Семінарське заняття 7

Кількість годин - 2

Тема: СОЦІОЛОГІЯ МЕДИЦИНИ ТА ЗДОРОВ’Я

Студент повинен знати:

• визначення понять здоров’я, хвороба, роль хворого, стигма, сімейний лікар, превентивна медицина, здоровий спосіб життя, медикалізація, соціальні захворювання, функції соціальної реклами, ейджизм, геронтологія.

• соціальні відносини в медичній галузі

• напрями реформування системи охорони здоров’я України.

Студент повинен вміти:

• пояснити відмінності між поняттями «здоров’я» та «хвороба»,

• аналізувати причини та наслідки таких соціальних захворювань як наркоманія, алкоголізм, туберкульоз, тютюнопаління,

• роль медичних працівників у подоланні цих проблем, визначити роль волонтерів у суспільстві та ефективність соціальної реклами.

• проводити порівняльний аналіз систем охорони здоров’я

Методичні рекомендації до вивчення теми:

Проблеми здоров’я, здорового способу життя тісно пов’язані із соціальними змінами в сучасному світі. Вивчення теми дасть змогу досягти розуміння студентами того, що на медичних працівників покладається відповідальність за формування здорового суспільства, зокрема, через пропагування здорового способу життя, допоможе проаналізувати вплив різноманітних чинників на стан здоров’я населення.

При вивченні першого питання слід зрозуміти, що серед основних стратегічних завдань діяльності системи охорони здоров'я є:

• збереження та зміцнення оптимального рівня здоров'я населення та подовження його активного довголіття;

• вивчення впливу умов і чинників, які призводять до позитивних і негативних відхилень у стані здоров'я окремих груп населення.

У науковій літературі висловлюються діаметрально протилежні правовим підходам думки щодо визначення понять "здоров'я" і "хвороба", переважно у контексті соціального благополуччя чи неблагополуччя людини. На думку вченого В. Ліщука соціальне благополуччя може бути передумовою нездоров'я. Незадоволеність, бажання до самовдосконалення, неприйняття зла, підтримка і відтворення добра є невід'ємними передумовами здорового тіла і духу. Нижчий рівень суб'єктивного відчуття благополуччя, як і верхній — об'єктивного достатку і можливостей — мають бути актуалізовані* зважаючи на рівень збереження і підвищення здатності організму до самозбереження і відтворення. На його думку, благополуччя як результат низької вимогливості, самозаспокоєності, претензій до комфортного життя несумісні зі здоров'ям. З огляду на це, він дає таке визначення здоров'я:

• здатність організму протидіяти хворобі та іншим порушенням;

• здатність розширювати умови повноцінної життєдіяльності;

• здатність розширювати і підтримувати рівень життєвих цінностей;

• здатність розширювати пізнавальну сферу, інтелектуальні можливості, підвищувати морально-етичний рівень соціуму, протидіяти деструктивним змінам.

Здоров'я — це здатність чинити опір, пристосовуватись і пристосовувати, здатність до самозбереження і саморозвитку, до все більш різнобічного середовища існування. Здоров'я — це здатність пристосовуватися до середовища і своїх власних можливостей; протидіяти зовнішнім і внутрішнім проблемам, хворобам, порушенням; зберігати себе, своє природне середо; вище; розширювати свої можливості, умови проживання, екологічного, інтелектуального, морально-етичного середовища; підтримувати довготривалість повноцінної життєдіяльності; покращувати можливості, властивості та здібності свого організму; народжувати потомство; підтримувати духовні, культурні й матеріальні цінності; адекватно поводитися, етико-естетичне ставлення до себе, ближніх, добра і зла; бути самосвідомим; якість життя і середовища проживання.

Правильне розуміння проблеми "особистість І хвороба" потребує визнання єдності біологічного і соціального в людині. Сучасні дані свідчать про те, що особистість — це така відкрита система, що сама себе регулює, включає в себе підсистеми від молекулярно-генетичного до соціально-психологічного рівнів.

Особистісне усвідомлення хвороби впливає на спосіб життя людини в цілому і характеризує когнітивну активність особистості.

На думку вченого 3. Дж. Ліповські, хвороба — це перешкода, яку необхідно долати; ворог, що погрожує цілісності особистості; покарання за минулі гріхи; виявлення вродженої слабкості організму; полегшення, що дає змогу усунутися від соціальних вимог і відповідальності; стратегія пристосування до вимог життя (використання хвороби для отримання грошових компенсацій); фатальний збіг обставин, втрата можливості повноцінного існування; певна позитивна цінність, яка дозволяє особистості обрати більш високий сенс життя.

