2.3. Види господарських товариств

Торгові (господарські) товариства як найбільш адекватна ринковим відносинам форма господарювання, що забезпечують реалізацію цілої системи приватних і публічних інтересів, мають кілька форм (видів).

Розглядаючи в попередньому параграфі історико-економічні передумови виникнення торгових/господарських товариств та їх ознаки, ми в основному акцент робили на спільних для всіх товариств рисах, хоча сам процес становлення та розвитку цього правового інституту свідчить не лише про їх еволюцію, але й виникнення різних модифікацій.

Наявність у господарських товариств поряд з родовими (що притаманні усім господарським товариствам) специфічних ознак дозволяє їх поділити на види за певними критеріями з метою дослідження особливості співвідношення певних категорій інтересів у системі того чи іншого виду господарських товариств та виявлення правових механізмів їх збалансованого врахування і захисту.

Світова практика підприємництва виробила кілька форм господарських товариств. Більшість з них були сприйняті законодавством усіх країн світу, в економіці яких тією чи іншою мірою ринкові відносини переважають над планово-розподільчими, а використання інших – зумовлено певними, притаманними для окремої країни або групи країн, чинниками (історичними, економічними, правовими, національними тощо) чи їх сукупністю.

Якщо дотримуватися історичної послідовності виникнення основних форм (видів) господарських товариств, їх послідовність в переліку буде такою:

1. Повне товариство (за законодавством країн ринкової економіки – «societe en nom collectif» – товариство спільного імені), що створюється на договірних засадах для спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності від імені однієї особи – товариства; учасники товариств, з одного боку, мають право діяти від імені товариства (що свідчить про наявність значного рівня свободи дій)¹ і позиція кожного з них щодо порядку ведення справ та з конкретних питань господарської діяльності товариства має враховуватися; з іншого ж боку, об’єднання підприємницької діяльності в межах товариства та безпосереднє ведення учасниками справ товариства накладає на них значні обмеження, обов’язки та заборони на користь товариства: (1) дотримуватися пріоритету інтересів товариства як учасника конкуренції (не конкурувати з товариством через участь в іншому товаристві з аналогічним предметом діяльності та/або через договірну практику, тобто укладаючи від власного імені угоди, подібні до угод товариства в процесі його звичайної діяльності); (2) нести повну солідарну (з іншими учасниками) відповідальність за зобов’язаннями ПТ (додаткову – якщо товариство є юридичною особою, і безпосередню – якщо такий статус законодавством не передбачений); (3) дотримуватися заборони чи значних обмежень щодо виходу з товариства та відступлення частки третій особі.

2. Командитне товариство (або товариство на вірі – за дореволюційним та сучасним російським законодавством [253 – Ст. 71-76; 272 – 82-86; 662 – С. 168-173; 1270 – С. 370-382]), у створенні та діяльності якого беруть участь дві категорії осіб: а) повні учасники (повні товариші), які об’єднуються в товариство для спільного здійснення підприємницької діяльності від імені товариства, а відтак – їх правове становище подібне до учасників повного товариства; б) вкладники (командитисти), роль яких у створенні та діяльності товариства обмежується сплатою майнових вкладів і тією формою контролю за діями повних учасників, що дозволяє на підставі ознайомлення зі звітами уповноважених учасників перевіряти ефективність використання майна товариства, сформованого спільними зусиллями повних учасників і вкладників.

3. Акціонерне товариство – найскладніша з форм господарського товариства, визначальною рисою якої є забезпечення створення за рахунок багатьох осіб значної за розмірами майнової бази для здійснення підприємницької діяльності самим товариством, для чого: а) його статутний капітал поділяється на рівні частки відносно незначних розмірів, б) право на цю частку засвідчується цінним папером – акцією й відповідно – вступ і вихід з товариства здійснюється шляхом придбання/передачі такого цінного паперу; в) акціонери (учасники товариства, які набули права власності на акцію) звільняються від обов’язків персонального характеру: участі у веденні справ товариства та/або його господарській діяльності, тягара додаткової відповідальності за зобов’язаннями товариства; г) управління справами товариства здійснюють не всі, а заінтересовані в цьому учасники через участь в органах товариства, насамперед, загальних зборах; можливість участі акціонера в інших органах (виконавчому, ревізійній комісії, спостережній/наглядовій раді) залежить також від розміру його частки в статутному фонді, професійних навичок, здатності сформувати серед акціонерів своєрідну групу підтримки для обрання у відповідний орган та інших факторів); д) юридична рівність акціонерів, тобто наявність у власників певного класу акцій стандартного набору прав, не означає рівність можливостей всіх акціонерів в управлінні справами, участі в прибутках товариства (сукупному розмірі отримуваних акціонером дивідендів); фактичні можливості акціонера значною мірою залежать від ступеня його майнової участі, що зумовлено: принципом голосування на загальних зборах («одна акція – один голос») [18 – Ч. 1 ст. 44; 531 – С. 161], принципом визначення кворуму загальних зборів – за представництва на них акціонерів, які володіють значною кількістю голосів¹, принципом прийняття рішень – простою чи кваліфікованою більшістю голосів присутніх на зборах акціонерів [18 – Ст. 42], принципом розподілу прибутку у формі дивідендів, які нараховуються на кожну акцію, забезпечуючи акціонеру сумарні дивіденди відповідно до кількості належних йому акцій; е) для забезпечення кваліфікованого управління поточними справами товариства до складу виконавчого органу можуть включатися наймані фахівці, які не належать до акціонерів товариства. Зазначені ознаки дозволяють залучити до участі в товаристві численних осіб, інтереси яких, попри їх відмінність залежно від цілей участі в товаристві, збігаються в одному – успішній діяльності товариства і отриманні прибутку від вкладених у товариство коштів (майна) – для акціонерів і особистих зусиль (знань, ділових зв’язків, праці) – для найманих працівників, менеджерів. Позитивні властивості АТ, що забезпечили широке використання цієї організаційно-правової форми для організації великого і середнього бізнесу, обертаються негативами для кредиторів товариства, захистом інтересів яких постійно опікується держава, вдосконалюючи відповідні правові механізми – від дозвільного порядку створення АТ з індивідуальним визначенням розміру статутного капіталу кожного на зорі акціонерної справи – до цілого комплексу заходів, що передбачаються сучасним акціонерним законодавством.

4. Товариство з обмеженою відповідальністю створювалося як форма ведення малого бізнесу з використанням привабливих для малих підприємців рис акціонерного товариства (обмеження ризику сумою сплаченого вкладу і відсутність субсидіарної відповідальності після виконання майнового обов’язку перед товариством; незначні вимоги до особистої участі в товаристві та пов’язана з цим можливість доручити управління справами найманим працівникам-професіоналам, залишивши учасникам прийняття стратегічних рішень на загальних зборах і контрольних функцій за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу; принцип розподілу прибутку та участі в голосуванні на загальних зборах – як правило, відповідно до розміру частки в статутному капіталі) і повного товариства (насамперед, закритість товариства, завдяки механізмам відступлення частки, можливість виключення з товариства недобросовісного щодо виконання обов’язків перед ним учасника, спеціальна процедура виходу з товариства, що забезпечує вжиття з боку останнього превентивних заходів щодо фатальних наслідків зменшення числа учасників і відповідно – розміру майна товариства).

