2. Розвиток культури Київської Русі.

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних та духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю (трипільські племена, скіфи, сармати, анти).

У I тис. до н.е. наша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців.

Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з YII ст. до н.е. У YI ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію – на березі Буго-Дністровського лиману; Тірас у гирлі Дністра; Пантікапей – на місці сучасної Керчі. На Y ст. до н.е. припадає заснування Херсонеса (біля сучасного Севастополя). Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхувало господарський та суспільний розвиток сусідніх з ними племен скіфів.

У другій половині I тисячоліття землі України зазнають сильного впливу культури Візантії, прямої спадкоємниці культурної традиції давньої Греції і Риму, а також частково Сходу. Вершина цього впливу став період Київської Русі (X-XII ст.). Час Візантійських впливів – якісно нова епоха в історії культури нашої землі: завдяки візантійцям Русь увійшла до християнського світу, отримала літературу, культове образотворче мистецтво, кам’яну архітектуру та ін. В той же час не може бути й мови про якесь засилля візантійської культури на Русі. Належність українських земель до середземноморського культурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури. Зрештою, візантійські впливи не були ні всеохоплюючими, ні постійними. Поряд з ними Русь відчувала впливи сусідніх слов’янських земель, країн Західної Європи.

Побут русичів. Торгівля, політична і правова культура.

Основою господарського життя Київської Русі було хліборобство. Скотарство розвивалось найбільше у лісостеповій смузі. У лісовій смузі було поширене бортництво (збирання меду диких бджіл) та пасічництво. В ті часи панувало натуральне господарство, однак розширення виробництва, розвиток ремесел сприяли активізації товарно-грошових відносин, стимулювали торгівлю.

Внутрішня торгівля концентрувалась у містах. Зокрема, Київ мав вісім торговищ, найбільше з них було на Подолі. Торгували сіллю, яку довозили з Причорномор’я, виробами ремісників, збіжжям, шкірами тощо. Зовнішньою торгівлею займалися гості – купці, які, гуртуючись у каравани, вирушали до Візантії, Хазарії, звідти в країни Сходу, а також до Скандинавії та Західної Європи.

Розвиток торгівлі вимагав удосконалення грошового обігу. Тісні торгові контакти сприяли поширенню на Русі арабської, візантійської та західноєвропейської монет (дирхем, міліаресії і номісми, динарії). Володимир Великий і Ярослав Мудрий карбували власні гроші - срібники і золотники, на яких витискались портрет князя і його родовий знак – тризуб.

Населення міст, особливо малих, не відрізнялось від селян ні побутом, ні правами. Міста з’являються на Русі ще у третій чверті I тисячоліття. Вони виникають на основі городищ – укріплених поселень, центрів давньоруських племен. Зокрема, Київ виник на місці городищ YI ст., що існували на Старокиївській та замковій горах. Про значну кількість міст-градів на наших землях свідчать іноземні джерела, а “Повість временних літ” вказує, що на Русі в IX - X ст. було до 20 міст, у XIII ст. – близько 300. Великими центрами торгівлі стали Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Любеч, Галич. Особливо помітну роль відіграв Київ – столиця, “мати городів руських”, найбільший ремісничий, торговельний та культурний центр Руської землі.

Українська міфологія та прийняття християнства.

Культура Київської Русі піднялась на новий щабель після прийняття християнства: разом з ним прийшли якісні зміни у світогляд і побут русичів; нова релігія стала ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, що деформувались, зумовила входження Русі у європейський християнський культурний світ.

Однак і до прийняття християнства слов’янські племена мали цілу систему поглядів на життя, в основі яких лежало язичництво. У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та позитивні знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики і моралі.

У язичництві виділяються кілька пластів. Найдавніший, що сягає часів появи людини на наших землях, складають анімізм (віра в те, що кожне природне явище має свою душу) і тотемізм (віра в походження людини від тваринного чи рослинного світу і здатність її перетворюватись у рослину чи тварину). Поступово люди вчились узагальнювати свій досвід, все більше задумувались над проблемами походження світу, шукали першопричини буття. Так склалось уявлення про богів – творців Всесвіту та першооснови світу – небесного вогню і води, поєднання яких творило життя.

Релігією, що розробляла проблеми загальнолюдського співжиття, “пояснювала” експлуатацію та соціальну нерівність, вчила моральних норм, терпіння і покори, проповідувала непротивлення злу насильством, даючи багатим право на панування, а бідним – надію на майбутнє, було християнство.

