darenska_2

Після цього Рада академії призначає Дмитра Григоровича керівником класу портретного живопису з приміткою: «клас портретний доручити навчати пану академіку Левицькому». На посаді викладача портретного класу живописець пробуде шістнадцять років, до 1787 року, хоча сам Левицький в Академії не вчився. Будучи керівником портретного класу, Левицький виявив риси видатного педагога, вдумливого наставника та виявив чималу ерудицію в питаннях мистецтва: він мав тонкий мистецький смак, високе знання художніх стилів, які демонстрував у виборі творів. Левицьким була розроблена чітка, глибоко продумана система навчання прийомам та навичкам портретного живопису. Учні Академії починали з вивчення та копіювання кращих творів вітчизняних та західних майстрів і лише потім переходили до самостійного портретування. Однак навіть і на першому етапі від учня не вимагалося чисто механічне повторення оригіналу, а навпаки, педагог добивався творчого проникнення в манеру та характер взірця, який копіювався. Якщо додати до цього те, що мова йшла про вивчення художників багатьох шкіл та напрямків, починаючи із знаменитих голландських майстрів та закінчуючи творами російських портретистів, то можна з впевненістю сказати про немалу користь першого, підготовчого етапу становлення майбутніх портретистів.

З старих документів скупо вибиваються пунктирні риси пристрастей Левицького, те, на що направляв він своїх учнів, — вони студіювали Ван Дейка та Рембрандта. Жоден з його учнів не міг пройти академічний курс без того, щоб не скопіювати хоча б по одному твору цих майстрів. Варто відзначити, що закордонними художниками Левицький не обмежувався: під його наглядом учні Академії копіювали роботи історичного живописця А. Лосенка та першого портретиста І. Нікітіна. Серед учнів Левицького було немало відомих портретистів, зокрема його настанови багато в чому допомогли становленню художньої майстерності іншого живописця, його земляка Володимира Боровиковського.

Перші двадцять років петербурзького життя Левицького — це безперервне сходження в його творчості, грошові винагороди та підвищення: за портрет Кокорінова він стає академіком Петер-

бурзької Академії мистецтв, після цього його призначають начальником портретного класу з достойною платнею. Варто зазначити, що «все ж він збереже протягом усієї своєї творчості великі заповіти батька і національного мистецтва, передовсім портрета — це гостре спостереження цілості, увага до найменших деталей, виявлення їх природної якості і художньої виразності, матеріальну конкретність усього в площині портрета, життєву безпосередність виразу обличчя та життєву енергію людського нутра»1.

В Петербурзі Левицький отримав визнання серед вельможної та багатої публіки — і визнання це було рідкісним, замовлення були безперебійні: в його майстерні зразу знаходилося декілька десятків картин в процесі роботи, та й сама майстерня була світлою, в невеличкому власному домі, де Левицький проживав заможно, будучи чудовим сім’янином. Він стає «модним» художником, починає отримувати багаточисельні замовлення від Академії мистецтв, від представників імператорської фамілії, дворянської еліти Петербурга. При цьому, один за одним, з-під його пензля виходять десятки портретів імператриці, її онуків, аристократів, придворних, дипломатів, вельмож, купців.

За все своє мистецьке життя Дмитро Григорович написав багато портретів. Серед них портрети царської фамілії: Катерини II («Портрет Катерини II — Законодавиці в храмі богині Правосуддя», 1783 р.), серію портретів великих князівен, онучок імператриці, портрет майбутнього імператора Олександра I. Левицький писав портрети історичних діячів («Портрет Дені Дідро», 1773 р.), портрети багатих вельмож («Портрет П. Демідова», 1773 р.; «Портрет А. Кокорінова», 1769 р.), портрети дворянок, які навчалися в Смольному інституті шляхетних дівчат («Портрет К. Нелідової», 1773 р.; «Портрет К. Хованської та К. Хрущової», 1773 р.).

Вершиною творчості Левицького — і всього російського портрета XVIII ст. — стала серія портретів вихованок Смольного інституту шляхетних дівчат, написана протягом трьох років — з 1773 по 1776 рік (зараз ця серія «Смолянок» знаходяться в Державному

1Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 2001. –С. 234.

Російському музеї). Як принагідно зазначають дослідники, «Левицький створює такі шедеври, як серія портретів вихованок Смольного інституту, навчального закладу, відкритого в 1764 році з ініціативи Катерини II і своїй основі пов’язаного з ідеями Просвітництва. Шляхетні дівчата, які закінчили інститут, повинні були згодом стати «відрадою сімейств своїх», пом’якшуючи в суспільстві жорстокість звичаїв»1. «Смолянки» виховувались так, щоб перш за все зайняти положення придворних дам, тому вони, окрім загальноосвітніх дисциплін, удосконалювали свої художні здібності та засвоювали «правила гарного виховання, світського поводження та ввічливості».