Таке поєднаня в одній організаційно-правовій формі рис товариств, що належать до принципово різних видів (об’єднання капіталів і персонального товариства), стало можливим шляхом застосування системно-синергетичного, еврестичного та кентавристичного методів і забезпечило ТОВ широку популярність і на батьківщині¹ (Німеччині і близькій до неї за національними і правовими традиціями Австрії), а згодом – в багатьох країнах світу. Поєднання в ТОВ частини рис повного та акціонерного товариств забезпечило, з одного боку, можливість встановлення різного ступеня закритості товариства, здійснення ними контролю за складом учасників, а з іншого – необтяжливість участі в товаристві через відсутність численних обов’язків персонального характеру та тягаря додаткової відповідальності за зобов’я­заннями товариства (повної за обсягом та солідарної – для учасників). Так само, як і в акціонерному товаристві, в ТОВ законодавчо передбачається компекс заходів, спрямованих на забезпечення інтересів кредиторів товариства.

Поділ господарських товариств на вищезгадані види здійснюється за сукупністю критеріїв:

характером участі, об’єднання якої є визначальним для товариства (підприємницька діяльність чи майнова участь);

наявністю або відсутністю додаткової відповідальності в учасників, які виконали свій майновий обов’язок щодо товариства – повністю сплатили вклад/оплатили акції);

порядком ведення справ товариства (безпосередньо учасниками чи органами товариства, частина яких – виконавчий орган, а за законодавством деяких країн – спостережна рада і навіть контрольний орган, може формуватися з сторонніх для товариства осіб);

наявністю однієї чи двох категорій учасників з відмінним правовим статусом, що визначається характером їх участі в товаристві та пов’язаними з цим правами та обов’язами, наявністю чи відсутністю субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями товариства.

Застосування комплексу критеріїв для поділу товариств на види дозволяє говорити про різні форми товариств з особливою внутрішньою організацією, що відбивається і на характері участі товариства в зовнішніх відносинах (зокрема, з кредиторами товариства), а також ступені зовнішнього (з боку держави) регулювання їх діяльністю.

Якщо вищезгадані форми господарських товариств визнаються в більшості країн світу (а відтак можуть іменуватися типовими), то решта є їх модифікаціями, використання яких зумовлено певними історико-економічними та правовими умовами, національними традиціями підприємництва в тій чи іншій країні. До таких (нетипових) видів господарських товариств належать:

• негласне товариство (за німецьким законодавством [287/2 – Параграфи 230-237] участь у такому товаристві беруть щонайменше двоє учасників – зареєстрований в офіційному порядку комерсант, що є власником торгової справи, здійснює управління нею та самостійно несе за це відповідальність, та негласний – не зареєстрований у торговому реєстрі – учасник, участь якого обмежується внесенням вкладу без обтяження майновою відповідальністю за зобов’язаннями власника торгової справи);

• акціонерна командита (або командитне товариство на паях) [288 – Параграфи 278-290; 291 – Статті 251-262], в якому поєднані риси акціонерного і командитного товариства (передбачає наявність двох категорій учасників – повних товаришів, що несуть необ­межену додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства і можуть обиратися в спостережну раду товариства, так і командитистів-акціонерів, які на свій вклад отримують акції й ризикують лише сплаченими за них сумами, але обмежуються в праві на участь в управлінні товариством – не можуть входити до спостережної ради товариства); виникнення цієї модифікації торгового товариства на зорі акціонерної справи була викликана дозвільним характером створення звичайних АТ з метою захисту підписчиків на акції та кредиторів товариства, проблеми майнової відповідальності перед якими в акціонерній командиті вирішувалися за старими традиціями підприємництва: якщо не вистачало майна у товариства, додаткову відповідальність несли повні товариші (зазвичай вони виступали в ролі засновників);

• товариство з додатковою відповідальністю, що є модифікацією товариства з обмеженою відповідальністю, на усіх учасників якого покладається обов’язок додаткової відповідальності за зобов’язаннями товариства в однаковому для всіх кратному розмірі (в більшості країн, насамперед Німеччині [289 – Параграфи 26-28] як батьківщині ТОВ, форма останнього охоплює як випадки звільнення учасників від додаткової відповідальності, так і встановлення для них додаткової і, зазвичай, обмеженої відповідальності за зобов’язаннями товариства, граничний розмір якої визначається в установчих документах товариства¹);

• своєрідний сурогат командитного товариства (при збереженні назви останнього), повним учасником (товаришем) якого виступає товариство з обмеженою відповідальністю, а вкладниками – учасники останнього [531 – C. 135; 1318 – Р. 1405].

Законодавством України легалізовано 5 форм (видів) господарських (торгових) товариств – акціонерне (АТ), з обмеженою відповідальністю (ТОВ), з додатковою відповідальністю (ТДВ), повне (ПТ) і командитне (КТ) [18 – Ч. 2 ст. 1; 91 – Ст. 80; 92 – Ст. 113].

Господарське товариство кожного виду має свої характерні риси, однак спільність основних рис у деяких з них дозволяє ці товариства згрупувати, класифікувати за певними ознаками [385 – С. 60-61; 465; 531 – С. 124-127; 848 – С. 65-67]. Критерії класифікації можуть бути різними: а) домінування в товаристві майнових або особистих елементів, б) основні установчі документи товариства – статут чи договір, в) наявність або відсутність у учасників товариства субсидіарної відповідальності за його зобов’язаннями та обсяг такої відповідальності, г) наявність або відсутність у товариства статусу юридичної особи.

Доктрина комерційного права особливе значення надає поділу господарських (торгових) товариств за першою з названих ознак – на об’єднання осіб (персональні об’єднання) і об’єднання капіталів (хоча ця класифікація, як і будь-яка інша, є до певної міри умовною). До об’єднань осіб (персональних об’єднань) належать негласне товариство, повне і командитне товариства (за законодавством агло-саксонської правової традиції і, в першу чергу, Великої Британії і США – партнершіп і партнершіп з обмеженою відповідальністю [531 – С. 125]), акціонерна командита (хоча в останній персональні елементи лише незначною мірою домінують над майновими¹); до об’єднань капіталів – акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та товариство з додатковою відповідальністю (в країнах, де останні легалізовані як окремий вид товариства [385 – С. 59-60; 530 – С. 148-151; 531 – с. 125-126; 848 – С. 65]).

