§ 3. Держава романовичiв у другiй половинi XIII – першiй половинi XIV ст. Її участь у полiтичному процесi центральної європи

Золотоординський гнiт тяжко позначився на соцiально-економiчному та полiтичному розвитку всiх регiонiв Русi. Аби забезпечити своє полiтичне панування на захоплених руських землях i безпере­шкодно їх грабувати й визискувати, золотоординськi хани прагнули не допустити їхньої консолiдацiї. Пiсля спустошення татарами Пiвденної Русi втратили свою полiтичну цiлiснiсть Київщина, Переяславщина. Цi землi стали татарськими про­вiн­цiями, якими безпосередньо управляли ханськi баскаки.

Даниловi Галицькому у внутрiшнiй i зовнiшньополiтичнiй дiяльностi весь час доводилося враховувати фактор татарського нашестя, вплив якого вiн з ве­ли­ким мистецтвом i полiтичним тактом зумiв послабити i, таким чином, вiдстояти Галицько-Волинську державу, продовжити здiйснення своїх загальноукраїнських планiв i починань. Його центральноєвропейська полiтика за таких обставин мала активний характер i в умовах татарської небезпеки iстотно впливала на мiжнароднi стосунки в цьому регiонi.

Над Захiдною Європою нависла страшна загроза нових потрясiнь, загроза християнськiй культурi, державностi європейських народiв. Звiстки про нищiвнi удари татарських вiйськ по центрах давньоруського життя швидко досягали вiддалених вiд Русi кiнцiв європейського свiту, викликаючи жах i спiвчуття.

У 1245 р. папа Iнокентiй IV скликав у Лiонi Вселенський собор з метою остаточного розв’язання суперечки мiж духовною та iмператорською владою. Незважаючи на спроби папи залучити полiтичних союзникiв та проголошення хрестового походу проти проклятого ним iмператора Фрiдрiха II, позицiї остан­нього залишились мiцними до самої його смертi. Собор обговорив також питання про татаро-монгольську навалу. З докладною iнформацiєю перед його учасниками, як вже зазначалося, виступив архiєпископ Петро з Русi, якого дослiдник С. То­машiвський вважає третiм пiсля Iларiона i Клима Смолятича митрополитом київським мiсцевого походження. Перед усiм тодiшнiм католицьким свiтом постав «муж чесний, iнтелiгентний i вiродостойний», який подав Європi першi i правдивi вiдомостi про страшних нападникiв. Дослiдник висловлює припущення, що Петро, витримавши щось на зразок теологiчного iспиту, брав участь у спiльному з папою святочному богослужiннi i ставив питання про церковну єднiсть з Римом. Iнспiратором цього кроку був київський князь Михайло Всеволодович (1237-1239, 1241-1244) – з чернiгiвського дому. Його мати була католич­кою, дочкою польського князя Казимира Справедливого. Сам вiн одружився з сестрою Данила i Василька Романовичiв – дочкою католицької княжни, вихованої в Угорщинi й Польщi; син його Ростислав ще дитиною був заручений iз католицькою королiв­ною. З огляду на небезпеку зi Сходу, i, водночас, пiднесення католицької церкви на початку XIII ст., iдея християнської єдностi та єдностi iнтересiв усього христи­янського свiту була близькою Русi. Втiлити цю iдею в життя було тим легше, що найвеличнiший собор середньовiччя – Латеранський – гарантував збереження схiдного обряду в разi злуки обох церков.

Церковно-полiтична ситуацiя, однак, не була сприятливою для цих задумiв. Михайловi Всеволодовичу не вдалось утриматися навiть в Чернiговi й вiн загинув мученицькою смертю в Золотiй Ордi. Ярослав суздальський, одержавши Київ з рук Батия як символ старшинства, прагнув утвердження на чолi Київської митрополiї своєї креату­ри. Проте i полiтичнi суперники Михайла Всеволодовича – Ярослав i Данило – не вiдкину­ли iдеї об’єднання. Таким чином, прагнення зблизитись iз Заходом було не лише притаман­ним для захiдних регiонiв України явищем, а цiлiсним iсторичним процесом творення українського народу як окре­мого нацiонального органiзму.

Вторгнення монголо-татарських орд пiдсилило iнтерес до Русi-України в країнах Європи. Визначний англiйський мислитель Роджер Бекон (1214-1292) у своєму «Великому творi», написаному на вимогу папи Климента IV (1265-1268), узагальнив численнi географiчнi й iсторичнi джерела, доступнi середньовiч­ному суспiльству, i дав їх синтетичний виклад. Вiн користувався звiтами папського нунцiя Iоана де Плано-Карпiнi та посла французького короля Людовика IХ Гiльома Рубрука про їхнi подорожi у Золоту Орду i детально виклав географiю Схiдної Європи, в тому числi Давньої Русi.

Детальний документальний виклад подiй європейської iсторiї на грiзному тлi монголо-татарської навали знаходимо на сторiнках «Великої хронiки» Матвiя Паризького (1200-1259). Її автор – один з найбiльших i найцiкавiших хронiстiв середньовiччя. По­дана ним картина незгод мiж захiдноєвропейськими країнами, що пiдсилювалася папсько-iмператорським конфлiктом, дає змогу глибше усвiдо­мити, чим була для європейської цивiлiзацiї боротьба Русi-України з монголо-татарськими завойовниками. Не випадково увагу середньовiчного хронiкаря при­вернув виступ на Лiонському соборi «архiєпископа з Русiї» Петра, який намалював учасникам собору драматичну картину татарського спустошення на Русi.

Опис трагiчних подiй, пов’язаних з вторгненням татаро-монголiв на Русь, наводиться у вмiщеному в хронiцi посланнi нiмецького iмператора Фрiдрiха II Го­генштауфена англiйському королю Генрiху III та iншим християнським правите­лям. «Вiд раптових набiгiв i пiд натиском цього варварського народу (монголiв) впало найбiльше з мiст цього королiвства – Клева (Київ), – писав iмператор, – i все це знамените королiвство, пiсля того як його жителi були знищенi, було пiд­дане руїнi». Аналогiчнi звiстки про руйнування й нищення, завданi татарами Русi та країнам Центральної Європи, зустрiчаємо у повiдомленнях безпосереднiх свiдкiв подiй – ченцiв-бенедиктинцiв з монастиря Святої Марiї на Русi, вiкарiя францис­канцiв з Польщi, домiнiканцiв i францисканцiв з рiзних регiонiв їх мiсiо­нерської дiяльностi. Усi вони пiдкреслюють глобальний характер катастрофи, в якiй Русь виступає поряд з Польщею, Угорщиною, Австрiєю, Чехiєю як органiчна складова частина європейського свiту. Так, бенедиктинець – абат монастиря Святої Марiї в Угорщинi – в одному ряду подiй називає загибель 25 руських князiв, Генрiха II Сiлезького у битвi при Лiгницi, Коломана Угорського, втечу Бели IV тощо.

Подiї в Галичинi посiдали важливе мiсце в полiтичному розвитку Пiвденно-Захiдної Русi. Тут знову спалахнула боротьба Данила Романовича з Ростиславом Михайловичем – з чернiгiвської династiї, зятем угорського короля, претендентом на галицький стiл. У 1245 р. Данило в битвi пiд Ярославом вщент розгромив Ростислава i вiйська його союзникiв – угорцiв та полякiв. Цим було завершено виснажливу, майже сорокарiчну боротьбу за спадщину Романа Галицького. На сто рокiв було припинено спроби угорських i польських феодалiв вiдторгнути захiдноукраїнськi землi.