У процесі захворювання відображається власний стан особистості. Лікарі кажуть: "Скажи, як ти хворієш, і я скажу, хто ти".

Кожна особистість по-різному реагує на хворобу і сприймає свою життєву ситуацію. Є різні варіанти ставлення до хвороби: людина тримається вище хвороби, бореться з нею, не звертає на неї уваги, повністю підкоряється, стає її рабом, слугою, переоцінює симптоми, оживлює старі сліди перенесеної хвороби, затримується на тій чи іншій ознаці хвороби.

Разом з тим, вроджені спадкові захворювання, вади психофізичного розвитку, спадкова схильність до ряду захворювань, зміни біологічної системи організму справляють вплив на соціальне середовище.

Стан соціального середовища проживання людини, економічне благополуччя суспільства визначають такі демографічні показники, як народжуваність, смертність, структура захворюваності населення, інвалідизація тощо, які є предметом спеціальних медико-соціальних досліджень, на основі яких розробляються різні комплексні програми оздоровлення суспільства. Вирішуючи схожі проблеми, що спрямовані на поліпшення добробуту суспільства і конкретного індивідуума, медицина і соціальна робота використовують різні методологічні підходи.

Медицина переважно досліджує анатомо-фізіологічний стан організму людини в цілому і її окремих систем, виявляючи відхилення від фізіологічної норми, діагностує патологічні зміни в організмі, визначає причинно-наслідкові зв'язки, які лежать в їх основі, механізми розвитку захворювань.

При підготовки до семінарського заняття слід уділить увагу питанню про соціальну медичну допомогу. Медико-соціальна робота визначається як вид мультидисциплінарної професійної діяльності медичного, психолого-педагогічного і соціально-правового характеру, яка спрямована на відновлення, збереження і зміцнення здоров'я. її головна мета — досягнення максимально можливого рівня здоров'я, функціонування та адаптації осіб з фізичною чи психічною патологією, а також соціальним неблагополуччям. Важливим є те, що медико-соціальна робота принципово змінює комплекс заходів з допомоги у сфері охорони здоров'я, тому що зумовлює системні медико-соціальні впливи на більш ранніх стадіях захворювання і розвитку хворобливих процесів.

Є два типи медико-соціальної роботи — патогенетичний і профілактичний. Патогенетична медико-соціальна робота включає в себе заходи з організації медико-соціальної експертизи, медико-соціальної допомоги, соціальної роботи в окремих галузях медицини та охорони здоров'я.

Профілактична медико-соціальна робота обумовлює вжиття заходів з попередження соціально залежних порушень соматичного, психічного і репродуктивного здоров'я, забезпечення соціального захисту всіх громадян у питаннях охорони здоров'я тощо.

Профілактична медико-соціальна робота розподіляється на два види:

• первинна профілактика;

• вторинна профілактика.

Завдання первинної профілактики — попередження розвитку у людини патологічних станів, тобто проведення соціально-економічного аналізу, формування у населення уявлень про здоровий спосіб життя, активну життєву позицію щодо свого здоров'я.

Завдання вторинної профілактики — попередження подальшого прогресування хвороби, розробка комплексу лікувальних і профілактичних заходів, а також вирішення цілої низки соціальних завдань. При цьому проводиться медико-соціальна експертиза працездатності, визначається трудовий прогноз, вивчається вплив соціальних факторів (характер трудової діяльності, економічний стан сім'ї, повноцінність і різнобічність харчування, забезпеченість житлом, економічна і кліматогеографічна обстановка місцевості проживання) на здоров'я людини. При роботі з хронічно хворим необхідно формувати у нього активну життєву позицію, яка перешкоджає розвитку соціального утриманства. Важливими чинниками при цьому є влаштування побуту, матеріальна і моральна підтримка сім'ї, працевлаштування відповідно до стану здоров'я.

Суттєвий напрям профілактичної медико-соціальної роботи — підвищення рівня медичної освіти населення, формування у нього уявлень про здоровий спосіб життя і його значення у попередженні захворювань. З цією метою використовуються ЗМІ, проводяться семінари, індивідуальна санітарно-просвітницька робота, різноманітні форми навчання.