В законодавстві багатьох країн світу господарські товариства, що належать до об’єднаннь капіталів, і персональні товариства мають навіть різну назву: перші в Росії іменуються «общества», а другі – «товари- щества» [272 – Ст. 66], в США відповідно – «корпорації» і «партнершіп» (partnership, limited partnership), у Великій Британії – «компанії» і «партнершіп» [531 – С. 125], в ряді країн Центральної Європи – компанії і товариства [1214 – С. 30-34, 75-79, 137-140, 192-197, 260-264].

Персональним об’єднанням, як вже зазначалося, притаманне домінування особистих елементів, що зумовлено об’єднанням учасниками таких товариств насамперед своєї підприємницької діяльності і лише в другу чергу – необхідного для цього майна. Інтереси засновників (учасників) персональних товариств спрямовані на спільне здійснення підприємницької діяльності від імені товариства, що зумовлює встановлення між ними відносин цілковитої довіри, пов’язаної з цим відповідальності учасників за зобов’язаннями товариства – солідарної за характером та повної за обсягом (визнання персонального товариства юридичною особою передбачає субсидіарність відповідальності учасників, а невизнання – безпосередність, тобто кредитори товариства не пов’язуються обов’язком першочергового звернення з вимогою про сплату боргу до товариства, якщо вони мають можливість повністю стягнути весь борг з учасників або котрогось з них). Особисті елементи в цих товариствах відіграють вирішальну роль і в традиційному їх варіанті мають декілька проявів:

– обов’язковості особистої участі учасників ПТ і повних учасників КТ у діяльності товариства, що насамперед проявляється в укладенні відповідного договору (договору товариства, а за вітчизняним законодавством – засновницького договору), який визначає основні параметри товариства, порядок ведення в ньому справ, підстави припиненні товариства та інші питання;

– в особливості статусу учасників, які згідно із законом мають право на ведення справ товариства та несуть за його зобов’язаннями повну відповідальність (далі – учасники з повною відповідальністю): за зарубіжним законодавством (в тому числі російським) від засновників та учасників цих товариств (крім вкладників командитного товариства) вимагається наявність статусу зареєстрованого підприємця, що обумовлюється веденням справ товариства безпосередньо його учасниками;

– необхідності зазначати у назві товариства імена усіх, кількох чи хоча б одного учасника, який несе повну відповідальність за зобов’язаннями товариства, і відповідно – заборону включати до назви товариства іме- на вкладників (командитистів) з метою захисту інтересів кредиторів (оскільки це може ввести їх в оману), що, на жаль, враховується укра- їнським законодавцем непослідовно;

• в обов’язковій участі в управлінні справами учасників з повною відповідальністю, яка, однак, може делегуватися іншим учасникам з відповідною фіксацією в договорі товариства (засновницькому договорі) та довіреності, що видається учаснику (учасникам), якому доручається представляти інтереси товариства у відносинах з третіми особами; при цьому особиста участь, вноситься, як правило, частинами, в процесі діяльності самого товариства [661 – С. 44-45];

– у відповідальності учасників, які згідно із законом мають право вести справи товариства (усі учасники ПТ і повні учасники/товариші КТ) за зобов’язаннями товариства, що дореволюційним російським вченим-комерціалістом І. Тарасовим була охарактеризована таким чином: «з кру- говою порукою учасників за зобов’язаннями товариства» [1161 – С. 68-69], тобто солідар­но і в повному обсязі непокритого майном товариства боргу;

– в принципі розподілу прибутку товариства між його учасниками: не лише залежно від розміру вкладу, але й з врахуванням персональної (насамперед, підприємницької) участі в діяльності товариства; при цьому порядок розподілу прибутку визначається в засновницькому договорі (договорі товариства);

– у встановленні обмежень для учасників з повною відповідальністю: щодо їх виходу з товариства (законодавством або засновницьким договором це може визнаватися підставою для припинення товариства або здійснюватися з дотриманням спеціальної процедури – зробленого зазаделегідь попередження про вихід з товариства та за наявності певних умов – поважних причин для виходу [385 – С. 59-60; 272 – Ст. 77]); щодо можливості конкурувати з товариством (заборони для учасників, що несуть повну відповідальність, від свого імені та у власних інтересах здійснювати угоди, а також брати участь в будь-яких товариствах, крім акціонерного, якщо останні виконують однорідну з товариством діяльність [18 – Ст. 70, 77; 272 – Ч. 3 ст. 73, ч. 2 ст. 82; 287/2 – Параграфи 112-113, 161; 531 – С. 129-130, 132]).

Особиста роль може полягати також і в інтелектуальній праці, участі у виготовленні продукції/товарів, виконанні робіт, наданні послуг. При цьому особистий вклад учасників може бути різним за обсягом і характером.

Персональним товариствам притаманна така риса, як рівність можливостей учасників з повною відповідальністю у веденні справ і прибутках товариства та зумовлений цим високий ступінь узгодження інтересів учасників. Значний обсяг та характер відповідальності учасників персонального товариства урівноважується правом на безпосередню участь у веденні справ товариства. І лише за згоди учасника, зафіксованої в засновницькому/установчому договорі та довіреності, це право може бути передане ним іншому учаснику (учасникам) товариства. Однак подібне делегування може бути в будь-який час скасоване на вимогу учасника, який його зробив, якщо це відповідатиме його інтересам (у разі виникнення необхідності чи бажання в безпосередній участі в управлінні справами товариства, в т. ч. через недовіру до дій компаньйонів).

Хоча приватні інтереси окремих учасників відіграють значну роль у персональних товариствах, однак вони мають підпорядковуватися груповим приватним інтересам усіх учасників (що значною мірою відбивається в інтересах товариства) з метою забезпечення виконання останнім (товариством) функцій, визначених його засновниками. Це зумовлює покладення на учасників вищезгаданих обов’язків, обмежень, заборон на користь товариства та решти його учасників.

Тягар ризику і майнової відповідальності за негативні результати діяльності товариства, що покладається на учасників, значною мірою гарантує задоволення майнових інтересів кредиторів персонального товариства, а також публічних інтересів різних рівнів. Відтак не виникає необхідності встановлення для таких товариств вимог щодо розміру їх майнової бази¹ та порядку її формування, значного рівня публічності їх діяльності та державного регулювання². Однак, наявність у цих товариств певних переваг не забезпечує їм успіху у конкуренції з об’єднаннями капіталів, оскільки для підприємництва (навіть колективного) притаманний значний ризик, що для учасника персональних товариств може обернутися втратою не лише можливості повернення вкладеного в товариство, а й всього майна, що належить йому на праві власності. Солідарний характер відповідальності створює проблему підбору компаньйонів та довіри до них. Відтак питома вага персональних товариств серед суб’єктів господарювання незначна. Ця організаційно-правова форма застосовується зазвичай в сімейному бізнесі та за умови, якщо законодавець або передбачає податкові пільги (необтяжливі системи оподаткування) для товариства чи його учасників (що притаманно країнам розвинених ринкових відносин [531 – С. 127]), або вимагає здійснення окремих видів господарської діяльності лише в цій організаційно-правовій формі (як це передбачено вітчизняним законодавством для здійснення ломбардних операцій на базі приватно-колективної форми власності [11 – Ч. 2 ст. 4]).

