§5. Постмодерністська естетика
Аналіз тенденцій розвитку некласичної естетики протягом XX ст. робить актуальним розгляд постмодерністської естетики як специфічного соціокультурного явища, що позначене самобутнім світорозумінням ти світовідчуттям. Хоча широке коло проблем постмодернізму взагалі і постмодерністської естетики зокрема досліджується активно, все ж і понині залишаєтеся низка дискусійних питань, відповідь на які існує на рівні авторських інтерпретацій та оцінок.
Серед дискусійних питань слід виокремити хронологію становлення постмодернізму, специфіку взаємодії «модернізм—постмодернізм», термінологічні розбіжності, теоретичне «насичення» постмодерністських процесів, специфіку естетико-мистецтвознавчої модифікації постмодернізму.
Щодо хронології становлення постмодернізму, то передусім потрібно звернути увагу на 60-ті роки минулого століття, тобто на період, коли внаслідок певних соціально-політичних процесів (війна США проти В'єтнаму, радикальні молодіжні рухи в країнах Європи, «культурна революція» в Китаї; введення радянських танків на територію Чехословаччини у 1968 р. та ін.) були поставлені під сумнів здобутки «раціоналізованої» цивілізації з властивими їй ортодоксальними моральними нормами. Чимало дослідників постмодернізму називають 1968 р. як такий, в якому було започатковано певні процеси, що досить швидко почали асоціюватися з вичерпаністю модернізму і початком нової доби. Студентські протести в Парижі у травні 1968 р. були підтримані багатьма університетами Європи і подекуди мали політичне забарвлення. Зрештою світ визнав існування «молодіжної культури», яка демонструвала суміш суперечливих політичних орієнтацій, пошуків нової моралі та нового мистецтва, просякнутих ідеєю вседозволеності. «Молодіжна культура» 60-х років справила значний вплив на «інтелектуальний світ», намагаючись, за висловом американського культуролога Дж. Вейза, привести до влади «новий склад інтелектуалів, єдина мета яких полягала в тому, щоб зруйнувати модерністський світ». Дж. Вейз посилається на думку Ч. Дженкса, який з точністю до хвилини визначив кінець модернізму: «15 липня 1972 р. о 15 год. 32 хв. закінчився вік модерну і почалася доба постмодерну. Саме в цей момент було висаджено в повітря житловий комплекс в Сент-Луїсі, вершину модерністської архітектури. Знаменитий взірець високої технології, модерністської естетики і функціонального дизайну, цей проект був настільки безликим і гнітючим, настільки відкритим для злочинності й неможливим для патрулювання, що в ньому просто не можна було жити».
Поділяючи погляд Ч. Дженкса, Дж. Вейз досить чітко розмежовує модернізм-світогляд, який «створює конструкції раціонально продумані, але такі, що в них неможливо жити», і постмодернізм, який «не будує щось нове на руїнах старого світу», а воліє висаджувати в повітря. Зрозуміло, що зруйнування як початок доби постмодернізму — це своєрідна метафора, але вона чітко відповідає тим процесам, що відбуваються в теоретичному аспекті осмислення гуманітарних процесів другої половини XX ст. Так, у 1974 р. на сторінках американського журналу розгорнулася дискусія на тему «Культура і поточний момент», під час якої точилися гострі суперечки щодо розуміння стану культури, яка мала вияви «масової», «антагоністичної», «елітарної» та «авангардної». Позицію захисту концепції «антагоністичної культури» як складової модернізму (Л. Тріллінг) було спростовано концепцією «естетичного виміру культури» (Г. Маркузе), що, власне, підготувала постмодернізм. Розглядаючи процес визначення початку «доби постмодернізму», слід ознайомитись із матеріалами, викладеними в монографії відомого французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Постмодерний стан» (1979).
