Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

ської імперії така толерантність була вилучена з міжнарод- но-правової сфери. Мусульмани допускали «священну війну» з інаковірцями. Хоча прагнули не зловживати цією релігійною нормою (вона діяла лише за певних обставин), а часто посилались на інші норми ісламу: право гостинності, союзу між рівними та ін., які застосовувались у посольському праві, договірних відносинах, праві війни тощо.

Між державами Західної Європи досить часто визнається право правителя на трон і визнання новоутвореної держави. Починається застосовуватися право репресалій. Але, очевидно, найзнаменнішим для цього перехідного періоду є наміри переглянути старі античні канони міжнародного права в дусі нових панівних у державах релігій. У християнських державах активними ідеологами зарекомендували себе Августин Блаженний, єпископ Ішіонський, Ісидор Севільський та ін.; у мусульманських — Абу-Ганіфа, Малейк альШафії, Ібн-Ганбал та ін.

Раннє й розвинуте середньовіччя характеризується постійною боротьбою за утворення «національних держав» і визнання в міжнародному праві їх суверенної рівності (цей процес стабілізувався наприкінці 1300 p.). Досить актуальними стали питання міжнародного правонаступництва, успадкування престолу (показовим у цьому плані є Верденський договір 843 p.), стосунки між світською владою і римським папою. Протиборство останніх набрало такого розмаху, що в міжнародному праві фактично діяли дві підсистеми: світське й канонічне міжнародне право. Проте це не завжди було на шкоду міжнародному праву. Нерідко протиборчі сили задля збільшення свого впливу на суб'єктів міжнародного права прагнули гуманізувати його. Так був введений інститут «божого перемир'я» і «божого миру» (вперше запроваджений церквою наприкінці X ст. між воюючими державами півдня Франції, а потім проголошений на соборі в Клермоні 1015 p., хоча це не завадило папі Урбану тут же проголосити перший хрестовий похід). Розширено перелік суб'єктів міжнародного права від імператора й папи до правителів територій значно нижчих рангів, якщо вони брали участь у міжнародних відносинах. Це дало змогу залучити до нової системи міжнародно-правових зносин численних правителів, міста й території Північної Італії, Пів- денно-Східної Франції, Південно-Західної Німеччини, Швейцарії та ін.

80

Міжнародне право в епоху середньовіччя

У цей період гідне місце в міжнародно-правових зносинах посідає Київська Русь. Західні історики зазначають, що Русь сповідувала досить гуманні норми міжнародного права: проголошення вільним проданого в рабство у разі повернення його з полону; суворе додержання укладених договорів; гуманне поводження з полоненими; переважання торговельних відносин над воєнними; захист іноземців на своїй території і допомога їм на випадок аварії; видача іноземній державі кримінальних злочинців; запровадження інституту притулку (політичного й релігійного); обов'язкове дотримання правила оголошення війни; практика поєдинків князів чи уповноважених ними бійців замість воєнних баталій та ін.

Раннє й розвинуте середньовіччя характеризується також широким застосуванням арбітражів (у різних галузях міжнародно-правового співробітництва) для врегулювання міжнародних суперечок, посередництва (часто арбітром чи посередником виступали папа, імператор чи інший суверенний не зацікавлений у справі правитель); введенням консульського права як особливого інституту забезпечення прав громадян за рубежем (пріоритет належить мусульманським країнам Середземного моря); розробленням поняття морської контрабанди, воєнних капітуляцій, запереченням правомірності так званої приватної війни тощо.

Пізньому середньовіччю властивий процес подальшого посилення європейської міжнародно-правової системи. Вперше висловлюється ідея універсальної монархії (А. Данте) (до цього проголошувалися проекти вічного миру), в якій верховний імператор володів би правом накладати вето на розпочинання війни. Проте на практиці ця ідея недостатньо схвалюється. Знаменними в цей період є остаточне розмежування церковної і світської влади й відхід останньої від впливу папи; закріплення інституту постійних представництв, а в самих державах — спеціалізованих відомств іноземних справ; бурхливий розвиток міжнародного морського права (прийняття морського кодексу Вісбі близько 1407 p., Барселонського морського судебника — Консолато Дель Маре); постановка питання про визнання свободи відкритого моря та ін.

Виокремлення «іспанської епохи» розвитку міжнародного права пов'язано не лише з домінуванням іспанської Габсбурзької імперії в Європі, що сприяло зростанню контактів між Східною і Західною європейськими частинами, а з тим унеском, який зробила ця країна і її вчені в розвиток міжна-

81

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

родно-правових проблем, зі встановленням стабільної системи зносин між державами континенту.

До «іспанського періоду» в міжнародно-правових стосунках держав пропагувалась італійська ідея спільного розвитку слабких держав (уперше з'являється в дипломатії італійських міст-республік XV ст.), об'єднання їхніх зусиль для правового забезпечення свого статусу. Ідея мала такий само шанс на успіх та визнання, який шанс мала слабка держава на визнання сильною своєї рівності з нею. Іспанці почали пропагувати нову концепцію міжнародних відносин — баланс політичних сил. Цій концепції судилося не тільки закласти основи нової системи міжнародно-правових зносин (так званого класичного міжнародного права), а й суттєво вплинути на становлення сучасного міжнародного права (термін «іспанська ера» вперше був застосований німецьким дослідником історії міжнародного права В. Г. Греве).