Незважаючи на зміни в економічному житті, правове становище персональних товариств протягом багатьох віків існування не зазнало істотних змін, зберігши статус колективного підприємця і притаманних останньому рис, в т. ч. обов’язкову наявність щонайменше двох засновників-учасників, узгоджені інтереси яких щодо спільного здійснення підприємницької діяльності фіксуються в укладеному ними договорі. Однак ставлення законодавця до визнання за персональними товариствами прав юридичної особи в значній кількості країн змінилося. Так, у Франції, Російській Федерації [272 – Ст. 66; 531 – С. 127, 133], Україні це питання вирішено позитивно, на відміну від тих країн, за законодавством яких визнання персональних товариств самостійними суб’єктам комерційного права не пов’язується з наданням таким товариствам прав юридичної особи (Німеччина, держави Центральної Європи з традиційним впливом німецького права та країни англо-саксонської системи права [531 – С. 127, 131, 133; 1214 – С. 31, 75-76, 137, 193].

Виникнення товариств, що належать до об’єднань капіталів, було зумовлено іншими чинниками, ніж поява персональних товариств. Якщо останні створювалися з метою спільного здійснення їх засновниками\учасниками підприємницької діяльності під спільною фірмою, то засновників акціонерних товариств (а саме їм належить історична першість серед об’єднань капіталів), спонукав інший інтерес: створити за рахунок численних осіб значний за розмірами капітал для здійснення ризикованої, капіталоємкої справи, що у разі успіху мала забезпечити великі прибутки, а також сконцентрувати в своїх руках організацію цієї справи на всіх її етапах. Однак для цього треба було заінтересувати значну кількість осіб віддати свої кошти (майно) в розпорядження засновникам, для чого й була використана нова (а нині широко відома) конструкція товариства, яке мало самостійно нести майнову відповідальність за власними зобов’язаннями, не обтяжуючи додатковою відповідальністю своїх засновників та учасників, ризик яких би у разі невдачі обмежувався сплаченим вкладом.

Відсутність в учасників обов’язку персональної участі у справах товариства відповідало інтересам людей, які не мали для цього необхідних знань, навичок, бажання, однак були зацікавленні у прибутковому (хоча і ризикованому) вкладенні капіталу. Інтереси засновників щодо управління капіталом мали забезпечуватися особливою системою органів, формування частини яких (виконавчого, контрольного) залежало від волі не чисельної більшості учасників, а тих з них, частка яких у формуванні капіталу була переважаючою. Значною проблемою при створенні таких товариств стало гарантування майнових інтересів їх кредиторів, які не могли розраховувати на майно учасників товариства у разі несприятливого перебігу справ. Пошук відповідних для цього правових механізмів (від дозвільного порядку створення акціонерних товариств до цілої низки заходів, що застосовуються в сучасному акціонерному праві) тривав кілька століть і досі не припинився.

Забезпечення інтересів товариства цього типу як самостійного суб’єк­та господарських правовідносин відбувається насамперед шляхом визнання за ними статутусу юридичної особи з відповідними наслідками (відокремлення майна товариства від майна його засновників/учасників, відокремлення відповідальності товариства за своїми зобов’язаннями від відповідальності його учасників, майнові обов’язки яких зазвичай не передбачають ні безпосередньої, ні додаткової відповідальності за зобов’язаннями товариства, а також наявність можливості участі в господарському обороті, включаючи й участь в господарському спорі в ролі його сторін, від власного імені). Закріплення за товариством на праві власності майна, сформованого за рахунок вкладів учасників та інших не заборонених законом джерел, схема (за допомогою системи органів) та принцип управління (прийняття загальними зборами рішень за наявності схвалення ринковою більшістю учасників¹) дозволяє товариству використовувати це майно незалежно від волі та приватних інтересів окремих і меншості учасників.

Мета створення об’єднання капіталів – акумулювання значного за розміром капіталу та його використання для здійснення господарської (підприємницької) діяльності – зумовлює забезпечення інтересів товариства як власника капіталу. В цілях стабільності майнової бази товариства перші акціонерні товариства створювалися на визначений строк, протягом якого його учасники не могли вимагати повернення свого майнового вкладу ні в якій формі, а розподіл прибутку планувався лише після завершення строку діяльності товариства², що не відповідало інтересам більшості акціонерів на отримання майнових вигод від вкладення капіталу протягом коротшого періоду.

Відтак згодом можливість отримання акціонерами дивідендів пов’язується з наявністю у товариства прибутку, отриманого за певний (зазвичай річний) термін, а також прийняттям рішення вищим органом товариства – загальними зборами, які мають віддзеркалювати інтереси більшості акціонерів. При цьому участь в розподілі прибутку пов’язується з розміром майнового вкладу учасника в капіталі товариства, використання якого забезпечило надходження, що переважають видатки.

Рівночасно виникає проблема забезпечення інтересів дрібних акціонерів, меншості акціонерів. Ігнорування інтересів таких осіб, широко розповсюджене на практиці, створює загрозу приватним інтересам засновників нових товариств, відлякуючи від участі в них дрібних інвесторів, і публічним інтересам, спричиняючи конфлікти (або створюючи їм підгрунтя) не лише в товаристві, а й в суспільстві взагалі (якравим прикладом цього була Албанія кінця ХХ століття: порушення інтересів дрібних акціонерів, довірчих власників, вкладників спричинило численні антиурядові демонстрації, а згодом – зміну уряду країни). Відтак згадана проблема захисту інтересів зазначених осіб потребувала вирішення шляхом застосування відповідних правових механізмів – від дозвільного характеру створення акціонерних товариств, заборони їх заснування з метою, що суперечить законним інтересам підписчиків, безпосереднього втручання держави у справи товариства (на початкових стадіях акціонерної справи) до сучасних, які передбачають врахування та захист інтересів не лише меншості в товаристві, а навіть окремих акціонерів (про що більш грунтовно мова йтиме в наступному розділі).

Одна з основних переваг акціонерного товариства, яка забезпечила йому першість серед організаційно-правових форм, що застосовуються для великих і середніх підприємств та інших господарських організацій,– обмеження ризику акціонерів і відсутність у них обов’язку додаткової майнової відповідальності за зобов’язаннями товариства – наштовхується на законні інтереси кредиторів останнього щодо відшкодування завданої товариством шкоди (збитків) у повному обсязі. Подібна колізія інтересів (акціонерів товариства і його кредиторів) в процесі становлення акціонерного права вимагала прийняття нестандартних рішень, які б більш-менш оптимально враховували інтереси зазначених осіб. Вирішення проблеми започаткування принципово нової форми підприємницької організації було зумовлено ускладненням господарського життя, можливістю отримання великих прибутків за рахунок освоєння нових, ризикованих видів господарської діяльності (освоєння далеких територій/земель та торгівля з ними, розвідка корисних копалин, будівництво залізниць), які завдяки новизні (новаторству) могли забепечити великі прибутки через відсутність або незначний рівень конкуренції, але рівночасно не дозволяли з високим ступенем ймовірності гарантувати позитивний результат.