Ця робота стала чи не першою спробою застосування поняття «постмодернізм» до філософських проблем, тобто трансформування соціокультурного феномену у світоглядний. Отже, історія постмодернізм налічує близько трьох десятиліть і це виправдовує, з одного боку властиву йому як теоретичній проблемі дискусійність, а з іншого - пояснює актуальність зіставлення «модернізм—постмодернізм». Розглядаючи це зіставлення, потрібно наголосити на формальному аспекті, адже постмодернізм, безперечно, є наступним після модернізму етапом у розвитку європейської та американської філософії, естетики і мистецтва. Водночас — і на цьому наголошують більшість дослідників постмодернізму — постмодернізм відмежовується від модернізму, Аналізуючи постмодернізм, науковці послуговуються поняттям «постмодерністський зсув», в якому фіксується факт використання постмодернізмом теоретичних здобутків різних напрямів некласичної філософії чи естетики, а саме феноменології, структуралізму, герменевтики. А ці напрями не співвідносили себе з модерном, висували проблему модерну як обов'язковий компонент у контексті теоретичного аналізу культуротворчих процесів першої половини XX ст. Представники некласичної філософії та естетики переважно зосереджували увагу на руйнуванні традиційних моделей гуманітарного знання, на утвердженні ролі позасвідомих, інтуїтивістських чинників як у ставленні до світу, так і в процесі творчості. Доволі переконливо процес поступового створення теоретичного підґрунтя для «постмодерністського зсуву» відтворює український естетик Т. Гуменюк: «З того часу (кінець XIX — початок XX ст. — Л. А) формується думка про багатоманітність філософських дискурсів, альтернативних форм, які спонтанно поширюються. З-поміж них: «фундаментальна онтологія» (М. Гайдеггер), феноменологія (Е. Гуссерль, М. Мерло-Понті), «філософська герменевтика» (Г. Гадамер), «контр-філософія» (М. Фуко), «деконструкція» (Ж. Дерріда), «наративізм» (Ж.-Ф. Ліотар), «теорія комунікативної поведінки» (Ю. Габермас). Це той стан, коли сама філософія ревізує не лише свій самообраз, понятійний апарат, свої категоріальні основи, а й сучасний стазис, «вкидаючи, таким чином, себе у період незвичайної творчості».
Широке залучення постмодернізмом теоретичного досвіду некласичної гуманітаристики підкреслює його еклектичний характер, що суперечить модернізму. Модернізм, заперечуючи «минуле» — добу, що передує «сучасному», — намагався сформувати цілісну самостійну модель суспільства на засадах єдності демократії, науково-технічних здобутків цивілізації та гуманістичних ідеалів. Якщо модерністи, розуміючи абсурдність і безперспективність «раціоналізованої» цивілізації, намагалися «опанувати хаос і встановити власний порядок» (Д. Харвей), то постмодерністи, за слушним зауваженням Дж. Вейза, приймають хаос і живуть із ним, розглядаючи будь-який порядок тільки як проміжний засіб, який може змінюватися від людини до людини. Інші дослідники розглядають постмодернізм як виклик модернізмові чи як парадоксальну колізію в логіці культуротворення. Визнаючи дискусійний стан щодо з'ясування специфіки модернізму й постмодернізму, зазначимо, що кожна з наведених характеристик має право на існування і відображає певний зріз проблеми «модернізм—постмодернізм», у якій ті чи інші відмежування постмодернізму від модернізму не заперечують наступності постмодернізму стосовно модернізму. І Це однією важливою проблемою щодо виявлення специфіки постмодернізму є проблема термінології, зокрема термінологічних розбіжностей, що існують в інтерпретації власне поняття постмодернізм і понять, близьких до нього. Так, Дж. Бейз чітко розрізняє поняття постмодерн і постмодернізм. Він зауважує: «Існує різниця між терміном «постмодерн», який означає певний відтинок часу, і терміном «постмодернізм», що стосується цілісної ідеології».
Такий самий підхід може бути застосований і щодо доби модерну, тобто розмежування понять модерн (час) і модернізм (ідеологія). На певну увагу заслуговує з'ясування специфіки понять модерн і авангард, які хоча і можуть використовуватись як синонімічні, проте мають автономну сферу застосування: «Модернізм — те, що охоплюється історичними межами модернізму; авангард — найостанніше, нове в модернізмі, душа мистецтва, його рушій. Модернізм як культурно-історична епоха містить у собі не лише авангардистську тенденцію, не тільки «авангард сьогодні», а й «авангард учора» (звідси й загальновживані вирази на зразок «класичний авангард», «авангард 10-х років тощо)». Розглядаючи проблему термінологічної забезпеченості постмодерністських процесів, слід звернути увагу й на позицію тих авторів, які «вибудовують» чітку послідовність певних соціокультурних процесів, що зумовили появу «постмодерністського проекту». Так, український культуролог О. Соболь оперує поняття премодерн (минуле), модерн {сучасне) і постмодерн. При цьому вона вважає, що «постмодерн — це виклик модерністському проекту «саморефлективної, критичної раціональності і свободи», якому притаманна тенлениія від кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського «повороту до речей в самих себе Процитоване положення засвідчує, що автор, аналізуючи конкретні культуротворчі процеси, робить наголос на «премодерні», наповнюючи його глибинним щодо історико-філософського підходу змії том. Поняття модерн і модерністський вживаються О. Соболь як синонімічні.