Галицько-Волинська Русь нiколи не була подiлена татарами на адмiнiстра-тивно-фiскальнi округи – «тьми», як в iнших частинах України та росiйських князiвствах. В нiй також нiколи не було баскакiв – представникiв Золотої Орди, що свiдчить про зовсiм iн­ший полiтично-правовий стан Галицько-Волинської дер­­жави порiвняно з iншими землями-князiвствами колишньої Київської держави.

Незважаючи на те, що багато хто з Рюриковичiв вiд 1242 р. їздили або до столи­цi держави Чингiзидiв Каракорума, або до резиденцiї Батия за ярликами на княжiн­ня, Данило вперто iгнорував цей ритуал аж до 1245 р. I лише пiсля татарського наказу «дай Галич» вiн вирушив в Орду, де протя­гом майже мiсячного пе­ре­бування розроблялися деталi встановлення залежностi держа­ви Романовичiв вiд Золотої Орди. Галицька залежнiсть була не такою жорсткою, як кня­зiвств пiвнiчно-схiдного регiону. На це впли­нула низка факторiв. Зокрема, Батий мав зва­жати на досить вороже до нього ставлення великого хана Гуюка та його прихильникiв у Каракорумi, що змушувало його проводи­ти «м’яку» i обережну полiтику щодо Данила.

Якихось чiтко визначених форм пiдпорядкування Золотiй Ордi українська держава в цей перiод не мала. Данило перiодично був змушений надавати татарам допомiжнi вiйськовi пiдроздiли у їхнiх походах на Поль­щу, Литву, Угорщину, сплачувати рiчну данину, вiддавати певнi ознаки шани хановi, який був суддею у мiжкнязiвських суперечках. Натомiсть Галицько-Волинсь­ке князiвство фактично зберiгало незалежнiсть у внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi. Разом з тим Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежнiсть не набрала неба­жаних для неї масштабiв.

Пiсля свого вiдвiдання Орди Данило не вiдмовився вiд намiрiв будь-що позбутися тяжкої татаро-монгольської опiки i прагнув спертися в цiй справi на європейськi країни. У намаганнях Галицько-Волинської держави створити анти­ординську коалiцiю важливе значення мали її контакти з Нiмецьким орденом. Починаючи вiд короля Данила, всi Романовичi були зв’язанi з хрестоносцями Нiмецького ордену мирними договорами як у полiтичнiй, так i торговельно-економiчнiй сферах; цi договори мали чиннiсть протягом цiлого столiття.

Нiмецький орден постав у Палестинi. Формальною датою його заснування є 1198 р., коли пiд час третього хрестового походу папа Климентiй III затвердив Статут ордену. Пiсля остаточного опанування Палестини турками-сельджуками нiмецькi хрестоносцi мусили шукати нового осiдку. Бiльшiсть з них у 1211 р. переселилася до Семиграддя з тим, щоб допомагати угорському королю Андрiєвi в його боротьбi з половцями. Проте невдовзi вони втягуються у конфлiкт з угорським монархом, який прагне позбутись гонорових i непокiрних тимчасових спiльникiв. У пригодi цим намiрам Андрiя стала ситуацiя, в якiй опинився мазо­вецький князь Конрад, що шукав допомоги у боротьбi з прусськими племенами – постiйними нападниками на його землi. На пiдставi вiдповiдної угоди з Нiмецьким орденом, що зобов’язувався боронити Мазовiю вiд пруссiв, Конрад надав хресто­носцям хелмiнську землю над нижньою Вiслою. Оскiльки хрестоносцi зволiкали з прибуттям, мазовецький князь для оборони своїх земель заклав новий орден – з мекленбурзьких нiмцiв – i оселив його в околицi Добжина. Саме звiдси й пiшла його назва – Добжинськi Брати. У 1235 р. Конрад вирiшив об’єднати їх з Нiмець­­ким орденом, рицарi якого почали прибувати до Мазовiї. Однак на це погодилася лише частина Добжинських Братiв. Рештi з них у 1237 р. Конрад дав у посiлiсть мiсто Дорогичин та землi мiж Бугом та Нуром, захопленi ним у Романовичiв. Проте вже наступного року Данило, незважаючи на зайнятiсть боротьбою за галицьку спадщи­ну з чернiгiвським князем Ростиславом, зумiв вiдiбрати Дорогичин у нiмецьких рицарiв. Данило особисто керував вiйськом, що свiдчило про надзви­чайно важливе значення Дорогичина для української дер­жави. Адже це мiсто було ключовим пунктом у торговель­них зв’язках Галицько-Волинської Русi з Пiвнiчно-Захiдною Європою.

Тим часом Нiмецький орден закрiплював свою присутнiсть у Пруссiї, будуючи там мiста i винищуючи мiсцеве населення. Зростанню могутностi Нiмецького ордену сприяло його об’єднання з Орденом мечоносцiв (1237), що був заснований у 1202 р. єпископом Альбертом i, маючи своїм головним мiсцем осiдку Ригу, розширював володiння за рахунок земель балтських племен.

Татаро-монгольська небезпека, напади литовського племенi ятвягiв на прикордоннi землi Галицько-Волинської держави i, нарештi, необхiднiсть забезпечити стабiль­нi торговельнi зв’язки з Пiвнiчно-Захiдною Європою зму­шували Данила шукати полiтичних контактiв з орденом. Проте, прагнучи союзу з хрестоносцями, вiн водночас домагається вiд Риму заборонити їм оселятися без дозволу галицького князя у тих землях, якi вiн посiдав або збирався здобути. Бiльш послiдовному залученню ордену до протитатарської полiтики Романовичiв мав сприяти шлюб Данилової доньки Софiї iз впливовим графом Генрiхом Шварц­бургом, який мав тiснi зв’язки з орденом.

Спiлка з орденом мала також за мету розв’язати так звану ятвязьку проблему. В 1254 р. Данило уклав договiр з мазовецьким князем Земовитом та магiстром ордену Бургардом Горнхаузеном, згiдно з якою орден мав отримати двi третини здобутої у ятвягiв землi, а третину мали подiлити Данило i Земовит. Контакти з орденом тривали i пiд час правлiння Лева I. Лев зумiв також вiдстояти Дорогичин у боротьбi з литовським князем Тройденом i зберегти його як ключове мiсто у торгiвлi з хрестоносцями i Пiвнiчно-Захiдною Європою.

Змiцнення Галицько-Волинської держа­ви, її мiжнародних позицiй в умовах татаро-монгольської загрози стали головною метою внутрiшньої i зовнiшньої по­лiтики Данила Галицького. У 1243 р. вiн двiчi брав в облогу Люблiн, а наступного року здобув мiсто i пiдкорив собi Люблiнську землю. Важливу роль у змiцненнi своєї держави Данило вiдводив будiвництву й укрiпленню мiст, що мало сприяти пiдвищенню обороноздат­ностi краю. Причому, найбiльш iнтенсивно вiн колонiзував саме захiднi окраїни, що спри­яло змiцненню його контактiв з європейсь­кими країнами. В цей перiод було засновано Львiв – майбутню столицю Галиць­кої землi, ще ранiше – Холм (1237), де часто любив бувати Данило; активiзувалося економiчне життя у Володимирi-Волинському. Змiцню­ючи внутрiшнє становище своєї держави, Да­­нило розпочинає об’єднання пiд своєю вла­дою всiх українських земель.

