18. Розвиток філософської думки доби вітчизняного Ренесансу (хvі-хvii ст.).

Вплив як західноєвропейського, так і візантійського гуманізму досить відчутний в українській культурі. Але ці запозичені форми використовувалися не механічно, а наповнювалися вітчизняним змістом, надбання інших культур не лише засвоювалися, але й переосмислювалися, трансформувалися. Зрештою, наша культура підійшла до творення власних форм гуманізму, який існував в Україні у двох різновидах: по-перше, як аналог західноєвропейського Відродження, що сприймалося й переосмислювалося відповідно до потреб вітчизняної духовної культури; по-друге, у власних, національних формах, як породження розвитку попередніх культурно-філософських традицій. На розвиток і функціонування цих національних форм великий вплив мали потреби релігійного, культурного й політичного самоутвердження українського народу. Тому гуманізм, що існував на вітчизняному ґрунті, торкався не стільки проблем природи, світобудови, скільки проблем людини, її смисложиттєвих орієнтацій, нової моралі, а також питань нормування, розвитку і вживання рідної мови, громадянських свобод, релігійної толерантності, національної державності.

Українські гуманісти не створили філософських праць, які можна було б назвати вітчизняною філософією доби Відродження. Причиною цього було те, що професійна філософія з’явилася в Україні щойно в Києво-Могилянській академії. Тому ми говоримо про неповний характер українського Відродження. Вітчизняний гуманізм розвивався в літературних, історичних творах, виявляв себе у філологічних студіях та працях, у риторичному мистецтві, у політичних теоріях, у витлумаченні проблем моралі й теології. Своє яскраве втілення він знайшов у живописі, музиці, архітектурі тощо. Ці ренесансно-гуманістичні ідеї, що складають теоретичне підґрунтя усієї цієї різноманітної творчості, і дозволяють нам говорити про наявність ренесансно-гуманістичного етапу, значення якого для подальшого розвитку української думки важко переоцінити.

19.Філософія в Києво-Могилянській Академії

Заснування Києво-Могилянської академії пов’язане з іменем Київського митрополита Петра Могили, який у 1632 р. об’єднанням двох братських шкіл (Подільської та Печерської) створив колегіум. Статус Академії їй було надано дещо пізніше та підтверджено у 1701 р. У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. цей навчальний заклад стає найпотужнішим науково-освітнім центром не лише в Україні, але й в усій Східній Європі, де навчались поряд з українцями вихідці із Молдови, Білорусії, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії. У цей час тут викладали найкращі вітчизняні учені – Ф. Прокопович, С. Яворський, Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, І. Кониський, М. Довга¬левський, С. Калиновський, Й. Кононович-Горбацький. Цим науковцям на¬лежать численні літературні, релігійні, історичні праці, а також змістовні лекційні курси з натурфілософії, етики, поетики, риторики. Завдяки цій спадщині києво-могилянців українська філософія піднеслась до рівня професійного. В Академії, яка хоча й була церковним закладом, богослов’я і філософія вивчались як окремі курси. Викладачі вводили у свої авторські лекції з філософії найновіші відомості із різних галузей наукових знань. Філософські академічні курси хоча й відповідали типовим для Західної Європи курсам пізньої схоластичної філософії, але у їх змісті надто помітними є ознаки нової просвітницької традиції. Структура цих курсів включала три розділи: логіку, фізику та метафізику.

В історико-філософському поступі України науково-теоретична спад¬щина києво-могилянців має етапне значення і засвідчує кардинальні зрушення в способі осягнення та пояснення універсальних зв’язків між світом людини та вічним космосом. Основний сенс цих трансформацій полягає у поступовій руйнації традиційного релігійно-схоластичного способу мислення і народженні нового типу світогляду, що спирається на наукові механіко-метафізичні концепції Нового часу. Характером перехідної доби, якою є друга половина ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст., називається у дослідницькій літературі як бароко, зумовлені такі найістотніші ознаки тогочасного світогляду, як конт¬растність і дуалізм. У філософії бароко поєднуються і гуманізм Ренесансу, і теоцентризм середньовіччя, і раціоналізм Нового часу.