Другим значимим напрямком профілактичної медико-соціальної роботи є виявлення найбільш важливих соціальних факторів, які справляють негативний вплив на здоров'я людини; безпосереднє їх усунення чи зменшення впливу на організм: надання матеріальної допомоги малозабезпеченим чи багатодітним сім'ям, психологічна корекція стану, патронаж "сімей соціального ризику", надання допомоги клієнтам у вирішенні правових проблем, забезпечення їх продуктами харчування, ліками, дотримання соціальних гарантій, які визначені Конституцією України.

Активним напрямком профілактичної медико-соціальної роботи є спільна з клієнтом робота з попередження шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю тощо). Специфіка роботи визначається багатьма факторами: віком клієнта, видом його соціальної діяльності, економічним станом сім'ї, станом його здоров'я, мірою соціальної активності, наявністю певних факторів, які впливають на здоров'я людини, можливостями суспільства тощо.

Пріоритетним напрямком патогенетичної медико-соціальної роботи є реабілітація, тобто комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних заходів, спрямованих на попередження розвитку патологічних процесів, що призводять до тимчасової чи стійкої втрати працездатності, повне чи часткове відновлення порушених функцій організму, підвищення адаптаційних ресурсів людини, її соціальної активності. Міра відновлення соціальної активності людини та її адаптаційних процесів є своєрідним підсумком медико-соціальної роботи. Відсутність у штаті лікувальних закладів соціальних працівників свідчить про те, що реабілітацію здійснюють медичні працівники.

До завдань реабілітації належить також підвищення якості життя пацієнтів. До цього часу при цілій низці хвороб виправдала себе триденна система реабілітації пацієнтів: стаціонар-лікарня-санаторій (будинок відпочинку), при деяких (інфаркт міокарда, інсульт) — чотириденна система реабілітації: стаціонар-лікарня-санаторій (будинок відпочинку) — спеціалізовані реабілітаційні центри, які забезпечені сучасною апаратурою і які використовують сучасні методики відновлення хронічно хворих. На етапі реабілітації проводиться медико-соціальна експертиза працездатності, визначається трудовий прогноз, професійна орієнтація, вирішуються питання працевлаштування, перекваліфікації. Поряд з цим на етапі реабілітації досить гостро постають питання правового, соціального характеру, корекція психологічного стану. Важливість соціальної роботи в системі реабілітації при визначенні трудового прогнозу підтверджує медико-соціальна експертиза, яка здійснюється переважно у лабораторно-поліклінічній ланці. Разом зі станом здоров'я враховується також рівень соціальної захищеності людини, визначається необхідність надання соціальної допомоги особам, у яких є психофізичні відхилення.

У виникненні і розвитку значної кількості захворювань соціальні фактори відіграють якщо не основну, то визначальну роль. Тому профілактика виникнення і розповсюдження захворювань, ефективна боротьба з ними неможливі без активного виявлення та усунення соціальних факторів. На сьогодні ця робота фактично покладена на медичних працівників, які, на жаль, не мають певних знань із соціальної роботи і необхідного часу. Значна частина робочого часу дільничного терапевта присвячена вирішенню соціальних, а не медичних проблем хворих. Все це підтверджує важливість соціальної роботи у сфері охорони здоров'я.

Успішне вирішення цієї проблеми можливе із включенням в її структурні підрозділи чи відділення самостійних медико-соціальних підрозділів (кабінетів), які зможуть вирішувати окремі питання: соціально-психологічна, юридична консультація, виробнича реабілітація, робота з сім'єю тощо, а також методична допомога лікарям з метою підвищення ефективності попередження виникнення і прогресування захворювання.

Основу медико-соціальної роботи мають становити, вікові, статеві дані про пацієнтів, врахування професійної діяльності, адаптаційних ресурсів, стан медико-соціального середовища.

Як і медична діяльність, спрямована на профілактику захворювання, поділяється на первинну і вторинну, так і медико-соціальну роботу часто поділяють на первинну і вторинну.

Первинна соціальна робота зумовлює відновлення у населення необхідності дотримуватися здорового способу життя, вирішення цілої низки соціальних проблем суспільства, сім'ї, індивіда, досягнення певного рівня економічного розвитку суспільства.

Вторинна соціальна робота зумовлює створення певних соціальних умов, які дозволяють особистості без шкоди для здоров'я краще адаптуватися у соціальному середовищі, бути корисним суспільству, відчути себе особистістю, а також вирішення цілого ряду інших соціальних проблем (забезпеченості необхідними житловими умовами, транспортом, харчуванням, професією, яка відповідає стану здоров'я, усунення шкідливих звичок тощо).

