5. Проблеми та перспективи співробітництва з єс. Брік.

Історично Бразилія зберегла гарні стосунки з європейськими державами в постколоніальний період. ЄС, що є новим елементом для структури таких відносин порівняно з історичним досвідом, виступає за розвиток довготермінової співпраці між Латинською Америкою та ЄС. Бразилія і Європейський Союз встановили дипломатичні відносини в 1960 році, вони мають тісні історичні, культурні, економічні та політичні зв'язки. У відносинах з Бразилією ця тенденція закріплюється у Рамковій угоді про співпрацю ЄЕС та Бразилією 1992. За португальського президентства у ЄС було проведено перший саміт Бразилія ЄС 2007 року, коли було встановлено всеосяжне стратегічне партнерство, на основі тісних історичних, культурних та економічних зв'язків. Отже, ми виділимо ці три сфери як ключові, в яких відбуваються контакти ЄС Латинська Америка.

Крім того, особливої уваги заслуговує енергетична сфера, де того ж 2007 було встановлено партнерські відносини, які зачіпають вирішення таких питань як біопаливо, відновлювальні джерела енергії, без вуглецеві технології тощо. На другому саміті Бразилія ЄС в Ріо-де-Жанейро 2008 року обсудили регіональні та глобальні проблеми. 2009 року було проведено перший ЄС Бразилія круглий стіл з питань громадянського суспільства, де було розглянуто позиції сторін щодо соціальних умов, фінансових питань, кризи та зміни клімату. На даний момент відносини ЄС Бразилія регулюється Рамковою угодою про співробітництво^ 992), Рамковою угодою про співробітництво ЄС МЕРКОСУР (1995) та угодою про науково-технічне співробітництво (2004). ЄС виступив ініціатором створення зони вільної торгівлі з МЕРКОСУР. ЄС є головним торговим партнером Бразилії і являє собою 22,5% від загального обсягу торгівлі Бразилії[7]. У 2007 році ЄС імпортували на 32300 млн. євро бразильських товарів і експортувати € 21200 млн. товарами в Бразилію . Бразилія експортує головним чином сировинні товари (в основному сільськогосподарські. До Бразилії поставляються машини, транспортне обладнання і хімічні речовини. ЄС також є основним інвестором Бразилії з інвестиційним капіталом у розмірі 88 млрд. в 2006 році євро, що робить його найбільшим інвестором в країні.

На противагу цьому, вкрай обмеженими є відносини з Кубою. Спільна позиція ЄС по відношенню до Куби має наступні особливості : вони регулюються Спільною Позицією, затвердженої Європейською Радою Міністрів у 1996 році, яка оновлюється кожні шість місяців після регулярних оцінок. Відповідно до загальної позиції «Мета Європейського Союзу у відносинах з Кубою полягає у заохоченні процесу переходу до плюралістичної демократії та поваги прав людини та основних свобод, а також стійкого відновлення і поліпшення життя Кубинський народ». Куба відкидає положення Спільної позиції, розглядаючи це як втручання у внутрішні справи. У відповідь на справу Кейсон березня 2003 року, коли уряд Куби заарештував журналістів, бібліотекарів, і активістів з прав людини, ЄС ухвалив заходи, які були публічно оголошені 5 червня 2003, по обмеженню відносин на високому рівні. 26 липня 2003 було оголошено відмову Куби від прямої допомоги, що надходить з країн Європейського союзу. Цей період дипломатичних воєн відомий як Коктейльні війни. 2005 року ЄС вирішує призупинити дію обмежень та підтримувати конструктивний діалог з кубинською владою, спрямований на політичну, економічну, сферу захисту прав людини. Наразі продовжується цей діалог, Куба звинувачується у недотриманні прав людини, про що свідчать щорічні дослідження ЄС. 2010 року після смерті ще одного дисидента на Кубі, ЄС закликала звільнити політичних в'язнів. Іспанія, що головувала на той час, констатувала, що Спільна позиція не принесла результатів і вбачає перспективи у переговорному процесі. Інтенсивність торгівельних відносин відображена в наступній динаміці: ЄС є третім за обсягами партнером Куби, надаючи половину іноземних інвестицій. ЄС також надала € 4 м в 2008 році для надання гуманітарної допомоги з урахуванням наслідків ураганів Густав, Айк і Палома, а в 2009 році 36 млн. євро для реконструкції та економічного розвитку.

