2. «Рассказы из русского народного быта» Марка Вовчка (тематика, ідейне спрямування, образи).

1860 році побачив світ цикл відомої малоросійської письменниці Марко Вовчок (М. А. Вілінської - Маркович) «Рассказыизрусского народного быта» У «Рассказыизрусского народного быта» Марка Вовчка - показ російської кріпостного села, взаємин поміщиків і їх кріпосних рабів. У центрі оповідання письменниці любов і сім'я, доля кріпосних дівчат і жінкок, часто важка і нещаслива, проблеми виховання. Автора цікавить доля жінок-селянок. Саме вони є головними героїнями, оповідачами і оцінювачами подій, які відображають суспільні протиріччя, огидну сутність кріпацтва. Цикл Марка Вовчка в цілому має яскраву антикріпосницьку спрямованість. Квінтесенцією «Рассказовизрусского народного быта» є протиставлення рабської і вільного селянської праці. У творах дуже сильний викривальний пафос - ненависть до панського гніту, відраза до суспільної системи, яке породило рабство селян. Марко Вовчок гнівно засуджує кріпацтво, високо підносить духовні та моральні якості простого народу, показується паразитизм озвірілого та розпусного панства.

3. «Дитячі» оповідання Івана Франка

Іван Франко написав цілий ряд оповідань, героями яких є сільські діти. Ці оповідання постали на основі його власних спогадів про дитинство, років навчання в сільській і міській школах і мають здебільшого авто­біографічний характер. У них, як казав сам Франко, відтворені картини виховання сільської дитини "від перших проблисків власного думання, а кінчаючи най­вищими ступенями середньої школи", формування її характеру, становлення особистості. У літературній спадщині Івана Франка помітне місце посідають казки для дітей. Протягом багатьох років він був активним співробітником українського дитячого журналу "Дзвінок", в якому опублікував цілий ряд ка­зок, створених на основі відомих світових сюжетів. Пи­сьменник не просто переказує їх, а вводить деякі нові мотиви в стару основу, щоб скерувати увагу малих чи­тачів та слухачів від казкових подій до життя, пробу­дити інтерес до реальних життєвих ситуацій, їхнього осмислення і розуміння. Використовуючи мандрівні сюжети, письменник вво­дить у свої казки колоритні українські побутові деталі, окремі сцени, що відтворюють тогочасну галицьку дійсність. Про роботу над казками Іван Франко писав: "Кожну казку я перероблював основно, прибиваючи її до смаку, розуміння й окружения наших дітей і нашого народу, бажаючи й оці чужоземні зробити так само нашими, як ті, що їх оповідає довгими зимовими вечорами наша сільська бабуня дітям у запічку". Найулюбленіший герой І. Франка − хлопчик Мирон. З ним ми зустрічаємося в багатьох оповіданнях.

4. «Інститутка» Марка Вовчка(реалізм повісті, образи, художність, оцінка представників революційно-демократичної літератури).

