- •Методика навчання української мови
- •Мовознавство
- •Isbn 978-966-8995-73-6
- •Процес навчання рідної (української) мови,
- •6. Зв'язок методики з навчальними дисциплінами. Зв’язок методики навчання мови з іншими науками
- •12. Мета та завдання вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах
- •Мета навчання української мови
- •Пізнавальна
- •Практична
- •Мовленнєва
- •Соціокультурна
- •Діяльнісна (стратегічна )
- •Формують комунікативну компетенцію
- •15. Значення української мови як навчального предмета. Пріоритети мовної освіти в
- •16. Структура мовної освіти
- •18.. Зміст мовної освіти
- •32. Вправи та їх класифікація
- •Вправи за метою, ступенем самостійності і творчості учнів
- •34. Основні прийоми методу проблемного викладу: постановка проблемних питань, показ розв’язання проблеми, спонукання до аналізу мовних явищ і обґрунтування висновків.
- •35. Основні прийоми стимулюючо-пошукового методу: евристична бесіда, постановка алгоритмічних програмованих завдань.
- •36. Проблема типології уроків української мови. Типи уроків з української мови, структура і методика їх проведення.
- •37. Зміст уроку української мови. Вимоги до змісту сучасного уроку (лінгводидактичні, науковий рівень, оптимальність змісту, єдність навчання і виховання, зв’язок змісту уроку з життям).
- •38. Технології сучасного уроку української мови.
- •39. Нестандартні уроки з української мови.
- •40. Основні аспекти розвитку мовлення учнів.
- •41. Основні напрями роботи над розвитком мовлення.
- •42. Види робіт із розвитку зв’язного мовлення.
- •43. Послідовність роботи над переказом.
- •44. Система роботи над твором.
- •45. Етапи роботи над диктантом.
- •46. Словникова робота.
- •47. Види переказів.
- •49. Письмові роботи контрольного характеру.
- •50. Ознайомлення з мовними нормами.
- •51. Усні й письмові твори.
- •52. Оцінювання результатів мовленнєвої діяльності.
- •Монологічне мовлення говоріння (усні переказ і твір);Письмо (письмові переказ і твір)
- •III. Читання
- •55. Українська орфографія. Орфографічні помилки.
- •58. Виражальні засоби лексики. Лексичні помилки.
- •60. Міжпредметні зв’язки у вивченні мови.
- •61. Значення і завдання вивчння фонетики в шкільному курсі.
- •62. Методи і прийоми навчання фонетики. Система вправ з фонетики.
- •63. Орфоепічні уміння і навички учнів
- •69. Місце морфології в шкільному курсі мови.
- •74. Основні методи і прийоми навчальної роботи під час вивчення синтаксису.
- •75. Завдання шкільного курсу орфографії. Поняття про орфограму.
- •77. Орфографічні правила та орфографічні вправи
- •78. Значення пунктуації та теоретичні основи.
- •79. Види вправ з пунктуації. Робота з пунктуаційними помилками.
- •80. Лінгвістичні основи методики стилістики.
- •81. Функціонально-стилістичне спрямування у вивченні мовних явищ.
- •82. Стилістичні вправи
- •83. Основні форми занять з мови у старших класах.
- •84. Аналіз тексту на уроках розвитку зв'язного мовлення.
- •85. Роль і місце позакласної роботи з рідної мови.
- •86. Система позакласної роботи з української мови.
- •87. Види диктантів
75. Завдання шкільного курсу орфографії. Поняття про орфограму.
Орфографія (від гр. orthоs – правильний і grapho – пишу) – це система загальноприйнятих правил про способи передачі звукової мови на письмі.
Значення орфографії в шкільному курсі української мови витікає із соціального значення орфографічної норми, яка, як і інші норми, е невід'ємною рисою літературної мови. Дотримання норм, визначених орфографією, полегшує письмове спілкування, е свідченням належної мовної культури.
Для досягнення основної мети - формування належної орфографічної грамотності - необхідно під час вивчення шкільного курсу мови реалізувати такі завдання:
ознайомити учнів з основними орфографічними завданнями;
сформувати на основі цих понять орфографічні вміння;
навчити писати слова з орфограмами, що не перевіряються;
сформувати в учнів потребу й уміння користуватися орфографічним словником;
забезпечити необхідні умови для навчання орфографії.
Удосконалювати процес навчання мови можна тільки за умови засвоєння учнями загальних понять курсу, а саме основних наукових правописних термінів. Учень перестане бути безпомічним, тоді, коли під час розпізнавання орфограми вдаватиметься до правил; коли усвідомлюватиме, що порушення цих правил призведе до орфографічної помилки, а вміння знаходити, пояснювати, виправляти останні сприятиме виробленню орфографічних навичок.
Серед теоретичних положень, які мають особливо важливе значення для впровадження раціональної методики навчання орфографії, є вчення про орфограму, відомості про принципи української орфографії, взаємозв'язок орфографії з іншими розділами науки про мову.
Характерною особливістю орфограми (написання, що є наслідком вибору із ряду можливих єдино правильного графічного засобу) є наявність можливих варіантів, з яких вибирається один, правильний.
У методиці пропонуються два основі шляхи вироблення вмінь знаходити орфограму: 1) шукати сумнівні щодо написання місця на інтуїтивній основі, за допомогою цільових настанов; 2) на теоретичній основі внаслідок ознайомлення учнів з умовами, які вказують на орфограму.
У шкільній практиці необхідно поєднувати обидва шляхи: за допомогою цільових настанов розвивати чуття мови, орфографічну пильність і навчати учнів використовувати теоретичні відомості, які вказують на наявність орфограми.