Не менш важливою є соціальна робота щодо вирішення проблеми усунення факторів, які сприяють формуванню хвороби.

При цьому необхідно визначити роль кожного соціального фактора і їх сукупності в генезі патологічного процесу в організмі хворого (паління, вживання алкоголю, шкідливе виробництво тощо). Зрозуміло, що без їх вирішення неможливо здійснити ефективне лікування захворювань, попередити їх прогресування і розвиток ускладнень.

Соціальна робота відіграє основну роль на етапі трудової реабілітації, визначення працездатності, трудового прогнозу, професійної переорієнтації, створення певних виробничих умов для підтримки соціальної активності індивіда.

Стаття 32. Сприяння здоровому способу життя населення Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, вжиття заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, у тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та Інших оздоровчих закладів, на боротьбу зі шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів, алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров'я людини, здійснюється відповідно до Закону України "Про рекламу".

З метою запобігання шкоди здоров'ю населення забороняється проведення без спеціального дозволу Міністерства охорони здоров'я України розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу.

В Україні пріоритетним напрямком соціальної роботи у сфері охорони здоров'я є сприяння здоровому способу життя. У законодавстві про охорону здоров'я, у ст. 32 дається визначення поняття "сприяння здоровому способу життя".

Основною віковою групою, на яку спрямовані заходи з формування здорового способу життя, є молодь. Згідно з оглядом в рамках проекту "Українська ініціатива з охорони здоров'я" встановлено, що основну інформацію щодо проблем здоров'я молодь отримує із засобів масової інформації, а також від своїх друзів, а не від медичних працівників, учителів або батьків. Доступ до послуг з охорони здоров'я, особливо стосовно таких проблем, як репродуктивне здоров'я і планування сім'ї обмежений. Послуг щодо діагностики і лікування, планування сім'ї, профілактики і лікування наркоманії, які б були спрямовані на молодь, майже немає, молодь не має до них доступу або не може їх собі дозволити. Відсутність консультативних послуг і недружня атмосфера у клініках віддаляють молодих людей. Є медичні послуги спрямовані на так звану "організовану молодь". Це означає, що вуличні діти та ті, кого було виключено зі шкіл, не мають змоги отримати кваліфіковану допомогу. Безпечного і сприятливого середовища, де молодь може, як мінімум, отримати доступ до інформації, неупереджено спілкуватись з фахівцями та в разі потреби скористатись лікуванням, майже не існує. Право молоді брати участь у прийнятті рішень часто не поважається, і до її голосів не прислуховуються. Вона зовсім не залучена у процес прийняття рішень, що стосуються їхнього життя і розвитку.

Конфлікти у сім'ях (43 %), алкоголізм батьків (38 %) та неповні сім'ї (37 %) ще більше посилюють безлад у поведінці молоді. Високий рівень розлучень (3,8—43 %), що в 1992—1995 pp. дорівнював близько 50 % щорічного числа шлюбів, пов'язані з насильством у сім'ї. Діти все частіше тікають з дому через насильство, від якого вони там потерпають. Учні старших класів виявляють високий рівень агресивності, вони не задоволені своїм життям і з песимізмом дивляться у майбутнє.

Недостатня також підтримка молоді на громадському рівні. Вона має надаватися через мережу соціальних послуг Міністерства у справах сім'ї та молоді. Проте ці послуги засновані недавно і їх надання ще потребує підтримки і зміцнення знаннями і навичками. Тому робота щодо сприяння здоровому способу життя проводиться соціальними службами для сім'ї, дітей та молоді, реабілітаційними закладами та іншими організаціями, зокрема міжнародними. Однією з них є програма Дитячого міжнародного фонду ЮНІСЕФ "Здоров'я та розвиток молоді". У межах цього проекту проводилася така робота: просвітницька діяльність серед молоді та її лідерів стосовно навчання соціальних навичок — участі у прийнятті рішень, формуванні здорового способу життя, в заходах профілактики ВІЛ/СНІДу, у програмі за методикою "рівний — рівному" тощо; підготовка фахівців для проведення нових для країни форм роботи з дітьми та молоддю; адаптація та реалізація наявних соціальних проектів, розрахованих на роботу з конкретною групою молоді; видання інформаційних, методичних та дидактичних матеріалів, розроблених на підставі досвіду реалізації програм з формування здорового способу життя; підтримка вжиття заходів (конференцій, ярмарок), спрямованих на поширення досвіду, накопиченого в ході реалізації соціальних проектів; здійснення досліджень, необхідних для подальшої роботи з проблем здоров'я і розвитку молоді, для вивчення ситуацій та оцінювання; технічна підтримка партнерів.

