних понять розкривається не в законі, а встановлюється науковою теорією та/або правозастосовчою практикою. Однак вони ніколи повністю не вичерпують усього змісту оціночних понять, оскільки структура оціночного поняття за своєю природою є відкритою і незамкненою. Для того щоб у цьому переконатися, достатньо проаналізувати хоча б декілька вживаних у кримінальному праві оціночних понять, як-от малозначущість, грубо, явно, і ми побачимо неможливість їхнього повного охоплення та фактичну невичерпуваність їхнього змісту.

Таким чином, характерними рисами оціночних кримінально-правових понять є відкритість та незамкнутість структури змісту, а також невизначеність їхнього обсягу. Вважаємо, що більш влучним та коректним у цьому контексті є використання саме конструкції «невизначеність обсягу» порівняно із конструкцією «неточності обсягу», що вживається О. В. Кобзєвою.

На думку О. В. Кобзєвої, з якою важко не погодитися, оціночність притаманна не поняттям, що відображають предмет у його цілісності, а поняттям, створеним для відображення властивостей цього предмета.

Таким чином, не можуть бути віднесені до оціночних ті абстрактні поняття, зміст яких закріплений в законі чи іншому нормативному акті, встановлюється фахівцями у певній галузі знань або є застосовуваним у правозастосовній практиці. Окрім цього, проблемним є і питання співвідношення з тими конкретними поняттями, які не мають чітко фіксованого змісту. У цій ролі, наприклад, можуть виступати деякі розповсюджені та загальновідомі правові терміни, як-от діти, рік, людство, робота, визначення яких у законодавстві призвело б до його захаращування [9]. Хоча такі поняття і не є оціночними, суб’єктам правозастосовчої діяльності делегується право оцінювати їх самостійно відповідно до власних так звані «загальних уявлень».

Також варто зазначити, що різне тлумачення деяких правових понять у різних нормативних актах не перетворює такі поняття на оціночні.

Таким чином, неприпустимо відносити до оціночних ті конкретні правові поняття, які, так само як і оціночні, не наділені чітко фіксованим змістом через неможливість його точного встановлення, через розповсюдженість і загальновідомість, через неоднакове їхнє тлумачення у різних нормативних актах.

Аналізуючи концепцію розподілу відносно-оціночних понять, запропоновану Т. В. Кашаніною та певною мірою критикуючи її, О. В. Кобзєва доходить висновку про необхідність двоаспектного тлумачення оціночних понять шляхом їхнього розгляду у широкому та вузькому сенсі (значенні).

Зокрема під оціночними поняттями у широкому сенсі пропонується розуміти усі відносно-визначені поняття кримінального права, а оціночні поняття кримінального права у вузькому значенні слід тлумачити як «відносно-визначені» правові поняття, що відображають не предмет у його цілісності, а властивості чи відношення такого предмета, що характеризуються не замкнутістю структури свого змісту і охоплюють велику кількість кримінально-правових явищ.

Отже, матеріальна дефініція оціночних понять кримінального законодавства може бути визначена таким чином: оціночні поняття - неконкретизовані в кримінальному законі або іншому нормативному акті кримінально-правові поняття, покликані відображати не предмет в його цілісності, а властивості та відношення цього предмета. Така змістовна риса оціночних кримінально-правових понять, як їх неконкретизованість у законі чи іншому нормативному акті витікає з їхньої відносної визначеності. Зміст оціночних понять, невизначений у законі, встановлюється безпосередньо у кримінальному правозастосуванні, при цьому ступінь такої невизначеності не має значення, аж до відсутності усіх ознак, що формують змістовну частину оціночного поняття (наприклад, тяжкі наслідки).

Відображення в оціночному понятті не предмета в його цілісності, а його ознак чи відношень дозволяє відокремити оціночні поняття від понять, деякі властивості яких виражені за допомогою оціночних ознак. Наприклад, оціночним вважатимемо не поняття мордування як таке, що відображає предмет у його цілісності, а поняття-характеристики властивостей цього предмета, як-от фізичний, психічний характер страждань, систематичність побоїв тощо.