Перешкодою об’єднавчiй полiтицi Данила були так званi «болоховськi князi». Вони стояли на чолi громад, що прагнули вийти з-пiд традицiйної полiтичної влади Рюриковичiв i пiдкорятися безпосередньо татарам. «Болоховцi» обiймали терито­рiю вiд галицького Пониззя i Пiвденної Волинi до верхiв’їв Бугу й Київщини. Спочатку во­ни визнавали над собою владу галицько-волинського князя, але пiсля утвердження татаро-монголiв в Пiвденнiй Русi їхня деструктивна роль ставала дедалi вiдчутнiшою. Ханський воєвода Куремса, який очолював орду на Правобережжi, прагнув використати рух «болоховцiв» для послаблення Галицько-Волинського князiвства. Проте кiлько­ма вда­лими походами проти «болоховцiв» – на «людей татарських» (1252, 1254) – Да­ни­ло Галицький успiшно протидiє татарським намiрам i «взя все городи седящие за татары».

Змiнилися стосунки галицько-волинського князя з Польщею, яка в цей перiод переживала тяжкi мiжусобицi. Данило активно втручається у польськi справи, пiдтримує князя мазовецького Земовита, разом з ним веде воєннi дiї проти Литви (1251-1252). Водночас вiн уклав угоду з Болеславом кракiвським i, очевидно, саме в цей час зрiкся окупованої ранiше Люблiнщини. Проте невдовзi вiн укладає союз з фундатором Литовської держави – князем Мiндовгом; цей союз робив реальним вiдновлення влади Данила Романовича над Лiвобережжям та Києвом i органiзацiю опору татаро-монголам. Мiндовг, як зазначає лiтописець, обiцяв йому допомогу з тим, «аби пошел к Возвяглю, оттуда и к Кыеву».

Данило скрiплює дружнi стосунки з Угорщи­ною договором та шлюбом свого сина Лева з Конс­танцiєю – дочкою угорського короля Бели IV. Слiд взяти до уваги, що до середини XIII ст. Бела IV був далеко не в дружнiх сто­­сун­ках iз Данилом. Вiн весь час активно пiдтримував його супротивникiв – Ми­хайла Всеволодовича чернiгiвського та його сина Ростислава. Ще за кiлька лiт до зазначе­ного союзу, у 1243 р., Бела ввiв у свою сiм’ю Данилового ворога – кня­зя Ростислава Михайловича. Ростислав шукав притулку i визнання в Угорщинi, розраховуючи на пiдтримку своїх претензiй на Галич. Сам Бела хотiв цим забезпе­чити собi певну допомогу перед татарською загрозою. Проте досить швидко з’ясу­валася безнадiй­нiсть зазiхань зятя Бели IV. Нашестя Батия, а згодом i порозумiння з ним Данила справили на Белу сильне враження. Вiн, як свiд­чить Галицько-Волинський лiтопис, «бояше бо ся его (Данила) яко был бh в татарhх». Для нього стала зро­зу­мiлою необхiднiсть зблизитись iз сильним галицько-волинським князем, досяг­ти його прихильностi до Угорщини з тим, щоб забезпечити i на заходi i на сходi тил країни, а також зробити Данила учасником нової полiтичної комбiнацiї.

Змiцнення Галицько-Волинської держави навiть у такий драматичний перiод iсторiї давало змогу Даниловi вiдiгравати важливу роль у полiтичному процесi Центральної Європи. Одним з епiзодiв здiйснення планiв галицько-волинського князя щодо посилення своїх позицiй на Заходi був шлюб його сина Романа з австрiйською герцогинею Гертрудою, представницею вiдомого в Європi старовин­ного франконського роду Бабенбергiв. Цей рiд набув значної полiтичної ваги, коли один з його репрезентантiв – Леопольд I – став маркграфом австрiйським (974). Галицькi Ростиславичi традицiйно пiдтримували всiлякi контакти з династiєю Бабенбергiв. Галицько-волинський лiтопис простежує зв’язки Ярослава Осмо­мисла з австрiйським маркграфом Генрiхом II Язомiрготом, який перетворив марк­графство на iмперське герцогство з бiльшими порiвняно з iншими феодальними володiннями правами (1156). Саме вiд цього часу починається самостiйне по­лi­тич­не iснування Австрiї. За останнього з Бабенбергiв – Фрiдрiха II Войов­ни­чо­го – Австрiйське герцогство стало одним з найбiльших нiмецьких князiвств. По його смер­тi у 1246 р. династiя Бабенбергiв припинила iснування й розпочалася тривала боротьба за її спадщину. Спочатку головними претендентами виступали маркграф Герман Баденський, пiдтримуваний папою Iнокентiєм IV, та нiмецький iмператор Фрiдрiх II. Однак пiсля їх смертi у 1250 р. за австрiйський стiл повели боротьбу угорсь­кий король Бела IV i чеський король Оттокар.

Восени 1251 р. Пшемисл Оттокар за пiдтримки частини австрiйських баронiв i духовенства входить з вiйськом в Австрiю i проголошує себе австрiйським герцогом. У лютому 1252 р. вiн скрiплює своє становище шлюбом iз сестрою покiйного герцога Фрiдрiха II Маргаритою Бабенбергською, котра вiдкрито й офiцiйно передає своєму чоловiковi свої спадковi права на володiння її роду.

«Золотий король» Оттокар став володарем великої держави, що простяглася вiд Судетiв до Адрiатичного моря, об’єднуючи Австрiю, Штирiю, Каринтiю, Крайну, Моравiю i Чехiю. Таке зростання могутностi чеського короля, який до того ж претендував на iмператорську корону, викликало занепокоєння Бели IV i спонукало його готуватися до боротьби за оволодiння Австрiєю.

Для здiйснення цiєї мети у Бели IV було два засоби: перший – це збройна боротьба силами коалiцiї Угорщини, Польщi й Галицько-Волинського князiвства, другий – боротьба формально-правова, шляхом протиставлення спадковим правам Маргарити i Оттокара прав iншої представницi роду Бабенбергiв – Гертруди, племiнницi Фрiдрiха. Бела використав обидва шляхи. Папа Iнокентiй IV ще у 1248 р. доручив Белi покровительство над Гертрудою; мiж ними налагоджуються дружнi стосунки i вона поступається угорському монарховi своєю спадковою часткою та можливiстю нею розпоряджатися. Саме спадковi права Гертруди початково визнавалися незаперечними римським престолом; принаймнi лише в липнi 1253 р. папа Iнокентiй IV визнав законнiсть шлюбу Оттокара з Маргаритою i став його титулувати герцогом австрiйським.

До участi в цих планах Бели був залучений Данило Галицький, який умовою пiдтримки угорського короля поставив передачу галицько-волинському князiвсь­кому дому частини австрiйської спадщини. Ослаблена Угорщина була змушена погодитись на умови могутнього володаря Галицько-Волинської держави. Згiдно з договором, другий син Данила – Роман – мав одружитися з герцогинею Гертрудою.

