Правова інформація

Правова інформація² — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систе­му, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

Сектор правової інформації виник на українському та російському ринку одним з перших і є найбільш розвиненим. Цьому процесу сприяла безкоштовність самої правової інформації та стабільно високий попит з боку комерційних структур в умовах постійної зміни законодавства. В секторі

'• Згідно ст. 22 Закону України «Про інформацію»

24

правової інформації домінують комерційні структури (на російському ринку за деякими оцінками їх доля складає більш ніж 80%). Але й велику роль виконують державні служби, бо вони є монопольними оперативними джерелами самої правової інформації. Тому значна частина ко­мерційних структур або виділилася з цих державних служб, або працює з ними в тісній взаємодії.

Джерелами правової інформації є Конституція України,

інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнарод­ного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації та публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань. З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів всім громадя­нам держава забезпечує видання цих актів масовими тиража­ми у найкоротші строки після набрання ними чинності.

Згідно з іншим визначенням (Полевой Н.С. 1991), правова інформація — це інформаційно-значеннєвий зміст правових норм: актів вищих та місцевих органів влади та уп­равління, нормативні акти, судова, нотаріальна та арбітраж­на практика.

Джерела правової інформації поділяються на офіційні та неофіційні. До офіційних джерел правової інформації відно­сять нормативні акти державних органів, акти вищих судо­вих та арбітражних органів. Інші джерела є неофіційними. Так, неофіційними джерелами є накази, вказівки керівників організацій, судові вироки, рішення та визначення, акти но­таріальних органів, науково-правові дослідження та юри­дичні доктрини.

Правова інформація може бути документованою і не доку­ментованою. Правовий документ — це будь-який матеріаль­ний об'єкт, в якому фіксуються різноманітні знання про право, які призначені для передачі в часі і просторі і викори­стовуються в суспільній практиці. Традиційним матеріаль­ним втіленням правового документа є паперовий документ, сьогодні це також магнітні та інші носії інформації.

2^і 25

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

Документи поділяються на текстові (книги, журнали, окремі сторінки), графічні (креслення, графіки, схеми, плани) та аудіовізуальні (звукозаписи, кіно- та відеострічки).

Правова інформація повинна:

X бути істинною, тобто право має віддзеркалювати ре­альні закономірності розвитку суспільства, має бути пристосованим до функціонування в конкретних істо­ричних умовах;

> бути вірогідною, тобто суворо відповідати чинному за­ конодавству;

X бути повною, бо одне і те ж правове відношення може регулюватися величезною кількістю нормативно-правових актів; повнота інформації є однією із най­важливіших передумов для прийняття правильного рішення;

> своєчасно надходити до споживача (керівного органу).

. Державна політика України в сфері національного * інформаційного простору

Потужне підґрунтя для правової політики України в інформаційній сфері було закладено у червні 1996 p., коли була прийнята Конституція України, котра у кількох стат­тях визначає засади цієї політики. Зокрема, у статті 15 вка­зується, що суспільне життя ґрунтується на основі багато­манітності ідеологій та (у ч. З ст. 15) забороняє цензуру, ст. 34 Конституції гарантує свободу слова та думки. Разом з тим Конституція встановлює обмежений перелік можливих умов, за яких допускається обмеження цих прав. Йдеться на­самперед про «інтереси національної безпеки, територіаль­ної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населен­ня, для захисту репутації або прав інших людей, для за­побігання розголошенню інформації, одержаної конфіден­ційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя» (ст. 34 Конституції У країни, ч. 3).

Аналіз відповідних статей Конституції України дозволяє дійти висновку про намагання вітчизняного законодавця по-

26 .

будувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм та принципів, одночасно забезпечивши їхню адаптацію до українських умов. Положення Конституції України розвиваються та конкретизуються у понад 200 доку­ментах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Серед них основні інформаційні закони України³: Закон України «Про інформацію». Закон України «Про національну програму інформа­тизації».

Закон України «Про захист інформації в автоматизо-••;. ваних системах».

• • Закон України «Про науково-технічну інформацію». • Закон України «Про електронний підпис».

Закон України «Про електронний документообіг».

31 липня 2000 р. вийшов Указ Президента України за №928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної скла­дової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпе­чення широкого доступу до цієї мережі в Україні».

Прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року Цивільний кодекс України, який серед об'єктів прав називає і інформацію, присвячує низку норм різним видам інформації, праву на інформацію, приділяє увагу комерційному значенню інформації в нових економічних умовах, є явищем безперечно прогресивним. Стаття 200 Цивільного кодексу України впер­ше у кодифікованому акті дає визначення інформації як доку­ментованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та на­вколишньому середовищі, і передбачає захист прав власника таких відомостей, застосовуючи широке поняття «інфор­мація», яке не підпадає під охорону норм авторського, патент­ного або іншого спеціального законодавства. Експертиза українського інформаційного законодавства, котра неоднора­зово здійснювалася протягом останніх років, зокрема пред­ставниками ОБСЄ, свідчить про те, що законодавча та норма­тивно-правова база функціонування інформаційної сфери України в цілому відповідає європейським нормам.

³ Дивись http://www.rada.gov.ua 2*

27

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

Проте, якщо формальний бік справи не викликає значно­го занепокоєння, то існує нагальна проблема недотримання встановлених норм усіма суб'єктами інформаційних відно­син, зокрема органами державної влади всіх рівнів. Рівень правової культури громадян України змушує розглядати си­туацію із зовсім іншого боку порівняно з країнами Євро­пейської Спільноти.

Власне, вся суспільна взаємодія нинішнього тисячоліття основана на обміні інформацією, що пояснює певні труднощі у формуванні особливих прав на неї, оскільки суспільство зацікавлене у вільному обігу інформації і одночасно прагне захистити кожного свого члена від негативних та шкідливих

її видів.

/

Одним з важливих моментів забезпечення національних

інтересів держави є механізм формування національного

інформаційного простору, його зміст і обсяг. Це пов'язано з

тим, що інформатизація і комп'ютеризація за останні роки

і докорінно змінили світ.

Національні інтереси в інформаційній сфері

Проблема забезпечення національних інтересів актуальна для будь-якої країни протягом усього її існування. Адже національні інтереси — це усвідомлена інтегрована система по­треб для існування, відтворення і розвитку людини, суспільства і держави. Національні інтереси України відобра-жають фундаментальні цінності, прагнення і потреби її народу.

Слід зазначити, що найважливіше значення має безпека на інформаційному рівні. Безпека значною мірою визначає, з одного боку, рівень захищеності і, як наслідок, стійкості ос­новних сфер життєдіяльності суспільства (країни) стосовно небезпечного інформаційного впливу, а з іншого боку — ін­тенсивність розвитку суспільства в тій або іншій сфері за ра­хунок ефективного використання накопичених людством знань. У законодавстві України цим проблемам надається ба­гато уваги. Унікальним у світовій практиці є той факт, що

28

стаття 17 Конституції України визначає справу забезпечен­ня інформаційної безпеки як одну з найважливіших функцій держави, справу всього українського народу.

Політика формування національного інформаційного простору

Мету політики формування інформаційного простору

можна сформулювати таким чином:

1. Забезпечення захисту інформаційного суверенітету Ук­ раїни, зокрема, захисту національного інформаційного ресур­ су, а також захисту і контролю систем формування суспільної свідомості в сучасних умовах інтернаціоналізації і гло­ балізації процесів, що відбуваються в інформаційній сфері.

2. Забезпечення реалізації конституційних прав грома­ дян, суспільства і держави на інформацію.

3. Забезпечення державним установам, підприємствам і громадянам рівня інформаційної достатності для прийняття рішень.

Завданням політики формування інформаційного простору є:

1. Виявлення, оцінка і прогнозування загроз безпеці інформаційного простору, що можуть здійснюватися шля­ хом оперативного моніторингу інформаційної обстановки.

2. Виготовлення, координація і здійснення єдиної дер­ жавної політики в області формування інформаційного простору.

3. Створення і експлуатація систем забезпечення безпеки інформаційного простору.

4. Розробка, координація і здійснення єдиної державної політики в області міжнародних інформаційних відносин, зокрема в напрямку формування іміджу держави.