Формальна частина дефініції оціночних понять повинна складатися із вказівки на те, що їхній зміст встановлюється особами, що застосовують кримінально-правову норму на основі конкретних обставин справи.

Специфічною рисою застосування кримінально-правових норм, що містять оціночні поняття, є те, що остаточний висновок про їхній зміст здійснюється на основі вивчення фактичних матеріалів справи, конкретної кримінально-правової ситуації.

У свою чергу, така властивість оціночних понять, як встановлення їхнього змісту правозастосовувачами на основі конкретних обставин справи уособлює симбіоз суб’єктивізму та об’єктивності у тлумаченні кримінально-правової норми оціночного характеру. Суб’єктивність витікає з інтерпретаційних підходів конкретного правозастосовувача, який уточнює зміст поняття відповідно до конкретного факту. Саме цей факт і виступає об’єктивним початком, урівноважуючи та обмежуючи сферу дії начала суб’єктивного.

Ряд дослідників надають великого значення у визначенні змісту оціночного поняття правосвідомості конкретного правозастосовувача (див. викладені вище позиції В. Н. Кудрявцева та О. В. Наумова). Дозволимо собі не погодитися з О. В. Кобзєвою, яка, визнаючи роль правосвідомості в цілому, заперечує необхідність виокремлення її як специфічної властивості оціночних понять. На нашу думку, враховуючи визначальну роль правосвідомості в інтерпретаційній діяльності правозастосовувача і роль суб’єктивної оцінки правозастосовувача як ключової властивості оціночного поняття, недостатньо обґрунтованими видаються аргументи проти включення правосвідомості правозастосовувача як специфічної властивості оціночного поняття [10].

Таким чином, взаємно інтегрувавши сформульовані матеріальну та формальну дефініції кримінально-правових оціночних понять, із доповненням погодимось з О. В. Кобзєвою у тому, що під оціночними поняттями кримінального закону слід розуміти неконкретизовані в законі або іншому нормативному акті кримінально-правові поняття, покликані відображати не предмет в його цілісності, а властивості чи відношення такого предмета, зміст яких встановлюється правозастосовувачем кримінально-правової норми, виходячи із власної правосвідомості (виділено мною – Д. Є.) на основі конкретних обставин кримінальної справи. Таким чином, надане О. В. Кобзєвою визначення було нами доповнене, виходячи із позиції низки авторитетних вчених та викладених вище міркувань.

У науці кримінального права є велика кількість підходів до класифікації оціночних понять. Зокрема О. О. Маліновський виокремлює абсолютно-оціночні та відносно-оціночні правові поняття, а їх розподіляє на юридично нейтральні, власне юридичні, психолого-правові, медико-правові, економіко-правові та техніко-юридичні. О. В. Наумов відокремлює три групи оціночних понять, а саме ті, що позначають різновид шкоди, спричиненої злочином та ступінь його тяжкості; ті, що характеризуються насильницький спосіб вчинення злочину; ті, що характеризують злісність діянь.

Узагальнивши сукупність наукових позицій зазначених вище та деяких іншим вчених, О. В. Кобзєва запропонувала як найбільш ефективну як з теоретичної, так і з практичної точку зору класифікацію оціночних понять на кількісні, якісні та сукупні.

Зокрема під кількісними оціночними поняттями вона розуміє ті з них, чиї сутнісні властивості відображені в законі шляхом вказівки на більш чи менш точні мірні характеристики (наприклад, шкода у великих та в особливо великих розмірах, систематичне невиконання, масове знищення, значна шкода). Тобто встановлення змісту таких оціночних понять повинно відбуватися із врахуванням кількісних критеріїв, що можуть бути виражені у певних кількісних показниках.