Навеснi 1252 р. Роман прибув до Австрiї, де в замку Гiмбург поблизу Вiдня вiдбувся його шлюб з Гертрудою. Перед династiєю Романовичiв вiдкривалася блискуча полiтична перспектива – отримати у спадкове володiння одну з най­впливовiших країн Центральної Європи. Проте угорський король не надав Рома­новi й Гертрудi необхiдної допомоги, обумовивши її поступкою йому їхнiх австрiй­ських володiнь навзамiн мiст в Угорщинi. Розпочалася облога чеськими вiйськами замку в Гімбургу, де перебували Гертруда i Роман. Позбавлений пiдтримки Бели IV i Данила, Роман волiв вийти з боротьби. Вiн не погодився на мирну пропозицiю Оттокара залишити йому частину австрiйських земель i зберiг вiрнiсть союзу з угорським королем. Згiдно з лiтописом, Роман зумiв вибратись з оточеного Гiмбурга i, ймовiрно, вирушив до батька за пiдмогою.

Тим часом, здiйснювалась iнша частина плану Бели у його боротьбi за спадщину Бабенбергiв – органiзацiя вiйськової коалiцiї у складi Польщi, Галичини й Угорщини. В цьому союзi Данило Галицький виявився найбiльш постiйним i активним учасником воєнних дiй проти Чехiї. Його перший похiд вiдбувся влiтку 1253 р. i став складовою частиною координованих дiй усiх союзникiв. Сам Бела спрямував свої загони на Австрiю i звiдти на Моравiю, де вони досягли Оломоуца. Польським i галицьким союзникам Бели IV належало завдати удару Чехiї з пiвнiчно-схiдного боку, на Опаву.

Галицько-волинський лiтопис подає досить повну картину походу 1253 р. У ньому брали участь сам князь Данило Романович, його син Лев Данилович – зять короля Бели, допомiжнi загони князя Василька Романовича; Тевтивiл i Еди­вiд – литовськi князi – племiнники Мiндовга, що не побажали визнати вер­хо­венст­ва останнього i знайшли притулок у Данила. З польського боку в похiд ви­ру­шили князь кракiвський Болеслав Соромливий – зять Бели IV, одруже­ний з його дочкою Кiнге, i князь Володислав Опольський. Лiтописець свiдчить, що поляки пасивно поводилися у веденнi вiйни. Зокрема, Володислав Опольський, чиї воло­дiн­ня безпосередньо межували з намiченими для воєнних дiй територiями, був невдалим й, очевидно, нещирим радником Данила. Саме з його поради галицько-волинськi вiйська були роздiленi на два нерiвнi за силою загони. Внаслiдок цього Данило опинився пiд Опавою з незначними пiдроздiлами; до того ж самi поляки уникали воєнних дiй. Невiдомо точно, якими мотивами визначалася поведiнка Володислава, проте у дальшiй боротьбi Бели IV з Чехiєю вiн стояв уже на боцi Оттокара.

Данило Романович об’єднався з Болеславом Соромливим у Краковi, згодом до них приєднався на рiчцi Одрi бiля мiстечка Козлiї i Володислав. Проте, пiд Опавою союзники не зумiли налагодити узгоджених дiй i мiсто не було здобуте. Потiм об’єктом наступу коалiцiйних сил став «град рекомый Насилье» (тобто Нассiдель), пiсля чого прийняли рiшення припинити дальше просування. Таким чином, воєннi дiї торкнулися порiвняно невеликого регiону вздовж сiлезько-моравського кордону, ледве зачепивши власне Моравiю. Залишається нез’ясованим, чому польськi i галицько-волинськi союзники не розгорнули бiльш широких дiй. Зрештою, i похiд самого Бели IV в Моравiю не вiдзначався рiшучiстю.

Лiтописець зазначає, що Данило виявляв гаряче бажання йти в похiд на Опа­ву – «ово короля (тобто Бели) ради, ово славы хотя». Згiдно з iншою лiто­писною сентенцiєю, «по сей славной побhдh на Чехах Данило Романович начат повсюду славен быти, яко и папа римскiй величаше его». Напевно, цей мотив пошукiв слави не варто вiдкидати цiлком. Зокрема М.Дашкевич вважає, що пiд впливом захiдноєвропейських традицiй i на Українi «склалось стремлiння до ри­­­царсь­кої слави». Причому, вiн має на увазi також i Чехiю, яку «середньовiчна романтика» мала «своїм форпостом з боку схiднослов’янського свiту i була слаб­­шою у Польщi й Угорщинi». Як зазначає вчений, «Данило Галицький, очевидно, переважно вiд захiдних рицарiв сприйняв вiдрiзнявший його рицарський дух, пiд впливом якого вiн починав iнодi походи просто, щоб показати себе i допомогти своїм друзям, без усякої для себе вигоди». Звичайно, рицарський дух Данила навряд чи варто заперечувати. Проте про повну безкориснiсть для нього походу 1253 р. говорити не доводиться. Похiд цей був важливим елементом спiвробiт­ницт­ва з Угорщиною, найбiльш необхiдного для Бели IV, але й зумовленого та­кож розрахунками Данила. Похiд на Опаву вiдбувався тодi, коли Роман Данило­вич з дружиною перебували в облозi у замку Гiмбургу; отже, Данила спонукала надiя, а можливо й чiткий розрахунок, побачити свого сина володарем однiєї з європейських країн на Дунаї.

За кiлька рокiв пiсля походу на Опаву Данило разом iз синами знову з’яв-ля­ються в лавах противникiв Оттокара II. Давньоруськi лiтописи – в тому числi галицько-волинськi – нiчого не згадують про участь Данила у вiйнi Бели IV проти чеського короля, зображаючи його надзвичайно заклопотаним литовськими i татарськими проблемами. Проте, сам Оттокар II в листi до папи Олександра вiд 8 жовтня 1260 р. повiдомляє про перемогу над Белою бiля Крессенбруна i серед переможених називає Данила – короля русiв.

Лiтопис зазначає, що в цей час Данило переживає скруту через новий татарський наступ. Татарський набiг (згiдно з лiтописом, вiн стався 1261 р., проте ця дата викликає сумнiв низки дослiдникiв) змушує князя залишити Галич i податися до Угорщини. Саме в цей перiод вiйни Чехiї з Угорщиною Данило мiг приєднатися до останньої з метою забезпечити собi допомогу Бели. Як свiдчить Длугош, з Да­­нилом у складi угорського вiйська були його сини Лев i Роман.

Поразка Бели IV пiд Крессенбруном 1260 р. стала поворотним моментом у стосунках мiж угорським i чеським монархами. Мiж ними налагоджуються мирнi i навiть дружнi взаємини, що увiнчалися шлюбом чеського короля з онукою Бели IV. Цьому шлюбовi передувала Вiденська угода ЗI березня 1261 р. мiж Оттокаром i Белою з його союзниками. Серед останнiх джерела називають i «rех Rиssiае», що свiдчить про участь в угодi Данила Романовича. Таким чином, було покладено кiнець тривалiй ворожнечi галицько-угорського альянсу i Чехiї через австрiйську спадщину. В iсторiї середньовiчної України подiї цього перiоду вiддзерка­люють широту полiтичних планiв i полiтичних зв’язкiв Данила Романовича. Його участь у зазначених подiях дала змогу європейському суспiльству тих часiв познайомитись з яскравою особистiстю українського князя, що набув певної слави як енергiйний i активний учасник полiтичних процесiв у Центральнiй Європi.