Виходячи із цілей і завдань політики формування інфор­маційного простору, сформульованих вище, доречно виділи­ти чотири основних напрямки забезпечення безпеки національного інформаційного простору:

^1. Захист інформації, захист національних інформа­ційних ресурсів (авторське право, інтелектуальна власність). 29

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

2. Законодавчо-нормативне забезпечення захисту інфор­ мації (розробка законодавчих актів в області захисту інформації, забезпечення нагляду за виконанням законодав­ ства з боку правоохоронних органів, забезпечення судового захисту безпеки інформації).

3. Організаційно-технічне забезпечення інформаційної достатності.

4. Здійснення інформаційної експансії у світовий інформа­ ційний простір з метою забезпечення національних інтересів.

Міжнародні відносини в галузі інформації

Міжнародний обмін інформацією здійснюється на основі міжнародної правової бази, яка регулює виконання та обмін різних видів інформації. В міжнародних правових докумен­тах зазначена така особливість інформації як належність її до специфічного ринку товарів. Міжнародні відносини в га­лузі інформації підпадають під регулятивні дії загально виз­начених принципів міжнародного права, які конкретизовані в міжнародних документах різної юридичної сили.

Нижче наведено список міжнародних правових доку­ментів, які регулюють інформаційні відносини: , > документи, які розглядають загальні принципи і норми

у сфері обміну інформацією;

>• документи, які забезпечують свободу слова, плюралізм тощо;

• документи, які розглядають інформацію як продукт;

• документи, які забороняють розповсюдження інформації;

• пакет документів «міжнародні договори про інфор­ маційну власність».

Документи, які є головними в міжнародних відносинах щодо інформації:

• Міжнародна конвенція про використання радіомовлен­ ня в інтересах миру (1932 p.).

• Конвенція про запобігання обігу порнографічних ви­ дань та торгівлі ними (1923 р.) — найдавніша міжна­ родна конвенція в галузі інформації. Вона закликає

ЗО

держави до знищення та запобігання обігу порно­графічних видань.

• Угода про міжнародний обмін візуальними і звуковими матеріалами освітнього та наукового характеру (1948 p.).

• Конвенція про міжнародний обмін виданнями (1958 p.).

• Конвенція про обмін урядовими документами та офіційними виданнями між державами (1958 p.).

• Регламент міжнародного союзу електронного зв'язку (1972 р).

• Міжнародна конвенція електронного зв'язку (1982 p.).

Проблеми використання і передачі інформації регламен­товані також в міжнародних документах, які мають реко­мендаційну силу:

• Декларація ЮНЕСКО про принципи супутникового зв'язку (1972 p.).

• Другий розділ заключного акта ОБСЄ (1975 p.).

• Принципи телевізійного мовлення (1982 p.).

• Резолюція ООН про інформацію на службі людству (1996 p.).

Про права людини на інформацію записано в таких доку­ментах:

• Загальна декларація прав людини (ст. 19).

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні пра­ ва (ст. 20).

> Європейська конвенція про права людини. X Американська конвенція про права людини.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються міжнародні інформаційні відносини, можна визначити доку­менти, які забороняють розповсюдження інформації (вони є обов'язковими до виконання усіма країнами-членами ООН і во­ни входять до національного законодавства кожної держави).

До таких документів належать:

>• Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 110 частина 2 від 3.11.1947 — засудження пропаганди агресив­них війн.

31

2**

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

> Міжнародний пакт про громадянські та політичні пра­ ва 1966 року, ст.20 — заборона законом пропаганди аг-

;-. ресії та насильства.

>• Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расо­вої дискримінації 1972 року — заборона пропаганди ра­сової дискримінації.

> Загальна декларація прав людини (1948 p.).

> Конвенція про авторське право (Україна приєдналася у до неї у 1995 році).

¹ Але міжнародні документи ООН можуть носити як зо­бов'язуючий, так і рекомендаційний характер. Якщо пору­шується зобов'язуючий документ, то на державу наклада­ються штрафні санкції, в основному політичні і економічні. У випадку порушення рекомендаційного документа, держа­ва може "відчути на собі моральний або політичний тиск інших держав. Тобто рекомендаційні документи розповсю­джуються для того, щоб держава створила певні положення в національному законодавстві.