Говорячи, про інституційне закріплення відносин у форматі ЄС Латинська Америка, основним інструментом є Саміт голів держав та урядів Латинської Америки, Карибського басейну та ЄС, що проводиться раз на два роки. Вперше було проведено 1999 року в Ріо-де-Жанейро, де було закріплено стратегічне партнерство зосереджене на посилення демократії, верховенства права, міжнародного миру та політичної стабільності. Після цього саміти проводилися в Мадриді 2002, в Гвадалахарі 2004, у Відні 2006 та 2008 у Лімі та Брюселі, де головними темами були вільна торгівля, ціни на товари, бідність та помірний розвиток. Результати передостаннього саміту були меншими за очікувані, майже нічого не було досягнуто. В Мадриді 2010 було домовлено про поступальний розвиток, протистояння кризі та змінам клімату через суспільну інтеграцію та за допомогою інноваційних засобів та наукових технологій [6]. І головне підписано договір про зону вільної торгівлі. Створенню спільного ринку, що такий багатообіцяючий, поки що перешкоджає не готовність 10 європейських держав відкрити свої ринки для конкурентної сільськогосподарської продукції з Латинської Америки, на держави МЕРКОСУР припадає 20 % світового тваринництва, та третина виробництва сої, та найкрупніші поставщики кукурудзи.

Характеризуючи відносини CC Латинська Америка системно, ми відзначимо, що зацікавленість та активність ЄС в даному регіоні відбувалась хвилями. Так 1980-і відзначаються встановленням партнерства і широких зв'язків між державами регіону. На початку 90-х, як і на початку 2000-х ЄС турбували інші питання (відносини зі СІЛА, чи зі Східною Європою). В той же час демократизація режимів в Латинській Америці, а потім відмова від імпортозамінної економіки сприяли покращенню та зближенню з ЄС та відходу від двосторонньої до багатосторонньої інтеграції. В цьому процесі ми можемо виділити найбільш активних учасників встановлення міжрегіональних зв'язків зустрічі в Pio 1999 та в Мадриді 2002 років відбулися за президентства Іспанії та Португалії в ЄС, бо для них це була змога підвищити власні позиції в ЄС, та були зініційовані Францією та Бразилією. Це був важливий етап інституціоналізації відносин. Європа виступала на підтримку інтеграційних об'єднань та виступала, за те, щоб МЕРКОСУР, Андське співтовариство націй та Центральноамериканський ринок перетворилися на життєспроможну структуру. Крім того, ЄС надавала економічну допомогу а саме збільшився потік інвестицій з 90-х років, більша частина яких йшла в держави Південного Конусу, Мексику та Венесуелу. Звичайно, це стосується двосторонніх відносин, проте Французько-британська співпраця являла собою локомотив процесів зближення. Яскравим свідченням цього слугують не тільки економічні показники, (згідно з якими Бразилія отримує інвестиціями 2 млрд. євро на рік; займає 1-е місце за обсягами французьких капіталовкладень; на 900-х французьких підприємствах працює до 230 тис. бразильців) [3], але й широка культурна програма як наприклад бразильська весна у Франції 2005 року, науково-технічні, освітні зв'язки та співпраця у сфері соціального розвитку та розбудові громадянського суспільства. Для того, щоб з'ясувати, які механізми існують у співпраці країн Латинської Америки та Європи, ми дослідимо співпрацю двох регіонів у різних напрямках, як-то енергетична, політична, культурна сфера та інші, а також на різних рівнях як-то двосторонніх відносин, чи зв'язків ЄС держава регіону, або держава ЄС Латинська Америка.

Таким чином, ми бачимо, що в основі зв'язків двох регіонів лежить історична особливість їх взаємовідносин, надбання колоніальної системи. У зв'язку з цим ми бачимо, що досить активним та ефективним є культурно-дипломатичний механізм іберо американський діалог, економічна співпраця, а також діалог в енергетичній сфері, особливо зважаючи на те. що дві держави регіону претендують на регіональне лідерство і розглядають можливість початку ядерної програми.