У свою чергу, під якісними оціночними поняттями О. В. Кобзєва розуміє ті з них, чиї основні властивості (якості) виражаються у формі вказівки на узагальнені емпіричні характеристики, що не піддаються виміру, спонукаючи таким чином правозастосовця затосовувати не один (кількісний) критерій оцінки, а їхню сукупність (наприклад, неналежне виконання, особиста зацікавленість тощо).

І, нарешті, під сукупними оціночними поняттями слід розуміти ті з них, які, маючи складну структуру, спонукають правозастосовця звертатися і до якісних, і до кількісних критеріїв оцінки (наприклад, інші тяжкі наслідки).

Основні тенденції застосування оціночних понять у загальній частині кримінального права

При розгляді сутності та тенденцій застосування оціночних понять у загальній частині кримінального права одразу ж необхідно вказати на дискусійний характер зазначеного питання. Він полягає у тому, що значна частина дослідників взагалі не вбачає принципової можливості застосування оціночних понять у загальній частині Кримінального кодексу, зокрема Я. Козаченко, В. С. Комісаров, М. Л. Прохорова, Л. І. Романова та інші. Відповідно до результатів спеціального експертного опитування, що проводилось серед авторитетних науковців Росії та України О. В. Кобзєвою [11], частка дослідників, що притримуються зазначеної позиції, є досить вагомою. Водночас деякі вчені, принципово погоджуючись із можливістю застосування оціночних понять в загальній частині кримінального права, вказують на небажаність такого застосування на практиці. Тим не менше, переважна більшість вчених, опитаних під час проведення експертного опитування О. В. Кобзєвої, дотримуються іншої позиції, визнаючи можливим застосування оціночних понять в особливій частині кримінального права без додаткових застережень (зокрема М. І. Ковальов, А. С. Горелік, О. І. Коробєєв тощо). Пропонується дослідити основні сучасні тенденції використання оціночних понять у загальній частині кримінального права на прикладі такого її ключового інституту, як інститут складу злочину, зокрема в контексті ознак складу злочину.

Як відомо, у чинному кримінальному законодавстві оціночні поняття містяться у нормах-приписах як загальної, так і особливої його частини. До того ж деякі з них структурно належать до гіпотези або диспозиції відповідної норми-припису, інші ж до її санкції. Безсумнівно, як елементи змісту кримінально-правових норм усі вони є оціночними поняттями, однак не всі з них виконують функції ознак складу злочину.

Виходячи із цього, С. Д. Шапченко ставить питання підстав відокремлення оціночних ознак складу злочину від усіх інших кримінально-правових оціночних ознак [12]. Вбачається, що оціночні поняття, що виступають ознаками складу злочину, можна визначити як поняття – загальні уявлення, що використовуються в логічних кримінально-правових нормах для характеристики первинних та особливих елементів складу злочину і тим самим вносять оціночний елемент до його змістовного аспекту, в результаті чого виникає можливість самостійної оцінки конкретного випадку правозастосовцем та здійснення індивідуального піднормативного регулювання кримінально-правових відносин на цій основі. Варто відзначити, що у складі злочину може бути відображена лише типова суспільна небезпека певних діянь, оскільки склад злочину як специфічна юридична конструкція віддалений від багатовимірних обставин, від яких залежить індивідуальна небезпека такого діяння [13]. Отже, оціночні поняття певною мірою виступають як критерії оцінки такої суспільної небезпеки, і в цьому контексті вони не розширюють, а звужують межі судової дискреції [14]. Таким чином, відштовхуючись від позиції Є. О. Фролова про те, що матеріальний підхід при визначенні суспільної небезпеки має забезпечуватися не стільки судом, скільки законодавцем, не можемо не погодитись із С. Д. Шапченком у тому, що відображення типової суспільної небезпеки у складі злочину має бути чітко визначеним та не містити оціночних критеріїв, що поступаються місцем описовій функції кримінально-правової норми.