Соціальні служби проводять заходи у загальноосвітніх, вищих навчальних закладах, реабілітаційних установах, в різних організаціях та підприємствах, в системі громадської освіти, використовуючи такі форми і методи роботи, як просвітницька діяльність, проведення тренінгів, семінарів, соціальних акцій, кампаній та ін.

При вивченні питання «Соціальна організація медичної допомоги» слід звернути увагу на відсутність визначення поняття медична допомога у законі.

У Рішенні Конституційного Суду України (справ про безоплатну медичну допомогу) зазначено, що термін медична допомога широко вживається у національному законодавстві України, є певні його визначення ВООЗ, науковців, медичних університетів й академій. Але цілісна правова дефініція цього поняття у законах України відсутня, а тому потребує нормативного врегулювання. На думку Конституційного Суду України, поняття має бути визначено у законі.

Крім цього, використовується ще один термін — медична послуга, визначення якого також немає. Як відзначено у Рішенні Конституційного Суду України (справ про платні медичні послуги), зміст поняття «медична послуга» близький до медичної допомоги, але до цього часу залишається не визначеним на законодавчому рівні.

У науковців єдиної думки з приводу співвідношення окреслених понять не має, а тому зустрічається їх трактування і як синонімів, і як антонімів, так і тотожних понять.

У ст. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги» міститься визначення поняття медичної допомоги, згідно якого, нею є вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення і лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю, працездатності і здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства. Вважаємо дане визначення таким, що звужує поняття медичної допомоги, зокрема передбачає лише один аспект такої допомоги — лікування.

Пропонуємо наступне визначення цього поняття: Медична допомога — це вид професійної діяльності, який включає сукупність заходів, спрямованих на профілактику, діагностику, лікування і реабілітацію, з метою збереження, зміцнення, розвитку та, у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану людського організму, що здійснюється медичними працівниками, які мають на це право згідно з чинним законодавством.

Як бачимо, у самому визначенні міститься вказівка на професійність надавачів послуг. Стаття 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі — Основи) серед професійних обов’язків медичних працівників закріплює обов’язок подавати своєчасну і кваліфіковану медичну і лікарську допомогу.

За неналежне виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення наступає кримінальна відповідальність за ст. 140 Кримінального кодексу України. Неналежне виконання професійних обов’язків має місце в тому разі, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, недбало, поверхнево, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності.

Для з’ясування питання якості надання медичної допомоги познайомтесь з Законом України «Про захист прав споживачів, який регламентує питання якості надання будь_яких послуг, у тому числі, якщо йдеться про споживача — пацієнта і про послуги — медичні. Відповідно до ст. 1 Закону належна якість послуги — це властивість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно_правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем.

На сьогодні одним з найбільш актуальних питань у реформуванні системи охорони здоров’я є стандарти надання медичної допомоги, які перебувають ще на стадії розробки. На сьогодні у деяких напрямах медичної діяльності розроблені клінічні протоколи надання допомоги. У ст. 6 Закону закріплено право споживачів на належну якість продукції (будь-які вироби (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб).

Виконавець зобов’язаний надати споживачеві продукцію належної якості, інформацію про цю продукцію, а на вимогу споживача зобов’язаний також надати йому документи, які підтверджують належну якість продукції. Права споживача вважаються порушеними (ст. 21 Закону), зокрема, коли при

реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою. Захист прав споживачів здійснюється у судовому порядку відповідно до ст. 22 Закону.

Держава забезпечує якість і безпеку медичної допомоги пацієнтам завдяки відповідній системі сертифікації, ліцензування, акредитації і стандартизації, а також належній підготовці і перепідготовці медичного і фармацевтичного персоналу на підставі існуючих державних стандартів навчання, і здійснює контрольні функції за будь_якою медичною практикою.

При наданні медичної допомоги пацієнтам повинні використовуватися методики, медикаменти, устаткування і засоби медичного призначення, розроблені, виготовлені чи придбані згідно із встановленими правилами і державними стандартами.