Про інформаційний суверенітет говориться у статті 53 За­кону України «Про інформацію». Основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси. До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створен­ня. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком ви­падків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Про гарантії інформаційного суверенітету України гово­риться у статті 54 Закону України «Про інформацію». Інфор­маційний суверенітет України забезпечується:

• винятковим правом власності України на інформаційні ре­ сурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету;

• створенням національних систем інформації;

• встановленням режиму доступу інших держав до інфор­ маційних ресурсів України;

• використанням інформаційних ресурсів на основі рівно­ правного співробітництва з іншими державами.

Міжнародна інформаційна діяльність

Стаття 50 Закону України «Про інформацію» присвячена міжнародній інформаційній діяльності.

Міжнародна інформаційна діяльність полягає в забезпе­ченні громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій офіційною документованою або публічно оголо­шуваною інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах, а також у ціле­спрямованому поширенні за межами України державними органами і об'єднаннями громадян, засобами масової інфор­мації та громадянами всебічної інформації про Україну.

Про експорт та імпорт інформаційної продукції говориться у статті 52 Закону України «Про інформацію»: експорт та імпорт інформаційної продукції (послуг) здійснюється згідно з законодавством України про зовнішньоекономічну діяльність.

32

Інформаційна безпека в сучасному світі

Саме поняття «безпека»* містить у собі такі складові: інформаційно-комерційну, юридичну, фізичну безпеку. Пи­тання інформаційно-комерційної безпеки займають особли­ве місце у зв'язку зі зростаючою роллю інформації в житті суспільства і вимагають особливої уваги. В умовах жорст­кості конкуренції успіх підприємництва, гарантія одержан­ня прибутку все більшою мірою залежать від збереження в таємниці секретів виробництва, що спираються на визначе­ний інтелектуальний потенціал і конкретну технологію.

Інформаційна безпека — це стан захищеності суспіль­ства, держави, особистості, стан захищеності інформаційних ресурсів, які забезпечують прогресивний розвиток життєво важливих сфер суспільства.

Поняття «безпека» визначається, як стан захищеності життєво важли­вих інтересів (Закон України «Про безпеку»).

зз

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Напрямки інформаційної безпеки Інформаційна безпека має кілька напрямків:

1. Система заходів, спрямованих на недопущення не­ санкціонованого доступу до інформації, несанкціонованої її модифікації або порушення цілісності. Цей напрямок часто називають «Informational Security».

2. Захист політичних, державних і громадських інтересів країни, захист загальних моральних цінностей, недопущен­ ня закликів до порушення територіальної цілісності, заборо­ на інформації, яка включає ідеї війни, насилля, дис­ кримінації і посягання на права людини.

3. Запобігання розповсюдженню відомостей, що станов­ лять державну таємницю, а також відомостей з обмеженим доступом до інформації закритого типу, що переміщаються через державний кордон.

Інформаційне забезпечення урядів, різноманітних держав­них органів, недержавних організацій та фірм визначається, відповідно до їх потреб, у кожному конкретному випадку.

Стратегія інформаційної безпеки

Стратегія інформаційної безпеки повинна включати:

• забезпечення захисту вже напрацьованих об'єктів інте­ лектуальної власності, що мають комерційну цінність;

• запобігання втрати таких об'єктів у майбутньому.

Інформаційна безпека в різних сферах суспільства має свою специфіку. Так, наприклад, у політиці інформаційна безпека стосується інформаційно-аналітичної діяльності дипломатичних представництв і зовнішньо-економічних відомств, в економіці інформаційна безпека стосується захи­сту інформації у банківських системах та мережах зв'язку, захисту конфіденційної економічної інформації від не­санкціонованого доступу.

34

Міжнародна інформація

Поняття інформаційної безпеки тісно пов'язане із понят­тям інформаційної загрози.

До інформації, що захищається, відносять:

• секретну інформацію (відомості, що містять державну таємницю).

• конфіденційну інформацію (відомості, що містять ко­ мерційну таємницю, а також таємницю, що стосується осо­ бистого життя і діяльності громадян).

Таким чином, під інформацією, що захищається, ро­зуміють відомості, на використання і поширення яких вве­дені обмеження їх власником.