Необхідність задоволення публічних інтересів у таких видах господарської діяльності спонукала державу заохочувати їх ініціаторів та осіб, які брали в цьому майнову участь. Однак подібне заохочення у формі звільнення їх від тягаря майнової відповідальності та обмеження ризику у разі негараздів не могло грунтуватися на цілковитому ігноруванні інтересів кредиторів-контрагентів, без яких неможливе функціонування будь-якого суб’єкта господарювання. Відтак необхідність врахування приватних інтересів кредиторів відповідала публічним інтересам щодо забезпечення державою такого правопорядку в сфері господарювання, за якого приватна ініціатива мала спрямовуватися на спільне благо.

Для забезпечення інтересів кредиторів в об’єднаннях капіталів застосовуються нові (порівняно з персональними товариствами) правові механізми, що передбачають порядок створення засновниками/акціонерами товариства майнової бази не нижче встановленого законом (досить значного) розміру та підтримання його на певному рівні, а також спеціальні права кредиторів у разі виникнення загрози зменшення майнової бази товариства (вимагати від товариства дострокове виконання зобов’язань), та пов’язані з цим обов’язки товариства (повідомити кредиторів про зменшення статутного капіталу, гарантувати задоволення їх обґрунтованих вимог).

У класичному об’єднанні капіталів ранньої доби (в епоху промислового капіталізму) передбачалося формування майнової бази товариства переважно на стадії його заснування шляхом залучення до нього значної кількості осіб, основну роль серед яких відігравали ініціатори – засновники, відносини між якими оформлялися договором, що іменується по-різному в національних правових системах: установчий договір або договір про створення товариства. На відміну від засновницького/установчого договору персонального товариства, який є його єдиним установчим документом (і відповідно фіксує порядок дій та відповідні обов’язки засновників (учасників) не лише на стадії заснування товариства, а й у процесі його діяльності), договір про створення об’єднання капіталів не відіграє такої значної ролі, оскільки діє переважно на стадії заснування товариства, регулюючи відносини між його засновниками. Зазначена обставина пов’язана з різницею у кількісному і якісному складі персональних об’єднань і об’єднань капіталів.

У перших склад учасників заздалегідь визначений і зазвичай постійний, що зумовлено спрямуванням їх спільних інтересів на спільне (групове, колективне) здійснення підприємницької діяльності з тягарем відповідальності (солідарної та повної) і пов’язаними з цим відносинами довіри між ними. Зміна в складі відбувається лише за спільної згоди учасників і навіть може спричинити припинення товариства, якщо це передбачено національним законодавством або засновницьким/установчим договором. В об’єднаннях капіталів кількісний склад засновників та учасників може бути досить значним (особливо у відкритому акціонерному товаристві, створення та/або збільшення капіталу якого пов’язується з проведенням відкритої підписки на акції).

Особа окремого учасника об’єднання капіталів, як правило, не відіграє вирішальної ролі для товариства, оскільки основний обов’язок учасника – сплата вкладу; особиста участь у діяльності товариства є або необов’язковою (акціонерне товариство), або вимагається в обмеженому колі випадків, тобто може бути незначною (товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю). Зміна складу учасників в об’єднанні капіталів зазвичай не є визначальною для долі товариства, а в АТ вихід акціонера, як правило, не відбивається на майновій базі товариства, оскільки здійснюється шляхом відчуження акцій іншій особі. Відтак об’єднання капіталів, крім договору про створення товариства, що регулює відносини між засновниками, повинен мати установчий документ, який би регулював відносини в самому товаристві незалежно від змін у складі його засновників.

Таким документом є статут товариства, що повинен забезпечити реалізацію особливої системи інтересів, серед яких вирішальне значення мають інтереси самого товариства, тих його учасників, які забезпечили формування більшої частини його капіталу, якщо при цьому не порушуються публічні інтереси. Колізія між законними інтересами товариства та його учасників вирішується залежно від майнової участі останніх, що забезпечується системою управління, в т. ч. порядком прийняття рішень на загальних зборах. Зазвичай, такі рішення приймаються більшістю голосів, яка визначається не за кількістю учасників, що проголосували за відповідне рішення, а за числом голосів, що їм належать відповідно до їх частки у статутному фонді (капіталі) товариства. Подібний порядок управління справами товариства може становити певну загрозу інтересам самого товариства та дрібних учасників, вплив яких на діяльність товариства не відіграє значної ролі. За наявності в товаристві учасника, який володіє контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні товариства, останнє фактично контролюється таким учасником переважно в його власних інтересах.

Зазначена обставина протягом останнього століття актуалізувала проблему залежності товариства від такого учасника, вплив якого на товариство за своїми правовими наслідками тотожні діяльності єдиного засновника/учасника господарської організації. Це стало однією з основних причин, що спонукали значну кількість країн (держав-учасниць Європейського Співтовариства, Російську Федерацію [272 – Статті 87, 95, ч. 6 ст. 98; 274 – Ст. 9; 277/1 – Ст. 11], керуючись відповідними положеннями 12-ї Директиви Ради від 21.12.1989 р. [269], легалізувати можливість створення такого товариства.

В об’єднаннях капіталів традиційно домінує майновий елемент: для участі в них досить, як правило, зробити майновий внесок; особиста участь у діяльності товариства є або необов’язковою (акціонерне товариство), або вимагається в обмеженому колі випадків, тобто може бути незначною (товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю). Учасники товариства не зобов’язані брати участь у застосуванні капіталу до процесу виробництва (за деякими винятками, що визначаються спеціальним законодавством про оренду державного та комунального майна,¹ про акціонерні товариства працівників [278] або акціонерні товариства, що діють відповідно до програми ESOP²), а також брати участь в управлінні справами товариства (хоча відмова усіх або більшості учасників реалізувати право на участь в управлінні може паралізувати або навіть унеможливити діяльність самого товариства).