Будь-яке медичне втручання повинно здійснюватися з дотриманням відповідних санітарних норм. Основи у ст. 42 закріплюють положення, згідно з яким медичне втручання допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Відповідальність за дотримання безпеки медичної діяльності стосовно здоров’я і життя пацієнтів у закладах охорони здоров’я несе адміністрація цих установ або медичний працівник індивідуальної практики за місцем здійснення своєї діяльності. Контроль якості медичної допомоги спрямований на забезпечення прав пацієнтів на одержання медичної допомоги необхідного обсягу і належної якості на основі оптимального використання кадрових і матеріально — технічних ресурсів охорони здоров’я.

Якість надання медичної допомоги при виникненні конфлікту між суб’єктами медичних правовідносин при розгляді медичних справ встановлюється шляхом проведення медичної експертизи необхідного виду. На жаль, в Україні на сьогодні дуже складно провести об’єктивну експертизу, оскільки експерти нерідко захищають «честь лікарського мундира». Дуже важливим видається удосконалення механізмів проведення альтернативної медичної експертизи.

Право на доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоров’я. Медичні служби повинні гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювань чи часу звернення за медичною допомогою. Це одне з прав, визначених у каталозі можливостей, визначених у Європейській Хартії прав людини (2002). Визначення доступності медичної допомоги міститься у Положенні про доступність медичної допомоги (1988) [3]. У ньому передбачено, що це багатогранне поняття, яке включає баланс багатьох факторів у рамках жорстких практичних обмежень, які обумовлені ресурсами і можливостями держави. Ці фактори включають кадри, фінансування, транспортні засоби, свободу вибору, громадську грамотність населення, якість і розподіл технічних ресурсів. Баланс цих елементів вирішує характер і ступінь загальної медичної допомоги населенню.

Відповідно до Положення, найбільша доступність забезпечується за таких умов:

• кожному індивіду доступна необхідна йому медична допомога;

• забезпечена максимальна свобода вибору виконавців, системи надання допомоги і системи оплати, яка задовольняє різні потреби населення;

• інформованість, навчання й освіченість населення з усіх елементів, які стосуються доступу до допомоги;

• адекватна участь всіх сторін в розробці й управлінні системами.

У нашій державі право на доступність у каталозі прав людини у галузі охорони здоров’я закріплено у ч. 3 ст. 49 Конституції України, у якій зазначено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Аналіз даного права дає підстави визначити ті права, які становлять структурні елементи права на доступність. Це право включає у себе такі можливості, що гарантуються чинним законодавством України, як: 1) безоплатність медичної допомоги; 2) вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; 3) заборона привілеїв та обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (зокрема, це стосується в аспекті надання допомоги населенню, яке проживає у сільській місцевості, населенню похилого віку тощо); 4) заборона дискримінації, пов’язаної із станом здоров’я.

Право на безоплатну медичну допомогу закріплено в ч. 3 ст. 49 Конституції України, яка містить положення, у якому зазначено, що в державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно. Це одна із найбільш дискусійних норм Основного Закону України, яка, на жаль, на практиці дуже часто порушується.

Конституційний Суд України у Рішенні (справа про безоплатну медичну допомогу) протлумачив зазначене положення так, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Окрім цього, безоплатність медичної допомоги означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах у будь-яких варіантах розрахунків: як готівкою, так і безготівково, чи у вигляді добровільних внесків до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов’язкових страхових платежів (внесків) тощо.

Проте вищезазначений принцип надання медичної допомоги не забороняє можливості надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги (за термінологією Всесвітньої організації охорони здоров’я — «медичних послуг другорядного значення», «парамедичних послуг»), у зазначених закладах за плату. Це було предметом аналізу Конституційного Суду України і в Рішенні від 25 листопада 1998 р. (справа про платні медичні послуги). Перелік таких платних послуг не може порушувати межі безоплатної медичної допомоги і відповідно до норми п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України має встановлюватись законом.

Безоплатність медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я не виключає можливості фінансування цієї галузі за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, у тому числі й шляхом створення лікарняних кас (спілок, фондів), діяльність яких має бути врегульована законом. Джерелами таких додаткових надходжень на фінансування галузі охорони здоров’я у цілому можуть бути:

— встановлені законом офіційні прямі платежі населення за медичні послуги

другорядного значення;

— відомчі асигнування на утримання медичних закладів;

— надходження від проведення благодійних акцій і заходів;

— кошти міжнародних програм гуманітарної допомоги;

— пожертвування громадських, релігійних, благодійних організацій та меценатів;

— страхові внески роботодавців у системі обов’язкового державного медичного страхування;

— фінансування компаній — організаторів добровільного медичного страхування, і ресурси нагромаджувальних програм територіальних громад, і державні медичні позики тощо.