Інформація, що захищається, має такі ознаки:

• засекречувати інформацію, тобто обмежувати до неї до­ ступ, може тільки її власник або уповноважені ним на те особи;

• чим важливіша для власника інформація, тим ре­ тельніше він ії захищає. А для того, щоб усі, хто зіштов­ хується з інформацією, що захищається, знали, що дея­ ку інформацію необхідно оберігати більш ретельно, ніж іншу, власник призначає їй різний ступінь таємності;

• інформація, що захищається, повинна приносити виз­ начену користь її власникові і виправдовувати затрачу­ вані на її захист сили і засоби.

Об'єктами захисту інформації виступають: документи, програми ЕОМ, ноу-хау, бази даних, тексти, на яких зафіксована інформація, інші матеріальні носії інформації, захист яких передбачений державними нормативними акта­ми, внутрішніми постановами та розпорядженнями, іншими спеціальними документами.

Комерційна таємниця — форма забезпечення безпеки найбільш важливої комерційної інформації, що пропонує об­меження її поширення,

Комерційна таємниця — ділова інформація, що спеціа­льно охороняється власником, яка представляє для нього

9***"

35

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

цінність у плані досягнення переваги над конкурентами в одержанні прибутку, зафіксована в письмовій або іншій ма­теріальній формі і знаходиться в його володінні, крім відомо­стей, віднесених до державної таємниці, або віднесення яких до комерційної таємниці заборонено законодавством України.

Найбільш важливі види інформації, яких стосується про­блема інформаційної безпеки: стратегічна інформація, політична інформація, соціально-економічна інформація, воєнна інформація, наукова інформація.

Власники інформації, що захищається

Власниками інформації, що захищається, можуть бути:

• держава і ії структури (органи). У цьому випадку, до інформації, що захищається, належать відомості, що є дер­ жавною, службовою таємницею, інші види інформації, що захищаються, які належать державі або відомству. Це мо­ жуть бути і відомості, що є комерційною таємницею;

• підприємства, товариства, акціонерні товариства (у то­ му числі і спільні) і інші об'єднання, для яких інформація є їхньою власністю і складає комерційну таємницю;

• громадські організації — як правило, партійна таємни­ ця, не виключена також державна і комерційна таємниця;

• громадяни держави: їх права (таємниця листування, те­ лефонних і телеграфних розмов, лікарська таємниця та ін.) гарантуються державою, особисті таємниці — їхня особиста справа.

Слід зазначити, що держава не несе відповідальності за збереження особистих таємниць.

Класифікація інформації за ступенями її таємності

Всю інформацію за ступенями таємності можна розділити на п'ять рівнів. Це інформація:

• особливої важливості (особливо важлива);

• зовсім секретна (строго конфіденційна);

36

• секретна (конфіденційна);

• для службового користування (не для друку, розси­ лається за списком);

• несекретна (відкрита).

Ступінь конфіденційності відомостей, що складають ко­мерційну таємницю підприємства, визначається керівництвом цього підприємства і може бути трьох-, двох- або одно рівнева: строго конфіденційно, конфіденційно, комерційна таємниця; або — комерційна таємниця, для службового користування.

За змістом інформація, що захищається, може бути розділена на:

• політичну,

• економічну,

• військову,

• розвідувальну,

• контррозвідувальну,

• науково-технічну,

• технологічну,

• ділову,

> комерційну.

Захист інформації — це комплекс заходів, проведених власником інформації, по забезпеченню своїх прав на во­лодіння інформацією і ії розповсюдження, створенню умов, що обмежують її поширення і виключають або істотно ус­кладнюють несанкціонований, незаконний доступ до засе­креченої інформації і її носіїв.

Захист інформації має бути спрямований на те, щоб:

• запобігати витоку і втраті інформації,

• зберігати повноту, вірогідность, цілісність інформації;

• зберігати конфіденційність або таємність інформації, відповідно до правил, установлених законодавчими та інши­ ми нормативними актами.

Інформація, що захищається і яка є державною або комерцій­ною таємницею, як і будь-який інший вид інформації, необхідна для управлінської, науково-виробничої й іншої діяльності.