В Смольному інституті існував театр. Як принагідно зазначають дослідники, «в захопленні театром Катерина II не була виключенням... вона вважала його не просто приємною розвагою, а надавала йому велике виховне значення. Саме тому театральні вистави в Смольному були предметом її постійної уваги. І не тільки тому, що вихованок з малих років привчали до виступів перед публікою. Імператриця вважала, що розучування ролей розвиває у дівчат літературний смак, пам’ять та взагалі корисно впливає на юних актрис»2. Сучасники захоплювалися талантом його юних акторок, які не поступалися в своїй майстерності тогочасним професійним актрисам. Власне кажучи, для закарбування навіки сценічного тріумфу декотрих найбільш обдарованих «смолянок» і були замовлені Левицькому сім портретів юних акторок, які виступали в аматорських спектаклях, танцювали, займалися музикою та декламуванням.

Дослідники принагідно зазначають, що «танцюючи у неділю після обіду в присутності публіки, вихованки іноді показували невеличкі балети. В різний час смолянок вчили мистецтву сценічної гри, танцям, вокалу, музиці кращі актори та музиканти, як іноземні, так і російські»3. «Смолянки» на портретах Дмитра Григорови-

1Левицкий: Альбом / Авт.-сост. Л. А. Маркина. — М.: Изобразительное искусство, 1991. — С. 3.

2Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института. Биографические хроники. — М.: Эксмо, 2004. — С. 31.

3Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института. Биографические хроники. — М.: Эксмо, 2004. — С. 38.

ча зображуються в момент виконання концертних номерів і тому являються перед глядачами по-різному. На першому портреті, який написав Дмитро Левицький, вихованка Смольного інституту шляхетних дівчат п’ятнадцятирічна Катерина Нелідова зображена в сценічному костюмі лукавої служанки Сербіни з надзвичайно популярної тоді комічної опери італійського композитора Д. Перголезі «Служниця-пані». Пензель Левицького передає і підкреслене лукавство персонажа, і явне задоволення, яке отримує виконавиця від самої гри, і граційну кокетливість дівчини, адже «завдяки надзвичайній здатності до танців, співу, завдяки дивовижній грації рухів, живості під час виконання ролей, всі, хто бачив «дівицю Нелідову» на сцені, приходили в захват, підпадали під чари її гри... Імператриця подарувала «феномену» діамантовий перстень...

А невдовзі художник Д. Левицький отримав замовлення написати вихованку Катерину Нелідову. Це найзнаменитіший портрет із знаменитої серії. Якщо інші закарбовані художником смолянки виглядали то трохи несміливими та сором’язливими, трохи скутими внаслідок світської манірності, інколи з штучними жестами, то Нелідова на портреті тримається дуже вільно, вона природна, її чорні очі світяться лукавством»1. Саме тому в 1773 році в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» з’явилася коротка епіграма на талановиту акторську гру Катерини Нелідової:

Приятностью лица и остротою глаз, Естественной игрой ты всех ввела в забвенье, Всяк дейстие твое за истину считал2.

В тому же 1773 році Левицький написав парний портрет учениць Смольного Катерини Хрущевої та Катерини Хованської. Молоді дівчатка розігрують епізод з італійської комічної опери «Капризи кохання, або Нінета при дворі» композитора К’ямпі:

1 Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института. Биографические хроники. — М.: Эксмо, 2004. — С. 183–184.

2Цит. за: Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института. Биографические хроники. — М.: Эксмо, 2004. — С. 184.

«обидві Катеньки зображені на сцені, в «пасторальних» костюмах: Хованська, одягнена селянкою, грає роль сільської дівчини, а Хрущева — якщо судити за її жестами та поглядом, — звабленого нею молодого спритного хлопця»1. Незважаючи на умовність зображення — Хованська та Хрущева в сценічних костюмах, Левицький зміг передати неповторні особисті риси виконавиць: приховану несміливість та сором’язливість Хованської та жвавість та спритність Хрущевою. На іншому портреті «смолянка» Глафіра Алімова грає на арфі, повернувшись к глядачі з світською посмішкою (портрет Г. Алімової, 1776).

Стрімко, темпераментно рухається в танці Наталія Борщова (портрет Н. Борщової, 1776). Плавні та повільні рухи А. Лєвшиної, дівчини серйозної та мрійливої (портрет А. Лєвшиної, 1775). В іншому парному портреті Федосії Ржевської та Анастасії Давидової (1773 р.) — обидві вони, ще зовсім юні дівчинки, декламують на урочистому екзамені в Смольному інституті. Нелегка задача — вловити та відбити на полотні немов сам дух радісної юності та неповторимі індивідуальні риси кожної з «смолянок» — блискучо вдалась Левицькому в кожному з полотен цього циклу.