У 988 р. князем Володимиром було проголошено християнство. Але населення ще довго дотримувалося старої віри, так що навіть у містах доводилося силою змушувати людей охреститись.

Церква вперто боролася з “поганством”, однак так і не змогла викорінити вікову традицію. Християнство змушене було пристосовуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в себе їх елементи. У такому вигляді до наших часів дійшли давні звичаї і традиції русичів, зв’язані з офіційним церковним культом: Різдво Всесвіту святкується як Різдво Христове, готуються кутя і дванадцять страв, співаються колядки і щедрівки; із церковними святами зв’язані й інші календарні свята українців – Масляна (проводи зими) перед Великим постом, закликання весни на “40 мучеників”, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день.

Християнство об’єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі – Софія Київська, Спас Чернігівський. Печерський і Видубицький монастирі та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.

Освіта і культура.

Існування писемності у слов’ян за часів язичництва не викликає сумніву. Її поява зумовлювалась необхідністю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ладу. Численні писемні джерела й археологічні знахідки свідчать, що принаймні в середині I тисячоліття слов’янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кін. IX -поч. X ст.) згадує “черти і рези”. Звичайно, таке письмо не годилося для більш складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Створення слов’янської азбуки пов’язують з іменами Кирила і Мефодія (IX ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у IX-XI ст. – кирилиці та глаголиці, більшість дослідників вважає саме другий винаходом солунських братів. На межі IX X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці; нею і написані відомі нам пам’ятки давньоруської літератури.

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури. Православ’я допускало богослужіння рідкою для народу мовою, що сприяло збільшенню кількості освічених людей та появі книги. Літературною мовою стала церковнослов’янська, яка прийшла на Русь разом з богослужебними книгами та церковними відправами з Болгарії.

Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку мову. За свідченням митрополита Климентія. у середині XII ст. її на Русі знали близько 4—чоловік. З інших мов давні русичі знали німецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Деякі представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославович, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славились як “книжні мужі” на знавці кількох мов.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де поряд з богослов’ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту внучкою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала “книжне письмо” і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.

Книги писалися в основному при монастирях та храмах спеціальними переписувачами – монахами чи дияконами. Писали їх на пергаменті чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, гусячим пером. Найдавніші книги, що дійшли до нас – “Остромирове євангеліє” (1057), “Ізборники” князя Святослава Ярославовича(1073 та 1076). Книга вважалася великою цінністю, і не раз у літописах знаходимо похвальне слово про неї. Князь Володимир Васильович за один молитовник заплатив вісім гривень, а за село – 50 гривень. На XI ст. припадає створення перших книгозбірень. Великим меценатом письменства був Ярослав Мудрий, який заклав бібліотеку при Софійському соборі.

Значного розвитку набула медицина. Першими лікарями були усякі ворожбити і знахарі – волхви, чарівники, обавники, відуни. Міщани та верхи суспільства користали з послуг лічників – руських і іноземців. Нам відомі імена Дем’яна Пресвітера, Агапіта Лічця, Петра Корсунянина.

Літописання. Література. Фольклор.

На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанн Малали (Y ст.), Юрія Гамартола (IX ст.), болгарських літописів та деяких історичних оповідань Західної Європи починають писати руські люди власні історичні твори – літописи. М.Грушевський характеризував найбільший з тих, що дійшли до нас, Іпатіївський збірник літописів (XY ст.), як “правдивий архів нашого письменства”, де збереглись уцілілі залишки руської історіографії. До першої частини Іпатіївського збірника входить “Повість временних літ”, написана монахом Нестором.

На XII-XIII ст. припадає новий етап у розвитку руської історичної думки: літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості у стилі викладу й мови. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі, який теж знаходимо в Іпатіївському списку; останню ж частину збірника складає Галицько-Волинський літопис, у якому йдеться про політичне життя галицької держави у XIII ст.

Характерна особливість руської літератури – гостра публіцистична спрямованість. Тому літературні пам’ятки X-XIII ст. є одночасно і пам’ятками громадсько-політичної думки, бо викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.

