Визнання громадян недієздатними

Признание гражданина недееспособным может иметь место только по решению суда, если гражда­нин вследствие душевной болезни или безумия не мо­жет осознавать значения своих действий или руково­дить ими. Дела о признании гражданина недееспособным мо­гут быть возбуждены только по заявлению лиц, пре­дусмотренных в Гражданско-процессуальном кодек­се Украины. При проведении досудовой подготовки судья дол­жен вытребовать данные о психической болезни, сла­боумии лица. Это могут быть: справка о состоянии здоровья, выписка из истории болезни, выданная ле­чебно-профилактическим заведением. Судья при наличии достаточных данных о психи­ческой болезни или слабоумии гражданина назнача­ет для определения его психологического состояния судебно-психиатрическую экспертизу. В постановле­нии о назначении экспертизы на разрешение экспер­тов должны быть поставлены такие вопросы: 1. Болеет ли лицо психической болезнью? 2. Понимает ли оно значение своих действий и мо­жет ли разумно руководить ими? В исключительных случаях, когда лицо явно ук­лоняется от прохождения экспертизы, суд в судебном дознании при участии прокурора и психиатра может вынести постановление о принудительном направле­нии гражданина на судебно-психиатрическую экспер­тизу, согласно Гражданско-процессуальному кодексу Украины. Постановление об исполнении посылается органам внутренних дел по месту проживания. В резолютивной части решения необходимо отме­тить вывод суда о признании лица недееспособным или об отказе в удовлетворении этих требований. Гражданин считается недееспособным со времени вступления решения суда о признании его недееспо­собным в законную силу. Суд должен послать копию решения органу опеки и попечительства для назначения опекуна над недее­способным. Следовательно, признание гражданина недееспособ­ным влечет за собой определенные правовые послед­ствия: над ним устанавливается опекунство, он не мо­жет совершать правовые поступки. Их заключает его опекун. Заключенные ранее односторонние правовые поступки (выдача поручения, завещание) прекраща­ют свое действие.

Поняття та зміст права власності

Власність — економічна категорія, що є од­ним із проявів суспільних відносин із приводу при­власнення матеріальних благ. Право власності — сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпоряджен­ня майном. Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах. В об'єктивному аспекті право власності — су­купність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпоряджен­ня майном. Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" та інші законодавчі й нормативні акти. У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володін­ня, користування і розпорядження майном. Володіння — фактична наявність речі в господар­стві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (на­приклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добу­тим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що во­лодіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне). Користування — право вилучати з речей їхні ко­рисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття). Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дару­вати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо). Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.