До числа кращих робіт художника також відноситься портрет знаменитого французького філософа Дені Дідро (1773), який зараз знаходиться в Швейцарії, в Публічній бібліотеці Женеви. Левицький написав його під час приїзду французького філософа до Петербурга. Відомий мислитель зображений в домашньому в халаті, без перуки, його старе обличчя ретельно виписано. В очах світиться ясний ум філософа, вгадується напруженість думки. Портрет, очевидно, подобався Дідро, оскільки після своєї смерті він його заповідав своїй доньці. Як зазначають дослідники, «його полотно не має атрибутів слави Дідро. Перед нами безмежно втомлена, задумлива, доброзичлива людина. Портрет створювався в часи, коли філософ відпочивав після утомливих діалогів з імператрицею. Адже недарма в листах до дружини він писав: «Хіба я створений для придворного життя, і чи придворне життя

1Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института. Биографические хроники. — М.: Эксмо, 2004. — С. 42.

по мені?»... Знявши напудрену перуку та надівши домашній халат, скинувши маску умовної світськості, на нас дивиться мудра літня людина. Легка тінь помітного смутку лягла на високий лоб, притупила зазвичай гострий лукавий погляд філософа»1.

Митець, який зображував в своєму житті в основному вищий світ Російської імперії, написав і так званий «Портрет священика» (1779), який більшість дослідників вважають портретом батька Левицького Григорія Кириловича, правда, написаним вже після його смерті, по пам’яті чи, може бути, за прижиттєвими ескізами. Добре мудре обличчя батька, який так багато зробив для свого сина. Цей портрет міг би стати прикрашенням будь-якої художньої галереї світу — з такою справді рембрандтівською міццю та проникненням написаний цей невеличкий портрет.

Життєво виразна характеристика людини властива й іншим роботам Левицького. Поряд з тонкою одухотвореністю він здатний виразити й менш глибокий, а інколи й просто бездушний внутрішній склад своєї моделі. Такими, зокрема, був портрет дружини одного з литовських магнатів, племінниці польського короля, відомої придворної красуні графині Урсули Мнішек та ще більшою мірою майже одночасно написаний портрет співачки Анни Давіа Бернуцци. Обидві зображені Левицьким жінки зовнішньо дуже привабливі, Урсулу Мнішек можна навіть вважати своєрідним уособленням ідеалу краси тих часів. Але в той же момент який порожній та холодний погляд її блакитно-зелених очей, та й весь її ляльково-порцеляновий вигляд підкреслює поверховість її поглядів на життя, її слів, на які здатна світська красуня.

Ще більш красномовним є портрет італійки Анни Давіа Бернуцци. Обдарована оперна співачка, вона ще більше, аніж успіхами на сцені, прославилась своїми авантюрними походженнями. Як зазначалося в її контракті, ця оперна співачка приїхала в Петербург як «перша співачка комічної опери та друга співачка серйозної опери». Протягом декількох років проживання в Росії вона «спромоглася зачарувати найбільш всесильного статс-секретаря

1Долгополов И. В. Дмитрий Левицкий // Рассказы о художниках: В 2-х томах. Т. 1.- М.: Изобразительное искусство, 1982. — С. 500.

Катерини Олександра Безбородька, і сучасники поспішають з подробицями — в скільки обернулося необережному сановнику його театральне захоплення... Не менш за Безбородька розважна та обачлива, дріб’язкова, яка знала ціну та мету кожного свого кроку, співачка не дуже розбирається в засобах досягнення своїх цілей. У Бернуцци гарний голос, чудовий акторський досвід та повна байдужість до ролей, які вона має виконувати. Це завжди бездоганно розучені вокальні партії — але не ролі. Бернуцци можна захоплюватися на сцені — але вона не викликає переживань. Такою вона й з’являється на портреті Левицького»1. На портреті Левицький немов висвітлює користолюбну сутність Анни Давіа Бернуцци — навмисні рухи, показна посмішка, хитрий вираз обличчя доповнений театральним костюмом «прекрасної садівниці».

В розквіті творчих сил, в зеніті слави Левицький за власним бажанням приходить до рішення залишити Петербурзьку Академію мистецтв. Але відставний академік продовжує багато працювати, пише портрети, займається з учнями в своїй приватній малярській школі. Зв’язків з Академією мистецтв, однак, Дмитро Григорович зовсім не переривав: відставному академіку виплачувалася пенсія (хоча дуже невелика), а академічна Рада допомагала художнику при отриманні замовлень на портрети, особливо придворних.