Говорячи про позитивний вплив двосторонніх відносин ми говоримо не лише про іберо американський діалог чи франко-бразильські відносини, але й ще стратегічні плани розбудови трьохсторонніх відносин, як наприклад в рамках трикутника Франція Бразилія країна Африки. Таким чином, ми бачимо, що чим більше зацікавлені учасники процесу в такому зближенні та налагодженні міжрегіональних зв'язків, тим більш успішними можуть виявитися ці зусилля. У зацікавленості сторін ми не можемо сумніватися: Бразилія претендує на лідерство «відповідно до її території та масштабів її ринку», як зазначають бразильські лідери, а Іспанія та Португалія прагнуть таким чином підвищити своє положення в ЄС.

Наступним важливим елементом міжрегіонального співробітництва є створення зони вільної торгівлі, та у майбутньому спільного ринку, про що ми вже згадували. Необхідно лише зазначити, що недоречними є порівняння Спільного ринку Латинської Америки ЄС з відповідним досвідом Мексики, оскільки зона вільної торгівлі може бути більш глибокою формою співпраці, аніж в рамках інтеграційного об ' єднання, в будь-якому разі необхідно зважати на симетричність відносин, яких не помітно у випадку з НАФТА , і до чого прагнуть латиноамериканські держави у відносинах з ЄС. Одночасно ми можемо зазначити, що для ЄС це також інструмент протистояння зі СІЛА. (Традиційно вважається, що Латинська Америка тяжіє до США, а Африканські держави до ЄС.) А Латиноамериканські держави отримають простір для політичного маневру, і навіть якщо обиратимуть США,а не ЄС головними партнерами, зможуть відстоювати власні інтереси.

Одна з найголовніших проблем в Південній Америці наркобізнес та боротьба з ним,яка обов'язково відображається на зовнішніх відносинах регіону. Цікаво, що ЄС в цьому аспекті не має спільної узгодженої позиції. Механізм співпраці в цьому напрямку традиційно надання фінансової допомоги, проте наявні протиріччя. Kpic Паттен підкреслив, що ЄС має врегулювати ситуацію з наркотрафіком, оскільки це не питання економічних вигод, а відповідальності перед людством. У відносинах з Колумбією погляди держав-членів ЄС різняться від необхідності зменшити соціальну та екологічну шкоду від розповсюдження наркобізнесу до спротиву допомоги, оскільки колумбійське суспільство потерпає від корупції, а тому недоцільно надавати фінансову допомогу.

Зазначимо, що регулярно між ЄС та Південною Америкою або між окремими державами виникають конфлікти. Проте, існує механізм погодження інтересів : так було подолано найдавніший конфлікт, що тривав з 1993 року і отримав назву «бананова війна». Наразі держави домовилися про поступове зниження мита на імпорт з 176 до 114 євро за тонну. Це відбуватиметься в три етапи до 2017 року. Такі держави як Іспанія, Гваделупа и Мартініка (Франція) вимагають більш поступового зниження, проте згодні з тарифом 114 євро. На думку автора співпраця ЄС Латинська Америка буде поглиблюватися, не дивлячись на поточні тенденції зниження товарообігу (з 20% до 14%) [7], оскільки це стратегічні відносини, а не лише економічні.

BRIC (від англ. Brazil, Russia, India, China — «Бразилія, Росія, Індія, Китай») — група найбільших за площею та населенням країн, що розвиваються, термін, який часто використовується в економіці.

Після приєднання ПАР до БРІКу 18 лютого 2011 року, індійський міністр фінансів оголосив, що відтепер група називатиметься БРІКС (BRICS). Великі розміри цих країн і багато населення забезпечують швидкий розвиток і, за оцінками Ґолдман Сакс, до 2050 року їхні економіки разом можуть перевищити сукупний обсяг економік найбагатших сучасних розвинених країн (Великої сімки).

Послідовність букв у слові визначається не лише милозвучністю, але і тим, що саме слово в англійській транскрипції BRICS звучить як англійське слово «bricks» — «цеглини», таким чином, термін використовується як позначення групи країн, за рахунок зростання яких багато в чому забезпечуватиметься майбутнє зростання світової економіки і фондових ринків зокрема.