Одна з найдавніших пам’яток руської літератури, що дійшла до нас, - “Слово про закон і благодать” митрополита Київського Іларіона, укладена в 30-40-х рр. XI ст. У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те. що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в старому завіті (“закон”), до християнства (“благодать”).”Слово…” – видатний філософський твір руської літератури. автор якого проявив себе як блискучий полеміст з неабиякими літературними здібностями.

Дуже цікавим зразком повчальної літератури є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям” (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Святого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вини прагнути миру, ставити загальнодержавні інтереси вище від родинних, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя.

Перлиною давньоруської літератури по праву вважається “Слово о полку Ігоревім” (біля 1187) невідомого автора.

Важко провести чітку межу між прадавнім і новим циклами народної творчості, все ж до найдавніших слід віднести замовлення та заклинання, а також казки про тварин, що наділені рисами людської поведінки, казки героїко-фантастичного змісту, у яких відбилась віра людини у надприродну сутність різних явищ, у силу магії. Поряд з ними стоять перекази побутового характеру та легенди історичного змісту, серед яких найбільш відомі оповіді про заснування Києва, про Андрія Первозванного, про Кирила Кожум’яку та ін.

Протягом усього періоду Київської Русі й пізніше творив народ прислів’я, приказки, загадки, які зустрічаємо навіть у руських літописах.

У IX-XI ст. на Україні склався героїчний епос у формі билин. однак дальші події стерли його в пам’яті народній, тож відомі билини лише у записах із земель, що складали Північно-Східну Русь. Можна думати, що перші билини були історичними піснями княжої доби, йшлося в них про боротьбу руських витязів-богатирів із степовими кочівниками. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу.

Мистецтво. Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є мистецтво, що також являло собою синтез художнього досвіду слов’янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу. Кам’яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своєму розвитку. Зразками ранньої архітектури, в якій найбільше проявляються типові візантійські риси, є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031-1036). Грецькі й руські майстри будували і Софійський собор, окрасу Києва і всієї Руської землі.

З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам’яні будівлі стають простішими в оформленні, меншими за розмірами, але набирають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний однокупольний храм. Візантійський влив поступово слабне, натомість проявляються риси західноєвропейського романського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, галицька. Із пам’яток цього періоду дійшли до нам у перебудованому вигляді церкви богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) у києві, Борисоглібський собор (бл. 1128) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл. 1200) у Галичі.

В храмах розвивається іконопис, фрескований розпис та мозаїка. Із руських іконописців відомі нам Григорій та Аліпій (обидва творили у другій половині XI й на початку XII ст.), монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису.

Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису – книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є мініатюри в ”Остромировому євангелії” (1056-1057) та ”Ізборнику” князя Святослава (1073).

Надзвичайно багатим було декоративно-ужиткове мистецтво. Руські майстри зуміли органічно поєднати у своїх творіннях художню традицію східнослов’янських племен із чужоземними досягненнями, що прийшли на Русь разом з численними мистецькими виробами з інших країн. Захоплює майстерність творців художнього литва, ювелірів.

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня і танець. Мелодії звучали під час свят і в праці, на князівських бенкетах і в походах, а також під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.

Висновок.

Культурний розвиток Київської Русі створив родючий грунт, на якому пізніше постала різноманітна у своїх проявах та самобутня по своєму характеру культура українського, російського та білоруського народів. Демократичні тенденції давньоруської культури знайшли особливо сприятливі умови для своєї подальшої еволюції на українських землях.

Висновки до лекції.

1. Середньовіччя в культурному розвитку Європи – це час формування Європейської цивілізації. Поява нових міст, досягнення в науці, літературі, мистецтві – це крок у розвитку світової культури.

2. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивався живопис, кам’яна архітектура, розширювалися й зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи.

Література

Базові підручники та навчальні посібники:

1. Закович М.М. Українська та зарубіжна культура. –К., 2001

2. Закович М.М. Культурологія :Українська та зарубіжна культура. –К., 2006

3. Чупрінова Н.Ю, Соколовська Ю. В. Навчально – методичний посібник з «Української та зарубіжної культури».- Харків: Академія ВВ МВС України, 2007

4. Бокань В. Культурологія. –К., 2000.

5. Бокань В.А., Польовий А. П. «Історія культури України».- К., 2001

6. Шейко В.М. Історія української культури. -Харків, 2001.

7. Українознавство. –Київ,1994.

Додаткова література

1. Антофійчук В.І. Культурологія: Термінол. словник. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. -159 с.