Концепції держави загального благоденства та соціальної держави

Теорія держави загального благоденства, створена в період між двома світовими війнами (Дж. Кейнс), ще й сьогодні має досить широке коло прихильників. За цією теорією сучасні буржуазні суспільство і держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства, Йдеться про втрату державою класової сутності і, як наслідок цього, різке звуження сфери державного примусу. Репресивно-каральні функції держави відмирають завдяки розширенню соціально-економічних функцій: державного регулювання економіки, здійснення соціальних послуг населенню (охорони здоров'я, пенсійного забезпечення тощо), культурно-освітньої функції і т. ін.

Поняття «соціальна держава» було запроваджено до наукового обігу Л. фон Штайном у 1850 р., проте активна теоретична розробка даної проблеми розпочалася в першій половині XX ст. Ідеологічною основою «соціальної держави» стали погляди англійського економіста Дж. Кейнса, який обґрунтував необхідність дер­жавного втручання в соціально-економічну сферу з метою запобігання економічним кризам, безробіттю, підвищення добробуту населення через перерозподіл доходів між різними соціальними групами.

Своє соціальне призначення така держава реалізує шляхом: а) націоналізації найважливіших галузей промисловості; б) впливу на ринок не адміністративно-командними методами, а шляхом політики цін, інвестицій, державних замовлень, кредитної і податкової політики і т. ін.; в) планування і прогнозування економічного й соціального розвитку; г) здійснення широкої політики соціальних послуг, соціального забезпечення і страхування, допомоги малозабезпеченим, підтримки високого рівня законності; ґ) захисту працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців. Отже, ця теорія передбачає існування сильної держави, що поширює свій вплив на велике коло суспільних відносин.

Сучасні підходи до розуміння соціальної держави диференціюються на:

• конфліктно-редукціоністській підхід, що виходить з положення про непотрібність систематичної дії держави на соціальну сферу, яка у принципі вільна від державного втручання. Останнє обмежується тільки участю влади в надзвичайних соціальних обставинах;

• демократичний підхід, у межах якого соціальна держава розглядається як закономірний етап розвитку демократії у сфері соціальних відносин;

• політико-регулятивний підхід, якому притаманне розуміння соціальної держави як результату масштабних структурних реорганізацій влади і суспільства, що приводить до широкого регулятивного втручання держави в соціально-економічний процес. У цьому випадку держава перетворюється на відповідальний політичний інститут регулювання соціальних відносин на основі певних принципів і критеріїв.

Концепція елітарної держави

Теорія еліт створена італійськими політологами Г. Моска та В. Паретто в 20-30-х роках XX ст. і ґрунтується на ідеї нездатності основної маси населення управляти державою. За цією теорією політика - це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкова­ної їй «сірої маси», що охоплює решту населення держави. При цьому демократія розглядається як утопія, міраж, у гонитві за яким некомпетентні маси населення стають інструментом в руках демагогів і прокладають шляхи до диктатур, якими, зокрема, є соціалізм і фашизм* Саме тому Г. Моска пов'язував свободу людства не з демократією, а з компетентною правлячою елітою.

Другий засновник цієї теорії - В. Паретто - вважав, що державою, суспільством завжди править і повинна правити еліта. Правляча еліта утворюється у трьох головних сферах суспільних відносин - політичній, економічній та інтелектуальній - шляхом висування індивідів, які досягай в своїй справі найбільших успіхів. У цьому полягає основна приваблююча риса цієї теорії, ключ до розкриття її певної популярності: місце в еліті не залежить від багатства або належності до певних соціальних груп тощо. Кожен, хто має належний рівень освіти і досяг успіхів у своїй професійній діяльності, може увійти до складу еліти.

Кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої найкращі якості, творчу енергію, починає відставати від потреб нового етапу розвитку держави та суспільства і, кінець кінцем, вироджується. Паралельно з цими процесами в суспільстві потенціально формується нова еліта, що оволоділа найновішими знаннями і тому прямує до влади. Пануюча еліта, проте, добровільно не віддає владу. Тому зміна, «циркуляція» еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, хоча можлива зміна еліт і мирним, еволюційним шляхом. Засновники цієї теорії вважали, що в цілому для суспільства кориснішою є насильницька зміна еліт, що забезпечує швидкий прихід до влади нової, прогресивної еліти, а отже, і швидке втілення в суспільне життя нових досягнень науки і техніки тощо.

У наш час теорія еліт існує з деякими «редакційними поправками», що зводяться до такого: в сучасному суспільстві є кілька еліт; між ними існує вільна конкуренція, заснована на принципах політичного та партійного плюралізму. Існуючі еліти намагаються у співробітництві між собою здійснювати керівництво державою та суспільством; еліти не відірвані від народу, а контролюються ним з допомогою здійснення загального виборчого права, незалежних засобів масової інформації тощо.

Однією з течій теорії еліт є доктрина технократії, за якою із зростанням впливу науки, техніки на всі сфери суспільного життя вчені, технічні спеціалісти об'єктивно змушені зосереджувати у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідницькі функції, а й політичну владу. Тому, враховуючи значення впливу науково-технічної революції на життя суспільства, керівництво державою має здійснюватися кращими представниками науково-технічної інтелігенції, що приводить до виникнення нової суспільно-політичної системи -технократії.