37

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

Безпека інформації в комерційних мережах

Із самого початку свого розвитку системи інформаційної безпеки розроблялися для військових відомств. Розголошен­ня такої інформації могло привести до величезних жертв, у тому числі і людських. Тому конфіденційності (тобто нероз-голошенню інформації) у перших системах безпеки приділя­лася особлива увага. Очевидно, що надійно захистити повідо­млення і дані від підглядання і перехоплення може тільки повне їхнє шифрування. Очевидно, через це початковий етап розвитку комп'ютерної безпеки міцно пов'язаний із крипто-шифрами. Однак сьогодні інформація має вже не настільки «убивчу» силу, і завдання збереження її в секреті втратило колишню актуальність. Зараз головні умови безпеки інфор­мації — її доступність і цілісність.

Доступність інформації означає, що будь-який файл або ресурс системи має бути доступний у будь-який час (за дотри­мання прав доступу). Якщо якийсь ресурс недоступний, то він є марним.

Цілісність інформації означає, що завдяки захисту інформації забезпечується незмінність інформації під час її збереження або передачі.

Конфіденційність інформації, що забезпечується крипто­графією (шифровка), не є головною вимогою при проекту­ванні захисних систем. Система безпеки повинна в першу чергу гарантувати доступність і цілісність інформації, а потім вже (якщо необхідно) її конфіденційність.

Принцип сучасного захисту інформації можна виразити таким чином — пошук оптимального співвідношення між доступністю і безпекою.

38

Міжнародний аспект захисту інформації

Вперше проблема інформаційної безпеки внесена США в 1947 році при прийнятті Закону «Про національну безпеку» США. На сьогодні у США в усі підрозділи військ введені спеціалісти з інформації та комунікацій, тобто спеціалісти з інформаційних війн та технологій.

Інформаційна безпека розглядається як глобальна про­блема захисту інформації, захисту інформаційного простору та інформаційного суверенітету, а також як проблема інфор­маційного забезпечення прийняття урядових рішень. Практичне вирішення проблем інформаційної безпеки, при­тягнення до відповідальності за порушення або загрозу інфор­маційній безпеці у кожній державі здійснюється у порядку, передбаченому нормами міжнародного права, відповідними міждержавними договорами а також внутрішнім законодав­ством. Інформаційна безпека регулюється визначеними нор­мами міжнародного права, які зафіксовані у документах ООН і ЮНЕСКО, у документах європейських міжнародних ор­ганізацій, а також у нормативних актах окремих держав.

Так, існує міжнародна норма стосовно перекрученої інформації, інформації, що включає заклики до повалення державного ладу в іншій країні. В міжнародних документах зафіксований захист інтелектуальної інформації, а також за­хист комерційної інформації.

Кожна розвинена країна має закони про захист інфор­мації в різних галузях. Наприклад,

Франція має закон «Про інформацію, інформаційні фай­ли та права людини» (1978 рік),

Німеччина — Закон «Про захист інформації» (1990 рік),

Австрія, Бельгія, Данія, Ірландія — Закон «Про захист інформації»,

Фінляндія, Ісландія — Закон «Про захист інформації про особу»,

Люксембург — Закон «Про використання інформації в процесі роботи з комп'ютером».

39

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

Доступ до інформації в розвинутих країнах Європи, США і Канаді

У більшості Європейських країн парламентарії при ство­ренні законів про доступ до інформації керуються такими міжнародними угодами:

• Стаття 19 Декларації прав людини.

• Стаття 29, п.2 Декларації прав людини.

• Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966, стаття 19 п.2.

• Європейська конвенція про права людини від 03.09.1953, стаття 10.

• Матеріали Копенгагенскої наради конференції Органі­ зації Безпеки і Співробітництва в Європі щодо людсько­ го виміру. Більш детально питання про доступ до інфор­ мації розкриті в рекомендаціях «Комітету міністрів Ради Європи» №R (81) «Про доступ до інформації, що

• знаходиться в розпорядженні державних органів».

Основна ідея, яка проходить скрізь усі вище перелічені документи: людина має право за запитом одержати інфор­мацію.

Приклади

Великобританія — єдина країна ЄС, що не має законодав­ства про доступ до офіційної інформації й одна країна, де доз­волена необхідність збереження урядової таємниці. Є закон, що дозволяє одержати дані з державних установ з конкрет­них областей професійної діяльності.

Австрія, Нідерланди, Швеція — у цих країнах дозво­ляється одержати інформацію, що належить урядові.