Власне, «іспанський період» міжнародного права ніяких нових інститутів йому не додав, а старих не ліквідував. Він тільки по-новому сформулював питання ставлення до чинних норм та інститутів міжнародного права. Постало це питання наприкінці XV ст., в часи зародження колоніальної експансії. Остання показала незворотність розбудови універсального, взаємозалежного спілкування держав. Щоправда, при цьому визнанні лише зростала гострота питань: хто і які права матиме на відкриті та освоєні колонії; які права слід визнати на простір відкритого моря; яким канонам мусить підпорядковуватися торгівля за нових умов; який статус матимуть збільшені в такий спосіб території, та ін. Іспанці першими відчули на собі необхідність реформації міжнародного права і спрямували свою діяльність саме в цьому напрямі. В результаті вони здобули певні переваги не стільки в практичному, скільки в інтелектуальному сенсі. До основного результату цього інтелектуального пошуку — політики балансу сил у Європі — Іспанія цілеспрямовано прямувала півтора століття. Зусиллями її талановитих учених (Ф. Д. Менчага, Ф. Вітторіа, Ф. Суарес, Д. Сото та ін.) були проаналізовані античні й середньовічні погляди на міжнародне право (що, до речі, дало підставу багатьом вважати названих дослідників засновниками науки міжнародного права) і вироблений для уряду аргументований курс міжнародної діяльності.

Вводиться поняття ефективного (а не з папського благословення, як було раніше) освоєння колоніальних тери-

Класичне міжнародне право

торій з місіонерською місією, місіонерської відповідальності за долучення примітивних народів до цивілізації. Папа перестає бути правителем світу, а тому всі зносини між державами повинні будуватися на праві, рушійною силою якого стає баланс сил на міжнародній арені. Війни, які ведуть іспанці на нових територіях, проголошуються справедливими, і не тому що вони розпочинаються задля торжества ідей Христа, а з необхідності мати опорні пункти для торгівлі й мореплавства.

Народи мають рівні права на торговий обмін та інше співробітництво. Оголошення країни закритою для торгівлі є підставою розпочинати війну з нею.

Політика балансу сил не завжди спрацьовувала на користь Іспанії, частіше за все вона втягувала її в нову війну. Але потроху цю політику почали засвоювати інші держави й застосовувати на практиці, що в результаті приведе до становлення нової системи міжнародних відносин з відповідним їй правом, яке в науці дістане назву класичного.

В «іспанський період» міжнародного права остаточно утверджуються свобода відкритого моря (протилежна думка англійського фахівця Дж. Седцена прозвучала вже як анахронізм) та інститут постійних дипломатичних представництв; утверджується ідея створення союзу європейських держав на основі принципу рівної представленості, проголошується думка про створення постійних міжнародних судів та арбітражів з обов'язковою юрисдикцією тощо. Проте основним для «іспанського періоду» є започаткування науки міжнародного права, яка свої витоки брала не тільки в Іспанії, а й у Голландії (Г. Гроцій), Англії (А. Джентілі, Р. Зьоч) та інших країнах.

Класичне міжнародне право

Становлення класичного міжнародного права науковці називають по-різному: зародження загального міжнародного права, становлення європейського міжнародного права, виникнення буржуазного міжнародного права, етап зрілості міжнародного права,

зародження сучасного міжнародного

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

права, виникнення міжнародного права цивілізованих країн та ін.

Подібні термінологічні розбіжності не були випадковими, а відображали ідеологічну спрямованість дослідників і практиків міжнародного права: невизнання міжнародного права до певних історичних етапів, невизнання його за межами європейського континенту, невизнання правовими тих інститутів міжнародного права, які не відповідали правовому розумінню фахівців цієї галузі, та ін.

Немає спільного погляду у вчених і на період зародження класичного міжнародного права. Здебільшого започатковують його з Вестфальського миру 1648 р. (В. Г. Греве, П. Маланчук, П. Мерон, Ф. Ліст, Р. П. Ананд та ін.). Але нерідко цей відлік починають із великих відкриттів Америки 1492 р. (П. Казанський та ін.), з реформації (А. К. Павітран, Т. Лоуренс та ін.), з періоду абсолютизму (Г. П. Задорожний, Є. О. Коровій та ін.), з XVI ст., коли в ряді країн Європи «остаточно утворюються великі держави, національні за складом населення» (В. М. Дурденевський, В. Е. Грабар та ін.), з кінця XVI1 ст., коли «цивілізовані держави почали вважати себе пов'язаними міжнародним правом» (Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт та ін.), з Утрехтського миру 1713 p., коли принцип політичної рівноваги знаходить своє остаточне міжнародно-договірне закріплення та ін.

Різні погляди у вчених і на етапи розвитку класичного міжнародного права. Для одних (Д. І. Фельдман, Ю. Я. Баскій та ін.) — це період від Вестфальського миру 1648 р. до Великої французької революції, а від неї до конгресів і конференцій XIX ст. Другі (В. Г. Греве та ін.) розрізняють періоди від Вестфальського миру 1648 р. до Віденського конгресу 1815 р. («французька епоха міжнародного права») та від конгресу у Відні до Версальського миру 1919 р. («британська епоха»).

