Тема 2. Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

У сучасних умовах, коли відбувається модернізація суспільства і реформування правової системи, осмислення можливостей і меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі відіграє особливо важливу роль. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка сьогодні перебу¬ває на стадії реформування, з одного боку, грунтується на універсальній ідеї права, а з іншого — зобов'язана орієн¬туватися на певну традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосвідомості в історії культури і філо¬софії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпо¬середнім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки і відповідних інститутів, тому вона в першу чер¬гу виступає як предмет філософського осмислення права.

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо навести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Та¬кої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. Здебільшого правосвідомість розкри¬вається як "сукупність поглядів, ідей, що виражають ставлення людей, соціальних груп, класів до права, закон¬ності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним"1.

На думку Олександра Спіркіна, "правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов'язків; це правові теорії, правова ідеологія"2. У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вира¬женням об'єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1) інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіоналів, що погоджується з обов'язковою нормою, підкоряєть¬ся їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера "законоположень", "юридичного зако¬ну", "чинного права";

2) неінституційну форму буття свідомості, або недокументальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідо¬мості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу за способом мислення остання форма по¬діляється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб'єктивне став¬лення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірнос¬ті судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навко¬ло чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні "доктрини", створювані теоретиками права, а та¬кож обговорення питань про право, законність, справед¬ливість, про взаємні права й обов'язки суспільства та осо¬бистості, про основні інститути законодавства у працях учених-гуманітаріїв1.

У тому змісті, який вкладають автори в поняття теоре¬тичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознав¬ства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтова¬ної винятково на чинне право та його законоположення, в основному на ньому й основаної.

Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і при¬значення, про соціальну доцільність і правомочність регу¬лювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про "виправдання" існуючого права, про його "гуманність" і "справедливість", відповідність "споконвіч¬ним правам" людини. Ця область міркувань про право, ко¬ли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також "філософією права".

Враховуючи давнє розходження "позитивного" і "при¬родного" права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як "позитивну" і "природну" правосвідомість, або інституціональну і неінституціональну правосвідо¬мість.

У світлі поняття правової держави, Е. Соловйов дає ха¬рактеристику правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права — "природне право": "Правосвідомість — це орієн¬тація на ідеал правової держави, що має безумовний ха¬рактер і вже в даний момент визначає практичну поведін¬ку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов'язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток непра¬вового (патерналістського й авторитарно-бюрократичного) ведення державних справ"1. Така характеристика свід¬чить, що у правосвідомості домінує не детермінація мину¬лим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується у процесі правової соціа¬лізації. Система правової соціалізації діє в суспільстві на кількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіцій¬ною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомлене копіювання базових цінностей права, що дає можли¬вість ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньо особистісний механізм правової соціалізації містить у собі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), націо¬нальні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціально¬му середовищі. Тому правосвідомість людини багатогран¬на, вона має багаторівневу структуру і здійснюється у різ¬них формах2.

Формами повсякденної правосвідомості є правові по¬чуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуття пов'язані зі сферою особистісних, суб'єктивно-психологічних переживань, спогадів, перед¬чуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може зустрітися людина .

Особливість правових почуттів полягає в тому, що ін¬дивідам, які переживають почуття обов'язку і відповідаль¬ності, почуття справедливості тощо, зрозумілі причини, що їх породжують. Почуття не завжди піддаються точно¬му вираженню у слові, мовних актах, і це, зокрема, ус¬кладнює процес правового виховання.

Як правові навички виступають уміння і здатність ро¬бити необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, обмін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необ¬хідності щоразу спеціально обмірковувати спосіб регуля¬ції таких дій і дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконан¬ня, на контролі за їх результатами.

Правова звичка — це стійка внутрішня потреба й уста¬новка свідомості індивіда на постійне дотримання віднесе¬них до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як додержання умов догово¬ру, виконання обіцяного, надання послуг за надані послу¬ги тощо. Подібно правовим навичкам правові звички по-своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у ви¬гляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідо¬мість виступає як певна форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Будучи складною за своєю структурою, правосвідо¬мість разом з тим і багатофункціональна з погляду вико¬нуваних ролей.

У сучасній юридичній літературі частіше використо¬вується трискладова схема, відповідно до якої правосвідо¬мості властиві три основні функції: пізнавальна, оціню¬вальна і регулятивна.

Такий підхід цілком може слугувати відправною точ¬кою при аналізі правосвідомості.

Пізнавальна функція правосвідомості. Пізнання пра¬ва, що реалізується у правосвідомості, є соціально обумов¬леним, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальну діяльність.

Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й по¬ходженням, майновим становищем, етнічними ознаками, світоглядною позицією тощо. Звідси багатоманітність кон¬кретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання пра¬ва у різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).

Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій ("благо", "добро", "користь", "вигода", "шкода", "зло", а також "несправедливо", "неправомірно" тощо). Оцінюю¬чий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати пра¬во як таке (аспекти, частини, форми) залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені у праві, його становищу, інтересам і цілям.

Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими володіє суб'єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.

Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції пра¬восвідомості перебувають у тісній взаємодії. Органічно з ними пов'язана і доповнює їх регулятивна функція право¬свідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а та¬кож до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права..

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб'єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індиві¬да. Вона — сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учас¬ником правового спілкування свого становища, дій та їх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту, причому звертаємо увагу на внут¬рішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх влас¬не правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатися як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезіда тощо), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак — атрибутів).

Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правови¬ми змістами можна назвати аксіомами правосвідомості. Це поняття запроваджено Іваном Ільїним у його праці "Про сутність правосвідомості"1. Аксіоми як універсальні оче¬видності правосвідомості акцентують увагу на тих спосо¬бах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості виступають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов'язування і самоврядування) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноменологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обґрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке ста¬новить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхід¬ний момент духовного життя, знак духовного самоствер¬дження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний за¬кон духу — автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, усе ви¬рішувати самому і приймати на себе всю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянинові у його будівництві життя. Але ^для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, "правове визнання і правову гарантованість особистої волі"2.

Третя аксіома правосвідомості говорить: "в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне ду¬ховне визнання людей — повага і довіра їх один до одно¬го"3. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духовних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і волі.

В аспекті відносин до іншої людини правові змісти ви¬являються у таких установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаздрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успіху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості над жалем і пріоритету цивіль¬ної порядності над героїко-патріотичними, сімейними і конфесійними чеснотами та ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття — автономії особистості й являють собою умову "можливос¬ті" права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці уста¬новки виявляються чи не важливішими, ніж такі, як чуй¬ність і милосердя. Правова держава і навіть ширше — пра¬вове суспільство — це не нездійсненна мрія, а орієнтир — імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важ¬ливо, щоб якомога більша кількість людей у суспільстві могла демонструвати в мікросередовищі реальне додер¬жання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демокра¬тизації можуть розвиватися тільки паралельно з форму¬ванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням чинних законів, а здатна судити саме про державно вста¬новлене право, оцінювати його, критикувати й перегляда¬ти. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов'язування і самоврядуван¬ня, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади — до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з по¬зиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з по¬зиції його відповідності правовому ідеалові, його соціаль¬ному і політичному змістові.