Без сумніву, Левицького-живописця цінували при дворі: адже саме його пензлю належить великий парадний «Портрет Катерини II — Законодавиці в храмі богині Правосуддя». Цей портрет імператриці був виконаний на замовлення іншого українця, канцлера Олександра Безбородька в 1783 році. На портреті Левицький зобразив государиню не як самодержицю, а як першу з громадян Вітчизни, служительку «загального спокою» та законів. Портрет Катерини II представляє історичну картину, де зміст розкривається через цілу систему символів. Такий образний прийом був характерним для стилю класицизм, який в той час утверджувався

вАкадемії. Як слушно зазначають дослідники, «за багатьма зо-

1Молева Н. М. Дмитрий Григорьевич Левицкий. — М.: Искусство, 1980. — С. 112.

внішніми ознаками це великий парадний портрет, з традиційними колонадами та драпуванням. Однак, художник далеко відходить від звичного тлумачення образу імператриці. В картині простежується певний сюжет: Катерина II у вигляді жриці, одягненої в антикізуючу сукню, спалює макові квіти на олтарі у підніжжя статуї Феміди. Декорації та оточуючі предмети мають інакомовне значення: вони говорять про успіхи Російської держави в різних сферах життя»1. Зберігся опис портрету, зроблений самим Левицьким, де він пише, що Катерина зображена в храмі богині Правосуддя, спалюючи на жертовнику квіти маку, вона «жертвує дорогоцінним своїм спокоєм для загального спокою», орден святого Володимира підкреслює заслуги перед Вітчизною; море, російський прапор та жезл Меркурія на військовому щиті означають захищену торгівлю. Смисл цієї алегорії наступний: спалюючи мак (символ сну), імператриця демонструє готовність жертвувати своїм спокоєм заради Вітчизни.

Збереглись й інші роботи Левицького, виконані також на офіційне замовлення імператорського двору. Зокрема, в рік своєї відставки Левицький створив портрет десятирічного великого князя Олександра Павловича, улюбленого онука Катерини II (майбутнього імператора Олександра I), а через чотири роки — його старшої сестри Олександри Павлівни. Портрети «августійших» осіб зайвий раз демонструють різнобічні вміння живописця розкривати людські якості навіть дітей, що завжди вважалось однією

знайважчих задач портретиста.

Зпензлем та фарбою старий майстер не розлучається до останніх років життя: в 1818 році ще пише портрети, а через чотири роки Дмитра Григоровича Левицького не стало. Він помер

7квітня 1822 року. На відміну від багатьох своїх сучасників, він не був забутий наступними поколіннями — в його «дивній самовідданості», в «істинній любові до мистецтва» (ці характеристики належать російського поету та критику українського походження Нестору Кукольнику, який жив і творив в часи Пушкіна) вони

1Левицкий: Альбом / Авт.-сост. Т. В. Яблонская. — М.: Изобразительное искусство, 1985. — С. 11.

Живописне мистецтво була спадковим в цій сім’ї, адже сам батько Лука Боровик, його брат Олексій, всі його чотири сини (Василь, Петро, Іван та Володимир), племінник Дем’ян — всі вони були іконописцями. Вся велика сім’я Боровиковських була дружною, оскільки мала єдиний фах, та надзвичайно працелюбною, а Володимир відзначався особливо і працелюбністю, і своїми талантами. Зрозуміло, що початкові знання в цьому мистецтві Володимир Боровиковський отримав від батька, і за декілька років до від’їзду до Петербурга він набув слави гарного та вмілого іконописця в стилі українського бароко. В Троїцькій церкві в Миргороді в 1784 році він написав весь іконостас (зараз ця церква вже не існує), також багато інших іконостасів в прилеглих полтавських містечках та селищах.

Молодість Володимира пройшла в рідному Миргороді, де він прожив (за виключенням короткострокової військової служби, де він дослужився до поручика) до тридцяти років, розписуючи церкви Полтавщини. Сім’я іконописців Боровиковських до того ж не була багатою. Окрім хати, Боровикам належали п’ятнадцять десятин землі біля Миргорода та невеличкий клапоть землі в Хорольському повіті. Майбутній художник не одружувався, займаючись написанням ікон на замовлення, розписуючи церкви та монастирі. Ймовірно, що художник так і прожив би тихим та працелюбним життям миргородського «богомаза», залишивши по собі згадку як про доброго та вмілого маляра, якби не випадок, який вивів його в число найвідоміших художників столичного Петербурга.