Трапляються й дрібніші поділи: кінець XV ст. — Вестфальський мир 1648 р. (проголошення принципу свободи морів, «капітуляції» на сході, звільнення міжнародного права від релігійного впливу); Вестфальський мир 1648 р. — Утрехтський мир 1713 р. (утвердження в міжнародному праві нової політичної системи, рівноправ'я і суверенітету держав; війна династій за іспанський, австрійський, баварський, польський престоли, за першість на Балтиці, Індійському та Атлантичному океанах); Утрехтський мир 1713 р. —

Класичне міжнародне право

Французька революція 1789 р. (правове утвердження принципу політичної рівноваги, розвиток поняття суверенітету, прав та обов'язків держав, колоніальні експансії, розвиток права морської війни, становлення науки міжнародного права); Французька революція 1789 р. — наполеонівські війни (початок невтручання і недоторканності території, плебісцити, початок рівності держав і стабільності договорів, розвиток питань громадянства і підданства, ідеї гуманізації війни); наполеонівські війни — перша половина XIX ст. (1815— 1856 pp.: проголошення принципу національної незалежності, питання відповідальності порушників міжнародного права, Віденський конірес 1814—1815 pp. і Священний союз); перша половина XIX ст. — Паризька Комуна 1871 р. (Доктрина Монро, Паризький конгрес і «Європейський концерт», розвиток міжнародного приватного права, трансформація права війни, кодифікація міжнародного права, нерівноправні договори зі Сходом); Паризька Комуна 1871 р. — Перша світова війна 1914 р. (утворення міжнародних міжурядових організацій, Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 pp., колоніальні протекторати, диференціація міжнародного права за галузями).

Найбільш прийнятним вважається поділ розвитку класичного міжнародного права на два періоди: від Вестфальського миру 1648 р. до Віденського конгресу 1815 р. і від останнього до Першої світової війни (Г. 1. Скупін, Ст. Вероста, P. Pie, А. де Цайас та ін.). Вестфальський мир і справді можна вважати якщо не принципово новим етапом в історії розвитку міжнародного права, то, щонайменше, етапом його реформ, утвердження засад, які на століття зумовлять його розвиток. Це був чи не перший масовий конгрес, у якому брала участь більшість заінтересованих держав (150 представників суб'єктів німецької імперії і європейських держав). Формально на конгресі планувалось вирішити кілька завдань: мирне врегулювання тридцятилітньої війни, вирішення релігійних питань, домовлення про територіальний устрій втягнутих у війну держав та повоєнні гарантії амністії, полагодження деяких інших нагальних політичних проблем. Фактично конгрес пішов значно далі поставлених завдань, сформулював нові принципи міжнародно-правових відносин, змінив наявні чи заклав основи нових інститутів міжнародного права, підтвердив юридичну обов'язковість найперспективніших норм чинного на той час права.

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

Конгрес суттєво вплинув на розвиток інститутів посередництва, міжнародно-правового визнання, гарантій дотримання договорів, колективних санкцій та ін. Сформульовані ним принципи й норми політичної рівноваги, рівноправності держав (тут ішлося в основному про європейські країни), мирного врегулювання міжнародних спорів та інші на століття визначили напрями міжнародно-правової стабілізації.

Водночас у двох мирних договорах Вестфальського трактату (Оснабрюцький і Мюнстерський договори) було закладено невизнання могутньої до цього міжнародної влади папи римського, відхилено як правомірну міжнародну інтервенцію на релігійних підставах, визнано необхідність толерантності між католиками і протестантами (в цьому плані ст. 5 Оснабрюцького договору підтверджувала дію положень договору Пассау 1552 р. і мирного договору в Аугсбурзі 1553 p., едикту про Реституцію 1624 р., в яких було закладено основи врегулювання релігійних проблем). Не задоволений таким вирішенням релігійних проблем, папа римський Інокентій X (потрібно зазначити, що на конгресі вперше за папою не визнано ніякої ролі як міжнародного арбітра) видав 26 листопада 1648 р. буллу «Zelo domus Dei», в якій засудив рішення конгресу. Булла ще більше підірвала авторитет папи. Європейські правителі сміливо висловлювалися, що католицький Рим відірвався від життя і перешкоджає прогресові.

Конгрес провів ревізію кордонів Швеції, Брандебургу, Мекленбургу та ін. (ст. 10—15 Оснабрюцького договору), Франції (ст. 70—81 Мюнстерського договору), змінив політичну карту Європи визнанням суверенітету Об'єднаних Провінцій Нідерландів і Швейцарської конфедерації (договори підтвердили визнання суверенітету цих країн, проголошеному відповідно в договорі Нідерландів з Іспанією, підписаному ЗО січня 1648 p., і в імператорському декреті 1647 р. щодо статусу території Швейцарії) та близько 300 німецьких князівств, єпископств і вільних міст, вирішив ряд інших питань міжнародно-правового значення. Встановлені ним кордони проіснували в Європі до 1806 p., коли Наполеон вніс у них зміни, а положення обох договорів послужили моделлю для деяких статей Статуту Ліги Націй (наприклад, ст. 10, 12, 16). Ще довго держави будуть підтверджувати в своїх угодах важливість зобов'язань за Вестфаль-

86

Класичне міжнародне право

ським миром (наприклад, мирний договір між Францією, Іспанією і Великою Британією від 10 лютого 1763 p.). Система міждержавних зносин, закладена Вестфальським миром, проіснує в майже незміненому вигляді до Французької революції і наполеонівських війн.

