2.1. Поняття «конституційні соціальні» права і свободи людини і громадянина

Дослідження функцій сучасної держави в контексті практичної реалізації конституційно визначеного курсу на побудову демократичної, соціальної, правової держави виступає однією з найважливіших теоретико-правових і конституційно-правових проблем сучасної юридичної науки. Зазначена теоретична і практична роль цих питань пов’язана з тим, що підтвердженням демократичного, соціального і правового характеру тієї чи іншої держави є процес безпосереднього функціонування органів державної влади та їх посадових осіб в частині реалізації цінностей і принципів, які характеризують даний тип держави. В цьому плані процес функціонування держави, ефективність і повнота реалізації тих чи інших її функцій, може бути визначений як зовнішній діяльнісний прояв її сутності. За цієї причини в ході державно-правових досліджень (незалежно від того чи вони мають виключно теоретичну, чи практичну спрямованість) суттєво підвищується роль функціонального фактора, який дозволяє чітко виміряти та встановити якою мірою процес функціонування і реалізації державної влади відповідає тим конституційним засадам, які визначають державний і суспільний лад даної держави. Разом з тим, в загальній системі функції сучасної держави, - особливо якщо ми ведемо мову про процес державно-правового розвитку України, - можна виділити декілька функцій аналіз яких є особливо актуальним. До таких функцій держави, на нашу думку, необхідно віднести насамперед соціальну функцію. Подібна актуальність дослідження соціальної функції в контексті забезпечення соціальних прав людини і громадянина зумовлюється декількома причинами. По-перше, з погляду свого забезпечення соціальні права передбачають активну співпрацю між державою, громадянським суспільством і державою. Дійсно, на відміну від інших прав людини, соціальні права реалізуються не лише за наявності «доброї волі» їх проголосити на рівні конституції та законів, але за умови створення об’єктивних економічних, фінансових і організаційно-технічних можливостей держави здійснювати міри щодо соціального захисту громадян, сприяння підвищенню рівня їх добробуту і соціальної безпеки. В цьому плані науково-теоретичний аналіз соціальних прав і соціальної функції держави є складним і одночасно актуальним предметом сучасних юридичних досліджень. Більше того, через призму аналізу соціальних прав ми отримуємо змогу дослідити на їх прикладі специфіку взаємозв’язку між становленням України як соціальної і правової держави та формуванням розвиненого громадянського суспільства. По-друге, актуальність дослідження соціальних прав людини і громадянина пояснюється важливістю розробки загальної теоретико-методологічної моделі детермінації соціальної діяльності держави. Справді, до сьогоднішнього дня можна зустріти методологічні спроби розмежування процесів реалізації соціальної функції і забезпечення соціальних прав людини і громадянина, коли останні розглядаються виключно як наслідок соціально-спрямованої діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування. На нашу думку, такий підхід істотно видозмінює характер взаємозв’язку між функціями держави (в даному випадку ми маємо на увазі насамперед соціальну функцію) і правами людини, що, в свою чергу, актуалізує необхідність обґрунтування чіткої моделі зв’язку між функціями держави і тими чи іншими групами прав людини і громадянина. По-третє, розвиток Української держави, а також вдосконалення системи її функцій передбачають наявність чіткого розуміння не лише загальних орієнтирів цих процесів, але й тих детермінант, які їх визначають. Справді, поза усвідомленням того, що саме є головним стимулом і рушійною силою змін в функціонуванні державної влади, ми не можемо сформувати не лише більш-менш об’ єктивної наукової картини цих процесів, але й не в змозі цілеспрямовано впливати на зазначені розвиткові процеси. Тому визначення основних детермінант еволюції і реалізації соціальної функції держави є актуальним і важливим завданням не тільки в загальнонауковому, але в суто практичному плані.

Автори популярної юридичної енциклопедії визначають соціальні права як можливості людини і грома­дянина забезпечити належні соціальні умови життя, а саме: право на працю та її вільний вибір, відпочинок, охорону здоров’я, житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника тощо; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї роди­ни (харчування, одяг, житло); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів [Додаток 1].

У Великому енциклопедичному юридичному словнику соціальні права визначені як громадські права у соціальній сфері, що полягають у можливості набуття соціальних благ, володінні, користуванні й розпоряд­женні ними та їх захисті або вчиненні певних дій у цій сфері. До соціальних прав віднесені право на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування та ін.[4, с.829].