Представництво й управління поточною діяльністю таких товариств здійснюють спеціально створені органи. До об’єднань капіталів належать передусім акціонерне товариство (в якому найбільш повно втілені риси таких об’єднань), товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю. Хоча кожне з цих товариств має особливі риси, що дозволяють їх визначити як окремі форми господарських товариств, однак усім їм притаманні й спільні ознаки, характерні для об’єднань капіталів, а саме:

– наявність статусу юридичної особи, що закріплюється законодавствами усіх країн світу, в господарській системі яких застосовуються господарські товариства;

– можливість створення не лише кількома особами, а й однією особою;

• основним установчим документом (єдиним у товариствах, створених однією особою) є статут, хоча наявність установчого договору (договору про створення товариства) обов’язкова для товариств, створених кількома особами [272 – Статті 89, 95, частини 1 і 3 ст. 98; 288 – Параграф 23; 531 – С. 127, 145, 168] (що передбачається і вітчизняним законодавством [18 – Ст. 4; 91 – Ч. 6, 7 ст. 81; 92 – Ст. 142, ч. 2 ст. 153]); однак такий договір за законодавством більшості країн не визнається установчим документом і не подається до реєстрації;

– обмежений характер ризику чи відповідальності учасників за зобов’язаннями товариства (в акціонерному товаристві і товаристві з обмеженою відповідальністю ризик збитків, пов’язаний з діяльністю товариства, для його учасника/акціонера обмежується розміром сум (вартістю майна), сплачених як вклад (за акцію); а учасники товариства з додатковою відповідальністю, крім цього, несуть субсидіарну, обмежену кратним розміром вкладу¹, відповідальність (що є додатковим механізмом гарантування інтересів кредиторів поряд із встановленням вимог до розміру, порядку формування та підтримання не нижче певного рівня капіталу товариства);

– наявність у товариства власного майна (статутного капіталу), що на етапі створення формується за рахунок вкладів учасників (сплачених за акції сум); при цьому законодавчо встановлюється мінімальний розмір і порядок формування статутного капіталу, а за законодавством більшості країн – ще й вимогу щодо підтримання розміру цього капіталу на певному (не нижче визначеного законом) рівні; за українським законодавством у таких товариствах передбачається обов’язкова наявність двох фондів – статутного і резервного, до яких закон пред’являє певні вимоги (мінімальний розмір статутного і співвідношення статутного і резервного фондів, порядок їх формування тощо);

– вимоги до засновників і учасників цих товариств менш суворі (вони не повинні мати статус зареєстрованого комерсанта-підприємця), ніж до засновників і учасників персональних товариств (для яких наявність згаданого статусу за зарубіжним законодавством зазвичай є необхідною). Це зумовлюється тією обставиною, що від імені товариства, що належить до об’єднання капіталів, безпосередньо діють не його учасники, а органи товариства (тому законодавство більш грунтовно має регулювати саме вимоги щодо посадових осіб цих органів);

• наявність системи органів, за допомогою яких здійснюється управління справами товариства: вищим органом є загальні збори учасників/акціонерів, виконавчим – правління в акціонерному товаристві, дирекція або директор у товариствах з обмеженою і з додатковою відповідальністю, контрольними – ревізійна комісія, спостережна рада [18 – Ст. 4; 92 – Ст. 145-146, 159-161]. Здійснення управління такими товариствами за допомогою органів, частина яких (виконавчий орган) може формуватися не лише з учасників товариства, а й з найманих працівників, зумовлює необхідність грунтовного регулювання на законодавчому рівні співвідношення цих органів (їх функцій, підпорядкованість), порядку формування й встановлення вимог до їх складу, компетенції, порядку прийняття ними рішень тощо.

Залежно від виду установчого документу господарські товариства поділяються на статутні і договірні [385 – С. 60; 530 – С. 150-151; 531 – С. 127-128]. Хоча установчий договір (як договір між засновниками товариства) відповідно до Закону “Про господарські товариства” визнавався обов’язковим щодо усіх господарських товариств, однак його роль відрізняється від виду товариства: для персональних – повного і командитного він є єдиним установчим документом, для інших – об’єднань капіталів – АТ, ТОВ, ТДВ – передбачався нарівні зі статутом [18 – Ст. 4]. Обов’язковість установчого договору для господарських товариств фіксувався також в ст. 8 Закону України «Про підприємництво» [11] та Положенні про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740 (абз. 2 п.п. “а” п. 3) [146]. Відповідно до останнього для державної реєстрації підприємницької організації корпоративного типу її засновники мали подавати обов’язково установчий договір. Однак такий документ відсутній у разі заснування господарського товариства однієї особи, для якої відтак залишається один установчий документ – статут, що вже закріплено в нормах акціонерного права країн, законодавством яких легалізовано таке товариство, а також українським законодавством про приватизацію та корпоратизацію державних підприємств, новим ЦК [92 – Ч. 2 ст. 87, статті 143, 154] і ГК [91 – Ч. 1 ст. 82]. Положення цих кодексів передбачають наявність у товариства одного установчого документа – або засновницького договору (персональні товариства – ПТ, КТ), або статуту (об’єднання капіталів – АТ, ТОВ, ТДВ). Договір між засновниками товариств, що належать до об’єднань капіталів (у разі створення АТ, ТОВ чи ТДВ двома і більше особами) має регулювати відносини лише між його сторонами [92 – Ст. 142, ч. 2 ст. 153; 91 – Ч. 6 ст. 81] і не визнається установчим документом.

У випадках обов’язкової наявності у господарського товариства і договору між засновниками і статуту виникає проблема їх співвідношення і юридичної оцінки, що в Україні додатково актуалізується ст. 4 Закону України «Про господарські товариства», яка містить загальні вимоги щодо змісту їх установчих документів, без диференціації щодо їх виду – договір між засновниками чи статут. На практиці це породжує нерідко ідентичність текстів першого і другого в значній їх частині, хоча ці документи виконують різні функції. Деякі автори вважають засновницький договір частиною статуту [539 – С. 21], що є спірним питанням. Між договором засновників (установчим договором – за термінологією Закону “Про господарські товариства”) і статутом існує істотна різниця (особливо, коли вони існують паралельно), хоча обидва за вітчизняним законодавством належали до установчих документів (до набуття чинності новим ЦК та ГК, тобто до 01.01.2004 р. ).

По-перше, вони відрізняються за змістом: в договорі засновників (установчому договорі) фіксуються наміри засновників щодо створення господарського товариства з певними характеристиками, визначається порядок їх дій та обов’язки кожного щодо цього, а також відповідальність у разі порушення взятих на себе зобов’язань; у статуті ж закріплюються параметри та реквізити товариства, види його діяльності, внутрішня організація, порядок створення, склад і компетенція органів товариства, порядок його представництва у зовнішніх відносинах, порядок розподілу прибутків і покриття збитків, порядок вирішення внутрішніх/корпоративних конфліктів тощо.

По-друге, зазначені документи відрізняються порядком їх укладання (прийняття): установчий (засновницький) договір підписується усіма засновниками (отже, обов’язковою є одностайність – згода усіх засновників щодо умов договору), тоді як статут приймається кваліфікованою більшістю голосів [18 – Статті 35, 36, 59, 65]. У разі відсутності статуту (в персональних товариствах) засновницький договір як єдиний установчий документ значною мірою виконує його (статуту) роль і тому, природно, має містити усі відомості, притаманні статуту, включаючи порядок управління справами товариства, представництво у відносинах з третіми особами тощо. Однак цим не вичерпується проблема установчих документів господарських товариств (що зумовлює повернення до неї в наступному розділі).