Утрехтський мирний договір 1713 р. закріплює «спра-

ведливий баланс сил» — justum potentiae aequUibrum як нор-

му міжнародного права (вперше термін «політика балансу сил» ужив Фр. Джіккардіні в XVI ст. щодо регіональних відносин між державами Італійського півострова). Цей період (до 1815 р.) помітно вирізняється активізацією розвитку міжнародного приватного права, укладенням численних угод воєнного характеру, що заклало основи становлення міжнародного гуманітарного права і права збройних конфліктів, зміцненням правового статусу інституту нейтралітету та ін.

Суттєвий вплив на розвиток міжнародного права мала Французька революція 1789 p., яка проголосила Декларацію прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 p., проект Декларації міжнародного права абата Грегуара (23 квітня 1795 p.), «Пропозицію» Вольнея від 18 травня 1790 р. (фактично проголошувались універсальність, неподільність світу і рівність правосуб'єктності особи, народу й держави; принципи невтручання і заборони застосування загарбницьких воєн та ін.). Проект Декларації Грегуара ввійшов до наукового вжитку під назвою Кодексу і став першою реальною спробою кодифікувати міжнародне право (статті в основному стосувалися суверенітету, незалежності народів, мирного співробітництва, невтручання у внутрішні справи, поваги територіальної цілісності, статусу іноземців, заборони наступальних воєн, мирного врегулювання міжнародних спорів, дотримання міжнародних договорів, привілеїв та імунітету в дипломатичних зносинах).

Віденський конгрес 1814—1815 pp. можна вважати точкою відліку, коли міжнародне право поступово почало розвиватися від забезпечення суто європейських регіональних інтересів у бік напрацювання норм універсального характеру. В цьому напрямі розвиток міжнародного права відбуватиметься через рішення Паризького (1856) і Берлінського (1878) конгресів, Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp.

Проведений під егідою Австрії, Великої Британії, Пруссії і Росії (вони самі визначили свій статус як великих дер-

87

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

жав), Віденський конгрес спробував повернутися до політики балансу сил, сприяти кращому обміну між державами товарами та ідеями, заборонити работоргівлю, домовитися про статус міжнародних рік, кодифікувати право дипломатичних агентств і місій. На конгресі чи не вперше в історії держави заговорили про протиправність революційно-теро- ристичної діяльності, яка підриває міжнародно-правовий порядок. Для припинення подібної діяльності допускалось і втручання у внутрішні справи. На конгресі було визнано статус постійно нейтральної держави (Швейцарія), вільного міста (Краків), погоджено поділ дипломатичних працівників на три класи: 1) посли, папські легати і нунції; 2) посланці, міністри, інші уповноважені при государях; 3) повірені у справах. Попри деяку критику рішень Віденського конгресу, багато зі сформованих на ньому норм міжнародного права розвиваються і сьогодні (особливо щодо заборони рабства, судноплавства міжнародними річками, дипломатичного права та ін.).

На Паризькому конгресі 1856 р. домовлено про режим р. Дунай, Чорноморських проток (поновлено дію Лондонської конвенції 1841 p.), оголошено Чорне море в статусі нейтралізованого, на багатосторонній основі домовлено про нові засади розвитку міжнародного морського права (заборона каперства і воєнної контрабанди, захист нейтральних вантажів і вантажів під нейтральним прапором, правомірність ефективної блокади для заборони доступу до берегів ворога та ін.).

Заслуговують на увагу рішення Берлінського конгресу 1878 р. про заборону дискримінації людей, визнання незалежними державами Сербії, Чорногорії і Румунії, Берлінської африканської конференції 1884—1885 pp. (прийняла акти навігації на р. Конго і р. Нігер), утворення міжнародних організацій нового типу — Міжнародний телеграфний союз (17 травня 1865 p.), Міжнародний поштовий союз (1 червня 1878 р.), Бернське Бюро захисту промислової власності (20 березня 1883 р.) і Бернське Бюро захисту літературних і художніх праць (9 вересня 1886 р.) та ін.

Важливу роль у розвитку універсального міжнародного права відіграли Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 pp., проведені за ініціативи Росії. На конференції 1899 р. було прийнято три конвенції і три декларації з питань права сухопутної війни, права морської війни і мирного врегулювання міжнародних спорів. Створено 1900 р. Постійний тре-

88

Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

тейський суд для мирного врегулювання міжнародних спорів (до утворення Постійної Палати міжнародного правосуддя провів 14 арбітражів). Конференція прийняла резолюцію про обмеження воєнних витрат держав.

На Гаазькій конференції миру 1907 р. прийнято 13 конвенцій (8 — про правила ведення війни на морі, по дві — з мирного вирішення міжнародних спорів і правил ведення сухопутної війни та одну конвенцію з питань порядку відкриття воєнних дій), схвалені відповідні їм декларації і резолюції. Конференція заснувала Постійну Палату третейського суду, досвід якої було використано при створенні Постійної Палати міжнародного правосуддя Ліги Націй. Конференція віднесла до мирних засобів вирішення міжнародних спорів добрі послуги і посередництво, міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд.