При оцінці індивідуальної суспільної небезпечності злочину, таку оцінку здійснює правозастосовчий орган, а оціночні кримінально-правові поняття забезпечують можливість правозастосовчого органу оцінити такої індивідуальної суспільної небезпеки [15]. Таким чином, оціночні поняття виступають засобом розв’язання протиріч між типовою та індивідуальною суспільною небезпекою діяння в рамках складу злочину. Оціночні ознаки, що розкривають первинні елементи складу злочину, дозволяють відмежувати злочинне діяння від незлочинного, а також розмежовувати склади злочинів між собою.

Використання оціночних понять є обґрунтованим при описі таких ознак складу злочину, як «предмет злочину», «потерпілий», «суспільно небезпечне діяння», «суспільно небезпечні наслідки», «суб’єкт злочину», «мотив та мета злочину». Повертаючись до уже згадуваного експертного опитування, проведеного О. В. Кобзєвою, зазначимо, що серед науковців найбільшу підтримку дістала необхідність використання оціночних понять при описі суспільно небезпечних наслідків. З іншого боку, на думку науково-експертної громадськості, принципово неприпустимим є використання оціночних понять при описі такої ознаки складу злочину, як «суб’єкт злочину» (О. С. Горелік, А. І. Коробєєв), «суспільно небезпечне діяння» (Б. М. Леонтьєв), «потерпілий» (Н. Ф. Кузнєцова, С. Д. Шапченко). Однак деякі вчені взагалі не вбачають таких ознак складу злочину, вважаючи, що всі вони можуть бути описаними за допомогою оціночних ознак (П. М. Панченко). Ми поділяємо позицію П. М. Панченка, тобто погоджуємося із ним у тому, що оціночні ознаки є допустимими при описі будь-яких ознак складу злочину, аж поки не буде віднайдено способу формалізувати їх. Таким чином, основні тенденції застосування оціночних ознак у загальній частині кримінального права визначаються сукупністю властивостей таких оціночних понять, зокрема невизначеністю термінів в Загальній частині Кримінального кодексу, відсутністю чітко визначеної структури змісту, свободою правозастосовця у тлумаченні таких оціночних понять у межах його власної правосвідомості.

Застосування оціночних понять у загальній частині кримінального права, хоч і вважається низкою вчених неможливим і неприйнятним, виступає вимушеною потребою, відмовитися від якої принципово неможливо. Однак якісний кримінальний закон має включати оціночні поняття у дефініції кримінально-правових норм лише за крайньої необхідності, коли обійтися без них просто неможливо. Таким чином, на думку О. В. Кобзєвої, законодавець повинен у разі потреби прагнути формалізації оціночних понять, що є його прерогативою. Зокрема така формалізація в загальній частині кримінального права може відбуватися шляхом запровадження спеціальних норм чи самостійної глави до Загальної частини Кримінального кодексу. Ми принципово поділяємо зазначену позицію і погоджуємося із твердженням про необхідність якомога більшої формалізації оціночних понять у загальній частині кримінального права, однак вважаємо об’єктивно неможливою повну формалізацію всіх оціночних понять, що в ній вживаються. У будь-якому випадку, в силу об’єктивних закономірностей людської психології та соціального буття, значна частина оціночних понять вбачається такою, що у принципі не піддається формалізації.

Основні тенденції використання оціночних понять в особливій частині кримінального права

На думку більшості науковців, за результатами експертного опитування О. В. Кобзєвої, на цьому етапі кримінально-правового розвитку в Особливій частині кримінального права використання оціночних понять є найбільш доцільним у розділах, присвячених злочинам у сфері економіки (В. О. Навроцький, П. П. Андрушко), а також злочинам проти громадського порядку (В. М. Анісімков, Б. М. Леонтьєв) [16]. М. І. Мельник вказує на те, що насиченість закону оціночними поняттями може свідчити про низький науковий рівень підготовки Кримінального кодексу або його окремих положень. Втім, на нашу думку, така позиція є занадто категоричною, оскільки ми не погоджуємося із запропонованою формулою «чим більше оціночних понять, тим нижчим є науковий рівень».