Ґолдман Сакс не передбачав наявність координації економічних політик між країнами БРІК. Тим більше не передбачалося, що країни БРІК сформують економічний блок або офіційну торговельну асоціацію, як Європейський союз. Проте, з часом з'явилися ознаки, що «чотири країни БРІК прагнуть сформувати політичний клуб» або «союз», і таким чином перетворити «свою зростаючу економічну владу в більший геополітичний „вплив“». Одна з недавніх ознак — саміт міністрів закордонних справ країн в 2009 в Єкатеринбурзі. Члени БРІК є найбільшими серед країн, що швидко розвиваються. Вигідне розташування цих країн забезпечує наявність в них багатьох важливих для світової економіки ресурсів:

Бразилія — багата сільськогосподарською продукцією,

Росія — найбільший у світі експортер мінеральних ресурсів,

Індія — дешеві інтелектуальні ресурси,

Китай — дешеві трудові ресурси,

Південна Африка — природні ресурси.

Це головні ресурси, на які спираються економіки цих країн. Висока чисельність населення країн обумовлює дешевизну праці в них і, відносно високі темпи економічного зростання. Зрештою, прогнозується, що значні розміри економік цих країн в майбутньому дозволить їм трансформувати економічне зростання в політичний вплив, що призведе до формування нової економічної еліти і понизить вплив «золотого мільярда».

Тезою БРІК Голдман-сакс стверджує, що економічний потенціал Бразилії, Росії, Індії і Китаю такий, що вони можуть стати чотирма домінуючими економічними системами до 2050 року. Тезу запропонував Джим O'Ніл, глобальний економіст Ґолдман Сакс. Ці країни займають більш ніж 25% світового суходолу, 40% населення і мають об'єднаний валовий внутрішній продукт (ПКС) 15.435 трильйонів доларів. Майже в кожному порівнянні вони будуть найбільшим глобальним об'єктом. Ці чотири країни серед найбільших і найбільш швидко зростаючих ринків, що формуються.

Ґолдман Сакс не стверджував, що ці чотири країни створять політичний союз (подібний до Європейського союзу) або будь-яку офіційну торговельну асоціацію (як АСЕАН). Проте ці країни зробили кроки зі збільшення своєї політичної співпраці — головним чином задля впливу на становище Сполучених Штатів в основних торговельних угодах або, через неявну загрозу політичної співпраці, як спосіб отримувати політичні вигоди від Сполучених Штатів — такі як запропонована ядерна співпраця з Індією.

6. Регіональна безпека та механізми досягнення миру і стабільності в регіоні. «Група Ріо». СЕЛАК (CELAC).

Гру́па Ріо (ісп. Grupo de Río) (порт. Grupo do Rio) — постійно діючий механізм політичних консультацій країн Латинської Америки і Карибського басейну. Заснована 18 грудня 1986 р. на нараді у Ріо-де-Жанейро такими країнами регіону, як: Аргентина, Бразилія, Колумбія, Мексика, Панама, Перу, Уругвай та Венесуела. У рамках діяльності, члени групи зустрічаються на рівні керівників держав та міністрів іноземних справ щорічно у одній з країн об'єднання. Рішення приймаються на основі консенсусу усіма членами групи.

Група була започаткована спочатку чотирма країнами (Мексикою, Колумбією, Венесуелою та Панамою) — пізніше до них приєдналися інші: (Аргентина, Бразилія, Перу та Уругвай). З 1990 р. отримала назву «Група восьми»; у тому ж році назву змінила на «Група Ріо».

На 23-му саміті Групи Ріо, який відбувся 22-23 лютого 2010 року в Канкуні [1], було вирішено створити міжнародну організацію, яка замінить Організацію американських держав, що знаходиться під патронажем Вашингтона. Нове об'єднання отримало назву - Спільнота країн Латинської Америки і Карибського басейну (CELAC). США і Канада не стануть учасниками цієї організації. Одним із завдань CELAC стане противагу регіональній політиці американської гегемонії.

Поки цілі і формат організації остаточно не визначені. Учасники саміту в Канкуні лише закріпили в підсумковій декларації, що вона буде політичною та економічною і повністю замінить собою Групу Ріо. Статутні документи, в яких будуть прописані всі цілі і завдання нової організації планується прийняти на установчому саміті CELAC - він намічений на 5 липня 2011 року та пройде в Каракасі.

Головна відмінність CELAC від інших регіональних організацій на саміті в Канкуні було оголошено дуже чітко: вона об'єднає всі країни Латинської Америки і Карибів, але не буде включати в себе США і Канаду. Таким чином, нова організація покликана стати противагою патронованій США ОАД.