Про важливість Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp. свідчить те, що основні їхні рішення майже без змін були прийняті сучасним міжнародним правом.

Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

Коли йдеться про перехід до сучасного міжнародного права, то під останнім не мається на увазі якісно нове право, як стверджують деякі науковці. Так, зміни відчутні. Насамперед у плані універсалізації цього права, утвердженні його принципів, гуманізації норм, збільшення обсягу тих із них, які регулюють статус людини, та ін. У цей період виникли нові галузі міжнародного права (повітряне, космічне, права людини, міжнародної безпеки та ін.), нові інститути, принципи і норми. Але не можна стверджувати, що сучасне міжнародне право не має нічого

спільного з класичним.

Тим часом останнє твердження не є загальноприйнятним у науці міжнародного права. А в радянській науці навіть побутувала думка, що сучасне міжнародне право починається з Жовтневої революції 1917 р. Термін «сучасне міжнародне право» має право на життя як такий, що відображає нові хронологічні рамки дії міжнародного права.

89

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

Такий підхід до уточнення терміна (вперше цей термін вжито в наукових дослідженнях наприкінці XV ст.) властивий був дослідникам класичного міжнародного права, особливо на останньому етапі його розвитку (І. Л. Клю-бер, Ф. Ф. Мартене, А. Огга, А. Рідматтен, П. Реш, 1. Блюн-члі та ін.). Зберігся він у західних учених і пізніше з метою розмежувати міжнародне право, яке діє сьогодні, від класичного періоду його розвитку. Щоправда, такою межею вони (А. Альварес, І. Кунц та ін.) вважають не Жовтневу революцію, а Першу світову війну. Зважаючи на те, що перехід від класичного до сучасного міжнародного права відбувся без революційної ломки, деякі вчені (В. 1. Греве та ін.) називають це право сьогодні посткласичною системою міжнародного права.

У розвитку сучасного міжнародного права розрізняють два основних етапи: до Другої світової війни і після завершення Другої світової війни (на цьому сходяться майже всі дослідники міжнародного права незалежно від "їхніх ідеологічних уподобань).

Важливими характеристиками становлення сучасного міжнародного права можна вважати: остаточне припинення гегемонії однієї держави, як то було в період класичного права (іспанський, французький і англійський періоди); встановлення Версальської системи та утворення Ліги Націй (1919) як нової форми колективного вирішення міжнародних проблем на постійній основі; централізація міжнародної правосуб'єктності навколо суверенних держав (правителі держав остаточно перестали вважатися суб'єктами міжнародного права) і початок формування універсальної міжнародної спільноти; віднесення війни до виняткового випадку правомірної дії держави; введення у сферу міжнарод- но-правового регулювання національних меншин, а згодом фізичних осіб і корінних народів; початок процесу деколонізації, становлення системи міжнародного судочинства на постійній основі та ін.

Вже початок першого етапу становлення сучасного міжнародного права ознаменувався значними міжнародноправовими досягненнями; це — обмеження Статутом Ліги Націй і заборона пактом Бріана—Келлога (1928) війни як інструменту утвердження національних інтересів; проголошення принципу універсалізму і права націй на самовизначення; суттєва трансформація міжнародно-правових інсти-

90

Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

тутів визнання (покінчено з практикою умовного визнання), правонаступництва та ін.; поява більш досконалих форм правового вирішення проблем, які упереджують можливість конфлікту в територіальній (інститут прикордонних комісарів), торговельній (торговельні представництва та агентства) та інших сферах; скорочення англійської світової колоніальної системи до рівня Британської співдружності і запровадження мандатної системи як форми міжнародного контролю та сприяння розвитку народів (в основному колишні колонії Німеччини й Туреччини) на шляху до їх незалежності; запровадження інституту відповідальності агресора і воєнних злочинців (щоправда, початок не був успішним — німецький імператор Вільгельм 11 і кілька сот діячів країн німецького блоку не понесли відповідальності перед спеціальним міжнародним трибуналом за порушення міжнародного права через деструктивну позицію Нідерландів); утворення Міжнародної Організації Праці як форми міжнародної охорони праці і розвитку законодавства в цій сфері; започаткування вирішення проблеми роззброєння (ініціатор

— Ліга Націй): укладення протоколу про заборону хімічної і бактеріологічної війни і застосування отруйних, задушливих та інших подібних газів 17 червня 1925 p., Конвенції про режим воєнного полону 27 липня 1929 p., Женевської конвенції 27 липня 1929 р. з питань Червоного Хреста з урахуванням нових засобів війни і засобів повітряного транспорту; обмеження воєнно-морських сил США, Великої Британії, Японії, Франції, Італії відповідно до співвідношення 5:5:3:1,5:1,5; визначення завдань здійснення кодифікації універсального міжнародного права (резолюція Асамблеї Ліги Націй від 27 вересня 1927 р.) та ін.