Серед iнших напрямкiв полiтичної дiяльностi Данила Галицького прiоритетне мiсце мали його зносини з Римом. Участь Петра Акеровича у Лiонському соборi 1245 р. була свiдченням традицiйної зацiкавленостi Риму в руських справах, яка ще бiльше посилилась пiсля татарського нашестя. Того ж року папа направив посольство на чолi з францисканцем Плано де Карпiнi до татар i на Україну з тим, щоб докладно вивчити ситуацiю на мiсцi i подати, зокрема, точну iнформацiю про настрої i вiдносини у православнiй церквi. Посли прибули разом з Васильком Романовичем, який зустрiв їх в Сiлезiї i супроводжував до Володимира-Волинського, де вiдбулася зустрiч з руськими єпископами. Почалися переговори про можливе прилучення української церкви до Риму. Повертаючись з Орди, Данило особисто зустрiвся з посольством десь на Надднiпрянщинi, а вдома на нього чекали листи вiд папи у справi об’єднання церков. Зав’язалося жваве листування мiж папою Iнокентiєм IV i Данилом, головним змiстом якого була орга­нiзацiя протитатарської допомоги i церковне об’єднання. У 1247 р. посольство Плано Карпiнi їде через Київ у Холм, де вiдбулася ще одна зустрiч з єпископами в присутностi Данила i його бояр. Пiсля наради галицькi посли вирушають до папи i повертаються з викладеними ним у листах умовами церковної злуки й обi­цян­ками допомоги. Папа звертався з листами водночас i до Олександра Невсь­кого, якого теж закликав до єднання. Очевидно, що папа прагнув лише формування оборонного фронту для захисту Захiдної Європи вiд татарських наскокiв, тодi як Данило розраховував на органiзацiю хрестових походiв проти татар. Саме з цього вiн виходив у своїх переговорах з Римом. У 1247 р. Iнокентiй IV прислав Да­ниловi королiвську корону, проте князь не прийняв її, оскiльки без серйозних гарантiй захiдної допомоги цей крок мiг спровокувати агресiю татар. Тому, як свiдчить Галицько-волинський лiтопис, вiн вiдповiв папi: «Не можу прийняти твоєї корони без твоєї помочi». Правда, папа у тому ж роцi проголосив хрестовий похiд проти татар, однак заклик Риму залишився без вiдповiдi. Переговори з папою були перерванi аж до 1253 р. Цього року Данило вже почував себе бiльш упевнено i саме готувався до активного протистояння татарським загонам на Правобережжi. До того ж папа знову виступив з iдеєю органiзацiї протитатарсь­кого хрестового походу i створення коалiцiї з Польщi, Чехiї, Моравiї, Сербiї та померанських князiвств. У цiй ситуацiї Данило погодився на прийняття коро­лiвської корони. Коронацiя вiдбулася в Дорогичинi на Пiдляшшi пiд час його походу на ятвягiв. Як пише лiтописець, «прийняв вiнець вiд Бога, вiд церкви святих Апостолiв, вiд стола святого Петра, вiд отця свого папи Iнокентiя i вiд усiх його єпископiв». Папу було визнано верховним пастирем руської церкви, проте водночас пiдтверджено непорушнiсть схiдного обряду i церковних прав.

Коронування Данила Галицького iстотно пiднесло авторитет української дер­жави серед європейських народiв. Слiд мати на увазi, що титулатура Русi-Укра­їни як королiвства вже мала певну традицiю. Ми зустрiчаємо її у зверненнi папи Григорiя VII до Iзяслава Ярославича; причому папа називає Iзяслава – позбавле­ного держави – королем, тодi як Болеслава польського – тiльки князем. Галичи­на i Волинь у багатьох європейських анналах також виступають як королiвство. У лис­­туваннi з Данилом i Васильком папа Iнокентiй IV обох титулує королями. Для порiвняння зауважимо, що в листi до магiстра Тевтонського ордену папа на­зи­­ває Данила «достойним королем Русi», тодi як Олександра Невського – «шля­­хетним мужем, князем Суздальським». Так само вищий, нiж для Олександра Невського, ти­тул застосовує папа i щодо Данилового брата Василька, якого вiн називає «свiтлим королем Володимира». В питаннях титулатури апостольська столиця не могла припуститися помилки, тому що це було б грубим порушенням полiтич­но-правних принципiв феодальної Європи. Отже, статус Галицько-Волин­ської держа­ви як королiвства – спадкоємця Київської держави – був цiлком легiтимним в очах тодiшнього суспiльства. Характерно, що Бела IV, даючи Рос­тиславовi Михай­ло­вичу окреме князiвство – банат Мачву (аби покiнчити з його претензiями на Галичину) i незважаючи на свiй союз з Данилом, сам не вiдмовився вiд титулу «короля Галiцiї i Лодомерiї». Коронацiя Данила i надання Галицько-Волинському князiвству статусу королiвства було ще одним важливим кроком України в нап­рям­­ку до Європи, акцептування її суспiльно-культурних цiнностей. Цього прагнули найбiльш далекогляднi українськi полiтики доби середньовiччя, серед яких Данило Галицький – один з найвидатнiших їх представникiв.

Невпевненiсть Данила щодо допомоги Риму не була марною. Коли татарськi загони почали тиснути на його позицiї на Правобережжi, вiн опинився наодинцi з небезпечним ворогом. Пiсля успiшного протистояння Куремсi Данило уклав з ним перемир’я. Ймовiрно, що умовою цього миру була татарська вимога розiрвати стосунки з папою. Це сталося у 1256 р., через три роки пiсля укладення угоди з Римом. Вiдбулося це не з вини галицького володаря, а тому, що захiднi країни виявили байдужiсть до долi Галицько-Волинської держави.

У 1257 р. папа Олександр II – наступник Iнокентiя IV – видав буллу Да­ни­ловi, нагадуючи йому про його зобов’язання. Вiн закликав до навернення i погрожував Даниловi церковними карами на випадок непослуху. Проте, навчений гiрким досвiдом, Данило не зважив на перестороги папи i не поновив зв’язкiв з Римом. Безперечно, що його мало цiкавили богословськi чи обрядовi вiдмiнностi мiж захiдною i схiдною церквами. У взаєминах з Римом вiн керувався насамперед полiтичними iнтересами як свiтський володар, i це було цiлком природно. Так само папська столиця постiйно зверталася в той час до полiтичних i силових засобiв у своїй дiяльностi i, звичайно, не обмежувалася чисто релiгiйними заходами у поширеннi свого впливу. Так, вiдверто полiтичне забарвлення мало хрещення литовського кня­зя Мiндовга. Вiн був навернений хрестоносцями. Проте, охрестившись i прий­няв­ши корону вiд папи, вiн поступово знову вiдiйшов вiд християнства i жорс­токо переслiдував християн. Минуло понад сто рокiв, поки Рим зумiв по­вернути втраченi позицiї у Литвi i вiдновити там католицтво.