США, Німеччина — право доступу до інформації закріплене в положеннях нормативних актів, що гарантують вільне вираження думок, свободу преси. У США кожний має право одержати урядову інформацію. У 1966 році був прий­нятий закон про вільний доступ до інформації. У Німеч­чині — тільки засоби масової інформації мають право досту­пу до урядової інформації.

40

Іспанія — існує право громадян на одержання урядової інформації, крім тих випадків, коли її використання загро­жує безпеці країни.

Норвегія — усі адміністративні документи доступні гро­мадськості за винятком обговорених виключень.

Франція, згідно законодавству, забезпечує доступ до всіх документів.

Канада — кожний має право одержати урядову інфор­мацію. Право доступу до інформації закріплене в положен­нях нормативних актів, що гарантують вільне вираження думок, свободу преси.

Світовий інформаційний ринок

Світовий інформаційний ринок — це головним чином продаж і купівля послуг з використання різних баз даних (БД). До цього ринку можна віднести інформаційні ма­теріалів, що готуються в науково-дослідних інститутах, цен­трах аналізу інформації та інших інформаційних установах. Крім того, в інформаційний ринок можна включити різні за­соби електрозв'язку для автоматизованого пошуку у мереже­вих БД тощо.

Інформаційний ринок США склався у 60-70 роки. Його розвитку значною мірою сприяло те, що у СІЛА традиційно розвинутий приватний сектор. Держава приділяє значну увагу розвитку системи науково-технічної інформації, про що свідчать матеріали Міжнародної конференції з наукової інформації (1958 p.), Національної програми розвитку бібліотечного і інформаційного обслуговування (1970 p.), І і II Конференції Білого дому про бібліотечні і інформаційні служби (1979 p.). З 1977 року конгресом СІЛА було прийня­то більш ніж 300 законодавчих актів з питань інформаційної

ДІЯЛЬНОСТІ.

До кола органів наукової інформації федерального уряду входить біля 2,5 тис. інформаційних центрів і бібліотек. Органи наукової інформації приватного сектору включають інформаційні центри в великих промислових

41

Кудрявцева С.П., Колос В=В.

Міжнародна інформація

фірмах, електроні бібліотеки і інформаційні фірми, що винятково на комерційних засадах надають різні види інфор­маційного обслуговування. До останніх можна віднести Institute for Scientific Information, Data Resources, Predicast, Mead Data Central, Dialog Information Services.

Використання БД для інформаційного пошуку в режимі інтерактивного мережевого доступу забезпечується спеціа­лізованими банками даних. Для доступу в ці банки даних використовуються швидкісні мережі передачі даних, переважно Інтернет. Найбільшими національними і транс­національними бібліотечними мережами СІЛА є:

• OCLC (Online Computer Library Center, 1967 p.);

• RLIN (Research Libraries Information Network, 1974 p.);

• WLN (Western Library Network, 1972 p.);

• FEDLIN (Federal Library and Information Network, 1976 p.). Оцінюючи можливості, що надає світовий інформаційний

рикок, слід зазначити, що організація і використання БД важке завдання, яке не гарантує значних прибутків.

Інформаційний ринок Німеччини. На світовому інфор­маційному ринку електронної інформації доля продукції Німеччини е невеликою порівняно з долею продукції США (54%), Великобританії (17%), Японії (12,5%). Зросло вироб­ництво БД з економіки та бізнесу (6,8% світового виробництва), з науки та техніки (9,7% світового виробництва). Найбільшу частину світового інформаційного ринку (9% у грошовому ви­раженні) Німеччина має в секторі друкованої інформації.

На інформаційному ринку Франції функціонують державні і муніципальні органи науково-технічної інформації (НТІ) (в тому числі інформаційні центри міністерств та відомств); регіональні центри (агенції) науково-технічної інформації; га­лузеві і тематичні підрозділи науково-технічної інформації не­державних науково-дослідницьких інститутів, центрів, науко­вих асоціацій, підрозділи науково-технічної інформації при­ватних фірм та приватні посередницькі фірми. Головними ба­гатогалузевими центрами НТІ Франції є Інститут наукової і технічної інформації (Institut de Г information scientifique et technique — INIST) і Національний інститут промислової влас­ності (Institut national de la propriete industrielle — INPI).