Успіхи на шляху колективного вирішення міжнародних проблем у період між двома світовими війнами дали підстави науковцям говорити, що час «цивілізованих націй» завершився. Натомість вони (Дж. Б. Скотт, Ж. Ссель, Г. Лаутерпахт та ін.) почали говорити про утворення «товариства націй», «світового співтовариства», «міжнародного глобального товариства», «вселенського міжнародно-правового товариства» тощо. 1 прикладів тому було достатньо: утворення Союзу американських республік («Панамериканський союз» 1928 p.); колективне вирішення проблем повітряного і морського співробітництва (Паризькі конвенції 1919 і 1921 pp. відповідно: про повітряну навігацію і режим суд-

91

Г л а в а Історія міжнародного права і його науки

ноплавства на Дунаї; Барселонська конвенція про внутрішні водні шляхи міжнародного значення (1921) і Женевська — про міжнародний режим портів (1923); Конвенція в Монтрьо про режим Чорноморських заток (1936); Ніонська угода 1937 p., укладена у зв'язку з піратськими діями німецьких підводних човнів; Конвенція 1930 р. про вантажні марки та ін.); забезпечення недоторканності кордонів і судового вирішення післявоєнних проблем (акти Локарнської конференції 1925 p.), колективна домовленість про заборону війни як знаряддя національної політики (пакт Бріана—Кел- лога 1928 р.) і визначення агресії (Конвенція про визначення агресії 1933 р.) та ін.

Проте перший етап становлення сучасного міжнародного права проходив украй непослідовно. Нерідко держави обирали політику сили, шо переважала над міжнародними договірними зобов'язаннями. Свідченнями тому є вторгнення Японії в Китай (1932 і 1937 рр.)(1935 р. Японія вийшла з Ліги Націй, зберігши за собою передані їй Лігою Націй підмандатні острови); агресія Італії проти Ефіопії (3 жовтня 1935 p.); трирічна громадянська війна в Іспанії (1936—1939) зі втягненням у неї провідних держав; захоплення Німеччиною Австрії (13 березня 1938 p.), а згодом Чехословаччини (1939); війна Радянського Союзу проти Фінляндії (за шо СРСР був вилучений з Ліги Націй 1939 р.) та ін. 26 вересня 1940 р. Німеччина, Італія і Японія укладають у Берліні пакт про створення «нового порядку» в Європі та Азії (перед цим, 1 вересня 1939 р. Німеччина перейшла кордон з Польщею — розпочалась Друга світова війна). Напад 7 грудня 1941 р. Японії на Тихоокеанські володіння США і Англії показав, що Версальська система перестала діяти не тільки в регіоні, а й остаточно.

Держави антигітлершської коаліїш зрозуміли, що основним недоліком міжвоєнного міжнародного права була нерозробленість правових гарантій дотримання його норм, відсутність ефективного механізму запобії^ання правопорушенням, слабкий рівень розвитку нормативного регулювання міжнародно-правової відповідальності і санкцій та ін. Тому вже в період Другої світової війни вони приймають Декларацію про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства і Декларацію про загальну безпеку (Московська конференція миіїстрш закордонних справ СРСР, США і Великої Британії 1943 p.), Декларацію трьох держав з питань відпові-

92

Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

дальності всіх держав за утвердження стабільного миру і ліквідацію лиха і жахів війни, з питань створення ООН і післявоєнного співробітництва (Тегеранська конференція 1943 p.), виробляють домовленості в Думбартон-Оксі (1944) про створення універсальної організації міжнародної безпеки; домовляються про остаточне знищення нацизму й німецького мілітаризму, про післявоєнні репарації з Німеччини, невідкладне створення загальної міжнародної організації для підтримки миру й безпеки, приймають Декларацію про звільнену Європу, вирішують питання територіальної описи, зон окупації, про головних воєнних злочинцш та ін. (Ялтинська конференція 1945 p.). Нарешті, підписують 8 серпня 1945 р. угоду, яка передбачала прийняття Статуту Міжнародного воєнного трибуналу (угоду підписали СРСР, США, Велика Британія і Франція, до яких приєдналися Греція, Данія, Югославія, Нідерланди, Чехословаччина, Польща, Бельгія, Ефіопія, Австралія, Гондурас, Норвегія, Панама, Люксембург, Гаїті, Нова Зеландія, Індія, Венесуела, Уругвай і Парагвай, тобто представники всіх континентів).

Завершується нова міжнародно-правова розбудова в період Другої світової війни створенням ООН, прийняттям Статуту ООН (26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Францис- ко) і Потсдамською конференцією керівники СРСР, США і Великої Британії (17 липня —2 серпня 1945 p.), де було домовлено про політичні та економічні принципи, якими держави керуватимуться у відносинах з Німеччиною, про репарації з Німеччини, ншецький флот і торговельні судна, про місто Кешгсберг і прилеглі до нього райони, про воєнних злочинців, про Австрію і Польщу, укладення мирних договорів, допуск нових члешв в ООН, про підопічні території та ІЇІ.

Для розвитку міжнародного права після Другої світової війни характерно: розвиток концепції миру не як процесу, що вимагає колективних зусиль у вирцценні збройних, агресивних сутичок, а як відсутність віїіни; заборона застосування сили чи загрози силою в міжнародних відносинах; утвердження на конвенційному ршні основних принципів міжнародного права, норм jus cogens; перехід від етапу співіснування до сшвробітництва держав; утвердження ООН як головного шститушйного механізму універсального міжнародного права; досягнення визнання примату міжнародного права світовим спштовариством; вироблення механізму колек-

93

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

тивних дій на захист загальних інтересів членів міжнародного співтовариства; налагодження процесу офіційної універсальної кодифікації міжнародного права і міжнародної правотворчості в рамках міждержавних організацій; сприяння регіональному співробітництву держав на основі регіональних між- народно-правових джерел, що не суперечать універсальним (насамперед Статуту ООН); фактичне завершення процесу деколонізації; зміцнення міжнародно-правового статусу фізичної особи й вироблення правових основ і гарантій дотримання розвитку національних меншин і корінних народів; створення міжнародних судових установ для визначення відповідальності і санкцій не лише щодо держав і міжнародних організацій, а й стосовно фізичних і юридичних осіб та ін.