У свою чергу, низка дослідників вважає, що законодавче використання оціночних понять є доцільним незалежно від розділу Особливої частини Кримінального кодексу (М. І. Ковальов, А. В. Брілліантов, В. В. Пітецький). В контексті законодавчої техніки, пов’язаної з оціночними поняттями, актуальним є питання необхідності постійного змісту, обсягу та значення для однакових за своєю словесною формою оціночних ознак незалежно від місця їхнього закріплення в Особливій частині Кримінального кодексу. Незважаючи на те, що більшість дослідників, як-от А. В. Брілліантов, погодилися із такою необхідністю, ми підтримуємо протилежну позицію, висловлену Ю. В. Бауліним та С. Д. Шапченком, і вважаємо подібну прив’язку оціночних понять недоцільною.

Активно обговорюється питання запровадження у Кримінальному кодексі статті (глави), в яких було б надано визначення основних понять, що містяться у кримінальному законі, а також приблизні орієнтири та критерії конкретизації оціночних понять. Більшість вчених визнають позитивний ефект такого запровадження, а деякі дослідники (О. В. Нечепурнов, Ю. А. Гладишев) вважають неможливим його досягнення. Зазначене запровадження може бути здійснено у формі спеціальної глави загальної частини Кримінального кодексу, приміток до статей особливої частини і навіть самостійної частини Кримінального кодексу чи офіційного додатку до нього (Ю. В. Голік, О. П. Дяченко). Тим не менше, ми солідаризуємось із позицією меншості вчених, яка не вбачає можливості досягнення певного позитивного ефекту внаслідок такого запровадження. Навпаки, вважаємо, що подібна штучна новація негативно б вплинула на структуру і зміст Кримінального кодексу, переобтяживши його та не залишивши місця для відповідної дискреції правозастосовця. Таке запровадження було б уподібнене грубому та непродуманому втручанню до тонкої і тендітної кримінально-правової матерії, що формувалася еволюційним шляхом протягом століть.

Варто зазначити, що в Особливій частині Кримінального кодексу було проведено велику роботу з конкретизації відповідних оціночних понять, їхньої заміни на більш формалізовані. Нині в особливій частині кримінального права оціночні поняття формулюються як «інші», «інші тяжкі наслідки», що дозволяє певною мірою розкривати такі поняття. Зокрема перед словом «інші» у диспозитивній нормі розміщується певна конкретна ознака, у зіставленні з яким «інші» тлумачаться як близькі за характером та ступенем суспільної небезпеки елементи. Окрім граматичного та логічного тлумачень, для розкриття змісту оціночних понять в Особливій частині кримінального права необхідно враховувати зміст родового, видового та безпосереднього об’єктів відповідного злочину. Саме об’єкт визначає характер суспільної небезпеки, а відповідно, і всіх її елементів.

Пропонується проаналізувати застосування оціночних понять у контексті Особливої частини кримінального права при вирішенні конкретної кримінальної справи. Зокрема А. Огородник зазначає, що умовою застосування оціночних понять у конкретній кримінально-правовій ситуації є визначення достатніх та необхідних ознак кримінальної справи. Це може бути здійснено шляхом вказівки на конкретні факти об’єктивної дійсності, які заміщуються оціночними поняттями. Наприклад, в обсяг поняття «інше грубе порушення правил експлуатації, що унебезпечує дорожній рух» (ст. 287 Кримінального кодексу України) можуть включатися такі дії, як: допуск до керування транспортними засобами осіб, позбавлених права керування ними; грубе порушення режиму роботи водіїв; нездійснення контролю за технічним станом транспортних засобів, що покладається на відповідальних осіб [17].

У свою чергу, конкретизація оціночних понять може здійснюватися за допомогою загальних суджень, що їх деталізують. Зокрема такий підхід застосовано Пленумом Верховного Суду України у постанові від 27 лютого 1998 р. № 3 «про судову практику у справах про злочини, пов’язані з наркотичними засобами, психотропними речовинами та прекурсорами», де вказується на те, що під оціночним поняттям «інші місця перебування громадян» слід розуміти вокзали, пристані, пляжі, парки, дитячі майданчики, під’їзди будинків, підземні переходи, вулиці, площі тощо [18].