Поділ торгових (господарських) товариств на види можна здійснювати і з врахуванням характеру та видів здійснюваної товариством діяльності. Так, за видами основної діяльності - на підприємства (здійснюють виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність)¹, комерційні банки², страхові компанії¹, аудиторські компанії², ломбарди³, інвестиційні фонди (у формі акціонерного товариства)⁴, навчальні заклади⁵, учасники Національної депозитарної системи – зберігачі, реєстратори, депозитарії [52 – Статті 1, 2, 10-12; 1360] та ін.). За характером діяльності господарські товариства можна поділити на комерційні (безопосредньо здійснюють господарську діяльність з метою отримання прибутку), некомерційні, основним видом діяльності яких є некомерційна господарська діяльність (фондові біржі, Національна мережа аукціонних центрів) або виконання функцій щодо регулювання/управління господарською діяльністю (або її певним видом), інших суб’єктів (холдингові та фінансові групи, Національний депозитарій), змішаного типу, що на паритетних засадах здійснюють господарську діяльність та управління своїми дочірніми підприємствами або сприяння господарській діяльності своїх учасників/акціонерів⁶ (зазвичай це холдингові компанії, створені в процесі корпоратизації чи приватизації на базі одного підприємства та його відокремлених структурних підрозділів, або на базі господарського об’єднання старого типу – виробничого, науково-виробничого, тресту¹).

Зазначена класифікація має практичне значення, оскільки дозволяє визначити зумовлену характером або основним/виключним видом діяльності специфіку господарських товариств і пов’язані з цим особливості інтересів їх учасників, посадових осіб, споживачів/клієнтів, держави, що відбивається на правовому регулюванні, зокрема поєднанні загального і спеціального регулювання.

Деякі автори пропонують класифікувати господарські товариства за обсягом відповідальності їх учасників [848 – С. 65-66]. Відповідно до цього розрізняють: а) товариства, учасники яких не несуть додаткової майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої внески (акції); борги таких товариств покриваються лише за рахунок майна, що належить товариству на праві власності, тобто самі товариства несуть необмежену відповідальність усім своїм майном на відміну від своїх учасників, які зазвичай несуть лише ризик збитків, втрачаючи можливість повернення в будь-якій формі (грошовій чи майновій) сплачені ними вклади (акції). На думку низки науковців, застосування конструкції про обмежену відповідальність учасників АТ, ТОВ за зобов’язаннями товариства в межах їх часток (акцій), як це має місце в деяких законах України [18 – Статті 24, 50; 49 – Ч. 1 ст. 23], в правовому відношенні є невірним, оскільки сплачені учасниками вклади стають власністю товариства. Відтак йдеться не про обмеження відповідальності, а про обмеження ризику учасників розміром сплачених вкладів (вартістю акцій), що і зафіксовано в зарубіжному законодавстві (наприклад, Російської Федерації [272 – Ч. 1 ст. 87, ст. 96; 274 – Ч. 1 ст. 2; 277/1 – Ч. 1 ст. 2]), новому ЦК [92 – Ст. 140, 150] і ГК України [91 – Ст. 80]. Законодавець більшості країн ринкової економіки взагалі не згадує ні про відповідальність, ні про ризик учасників товариства, якщо на них не покладається обов’язок додаткової майнової відповідальності за зобов’язаннями товариства [288 – Параграф 1; 289 – Параграф 13; 299], що підтримується деякими науковцями [356 – С. 22-24, 39-40].

Хоча кожна з наведених точок зору небезпідставна, однак традиційна конструкція обмеженої відповідальноcті учасників товариств – об’єднань капіталів також має певний сенс. Насамперед, в епоху виникнення цих товариств застосовувалися поняття безпосередньої (власним майном) та опосередкованої (втрати можливості отримання певних вигод і майна) відповідальності, що підкреслювалося і дореволюційними російськими юристами [1045 – С. 5-10]. До першої (безпосередньої) можуть притягатися (зазвичай у визначених статутом товариства випадках і порядку¹) учасники, які не повністю сплатили свій вклад, в межах несплаченої частини вкладу (вартості акцій), а загроза другої (опосередкованої) пов’язується з випадками звернення стягнення на майно товариства, визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури² (за законодавством країн традиційно розвинених ринкових відносин – відкриття конкурсного процесу в результаті визнання боржника неплатоспроможним [531 – С. 440-470]).

Враховуючи відсутність в Україні сталих традицій цивілізованого підприємництва, а також у значної частини громадян – відповідних знань щодо ринкових засад господарювання, в законі слід чітко розмежувати випадки безпосередньої відповідальності та опосередкованої відповідальності, замінивши останнє поняття на інше – ризик збитків за результати діяльності товариства з відповідним корегуванням визначень понять АТ, ТОВ, ТДВ (що вже зафіксовано в згаданих положеннях нових кодексів).

Другу групу господарських товариств відповідно до останньої класифікації становлять ті з них, учасники яких несуть додаткову обмежену майнову відповідальність за зобов’язаннями товариства у разі недостатності у нього майна для покриття всіх своїх боргів. При цьому, втрачаючи, як і у попередній категорії товариств, можливість повернення грошового (за загальним правилом) еквівалента своєї частки (вартості акцій), учасники цієї категорії товариств несуть додаткову відповідальність своїм майном за борги товариства. Однак ця відповідальність обмежена – законом та/або установчим документом товариства, які встановлюють граничний розмір відповідальності у формі певного коефіцієнту кратності до вкладу всіх учасників [18 – Ст. 65; 91 – ч. 4 ст. 80; 92 – Ст. 151]. До цієї категорії товариств належать товариства з додатковою відповідальністю, в т. ч. їх різновид довірчі товариства [98], щодо учасників яких відповідним Декретом передбачається 5-кратний розмір відповідальності до вкладу кожного з учасників [98 – Ч. 4 ст. 2].

До третьої категорії господарських товариств за критерієм відповідальності їх учасників прибічники такої класифікації відносять товариства з повною відповідальністю, що гарантує максимальне покриття боргу товариства не лише за рахунок його майна, але й додатково – за рахунок всього майна його учасників. При цьому відповідальність останніх є не лише повною, але й солідарною, тобто кредитори вправі звернутися до будь-кого з учасників з вимогою покрити в повному обсязі борг товариства за відсутності у останнього коштів (майна) для цього, і такий учасник (учасники) мусить це зробити. Право регресу до інших учасників цього ж товариства забезпечує учаснику, який повністю сплатив борг товариства, можливість повернути сплачені за інших суми. Для цієї групи товариств передусім належать повне товариство, а також командитне товариство (необмежена солідарна відповідальність тут притаманна лише повним учасникам, а не вкладникам, які лише ризикують втратити можливіть повернення грошового (майнового) еквіваленту своєї частки, а власним майном за борги товариства не відповідають).