Саме в цей час російська імператриця Катерина II з великою пишністю здійснювала свою монаршу подорож в землі Таврії та Криму, які недавно були відвойовані у турок та приєднані до імперії. Звісна річ, її шлях пролягав через малоросійські землі, з Києва вона плила на галері «Дніпро» по Дніпру, і причалила для перепочинку до берега в Кременчуці. В цьому невеличкому на той момент містечку спеціально для імператриці був збудований палац, який прикрашали алегоричні картини. Автором їх був молодий іконописець з Миргорода Володимир Боровиковський. На одній з картин художник зобразив сім мудреців Греції перед книгою

«Наказ» та Катерину II у вигляді римської богині мудрості — Минерви, яка пояснювала цим мудрецям свій твір. На другій картині Боровиковський зобразив царя-реформатора Петра I, який орав землю, й Катерину II, яка засівала це поле. Ці картини не збереглися, як і палац, де Катерина II зупинялася на шляху з Києва до Криму в квітні 1787 року.

Ідея створення цих алегорій належала предводителю київського дворянства, відомому поету-сатирику та драматургу В. Капністу. Він походив з Миргорода, був сином останнього миргородського полковника, добре знав творчий доробок Боровиків, тому й викликав Володимира в Кременчук, який знаходився від Миргороду на відстані сімдесяти п’яти верст, для здійснення своїх задумів. Варто сказати, що ці полотна сподобалися імператриці, яка побажала узнати ім’я художника, а потім запропонувала Володимиру Боровиковському їхати вчитися в Петербург. Боровиковський прийняв цю дійсно царську пропозицію і вже наступної осені 1788 року вирушив у далеку путь, залишив рідний край

іпереселився в північну столицю, де й прожив безвиїзно до кінця своїх днів.

Приїхав він до Петербургу в 1788 році в поважному для навчання віці — Володимиру виповнилося вже тридцять один рік,

ітому шлях в учні Петербурзької Академії мистецтв був для нього закритим через віковий бар’єр. Як зазначають дослідники, «до Петербурга Боровиковський прибув зрілою людиною, з набутим живописним спадком… Різка зміна стильового визначення, що відбувалась наприкінці XVIII ст. у мистецтві, якнайкраще відповідала професійним особливостям художника, його поетичному сприйманню внутрішнього світу людини»1. Він починає брати приватні уроки у свого прославленого земляка Дмитра Левицького, який на двадцять років раніше виїхав з Києва до Петербурга. На згадку про цей період навчання лишився портрет самого Левицького 1797 року, який був написаний його вдячним учнем Боровиковським. Збереглися документи, які свідчать про те, що

1Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 2001. –С. 236.

Левицький сприяв просуванню колишнього «відставного поручика» в академіки Академії мистецтв.

Після визнаного майстра Левицького Володимир з 1792 року навчався декілька років у відомого австрійського художника І. Лампі, який саме в цей час працював при дворі Катерини II. Навчаючись у цих прославлених художників, Володимир Боровиковський також копіював кращі взірці європейського живопису, а також картини своїх наставників. Цього виявилося достатнім, щоб досконало оволодіти професійною майстерністю художникапортретиста. Від своїх вчителів Левицького та Лампі живописець Боровиковський перейняв блискучу техніку, легкість та прозорість письма, майстерність композиційних прийомів. Увага художника зверталася на характеристику внутрішнього світу людини, його неповторну індивідуальність.

Боровиковський працював з Лампі, та головне, що він заслужив любов та повагу цього художника. Саме Лампі клопотався в Академії мистецтв про надання звання академіка для нього, адже художник, який багато та самовіддано працював, мало піклувався про свої нагороди та інші кар’єрні вигоди. В 1794 році Лампі звернувся в Раду Академії мистецтв з листом, в якому просив присудити своєму учню В. Боровиковському звання академіка. Очевидно, для отримання цього звання був представлений «Портрет Катерини II на прогулянці». Покидаючи Петербург, Лампі віддав свою майстерню на вулиці Мільйонній Боровиковському, де він потім ще довго проживав.

За тридцять вісім років завзятої роботи в Петербурзі художник створив сотні творів. Як зазначають дослідники, Боровиковському «позує вся тодішня Петербурзька знать та багаті поміщицькі кола. Він у своїх портретах дає певну характеристику свого суспільного класу. Маревом млявої втоми й пересичення життям овіяні люди доби Боровиковського»1. До 1790 року Боровиковський став одним з найзнаменитіших художників-портретистів, а вже в 1795 році отримав звання академіка, сім років після того став радником Ака-

демії мистецтв. Важко підрахувати, скільки картин створив за своє творче життя Володимир Лукич, адже мистецтвознавці безсумнівно нараховують понад чотирьох сотень його робіт, а також більше сотні живописних творів, які теж можна приписати його творчості. Величезна більшість серед них належить портретам.