Повість «Інститутка» стала вершиною «Народних оповідань» Марка Вовчка, справжнім досягненням її творчості. Цей твір ніби увібрав у себе всі особливості стилю письменниці, подав читачеві яскраві типи характерів, глибоко правдивих і тонко психологічно представлених. Ми захоплюємося цим твором і співчуваємо його героїні, відчуваючи себе ніби спостерігачами описуваних подій, хоч відбувалися вони так давно. Прості за своєю будовою, правдиві й щирі у кожнім своїм слові, оповідання й повісті письменниці про страждання уярмлених поміщиками-кріпосниками селян, до того ж написані звичною для них мовою, були сприйняті як свіжий подих у літературі. Твори Марка Вовчка отримали високу оцінку критиків та її колег-письменників. Зокрема, високо оцінив твори письменниці Тарас Григорович Шевченко. Коли Тургенєв запитав Тараса Григоровича: «Якого автора мені слід читати, щоб швидше вивчити українську мову? » — він гаряче відповів: «Марка Вовчка! Він один володіє нашою мовою!» В українській літературі того часу Марко Вовчок була найближчою, якщо не єдиною наступницею Шевченка. Ось чому він називає її своєю донею, своєю зіронькою, своєю молодою силою. Повість "Інститутка" Марка Вовчка, як і більшість її творів, присвячена темі життя кріпаків. Важливо, що у цьому творі письменниця майстерно змальовує не тільки життя та психологію кріпаків, але й психологію поміщиків. Усі персонажі умовно поділяються на дві групи — кріпосників та кріпаків. До першої групи належать панночка, стара пані та лікар, чоловік панночки, а до другої — Устина, Прокіп, Катря, Назар і стара бабуся. Авторка так і називає головну героїню — інститутка, панночка, без імені, те саме стосується і старої пані, і лікаря. Чому так? Можливо, тому, що ці люди не є людьми вповні, вони зорієнтовані на матеріальне, на власні примхи, на задоволення своїх приземлених потреб. Тому вони ніби не гідні мати людські імена. Пани, звичайно, мають освіту. Панночка навчалася в Інституті шляхетних дівчат, проте чи пішла їй ця освіта на користь? Ні, вона, за її власним висловом, пропускала повз вуха такі "непотрібні" дисципліни, як історія, географія, астрономія. Вона вийшла з навчального закладу не тільки не здобувши знань, але й не ставши людиною. Натомість кріпаки, неписьменні, звичайні люди, вражають і викликають глибоку симпатію своєю духовністю, яку вони черпають не з книжок, не з порожніх моралізаторств, які часто так і залишаються тільки словами, але з самого життя. Вони духовні й освічені душею від самого народження, бо несуть у собі пам'ять роду, мудрість свого народу, біблійні заповіді... Саме такою постає перед читачем Устина. Вона має дуже поетичну душу, її роздуми про природу не поступаються поетичністю та красою картинам відомих художників чи поетичним творам... Ця мрійливість, душевна краса дана їй від природи. Устина з повагою ставиться до своїх подруг, до старих людей, до оточуючих. Чи не найбільшою цінністю для неї є саме поняття Людини, людського життя. Коли ми згадуємо образ Устини, слово Людина саме собою пишеться з великої літери... Проте принципи всепрощення в душі Устини переростають в пасивність: вона не нарікає на своїх пригноблювачів, готова терпіти усе, що посилає їй доля. Не таким постає Прокіп — чоловік Устини. Він не хоче і не збирається терпіти знущань з людей. Мені дуже подобається його смілива та рішуча вдача, гостре відчуття несправедливості та готовність боротися проти неї. Одружившись, панночка та лікар переїздять на хутір, де знущання з кріпаків продовжується. Панночка поводить себе не тільки несправедливо та жорстоко, але часом просто істерично. Вона маніпулює своїм чоловіком, і читач подеколи замислюється: чи справді вона кохає його? Натомість ставлення Устини до свого чоловіка принципово інше: вона підтримує його в усьому, не потребуючи підтверджень його почуттів, бо відчуває його душу, наче свою власну. Кульмінацією твору є епізод, коли панночка хоче побити бабусю. Цей епізод викликає в мене глибоке обурення, бо підняти руку на стару людину — верх жорстокості та нелюдської поведінки. Панночка кидається і на Устину, але Прокіп боронить її. Після цього Прокопа віддають у військо... Виходить, за свій справедливий рішучий вчинок йому доводиться отак розплачуватись. Але Прокіп не здається, бо для нього правда понад усе, він готовий терпіти за свою правду, за щастя своєї родини. Марко Вовчок створює різноманітні, яскраві образи. Кожен з персонажів повісті має власну вдачу, власний погляд на життя. Вражає протиставлення психології кріпаків та панів. Так часто освіченість зовсім не гарантує доброти душі, а простота і неписьменність не заважають людині мати "освічене" серце, вишукану і красиву душу... Навіть у нашому житті ми часто у цьому впевнюємось.