Таким чином, право людини на медичну допомогу — це закріплена у законодавстві та гарантована державою можливість кожної людини отримувати у закладі охорони здоров’я чи лікаря приватної практики, які здійснюють професійну діяльність відповідно до чинного законодавства, комплекс заходів, які спрямовані на профілактику, діагностику, лікування і реабілітацію, з метою збереження, зміцнення, розвитку та, у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану людського організму.

Трете питання семінарського заняття «Напрями реформування системи охорони здоров’я України» майже актуальне. Незважаючи на проголошені Конституцією України принципи, система охорони здоров'я не забезпечує рівного безкоштовного доступу населення до якісних медичних послуг. Це виявляється в наступному:

• Очікувана тривалість життя населення України складає 68,2 року, що в середньому на 10 років нижче, ніж у країнах ЄС. Коефіцієнт дитячої смертності в 2,5 разу вищий, ніж у «старих» країнах ЄС. Рівень передчасної смертності втричі перевищує аналогічний у країнах ЄС рівень смертності від туберкульозу – в 20 разів вищий;

• Бідні верстви населення страждають через відсутність можливості одержання необхідної медичної допомоги. Відомча медицина (з обмеженим доступом) ускладнює досягнення мети рівного доступу.

• Існують диспропорції з доступу до медичних послуг на рівні міських і сільських територій. Високим є тягар особистих витрат населення на послуги охорони здоров'я. Згідно з даними офіційної статистики витрат населення перевищують третину від загального обсягу фінансування галузі (40 % у 2008 р.) і здійснюються безпосередньо під час одержання медичних послуг.

Причинами виникнення зазначених проблем є:

• відсутність зв'язку між якістю отриманих медичних послуг й видатками на її фінансування, а також відсутність мотивації медичних кадрів до якісної праці;

• низький рівень профілактики й частки первинної медико-санітарної допомоги у структурі медичних послуг;

• неефективне використання бюджетних коштів на охорону здоров'я. На 100 тис. населення в Україні припадає 5,6 лікарень, тоді як у ЄС-10 цей показник – 2,6; кількість ліжкомісць в Україні – 868 на 100 тис. населення, а в ЄС-10 – 644; кількість лікарів на 100 тис. населення в Україні – 302, у ЄС-10 – 261. 86 % бюджетних коштів, що виділяється на охорону здоров'я, йде на утримання медичних закладів та оплату лікарів;

• дублювання медичних послуг на різних рівнях надання медичної допомоги, відсутність механізму управління потоками пацієнтів на різних рівнях надання медичних послуг;

• низька самостійність медичних закладів при використанні фінансових ресурсів.

Мета та завдання

Головною метою реформи медичної сфери є поліпшення здоров'я населення, забезпечення рівного й справедливого доступу всіх членів суспільства до медичних послуг належної якості.

Для досягнення цього поставлено такі завдання:

• підвищити якість медичних послуг;

• підвищити доступність медичних послуг;

• поліпшити ефективність державного фінансування;

• створити стимули для здорового способу життя населення й здорових умов праці.

Здійснення реформ у бюджетній моделі фінансування охорони здоров'я України дозволить підготувати умови для переходу до страхової моделі (соціального медичного страхування).

Реалізація Програми економічних реформ у сфері охорони здоров'я буде спрямована на:

1. Впровадження системи дієвої профілактики захворюваності населення.

2. Визначення обсягу державних гарантій надання медичної допомоги в державних та комунальних закладах охорони здоров'я.

3. Законодавче забезпечення права надання платних послуг у сфері охорони здоров‘я відповідно до встановленого переліку.

4. Підвищення ефективності системи фінансування та використання бюджетних коштів.

5. Впровадження договірних відносин між надавачами медичних послуг та розпорядниками ресурсів у галузі.

6. Оптимізація мережі закладів охорони здоров'я.

7. Поетапне збільшення фінансування охорони здоров'я до 10 відсотків від ВВП.

8. Підвищення рівня господарсько-фінансової самостійності закладів охорони здоров'я.

9. Забезпечення населення доступними та якісними лікарськими засобами та державного контролю за цінами на них.

10. Формування єдиного медичного простору.