На відміну від свого земляка Дмитра Левицького, Боровиковський не був улюбленцем Академії мистецтв, яка поступово підвищувала його, як здається, лише під впливом його слави та популярності, яка посилювалася в художньому середовищі. Завзятість, з яким Академія довгий час відмовляла Боровиковському у вищих нагородах, пояснюється особливістю її статуту, який діяв аж до 1830 року. За цим статутом портретний живопис вважався другорядним, порівняно з батальним та історичним живописом, і тому ані Левицький, ані Боровиковський не могли отримати звання професора.

Остаточне визнання прийшло до Володимира Боровиковського тільки після виконання портретів осіб царської фамілії — в 1795 році він створив портрет імператриці Катерини II на прогулянці в Царськосільському парку. Цей портрет виходив за межі традиції парадного зображення монархів, адже в ньому не було ані величної пози, ані атрибутів влади: Боровиковський намалював вже немолоду імператрицю, яка в теплому салопі, з тростиною

усупроводі левретки (маленької собачки) прогулюється Царськосільським парком. Боровиковський показав царицю Російської імперії «казанською поміщицею» (як іноді вона сама себе називала). Вже після отримання звання академіка Академії мистецтв,

у1800 році В. Боровиковський написав парадний портрет сина Катерини II імператора Павла I в коронаційному одязі.

Вкінці 1790-х — на початку 1800-х років слава Боровиковського досягає свого піку, це час розквіту творчості художника. Як зазначають дослідники, «Боровиковський поринув у наступне десятиліття — час свого вищого творчого досягнення, напевно, не відаючи, що став вершиною у мистецтві російського сентименталізму»1. Він отримує багато замовлень, художник стає

1Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 2001. –С. 240.

відомим та навіть «модним» в аристократичному та придворному середовищі. Володимиру Боровиковському позували царі, державні діячі, полководці, отці церкви. Із замовленням до нього зверталися князі, татарські мурзи, графи, надзвичайно впливові сановники та вельможи, які займали значні посади в державі. Боровиковський виконував портрети широкого кола людей. Так, він пише «Портрет Г. Державіна» (1795), «Портрет віце-канцлера князя О. Куракіна» (1801–1802).

Правдивість спостережень видатного художника стає характерною рисою і в жанрі парадного портрета. Так, виконуючи парадний портрет князя Олександра Борисовича Куракіна, Боровиковський зміг надати дивовижно яскраву та об’єктивну характеристику царедворця. Князь О. Куракін був державним діячем, дипломатом та впливовим вельможею XVIII ст., при Павлі I займав посаду віце-канцлера імперії (тобто був третьою людиною

вімперії після імператора та канцлера), а пізніше був російським послом при наполеонівському дворі. Куракін був відмінним дипломатом: саме цьому послу Російська імперія завдячує своєчасним попередженням про майбутнє вторгнення Наполеона. Чванливість, марнославство, гордовитість, барська пиха читаються

впортреті Куракіна, а втім, безперечним є й природний розум

упоєднанні зі спритністю та хитрістю царедворця та дипломата. Пензель художника закарбував благодушний спокій одного з найбагатших людей імперії, його впевненість у собі. Сучасники дали князю Куракіну прізвисько «Павлин», яке мітко та вдало характеризувало куракінську манеру триматися на людях, що і зобразив Володимир Боровиковський. Також за портретом можна легко зрозуміти і друге прізвисько Куракіна — «Діамантовий князь». Властива Куракіну слабкість до прикрашення своєї персони не вислизнула від проникливого погляду художника. Діаманти виблискують на орденських хрестах та зірках, на еполетах, на блакитній атласній стрічки блищить орден Андрія Первозванного. Діаманти входять в золоте шиття коміра та обшлагів парадного камзола. Зобразивши князя Куракіна в усьому блиску придворного чина й при пишності аксесуарів (колони, драпування, мантії) у повній

відповідності з канонами парадного портрета, Боровиковський не пропустив і достовірності його образу — художник зобразив вже старіючу людину.

Серед багаточисельних портретів, зроблених митцем, є й портрет його учителя Дмитра Левицького. Дослідники зауважують, що «найбільш значним серед чоловічих портретів є незакінчений портрет художника, великого портретиста Д. Г. Левицького (Російський музей). Портрет не закінчений та, вочевидь, тому не підписаний та не датований. Однак декотрі ознаки дозволяються датувати портрет 1802–1803 роком. Обличчя Левицького незвичайно значне. Це обличчя художника, який зміг пізнати життя. Темні, надзвичайно живі очі являються центром портрету. Їхній погляд прискіпливий, це погляд художника, який вивчає, невеликий, нервовий, надзвичайно тонко промальований рот, величезний, прекрасної форми лоб... Живопис портрету показує, який надзвичайно тонким живописцем був Боровиковський, який знав, що тут першим його суддею буде його вчитель»1.