Соціальні права особи, їх визнання, закріплення, дотримання, охорона і захист структурно є потужним комплексом принципів і норм, що регулюють широкий спектр суспільних відносин.

Соціальні права особи також розуміють як погоджені і визнані міжнародною спільнотою в цілому, закріплені в законодавстві більшості сучасних держав мінімальні правові норми - стандарти прав людини у соціальній сфері, що передбачають такі умови життя, які дозволяють кожному вільно підтримувати і розви­вати свою людську сутність.

Соціальні права - права на виплати із соціального забезпечення, що існують у найбільш су­часних суспільствах для всіх громадян.

Існує думка, згідно якої, головна характерна риса соціальних прав полягає в тому, що вони покликані за­безпечити особі задоволення найважливіших життєвих потреб, без яких не може йти мова про нормальне людське буття.

Французький правознавець Н. Дельпере (доктор права, експерт Ради Європи і Всесвітньої організації охорони здоров’я) стверджує, що «соціальні права встановлюються з тим, щоб забезпечити кожному безпеч­не існування. Ці права мають дозволяти кожному таке існування, яке характеризується можливістю самови­раження і виключає усунення з суспільного життя. Вони спрямовані на забезпечення свобод, рівності та гідності людської особистості, якими б не були економічні та соціальні умови, вік і стан здоров’я громадя­нина».

П. Рабінович визначає соціальні права як можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати за­соби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ та відносить до них права влас­ності на засоби виробництва, здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприят­ливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля[11, с.12].

Отже, соціальні права особи - це можливості особи по реалізації своїх здібностей для забезпечення гідного рівня життя та здійснення трудової діяльності, а також можливості претендувати на отримання від держави певних матеріальних благ.

Проте, не тільки соціальні права залежать від економічних ресурсів і активної політики держави. Як підкреслює А. Хеллер, межа між соціальними правами та правами першого покоління вельми умовна. Всі вони пов’язані з ресурсами держави (проведення виборів і утримання силових структур вимагає не менших коштів, ніж проведення соціальних реформ), більшість з них лише частково універсальні (право отримува­ти політичний притулок - це право «не для всіх»). Не тільки соціальні права порушують свободу багатих, але й право приватної власності на засоби виробництва неможливе без утиску свободи небагатих.

Соціальним правам особи також притаманні інші особливості. Зокрема, в деяких конституційних актах зарубіжних держав соціальні права закріплені не в розділі про права, що автоматично передбачає їх судовий захист, а в розділі «обов’язки держави». Подібна ситуація призводить до помилкового розуміння соціальних прав не як юридичних прав, а як принципів, похідних від конституційних норм. І якщо у правових системах, де загальні принципи права відіграють важливу роль серед джерел права, юридична сутність прав не зазнає певних істотних змін, то в українському праві є доцільним дублювання конституційно закріплених прав і на рівні галузевого законодавства.

До особивостей, що характеризують соціальні права, можна віднести те, що вони є похідними від так званих класичних, зокрема особистих прав. Так, наприклад, І. Сенюта інтерпретує право на охорону здо­ров’я, що входить до соціальних прав, як конкретизацію права на життя. Тому що воно відображає загаль­нолюдські цінності турботи про збереження фізичного і психологічного здоров’я, слугує фундаментом для формування людини як особистості у фізичному, а також психоемоційному відношенні. Відсутність турбо­ти з боку держави руйнує особу.

Наступною особливістю соціальних прав можна назвати їх меншу універсальність порівняно із грома­дянськими і політичними правами. Оскільки соціальна сфера сама по собі постійно змінюється разом із зміною історичних епох.

Іншою відмінною особливістю соціальних прав особи є наявність нечітких і неконкретних форму­лювань цих прав, велика кількість оцінювальних понять та категорій, наприклад, «достатній життєвий рівень» тощо.

До особливостей соціальних прав особи також можна віднести те, що вони виступають гарантіями по відношенню до інших прав і свобод. Право на охорону здоров’я є правом-гарантією щодо, наприклад, пра­ва на життя, а право на освіту, на безпечне довкілля тощо є правами-гарантіями щодо права на охорону здо­ров’я [19].

Отже, соціальні права це можливості людини і грома­дянина забезпечити належні соціальні умови життя, держава як гарант охорони цих прав має створити належні умови для їх забезпечення, реалізації та впровадження в «життя кожного» громадянина, і, зокрема, людини.