У кадровій політиці передбачається:

• запровадити прогнозування на довгострокову перспективу за категоріями медичного персоналу відповідно до потреб охорони здоров'я з урахуванням стратегії та темпів системних перетворень у галузі, зовнішніх та внутрішніх міграційних процесів та природного вибуття кадрів;

• забезпечити підготовку і перепідготовку випереджаючими темпами лікарів загальної практики/сімейної медицини, сімейних медичних сестер, середнього медичного персоналу з вищою освітою;

• підвищити роль середнього медичного персоналу системи охорони здоров'я, передавши йому ряд функцій, що не виходять за межі його компетенції, зокрема медичне обслуговування у лікарнях сестринського догляду, хоспісах, надання швидкої допомоги фельдшерськими бригадами, виділення самостійних розділів роботи для працівників ФАПів;

• посилити заходи соціального захисту працівників системи охорони здоров'я, передусім на рівні первинної ланки (забезпечення житлом, надання пільгових кредитів тощо).

У системі оплати праці медичного персоналу:

• ü підвищення рівня винагородження лікарів та іншого медичного персоналу для підняття престижу медичної професії, зменшення відпливу кадрів з галузі;

• ü створення стимулів підвищення ефективності використання ресурсів системи охорони здоров'я.

Для цього планується внести зміни до Умов оплати праці медичних працівників шляхом виділення двох складових в оплаті праці: постійної, яка буде визначатися традиційно на основі єдиної тарифної сітки розрядів, та змінної, що базуватиметься на чітких і прозорих критеріях обсягу та якості виконаної роботи.

Етапи реформи

До кінця 2010 р.

• об'єднання коштів для надання первинної медико-санітарної допомоги на рівні району/міста, вторинної (спеціалізованої) і швидкої медичної допомоги на обласному рівні, для надання третинної допомоги - на обласному й державному рівнях

• перерозподіл фінансування на користь первинної медичної допомоги та профілактичної медицини

• перехід від бюджетного фінансування комунальних і державних закладів на кошторисній основі до контрактної форми

• перегляд умов ліцензування медичної практики, акредитації медичних закладів і атестації медичного персоналу. Створення незалежних центрів (агенцій) з оцінювання відповідності медичних установ ліцензійним і акредитаційним вимогам

До кінця 2012 р.:

• проведення з 2011 року апробації змін на 2-х пілотних регіонах

• створення умов для формування раціональної територіальної мережі медичних закладів, створення госпітальних округів

• модернізація системи оплати праці медичного персоналу, виходячи з обсягу та якості виконаної роботи

• розроблення та прийняття комплексної програми «Здорова нація»

До кінця 2014 р.:

• переведення усіх медичних закладів на систему контрактних відносин між замовником і постачальником медичних послуг

• впровадження єдиної методики розрахунків вартості медичних послуг, які оплачуються державою

• підготовка до впровадження обов'язкового соціального медичного страхування

У результаті впровадження реформ очікується:

• зниження загального коефіцієнта дитячої смертності до 6,5 %;

• зниження коефіцієнта материнської смертності до 13 %;

• зниження передчасної смертності на 25 %;

• зниження смертності від туберкульозу на 30 %;

• підвищення в загальній чисельності лікарів частки лікарів загальної практики з

• 4 % до 8-10 %;

• скорочення частки домогосподарств, у яких протягом року хто-небудь з членів при потребі не зміг одержати медичну допомогу, придбати ліки й медичне приладдя (з 20 % в 2009 р. до 3 %);

• скорочення частки тіньових платежів у системі медичного обслуговування з 10-15 % до 5-7 %..

Готуються основи законодавчої бази реформування. Для прискорення проведення системних реформ необхідно прийняття базових законів України:

• «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров'я» (нова редакція «Основ законодавства України про охорону здоров‘я»).

• "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування”. Міністерству встановлено термін подання до Кабінету Міністрів ─ 1червня 2010 року.

• "Про заклади охорони здоров‘я».

• "Про внесення змін до Бюджетного кодексу» щодо об'єднання фінансових ресурсів для надання первинної медичної допомоги на районному/міському рівнях, вторинної допомоги – на обласному рівні.

• «Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» в частині заборони реклами лікарських засобів;

• «Про внесення змін до Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення» з метою підвищення відповідальності суб‘єктів господарювання за порушення законодавства щодо якості лікарських засобів, реалізацію незареєстрованих лікарських засобів, та тих, що заборонені приписами Держлікінспекції МОЗ;

Крім цього, Урядом планується прийняття низки нормативно-правових актів, що випливають з цих законів.