Розiрвання стосункiв з Римом не врятувало Данила вiд дальшого тиску татар. Ситуацiя ще бiльше погiршилася, коли Куремсу у 1259 р. замiнив енер­гiйний воєначальник Бурундай, що прийшов «со множеством полков татарських, в силе тяжьце и ста на местах Куремhсенех». Даниловi й Васильковi довелося допо­ма­гати татарам у їхньому походi на Польщу й Литву i тим розiрвати з остан­­нiми союзницькi стосунки. Бiльше того, Романовичi були змушенi, згiдно а наказом Бурундая, зруйнувати укрiплення Володимира, Кремiнця, Луцька i Львова. Лише Холм залишився непорушним. Плани Данила опанувати Схiдну Україну та Київ i визволитися з татаро-монгольського ярма не здiйснилися. У 1264 р. Данило помер, але, незважаючи на невдачi, полiтичний вплив Галицько-Волинсь­кого князiвства в Центральнiй Європi залишався великим.

По смертi Данила три його сини – Лев, Мсти­слав i Шварно – роздiлили мiж собою тi землi, що були пiд безпосередньою владою батька. Лев Да­нилович сидiв у Галичi i Перемишлi, Мстислав – у Теребовлi, Шварно володiв Холмщиною i Волзькою землею. Волинь фактично знову вiддiлилася вiд Галичини i дiсталася синовi Василька Романовича – Володимиру, а по його смертi (1288) – Мсти­славу Даниловичу. Проте обидвi гiлки Романовичiв вели спiльну зовнiшню полiтику, особливо щодо Польщi та Литви. Разом з ординцями галицько-волинськi князi ходили у воєннi походи проти Литви (1277), на Угорщину (1285) i Польщу (1286-1288). Серед усiх Романовичiв найбiльш енергiйним i рiшучим полiтиком та здiбним воєначальником виявив себе князь Лев (1264-1301). Вiн був досить по­мiтною постаттю в складних воєнно-полiтичних комбiнацiях, що виникали в Центральнiй Європi. Пiд час боротьби Оттокара II Чеського з Рудольфом Габсбур­зьким за утвердження в Австрiї обидвi сторони намагалися заручитися пiдтримкою галицького князя. Тодi Лев став союзником Габсбургiв, проте згодом його ставлен­ня до супротивникiв змiнилось. Особливу активнiсть вiн виявив у Польщi, де пiсля смертi Болеслава Соромливого Лев навiть виступає як один з претендентiв на великокнязiвський кракiвський престол i домагається прилучення Малопольщi до Галичини. Пiд час цих подiй Лев зблизився з чеським королем Вацлавом II. Такий поворот полiтики Данилового сина пов’язаний зi змiнами у галицько-угорських стосунках i намаганням виробити стосовно Угорщини бiльш стриману i самостiйну позицiю. Iншою складовою оновлення полiтичних орiєнтирiв Лева була змiна його стосункiв з Польщею. По смертi князя Болеслава Кракiвського (1279) Лев Данилович, як уже зазначалося, виступив претендентом на кракiвський стiл i пiсля неуспiху у цiй справi вiв наполегливу боротьбу з новим кракiвським князем Лешком Чорним за схiднi окраїни його князiвства. Пiзнiше вiн пiдтримував силою зброї iншого претендента на Кракiв – Болеслава Земовитовича, князя Ма­зовецького, одруженого з донькою Оттокара II Кунгутою. Саме в умовах напру­жених стосункiв з Угорщиною та Польщею налагоджувалися зв’язки мiж Чехiєю i галицьким князем.

У 1291 р. Лев Данилович вiв боротьбу з герцогом Вратиславським (Брес­лавльським) Генрiхом IV, захищаючи вiд нього Болеслава Земовитовича. I хоча Болеслав незабаром вiдмовився вiд прав на кракiвський стiл, Лев Данилович пiсля невдалої облоги Кракова перенiс боротьбу з Генрiхом в Сiлезiю. Лiтопис повiдомляє, що пiд час цих подiй «Лев hха въ Чехы на снем ко королеви, зане любовь держаше съ ним велику; и доконцавъ съ ним миръ до своего живота. Король же одарив Льва дарами всякыми дорогыми, и тако отпусти с великою честью й прihха ко своимъ полкомъ».

Дружнi стосунки з Вацлавом II пiдтрим­увались i пiзнiше. Пiсля смертi володаря Кра­кова Генрiха IV на Польщу i Кракiв, зокрема, висуває претензiї чеський король. Лев стає спiльником останнього у його боротьбi за Польщу проти Владислава Локетка. Саме тодi Лев Данилович оволодiв Люблiном i Люблiнською землею. Цей здобуток Галиць­кої держави яскраво свiдчив про тогочасну перевагу її над Польщею. Водночас вiн на­ма­­гався заволодiти Закарпатською Руссю i на короткий час приєднав Закарпатське пiд­гi­р’я з мiстом Мукачевим.

Широкi можливостi посилення впливу галицько-волинських князiв у Литвi вiдкри­лися пiсля смертi Мiндовга. Шварно Данилович (одружений з донькою Мiндовга) та Ва­силь­ко Романович активно пiдтримали сина Мiндовга Войшелка i допомогли йому утвер­дитися на литовському престолi. Зростання українського культурного, релiгiйного i полiтичного впливу у Литовськiй державi зумовило встановлення там своєрiдного спiвправительства Войшелка i Шварна Даниловича. У 1267 р. Войшелк постригся у ченцi i передав княжий престол Шварновi. Перед Романовичами постала ре­аль­­на перспектива утвердження їхньої династiї на литовському великокняжому престолi. Проте антагонiзм мiж ними призвiв до убивства Войшелка Левом у 1267 р. Кня­зю­вання Шварна тривало недовго i пiсля його смертi (1269) галицько-волинськi впливи були рiшу­че подоланi литвином Тройденом (1270-1282). На початку XIV ст. Литовське князiвство стає грiзним сусiдом Галицько-Волинської держави.

Жорстокiсть i пiдступнiсть Лева викликали протидiю його полiтичним амбiцi­ям з боку волинського князя Володимира Васильковича (1270-1289). Незважа­ючи на домагання Лева, володимирський стiл перейшов у спадщину його молодшому брату – Мстиславу Даниловичу. Фактично Галичина й Волинь iснували як самостiйнi по­­лi­тичнi органiзми. В цiй ситуацiї Лев не мiг ставити перед собою таких далекосяжних планiв, як його батько, й мусив займати лояльну позицiю щодо Орди. Втiм золото­ор­динськi правителi «вiддячували» за це розоренням українських земель. Так, пiд час походу на Польщу у 1286 р. татари страшенно пограбували землi свого «союзника».

В останнi десятирiччя XIV ст. князiвства Пiвденно-Захiдної Русi виявились втягнутими у мiжусобну вiйну в Золотiй Ордi, що почалася з посиленням впливу темника Ногая. Лев Данилович, а потiм й iншi галицько-волинськi князi були зму­шенi визнати свою залежнiсть вiд улусу (державного утворення) Ногая, який спочатку утвердився на територiї Галицького Пониззя, а згодом заволодiв широкими просторами Пiвнiчного Причорномор’я.

Унаслiдок запеклої боротьби золотоординського хана Токти з Ногаєм, що точилася на територiї Поднiпров’я, нового спустошення зазнала Київська земля. Натомiсть галицько-волинськi князi зумiли використати ситуацiю в Золотiй Ордi для повернення Галицького Пониззя i розширення своїх пiвденних кордонiв до гирла Пiвденного Бугу i Днiстра.