Для вироблення вмінь знаходити орфограму першим шляхом доцільно запровадити систему умовних позначок у кожній письмовій роботі, які є знаками-сигналами для вчителя. Систему умовних позначок можна добирати довільно. Це можуть бути різні підкреслення з позначкою на берегах зошита. Наприклад: 1) підкреслення однією рискою (сумніваюсь у написанні); 2) підкреслення двома рисками (не знаю, як писати); 3) підкреслення хвилястою лінією (написав правильно, але не знаю правила). Умовними позначками учні інформують учителя про свої труднощі, і це є матеріалом для подальшої індивідуальної роботи, а також для проведення уроків повторення з теми, яку учні засвоїли слабко.
Застосування позначок потребує великої уваги, копіткої роботи, вміння аналізувати написане, з'ясовувати прогалини в знаннях.
Для системи українського правопису характерні орфограми, надзвичайно різноманітні за своєю природою, походженням, умовами обґрунтування, особливостями використання української графіки. У методиці розроблено типології орфограм на різних основах. За графічним вираженням в українській мові виділено шість типів орфограм:
1) орфограми - букви (земля, Земля);
2) орфограми - апостроф (п'ять, свято);
3) орфограма - рисочка, або знак переносу (лю-блю, во-да);
4) орфограма - дефіс (сон-трава, ходи-но);
5) орфограми - пропуски (день у день, ні з ким.);
6) орфограми - контакти (білосніжний, проте).
Шкільна програма виділяє на цій основі два типи орфограм: 1) буквені (знання); 2) не буквені (будь-який). Буквені і не буквені орфограми поділяються на безваріантні і варіантні.
Безваріантними є написання, які допускають вживання одного або із двох і більше можливих лише одного графічного запису (Лук'ян, пів'яблука, пів-Києва). Варіантними є написання, які допускають вибір із кількох не одного, а, залежно від умов, різних графічних записів (зцілення, хочуть, бачать).
Орфографія в шкільному курсі української мови пов'язує в практичних діях знання з усіх розділів мовознавства: фонетики, будови слова і словотвору, лексики, морфології і синтаксису.
Ознайомлення з принципами української орфографії програмою не передбачено, проте вони лежать в основі методики навчання правопису: властивості орфографії визначають вибір методів і прийомів навчання. Механізм формування в учнів орфографічних умінь і навичок довготривалий. Це пов'язано з особливостями пам'яті, для якої характерні не лише властивості запам'ятовування і відтворення, а й забування. Тому методика оволодіння орфографією передбачає періодичну корекцію учнівської вправності на основі системи послідовно виконуваних дій. Сюди входить: 1) аналіз лексеми з неправильно вжитою орфограмою; 2) зіставлення її з нормативним написанням літературної мови; 3) виконання орфографічного розбору, аналітичних вправ для запобігання правописних відхилень тощо; 4) конструювання слів за поданими моделями ті без них, утворення граматичних форм; 5) творчі вправи на складання зв'язних тексті в, вправи - редагування, переклади; 6) диктанти.
Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.
Фонетичний принцип.
Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.
За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний (йор. черниця), чеський (пор. чех), серце (пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фонетичним принципом пишуться префікси на -з (-с) (разыграть, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение, чрезвычайный, але расписать, бессилие, восхищаться); голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок). Дехто до фонетичного принципу написань відносить написання слів типу дар, том, день тощо, але тут фонетичний принцип не діє, бо немає вибору: вони пишуться за вимовою і не можуть бути написаними по-іншому.
Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але вада, голавы, але голова, стол, але сталы, лес, але лясы, вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько", оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок).
Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.
Морфологічний принцип.
Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції.
За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляються [лат], [рот], [друк], [дул], [раш]), префікс с- (сбить, сделать, сговор; вимовляються [зб' ит' ], [зд'з*лгт'], [згбвгр]), ненаголошені голосні (вода, земля, делом; вимовляються [влда], [з'эимл'а], [д'элъм]), буквосполучення стн, стл, здн, рдц у коренях слів типу счастливый, поздно, сердце тощо.
На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.
Історико-традиційний принцип.
Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.
До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.
Значно більше традиційних написань у російській мові. До них належать написання и після твердих шиплячих (жизнь, ширь, цирк), м'якого знака після твердих шиплячих у іменниках Ш відміни й у формах другої особи однини теперішнього часу та формах другої особи однини і множини наказового способу дієслів (рожь, мышь, пишешь, ешь, режьте), закінчень -ого, -его в родовому відмінку однини прикметників, порядкових числівників та деяких займенників чоловічого і середнього роду (доброго, пятого, его, моего).
Дуже багато традиційних написань у французькій мові, а для англійської орфографії історико-традиційний принцип є основним. Так, скажімо, тепер такі слова, як knight "лицар" і night "ніч" вимовляються однаково [naît], однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і писалися в XIV ст. Однак рекорд за історико-традиційними написаннями утримує ірландська мова, де розбіжності між вимовою і написанням надзвичайно великі. Наприклад, слово sambradh "літо" читається як [saura].
Ідеографічний, або символічний, принцип
(Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань.
Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання), апарата (пристрій) і апарату (установа; сукупність органів), органа (частина організму) й органу (установа), центра (в математиці) і центру (в інших значеннях), оригінала (дивак) і оригіналу (першоджерело). Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто Орел), а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У російській мові диференційним принципом визначаються написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказова форма дієслова) і плач (іменник).