В кінці XVIII ст. особливо широко розповсюдилося мистецтво мініатюрного портрета — ці мініатюри замовлялися в пам’ять про близьких та дорогих людях, вони були невеликих розмірів — він розміру людської долоні до маленьких портретів, які носили в спеціальному золотому футлярі на грудях. Героїні його портретів не тільки дами вищого аристократичного кола, але й прості російські селянки, яких він зображував в традиційному народному вбранні. Володимир Боровиковський створив велику кількість мініатюрних портретів, зазвичай написаних олійними фарбами. Серед них — парний портрет «Лизанька та Дашенька» (написаний в 1794 році), на якому В. Боровиковський зобразив двох молоденьких кріпосних покоївок М. Львова. Вже через рік він пише портрет «Торжковська селянка Христинья» (1795), на якому теж зобразив кріпосну дівчину. Як зазначають дослідники, «селянка з Торжка Христинья була годувальницею доньки Львова.

1Машковцев Н. Г. В. Л. Боровиковский // Русское искусство. Очерки о жизни и творчестве художников. Восемнадцатый век. — М.: Искусство, 1952. — С. 346.

Художник, який писав майже всіх людей, пов’язаних дружніми узами з дорогим йому домом, закарбував і цю просту молоду жінку. Автор майстерно передав багату гамму настроїв: скромність та сором’язливість селянки, яка навряд чи чекала можливості попасти на полотно, її тихий спокійний норов, привітний та ласкавий погляд, чари юності, тепла. Майстер з явним задоволенням показує її наряд: білу сорочку, зелений сарафан, оздоблений золотим позументом, малиновий кокошник»1

Як вже зазначалося, художній спадок Володимира Лукича Боровиковського величезний: це і величезні, в повний зріст, урочисті парадні портрети, і мініатюрні — в улюбленій манері того часу, які вражали своєю філігранною технікою та майстерністю виконання. Але найкращими всі цінителі його творчості вважають невеличкі за форматом жіночі портрети, які просякнуті ніжністю, мрійливістю та ліризмом, і тому знаменують собою новий етап розвитку мистецтва в кінці XVIII ст., пов’язаний з естетикою сентименталізму.

«Портрет М. Лопухіної» (1797) — один з найбільш досконалих портретів художника, який являється етапним твором для російського живопису XVIII ст. Безсумнівно, портрет Марії Лопухіної — це найкраща робота Володимира Боровиковського, його шедевр. Марії на цьому портреті виповнилося вісімнадцять років, після цього вона вийшла заміж за єгермейстера та прожила зовсім недовге життя — всього лише двадцять чотири роки. Лопухіна

вбілій сукні та кольоровому шарфі, зліва ми можемо бачити пейзаж. Вона дивиться на глядача з посмішкою та водночас задумливо, в її погляді з-під напівопущених вій відчувається ніжність, печаль та мрійливість — власне, ті почуття, які вміли побачити

влюдині художникисентименталісти.

Одного разу цей портрет побачив в домі племінниці Лопухіної губернаторши Перфільєвої поет Яків Полонський. Він оцінив чарівність та легку печаль зображеної на портреті Марії Лопухіної і написав такий вірш:

1Коллекция «Великие художники»: в 80 т. Т. 67: Владимир Боровиковский. — К.: ПрАТ «Комсомольская правда — Украина», 2011. — С. 10.

Она давно прошла — и нет уже тех глаз

Итой улыбки нет, что молча выражали Страданье — тень любви и мысли — тень печали, Но красоту ее Боровиковский спас.

Так часть души ее от нас не улетела,

Ибудет этот взгляд и эта прелесть тела

К ней равнодушное потомство привлекать, Уча его любить, страдать, прощать, молчать.

Зовнішні події всього подальшого життя Володимира Лукича можна передати декількома рядками. Жив в Петербурзі, трудився безупинно та невтомно, тому й набув визнання та положення. Скромний іконописець, вивезений Катериною II до Петербурга, він досконало оволодів прийомами та технікою живописного мистецтва, але до кінця свого життя залишався дуже побожним, навіть слава і гроші не змінили його характеру та життєвих звичок.

ВПетербурзі художник сумував за своїм рідним краєм, в одному

злистів він писав брату, що багаточисельні замовлення не дають йому можливості побувати на Полтавщині. Боровиковський мав м’який характер та був дуже ввічливим та люб’язним у спілкуванні. Багаточисельні родичі, які залишилися в Миргороді, постійно зверталися до нього за допомогою: у своїх листах він примиряв їх в суперечках, підтримував морально та матеріально.

Жив Володимир Лукич скромно та самотньо, адже сім’ї ніколи не мав. Спочатку він жив «в Почтовому стані» (зараз там знаходиться петербурзький поштамт), а потім на вулиці Мільйонній, недалеко від Ермітажу, де у нього було невеличке помешкання та майстерня. Також у Володимира Лукича були учні, які жили у нього в домі, та стара кухарка. Його відвідували інколи земляки, які зверталися до нього з проханням про різні клопотання в різних департаментах Петербурга.