Таким чином, незважаючи на татаро-монгольське вторгнення, українська державнiсть вистояла у нелегкий для неї час. В останнi десятирiччя XIII ст. Укра­їна дiстає перевагу над своїми давнiми суперниками – Польщею та Угорщи­ною, розширивши свої кордони вглиб цих країн на пiвднi – по Тису, на заходi – по Вiслу.

На зламi XIII i XIV сторiч знову було вiдновлено єднiсть Галицько-Волинської держави. Юрiй I Львович (1301-1308) об’єднав у своїх руках усi волостi га­лиць­кого i волинського князiвств, прийняв королiвський титул i зробив столицею мiс­то Володимир. Збереглися печатки з написами; «Господарь Георгiй король Русi» та «Гос­по­дарь Георгiй князь Володимирiї».

Прийняття королiвського титулу супроводжувалось ще одним надзвичайно важ­ливим полiтичним кроком українського монарха. Зважаючи на те, що у 1299 р. київський митрополит Максим вирiшив перенести свою резиденцiю у Володимир на Суздальщинi, де київськi митрополити перебували вже майже постiйно, Юрiй I домiгся утворення окремої Галицької митрополiї (1303), яка включала Галицький, Волинський, Луцький, Перемишльський, Турiвський i Холмський єпископати, тобто обiймала бiльшiсть заселеної української територiї. Це було реальним наслiдком об’єднання галицько-волинського князiвства, його загального полiтичного пiднесення.

Пiсля внутрiшньої вiйни в Золотiй Ордi i падiння Ногая, Юрiй I зумiв вивести Галицько-Волинську державу з-пiд татарської залежностi. В резуль­татi вiн висунувся як один з найвпливовiших монархiв Центральної Європи. Юрiй I пiдтримував Владислава Локетка (сестра якого була другою дружиною Юрiя) у боротьбi з чеськими Пше­­ми­слiдами, втручався у боротьбу представникiв Анжуйської i Баварської династiй за угорський престол. Якийсь час при дворi галицько-волинського володаря шукав притулку Оттон Баварський, що був змушений поступитися Карловi Анжуйському.

На Закарпаттi рух проти Карла Анжуйського очолював Петро, землинський i ужанський наджупан, володар великих земель на кордонi з Галицькою державою. Вiн намагався втягнути у боротьбу «князя русинiв» Юрiя або одного з його синiв i посадити його на угорському престолi. Петро дiстав певну допомогу з Гали­­чини, проте був розгромлений прибiчниками Карла.

I все ж вiдiгравати таку саму роль у Центральнiй Європi, як за часiв Данила, Галицько-Волинська Русь вже не могла. На її захiдних кордонах утвердилася сильна Польська держава, яка зумiла повернути у 1302 р. Люблiн i встановити полiтичну рiвновагу зi своїм давнiм суперником. Мiж Юрiєм i польським князем Владиславом Локетком (королем з 1320 р.) встановилися союз­ницькi стосунки. Юрiй одружився другим шлюбом з його сестрою Євфiмiєю, неодноразово надавав пiдтримку польському володаревi у боротьбi з його полiтич­ними супротивниками. Водночас вiн вiдновив союз з Нiмецьким орденом, спрямо­ва­ний проти Литви. За словами польського середньовiчного iсторика Яна Длугоша, Юрiй був «людиною спритною i шляхетною, щедрою для духовних осiб. У його прав­лiння Русь корис­тувалася благами миру i величезного добробуту». Як вважа­ють дослiдники, до початку 30-х рокiв XIV ст. володарям Золотої Орди не вда­ло­ся зупинити внутрiшньої консолiдацiї Галицько-Волинського князiвства, яке знову приєднало значну частину Днiстровсько-Карпатських земель, в тому числi й колишнi володiння ординцiв на захiд вiд Днiстра.

По смертi Юрiя I у володiння Галицько-Волинською землею вступили його сини Андрiй I та Лев II Юрiйовичi (1308 – 1323), якi титулувалися «божиєю милiстю князi всiєї Руської землi, Галичини i Володимирiї». Ця запозичена iз Захiдної Європи титулатура останнiх Романовичiв мала пiдкреслювати незалеж­нiсть князiвської влади. Характерною рисою є також вживання поряд iз назвами Галичини i Володимирiї термiну Русь. Пiд 1339 р. останнiй володар краю Юрiй II називає себе «божою милiстю князь i дiдич королiвства Русi». «Королiвство Русь» було тодi загальноприйнятою назвою у Захiднiй Європi для Галицько-Волинської держави.

Застосовувана у державi Романовичiв титулатура «царя», «самодержця», «короля», а також вживання захiдноєвропейських королiвських iнсигнiй – королiвської дiадеми або корони, скiпетра, держави – свiдчило про тенденцiю змiцнення монархiчної влади, притаманної в той перiод бiльшостi країн Європи.

Андрiй I i Лев II пiдтримували тiснi зв’язки з польським королем Владиславом Локетком, що сприяло змiцненню їхньої влади у князiвствi i подоланню олiгархiч-них устремлiнь галицького боярства. Дружнi стосунки князiв з Польщею допов­нювалися союзом з Прусським орденом, у договорi з яким (1316) мiстилася обiцянка «захищати вiд татар».

Головною метою зовнiшньополiтичного курсу Андрiя i Лева Юрiйовичiв було вiдновлення оборонного союзу держав проти татар i забезпечення повної незалежностi вiд Золотої Орди. Разом з тим, союз з орденом був спрямований проти намiрiв литовсь­кого князя Гедимiна вiдторгнути пiвнiчнi регiони Галицько-Волинської держави (Дорогичин – Бересте). Братам вдалося також утримати Закарпатське пiдгiр’я з Мукачевим, здобуте їхнiм дiдом Левом.

Зближення Романовичiв з орденом було зумовлене не лише воєнно-полiтич­ними цiлями. Важливе значення мали також торговельнi стосунки мiж обома державами. У 1320 р. Андрiй Юрiйович надав купцям одного з найважливiших мiст ордену Торуня привiлей, що iстотно знижував мито на низку товарiв. Га­лицько-Волинська держава обiймала значну частину балтiйсько-чорноморського простору, через який проходив другий «шлях iз варяг у греки». Його роль зрос­тала iз посиленням ордену, коли в районi нижньої течiї Вiсли виникло чимало мiст iз значним нiмецьким купецьким елементом – Торн, Марiєнбург, Ельблонг, Кульм та iншi. Цi мiста, що увiйшли до Ган­зейсь­кого союзу, стали активними партнерами Галицько-Волинської держави. Посилення торгiвлi з орденом викли­кало приплив нiмецького елементу до Галичини i Волинi, який тривав весь час iснування держави Романовичiв. Про це, зокрема, свiд­чить грамота Дмитра Дедька – регента держави, якою дозволялося торунським купцям залишатись у Львовi на постiйне перебування.

На початку XIV ст. Галицько-Волинське князiвство ще залишалося об’єднав­чим центром українських земель i вiдiгравало важливу роль у життi Центральної i Схiдної Європи, а також у боротьбi проти татаро-монгольської експансiї. Це пiдтверджує i лист Владислава Локетка до папи Iоана XXII, написаний у травнi 1323 р., що сповiщає про смерть Лева i Андрiя, якi за висловом короля, «були для нас незборимим захистом вiд жорстокого племенi татар».