Історія науки міжнародного права

Виникнення науки міжнародного права датують, як правило, кінцем XVI — початком XVII ст.

У XVI—XVII ст. в дослідженні міжнародного права найавторитетнішими школами стали: італійська — Н.

Маккіа-веллі (1469-1527), П. Беллі (1502-1575), Фр.

Джікардіні (1482-1540), Дж. Ботеро (1540-1617), Дж. Паці

(1550-1635), П. Сарні (1552—1623) та ін., іспанська (Ф.

Вітторіа, В. Ф. Менчага, Д. Сото, Б. де Лас Касас, Б. Айала, Ф. Суа-рес та ін.), французька — Ж. Боден (1530—1596), Максимі-ліан де Бетунь (1599-1641), Е. Крюсе (1590-1648), Де Вік-кефорт та ін., англійська — А. Джентілі (1552— 1645), Джон Селден (1584—1654) та ін. Багато з них опублікували фундаментальні дослідження окремих інститутів і галузей міжнародного права. Залишалося весь попередній, розпорошений матеріал привести в систему. Це й зробив видатний голландський мислитель Гуго Гроцій (1583—1645) у праці «Про право війни і миру», за шо й був названий «батьком міжнародного права». У цей період наука міжнародного права сформувалась як самостійна галузь. Втім, погляди Г. Гроція задовольняли не всіх дослідників.

Після виходу праці Г. Гроція в науці чітко вирізняється три основних напрями: природно-правовий — Т. Гоббс (1588—

94

Історія науки міжнародного права

1679), Б. Спіноза (1632-1677), С. Пуффендорф (1632—

1694), Г. Лейбніц (1646-1716), X. Томазій (1655-1729), М. Барбейрак (1674-1744), X. Вольф (1679-1754) та ін.;

позитивно-правовий — Р. Зьоч (1590—1660), С. Рашель

(1628-1691), 1. В. Текстор (1628-1701), К. Бейнкерсчук (1673-1743), 1. Я. Мозер (1701-1785), Г. Ф. Мартене (1756-' 1821), І. Бентам (1747—1832) та ін. і гроціанський, який іноді називали «еклектичним», «змішаним», «природно-по- зитивно-правовим», — Е. Ваттель (1714—1767), Г. Вітон

(1758-1848), 1.-Л. Клюбер (1762-1836), А. Геффтер (1796— 1880), Д. Лорімер (1818-1890), Дж. Уестлейк (1828-1913), К. Кальво (1829-1906), П. Фошіль (1858-1926) та ін.

Дискусії майже на рівні суперечок між представниками різних напрямів не сприяли науковому прогресові. Періодично один із напрямів ставав домінуючим залежно від того, які представники були ближче до урядових кіл. Ситуація змінилася в XIX ст., коли появилися перші наукові журнали з питань міжнародного права та національні асоціації вчених і практиків цієї галузі. Одним із перших почав ви-

даватися «Revue de droit Internationale et de legislation compare» (з 1869 p.), згодом «Journal du droit international prive et de la jurisprudence comparee» (з 1874 p.), далі «Zeitschrift fur internationales Privat und Strafrecht», «Journal du droit international», «Rivista di diritto internationale e di legislazione comparata» та ін. Ці видання й національні асоціації більш чітко об'єднали вчених за національними школами.

У XIX ст. найпомітніше вирізняється німецька школа міжнародного права (1. К. Блюнчлі, А. фон Бульмерінк, Ш. фон Кальтенборн, Ф. фон Гольцендорф, Р. фон Моль, Ф. Ліст, Г. Б. Оппенгейм та ін.). Цю школу доречніше називати німецько-австрійською, оскільки за стилем, напрямом і характером досліджень учені цих країн не відрізнялись. Характерним для них був глибокий теоретичний аналіз міжнародно-правових проблем, чітке розмежування питань права і політики, реформаторський підхід до основних засад міжнародного права.

На загальному науковому тлі досить рельєфно вирізнялася французька школа міжнародного права (Г. Бонфіс, Ф. Брентано, Е. Коші, А. Кретьєн, Р. П'єделевре, Дж. М. де Рейневаль, Л. Рено, А. Сорель та ін.). її представники більше уваги приділяли пропаганді наукових досліджень у сфері міжнародного права, ніж самій науці. Тут переважали публікації

95

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

навчальної і документальної літератури з добре оформленим науково-бібліографічним апаратом.