Як вже вказувалося у цьому дослідженні, право конкретизувати закріплену у оціночній нормі соціальну значущість, що може мати різне вираження у конкретних правовідносинах, є прерогативою правозастосувальних суб’єктів. Визначення ж соціальної значущості обставин кримінальної справи та їхнє зіставлення із значущістю, визначеною правовою нормою є нічим іншим, як процесом оцінювання.

Підводячи підсумки цього дослідження, хотілося б знову наголосити, що в науці кримінального права не сформульовано єдиного однозначного підходу щодо розуміння оціночних понять як особливого елементу змісту кримінального права, а самі вони є об’єктом широкої наукової дискусії. На нашу думку, відсутність такого єдинообразного підходу не можна трактувати як певний недолік сучасного кримінального права, оскільки саме у цьому знаходить свій вияв науковий плюралізм та різносторонність. Наявність такого суворо визначеного єдиного підходу суперечила б самій сутності науки кримінального права і науки в цілому.

Виходячи з проаналізованих нами наукових джерел, можемо дійти висновку про те, що під оціночними поняттями кримінального права у розширювальному трактуванні можна розуміти усі відносно-визначені поняття кримінального права, а у звужувальному – відносно визначені кримінально-правові поняття, покликані відображати не предмет у його цілісності, а властивості та/або відношення цього предмета, що характеризуються незамкнутістю структури свого змісту і охоплюють своїм обсягом велику кількість значущих для кримінального права явищ.

На основі наведеної логіко-юридичної дефініції можна сформулювати визначення оціночних понять кримінального законодавства як неконкретизованих у законі чи іншому нормативно-правовому акті кримінально-правових понять, покликаних відображати не предмет у його цілісності, а властивості або відношення цього предмета. Таким чином, характерними рисами оціночних понять кримінального законодавства є їхня неконкретизованість у законі або іншому нормативно-правовому акті та відображення ними властивостей і відношень предмета, а не цього предмета у його цілісності.

Зміст оціночних понять встановлюється не правотворчим органом (законодавцем), а особами, що здійснюють практичне, прикладне застосування кримінально-правової норми (правозастосовцями, правозастосовувальними суб’єктами) на основі конкретних обставин справи.

Беручи до уваги думку низки дослідників, e кримінальному законодавстві можна виокремити такі види оціночних понять, як кількісні, що вказують на більш-менш точні мирні характеристики; якісні, що вказують на узагальнені емпіричні характеристики і спонукають правозастосовця здійснювати оцінку не за одним (кількісним) критерієм, а за їхнього сукупністю; сукупні, які мають складну структуру і спонукають правозастосовця звертатися і до кількісних, і до якісних оцінювальних критеріїв.

Таким чином, на основі синтезу наукових позицій ряду вчених, які без перебільшення є окрасою сучасної кримінально-правової науки на теренах України та Російської Федерації та виходячи із власного суб’єктивного сприйняття сутності оціночних понять у кримінальному праві, хотілося б надати таке їхнє остаточне і комплексне визначення: оціночні поняття в кримінальному праві – неконкретизовані у нормативно-правових актах кримінально-правові поняття, покликані відображати не предмет у його цілісності, а властивості та/або відношення такого предмета, зміст яких встановлюється особою, що застосовує кримінально-правову норму (суб’єктом правозастосовної діяльності), виходячи із власних правосвідомості та право розуміння, на основі конкретних обставин кримінальної справи.

Таким чином, висвітлені у цьому дослідженні питання сутності та місця оціночних ознак у кримінальному праві, сучасних тенденцій їхнього застосування мають далеко не лише абстрактний науково-теоретичний зміст, але й живе і актуальне значення для подальшого вдосконалення кримінального законодавства та правозастосовчої практики.