Згідно з останньою класифікацією – деякі автори розрізняють ще один вид товариства (відповідно виключаючи його з попередньої категорії товариств): товариство з двома категоріями учасників, одні з яких несуть повну додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства, а інші – від майнової відповідальності звільнені, якщо повністю сплатили свої частки (командитне товариство, акціонерна командита та негласне товариство) [848 – С. 66].

Класифікація господарських товариств за критерієм наявності/від- сутності та обсягу відповідальності учасників також має важливе практичне значення: деякі види діяльності, при здійсненні яких існує великий ризик зловживань з боку засновників (учасників) щодо споживачів, клієнтів тощо, закон дозволяє здійснювати товариствам, учасники яких несуть додаткову або повну відповідальність (наприклад, здійснення ломбардних, довірчих операцій [11 – Ч. 1 ст. 4; 98 – Статті 1-4]), або виключає можливість здійснення певних видів діяльності ТОВ (як це має місце в сфері страхування [39 – Ч. 1 Ст. 2]).

Крім вищезгаданих, у літературі наводяться й інші класифікації торгових (господарських) товариств. Так, О. Богатих [385 – С. 61] класифікує товариства й за такими ознаками, як спосіб формування капіталу, порядок створення, порядок управління, звітності, оподаткування; економіст В. А. Євтушевський розрізняє господарські товариства корпоративного (АТ, ТОВ, ТДВ) [589 – C. 34-37] і некорпоративного типу (ПТ, КТ) [588 – С. 38], а Пилипенко А. Я. І Щербина В.С. [967 – С. 75] до об’єднань капіталів відносять лише акціонерні товариства, а решту відомих форм господарських товариств – до персональних.

Доцільно згадати ще про одну класифікацію, практичне значення якої в умовах України пов’язане з легалізацією [15] і поширенням зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних суб’єктів господарювання, іноземного інвестування [40], спільного (за участю іноземних і вітчизняних суб’єктів господарювання) інвестування на територіях спеціальних (вільних) економічних зон [29/2]. Йдеться про поділ торгових/господарських товариств за критерієм визнання або невизнання за ними статусу юридичної особи. Як вже вище згадувалося, персональні товариства – повне і командитне (партнершіп і партнершіп з обмеженою відповідальністю – за англо-саксонською правовою традицією) законодавством низки країн (США, Великої Британії, Німеччини та ін.) не визнаються (а в Російській Федерації не визнавалися [270 – Статті 9, 10] до прийняття у 1994 році Загальної частини Цивільного кодексу) юридичними особами (з відповідними правовими наслідками), хоча й наділені більшістю прав і обов’язків, притаманних останнім.

Цю позицію законодавця підтримує ряд науковців, вважаючи персональні товариства прямими спадкоємцями societas в римському праві з їх спільною частковою власністю учасників щодо майна товариства і переважно особистим характером взаємовідносин у товаристві, інтереси якого перед третіми особами представляють не органи товариства (через їх відсутність), а самі учасники. Визнання за такими товариствами статусу юридичної особи один з прибічників згаданої точки зору (А. І. Камінка) вважав «подвійною фікцією» [657 – С. 184-185], виправдовуючи тим самим позицію німецького законодавця щодо цього питання.

Визнають недоцільним законодавче закріплення статусу юридичної особи за персональними товариствами і деякі сучасні вітчизняні науковці з огляду на відсутність (на їх думку) в цих товариствах жодної з ознак юридичної особи (відокремленість майна, закріпленого в самостійному балансі; організаційної єдності, що передбачає наявність чіткої внутрішньої структури з виділенням спеціальних органів управління і закріпленням її у статуті або положенні; самостійності майнової відповідальності за своїми зобов’язаннями [480]).

Про частину правових наслідків подібного невизнання вже згадувалося (товариства не сплачують корпоративного податку, їх кредитори можуть, так би мовити, через голову товариства звертатися до його учасників з вимогою про сплату боргів товариства, а якщо такі товариства належать до малих, то до них застосовуються більш ліберальні правила щодо бухгалтерської звітності¹).

Погоджуючись з певною штучністю (умовністю) визнання за персональними товариствами статусу юридичної особи, слід визнати все ж таки практичну доцільність такого кроку з боку законодавця, оскільки це забезпечує більш чітку визначеність їх правового становища в господарському обороті.

Комерційне законодавство низки країн (наприклад, Німеччини [287/2 – Параграф 267]) класифікує торгові (господарські) товариства за сукупністю критеріїв: кількості працюючих, обсягу річної виручки від реалізації виробленої продукції (товарів, робіт, послуг). Завдяки цьому досягається диференційований підхід до господарських організацій з питань покладення на них відповідних обов’язків та обмежень з тим, аби підтримати малі та середні підприємства, за допомогою яких забезпечується значною мірою вирішення питання зайнятості населення, від надміру обтяжливих для них обов’язків (щодо оподаткування, ведення обліку, обов’язковості аудиту тощо).

В українському законодавстві також мають місце спроби створити механізми підтримки малого підприємництва [71; 109; 110] та класифікувати підприємства [14 – Ч. 2 ст. 2] чи суб’єктів підприємницької діяльності за подібними ознаками [71; 109], однак зазначені положення було включено до нормативних актах різних рівнів – законів («Про підприємства в Україні», «Про державну підтримку малого підприємництва»), низки указів Президента і містять різні за змістом (а відтак – колізійні) норми, що створює певні труднощі в правозастосовному процесі. До того ж чинне законодавство України виділяє лише малі та всі інші підприємства. Німецьке законодавство ж поділяє товариства на три групи: малі, середні, великі, що дозволяє повніше враховувати специфіку їх інтересів.

Аналогічним шляхом пішли розробники Господарського кодексу України [91], закріпивши в ч. 7 ст. 63 подібну градацію підприємств за двома критеріями (кількість працюючих і обсяг виручки від реалізації продукції за рік). Однак положення цієї статті потребують уточнення щодо порядку визначення кількості працюючих на підприємстві та мети зазначеної градації. У зв’язку з цим пропонується доповнити ч. 7 ст. 63 ГК України такими положеннями:

“Середньообліковою чисельністю працюючих на підприємстві вважається сумарна кількість четвертої частини працюючих на кінець кожного кварталу (на 31 березня, 30 червня, 30 вересня і 31 грудня), включаючи працівників, зайнятих у філіях та представництвах підприємства за кордоном, однак за винятком працівників, що проходять перепідготовку або підвищують свою кваліфікацію з відривом від виробництва.

Малим і середнім підприємствам законодавством України можуть встановлюватися особливі умови господарювання, в тому числі пільги».