Аналіз термінологічних розбіжностей, що ускладнюють концептуалізацію проблеми, потребує звернення уваги й на префікси пост-, нео-, пост-пост-, транс-, які додаються до слів модернізм чи постмодернізм, підкреслюючи якісь особливо вагомі прояви модерністського чи пост модерністського руху. Показовою в цьому контексті може бути статічі Ж.-Ф. Ліотара «Зауваження щодо смислів «пост», на сторінках якої автор намагається виявити етимологічні та смислові навантаження префікса «пост». Розгляд термінології важливий ще й тому, ЩО всупереч філософській чи естетичній інтерпретації зазначених понять, в сучасному мистецтвознавстві вони мають цілком самостійне значення. Так, модерн визначається як одна з назв спрямування в мистецтві Європи і СШ Л кінця XIX — початку XX ст. При цьому мистецтвознавці наголошують на національній специфіці тлумачення поняття модерн: «У вітчизняній науковій традиції найпоширенішою є назва «модерн».
Ототожнення модерну лише з мистецьким стилем загалом стоїть осторонь тих теоретичних дискусій та культуротворчих процесів, які є об'єктом теоретичного аналізу на рівні філософсько-естетичного підходу.
Підсумовуючи аналіз термінологічних розходжень та різночитань, що існують у теоретичних розробках науковців різних країн, вважаємо за доцільне оперувати поняттями постмодернізм та модернізм, вважаючи, що вони найвиразніше й най достовірніше відображають передусім процесуальний характер культуротворчих процесів XX ст., а структурування змісту цих понять дає змогу виявити специфічні часові чи творчі ознаки («авангард», «авангард 10-х років XX ст.», «нео-» чи «ультрамодернізм», «мистецький постмодернізм» тощо).
Висвітлені конкретні дискусійні проблеми постмодернізму дають можливість об'єктивно оцінити теоретичне «насичення» постмодерністських процесів та специфіку їх естетико-мистецтвознавчої модифікації.
Слід наголосити, що доволі важко провести межу між філософською та естетико-мистецтвознавчою моделями постмодернізму, адже чимало авторів взагалі вважають, що постмодернізм — це термін для позначення ідеології мистецтва, що формувалося в 60—70-х роках XX ст. як своєрідна відповідь на тогочасні кризові явища, «притаманні авангардизмові того періоду» (О. Соболь). Водночас поширеною є і думка про ширші, ніж лише мистецтво певного періоду, витоки постмодернізму. Ці витоки пов'язують з оновленням значення поняття гуманізм і утвердженням «постмодерністського гуманізму» (Т. Гуменюк). А для Дж. Вейза постмодернізм — це, власне, антипросвітництво, руйнування мови, деконструктивізм та знищення істини, тобто створення такого стану, «коли нема істини». Щодо естетико-мистецтво-знавчих модифікацій, то Дж. Вейз вважає, що постмодерністи заперечують естетичні, моральні чи релігійні абсолюти і насаджують «власне розуміння життя», часто-густо «знищуючи межу між прекрасним і потворним». Такі тенденції призводять до дегуманізації мистецтва, до свідомого перетворення його на ще один товар широкого вжитку. Посівши таку позицію, постмодерністи «розмивають» значення автора, тобто того, хто створює роман, фільм чи музику, бо їх завдання, за висловом Ф. Джеймсона, — довести, що митець не є унікальною творчою особистістю. Митець тільки презентує «колажі», а постмодерністи, «багаторазово опрацьовуючи стилі, спростовують претензії естетики і мистецтва на елітарність». При цьому елітарність естетики могла б бути зумовлена довершеністю чуттєвої природи людини, а елітарність мистецтва — саме авторським характером художнього твору. В житті суспільства формується парадоксальна ситуація, коли, з одного боку, «постмодерністи вихваляються елітарними галереями», а з іншого — експонують у цих галереях «портрети Елвіса, колажі з фантиків та інший кричущий несмак». Подібні ідеї висловлює також Т. Іглтон, який називає постмодерністські твори грайливими і вважає, що «вони висміюють самі себе й навіть
нагадують шизофренію». Значну увагу постмодерністи приділяють проблемі понятійно-категоріального забезпечення естетико-мистецтвознавчих пошуків. Серед головних понять пропонуються такі: як міжтекстуальність — культура і інтелектуальне життя це лише перетин текстів, який, у свою чергу, породжує нові тексти; деконструкція — знаходження в текстах опорних понять і метафор, що вказують на несамототожність тексту та ознаки його перегуків з іншими текстами; шизоанаяіз — результат деспотичного впливу сучасних форм культури, якому властива розбіжність між соціальним виробництвом і виробленням бажань; полістияізм — узагальнення існуючих стилів і необмежене оперування ними у формотворенні зразків як «буржуазного», так і «високого» мистецтва; симулякр — фантомне заміщення реальності, створення віртуального образу. Широке застосування поняття симулякр передбачає заміну традиційних понять мімезис та відображення, спираючись на які аналізували мистецькі процеси.
Постмодерністи намагаються й іншим естетичним поняттям надати нового змісту і вводять в ужиток поняття анти-трагичне, новий реалізм та ін.