На думку деяких дослiдникiв, мiж 1316-1320 роками вiдбувся великий набiг татарської орди пiд проводом хана Узбека на Галицько-Волинську державу. Цей набiг був успiшно вiдбитий вiйськами, очоленими князями Андрiєм i Левом Юрiйо­вичами. Iнший, ще сильнiший наскок Узбека на Захiдну Україну (1323) знову розбився об українську оборону, але коштував численних втрат галицько-волин­ському боярству, усьому народовi, а також життя молодим князям Андрiю i Леву.

Польський король висловлював занепокоєння, що по смертi останнiх Романо-вичiв стає можливим захоплення захiдноукраїнських земель i посилення татарської загрози його державi.

Припинення прямої лiнiї династiї Романовичiв призвело до нового посилення полiтичної ролi галицького боярства i втручання у галицько-волинськi справи iноземних держав. Суперниками у боротьбi за спадщину Романовичiв виступили Польща й Угорщина, якi зумiли досягнути внутрiшньої консолiдацiї i прагнули реалiзувати свої давнi загарбницькi намiри щодо захiдно-українських земель. Претензiї на Волинь все вiдвертiше висувало Литовське князiвство, яке за часiв князя Гедимiна (1316 – 1341) посилило свiй рух на землi Пiвденно-Захiдної Русi в цiлому.

Боротьба трьох держав – Польщi, Угорщини й Литви – закiнчилася компро­мiсом, в результатi якого галицько-волинським володарем став мазовецький князь Болеслав Тройденович, син дочки Юрiя I Львовича Марiї. Вiн прийняв православ’я i пiд iменем Юрiя II став останнiм самостiйним володарем Галицько-Волинського князiвства.

Незважаючи на своє польське поход­жен­­ня, Юрiй II вiв активну протиполь­ську полiтику, намагався повернути Люблiнщину. Його спроби зблизитися з Литвою, одружен­ня з дочкою Гедимiна Євфiмiєю також свiд­чили про самостiйнiсть його полiтики щодо Польщi. Проте, внутрiполiтичне становище Галицько-Волин­ського князiвства було не­ста­бiльним. Хоча пiд владою Юрiя II зали­ша­­лася бiльшiсть галицько-волинських зе­мель, впливова боярська аристократiя ус­пiш­но протидiяла утвердженню незалежного князiвського правлiння.

Як i в рештi українських земель, бо­ярство в Гали­чинi утворювало думу. Вона була близька до князя i не мала юридичного значення, але вiдiгравала важливу роль як корпоративний виразник iнтересiв усього боярського стану.

Вiд кiнця XIII ст. i до iнтронiзацiї Юрiя-Болеслава суспiльна роль i мiць боярства значно зростають. Вiдома грамота Андрiя, видана «ex Consilio baro-num ac nobilium nostrorum». В цей перiод боярство поповнюється службовими князями, що з рiзних причин втратили свої удiли, їхнє становище мало чим вiдрiзнялося вiд iнших бояр.

Пiд час володарювання Юрiя-Болеслава його боярська рада певною мiрою нагадує своїм складом сенат на польський або угорський взiрець iз таким самим прагненням обмеження княжої влади. На вiдмiну вiд традицiйної боярської думи, яку формувало усе боярське оточення князя, у складi ради Юрiя були тiльки воєводи найголовнiших мiст, придворний княжий суддя та єпископ. Саме за їх згодою видавалися найважливiшi акти. Очевидно, Юрiй-Боле­слав в останнi роки свого правлiння планував здiйснити низку реформ в Галицькiй Русi, що наблизили б її державнi iнституцiї до європейського зразку, i реформа боярської думи на польський взiрець була одним з її компонентiв.

Одночасно вiн реформує врядування у мiстах, де замiсть давнiх тисяцьких i воє­вод з’являються намiсники князя – палатини (palatinus). На їхню функцiю обмежувати владу мiсцевого боярства вказує те, що всi вони були iноземцями. При європей­ських середньовiчних королiвських дворах палатини були найбiльш впливовими вельможами. У Польщi вони з’являються в епоху короткотривалого панування чеського короля Вацлава i зосереджують у своїх руках владу адмiнiстративну, судову i вiйськову.

Юрiй II дотримувався прозахiдного i протитатарського курсу. В цьому контекстi в 1325, 1327, 1334 i 1335 рр. укладалися договори з хрестоносцями, в яких обiцяно мiлiтарну допомогу ордену.

З iнiцiативи Юрiя II вiдновлюється Галицька митрополiя – Галич отримує митрополита Теодора. Цей крок галицько-волинського володаря, якого аж нiяк не можна зарахувати до ревних прихильникiв православної релiгiї, був продик­тований, насамперед, полiтичними мiркуваннями – намаганням змiцнити суверен­нiсть Галицько-Волинської держави. В цьому ж контекстi слiд розглядати користу­вання Юрiєм королiвською печаткою свого дiда, вживання термiну «королiвства» щодо своєї держави, а також титулу «господаря з Божої милостi» щодо себе. У боротьбi з боярством Юрiй II спирався на мiста, активно протегував мiщанству, в тому числi й iноземцям, що давало привiд для демагогiчної агiтацiї проти князiвської влади. 7 квiтня 1340 р. Юрiй II був отруєний боярами. Його вбивство перервало династичне правлiння Романовичiв, що набуло великої сили державної традицiї як в очах галицького суспiльства, так i для iноземних держав.

Зрештою, у змiнi династа не було нiчого такого, що виходило б за межi традицiй феодальної Захiдної Європи, для нацiональних монархiй якої подiбнi змiни на престолах були звичним явищем. Досить кинути погляд на сусiднi Польщу, Австрiю чи Угорщину; та й самi Романовичi, як бачимо, були не проти, аби утвердитись як династи у рiзних державах. Проте фатальною для України виявилась позицiя галицького боярства, фактично ворожого власнiй державностi. Боярська олiгархiя, традицiйно пройнята вузькостановими iнтере­сами, прагнула не обмеження «абсолютизму» монарха, чого вимагала аристократiя в багатьох захiдноєвропейських країнах, а будь-що забезпечити своє панiвне становище – навiть цiною суверенiтету держави. Оскiльки князiвська влада була головною силою, що могла протидiяти боярству, останнє не зупинилося перед її повною лiквiдацiєю.

Iз втратою династiї в Галицько-Волинськiй державi утворився полiтичний вакуум. З цього часу починається тривала боротьба мiж її сильними сусiдами – Польщею, Угорщиною i Литвою – за захiдноукраїнськi землi. Значення Галицько-Волинської держави в українськiй iсторiї важко переоцiнити.

На думку С. Томашiвського, це була «перша чисто українська полiтична органiзацiя», яка в часи свого найбiльшого пiднесення обiймала 9/10, а пiд кiнець iснування – 3/4 залюднених просторiв України. Вчений вважав, що вона зберегла Україну вiд передчасного поневолення i асимiляцiї її Польщею. Разом з тим, вiдкриваючи захiдноєвропейськiй культурi шлях на українськi землi, ця держава дала змогу уникнути однобiчної орiєнтацiї на Вiзантiю, запобiгти утвер­дженню монгольських впливiв, що стало фатальним для соцiального i полiтичного розвитку Володимиро-Суздальської землi. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляцiї значних матерiальних i духовно-творчих сил, якi забезпечили Українi iснування як окремого нацiонального органiзму в наступний перiод.