Сам прославлений художник не провадив так званого «світського життя», між людьми з’являвся нечасто, зберігав гарні та теплі відносини з своїми миргородськими родичами (пише їм листи, все своє життя посилає гроші) і залишався простим та

скромним. Як принагідно зазначають дослідники, «ані слава, ані гроші не вплинули на характер та образ життя Боровиковського. Збереглись його листи до рідних, які охоплюють майже двадцятип’ятирічний період. В цих листах змальовується образ художника, зануреного в свій внутрішній світ, цілковито захопленого мистецтвом. «Я зайнятий трудами моїми безупинно, — писав Боровиковський. — ... Мені втратити годину є великою прикрістю

вмоїх заняттях»»1. Всі, хто його знали, відзначали надзвичайну працелюбність та завзятість в роботі, життя без художньої праці для нього було неможливим. Один знайомий, який відвідав його

впетербурзькій майстерні, писав про Боровиковського: «Я просидів у нього з годину, і між розмовами він не припиняв займатися роботою». Боровиковський був добросовісним та працьовитим художником і все писав відмінно, адже, окрім портретів, йому замовляли і різноманітні копії картин, і портрети, в яких від нього вимагали наслідувати який-небудь модний взірець.

Вдумливий та глибокий талант Боровиковського проявлявся

втому, що він не тільки задовольнявся писати портрети, він зображує людей таким чином, що глядачам стає зрозумілим їх духовний світ. Якщо Дмитро Левицький був природженим портретистом, то Боровиковський займався написанням портретів в силу умов та вимог часу. Сам він постійно виходить з сфери написання портретів, він пише релігійні картини, «алегорії», копіює або малює не замовників, а людей, які цікавлять його особисто, в силу тих чи інших зовнішніх даних, адже він любив малювати цікаві та самобутні обличчя.

Релігійним живописом Боровиковський займався з юності все своє життя, цей вид живопису був улюбленим видом його роботи і часто він цим займався без жодних «замовлень», самостійно, на відміну від портретів, які писав «для публіки». Також, окрім портретного живопису, художник займався розписом Михайлівського палацу в 1802 році. Протягом свого життя в Петербурзі він написав декілька іконостасів, зокрема царський уряд замовив

1Михайлова К. Владимир Лукич Боровиковський. — Л.: Художник РСФСР, 1968. — С. 8.

йому розпис іконостасу Казанського собору, який він зробив протягом декількох років (1804–1811). Він написав десять ікон для головного іконостасу та образи для другого та третього іконостасів, і серед них ікони «Благовіщення», «Костянтин та Єлена», «Великомучениця Катерина», «Антоній та Феодосій». Відношення Боровиковського до релігійного живопису нагадувало відношення монахів-художників, адже митець, приступаючи до якоїсь важкої або серйозної роботи, перш за все відправлявся в церкву та слухав молебень. Приготувавши дошку для ікони, він наказував читати вголос Євангеліє або житіє святого, якого починав писати. Улюбленим його читання були і книги духовного змісту: твори Дмитра Ростовського, Тихона Задонського, твори «О подражании Христу», «Беседы Макария Египетского», «Путь ко спасению».

Попри свою побожність та скромність, Боровиковський був модним та високооплачуваним художником, він малював аристократів, церковних ієрархів, вельмож і навіть монархів Російської імперії. Але для нього не існувало жодних приманок життя, понять вдалої або успішної «кар’єри», меркантильних розрахунків. З багаточисельних джерел відомо, що більшу частину своїх дійсно значних заробітків він роздавав щедрою рукою. Протягом всього свого петербурзького життя він неодноразово посилав гроші своїм багаточисельним родичам в Миргород (при цьому просив залишати це в тайні). Окрім того, Володимир Лукич все своє життя займався благодійницькою діяльністю, оскільки мав звичку жертвувати частину своїх заробітків на бідних петербуржців, які зазвичай щосуботи збиралися на сходинках його скромної квартири на Нижній Мільйонній вулиці. Більшу частину своїх так званих «клієнтів» він знав в обличчя, і якщо не бачив кого-небудь в суботу, то доручав іншим передати подаяння, попереджуючи, що спитає про отримання милостині у того, для кого передаються гроші. Все своє життя по-християнськи жертвуючи гроші на допомогу бідним, у художника і після смерті лишилася значна сума — чотири тисячі рублів, на той час величезні гроші. І це була половина суми, виплаченої за написаний портрет екзарха Антонія. Таким чином за портрет було сплачено вісім тисяч рублів, що свідчить про те,