Загальновизнані досягнення в дослідженні міжнародного права мали науковці англо-американської школи (В. Галл, Т. Е. Голланд, Дж. Кент, Б. Лоуренс, Г. Мен, Д. Б. Мур, Т. Твісс, Дж. Уестлейк, Г. А. Уолкер, Р. Філлімор та ін.). Школа помітно вирізняється тяжінням до актуальних проблем міжнародного права прикладного характеру. Теоретичні засади дослідників цього напряму майже не цікавили, незначний інтерес проявлявся до історії міжнародного права (проте кілька опублікованих праць у цьому напрямі були визнані класичними). Тогочасна міжнародно-правова практика була досліджена вченими на високому науковому рівні. З їхнього середовища формувалась аналітична юриспруденція.

Досить серйозно зарекомендувала себе в XIX ст. російська наука міжнародного права, представлена в основному вченими Росії та України. Серед них слід назвати Ф. Ф. Мартенса, Л. О. Комаровського, О. В. Лохвицького, В. А. Незабитовського, Л. А. Шалланда, М. П. Іванова, В. П. Безобразова, В. П. Даневського, М. М. Коркунова, І. О. Овчиннікова, А. М. Стоянова та ін., які досліджували різноманітні питання історії і юридичної природи міжнародного права, його об'єкти, джерела, можливості функціонування інституційного механізму, право війни, мирні засоби вирішення міжнародних спорів та ін.

Трохи здали свої позиції іспанська та італійська школи міжнародного права. Публікації вчених цих шкіл значно поступалися дослідженням їхніх попередників періоду XVI— XVU1 ст. Серед найвідоміших науковців слід назвати: з італійської школи — Дж. Маззіні, П. С Манчіні, Т. Маміані, Дж. Сандона, Л. Казанова, А. Пьєрантоні та ін.; з іспанської школи — X. М. Пандо, Ф. Л. Ландейра, А. Рікуельме та ін., до якої дуже близько прилучилися португальські вчені (С. Пінейро Ферейра, А. да Р. Г. Лобо та ін.).

Серйозними дослідженнями заявили про себе вчені Бельгії (А. Рівьєр, Е. Ніс, Е. Р. Ачнітц, Б. Декам), Данії (Ф. К. Борнеман, Г. Матуен, А. Молеллер та ін.), Нідерландів (Я. Г. Ферпосон, Ж. де Лутер та ін.), Греції (Н. Н. Саріполос та ін.), латино-американських країн: Чилі (А. Белло), Перу (X. М. де Пандо), Колумбії (М. М. Мадієдо), Аргентини (А. Алькорта) та інших країн.

96

/сторін науки міжнародного права

Для розвитку науки міжнародного права XX ст. більш характерний поділ на школи не територіально, а за методикою дослідження і поглядами на сутність цього права. Лише дві школи тривалий час розвивалися на національній основі: націонал-соціалістична і марксистська. Перша охоплювала в основному вчених Німеччини. її погляди пропагувались публіцистами і політиками цієї країни в період між двома світовими війнами. По завершенні Другої світової війни з засудженням ідеології фашизму припинив своє існування і націонал-соціалістичний міжнародно-правовий напрям.

Марксистський напрям (у його специфічному класовому підході) між світовими війнами пропагувався в основному радянськими вченими. Згодом до них долучилися науковці так званої системи країн соціалістичної співдружності. На сьогодні цей напрям перебуває в кризовому стані.

Продовжують розвиватися класичний позитивістський і природно-правовий напрями. Щоправда, від них відкололися окремі школи, утворивши свої специфічні напрями, які пояснюють природу міжнародного права в спосіб, не характерний для інших шкіл і напрямів. Сьогодні до таких належать, крім класичних позитивістського і природноправового напряму: нормативістський (основоположники: Г. Кельзен, І. Кунц, П. Гугенхейм та ін.), солідаристський (основоположники: Л. Дюгі, Ж. Ссель, Н. Політіс та ін.), американська і скандинавська школи реалізму (Р. Паунд Г. Моргентау, М. Макдугал, Б. Кардозо, А. Хагерстрьом, К. Олівекрона та ін.), соціологічний (основоположники: М. Вебер, Є. Ерліх, Г. Гурвич, Ш. де Вішер та ін.), різні варіанти неопозитивізму, відродженого природного права, теологічних шкіл та ін.

Наприкінці XX ст. знову набуває популярності теорія лібералізму, активними апологетами якої стали відомі дослідники міжнародного права М. Коскенніемі, Д. Кассіс, Д. Кеннеді та ін. Основна дискусія між прихильниками теорії точиться навколо двох її постулатів: 1) що міжнародноправові стандарти створюються як правові самими суб'єктами міжнародного права і що не існує якого-небудь природ- но-правового порядку; всі дискусії навколо такого порядку є надуманими, штучними і переслідують лише конкретні егоїстичні наміри їхніх авторів; 2) що створений правопорядок зобов'язує тільки його творців і більше нікого. З цих

97

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

позицій, вважають неоліберали, і слід розглядати природу міжнародного права. Очевидно, тут проявляється нове зіткнення позитивістів і натуралістів, започатковане ще класиками міжнародного права в період після Г. Гроція.

Розвиток науки міжнародного права в Україні*

Дослідження проблем міжнародного права в Україні має глиоокі теоретичні та історичні традиції. Виникнення міжнародно-правової думки в Україні пов'язане з формуванням українського народу і держави. Організований в окрему спільноту зі своїм незалежним механізмом управління (державою), кожний народ прагне визначитись у своїх відносинах з іншими народами, домовитися про ті засади справедливості, рівності і незалежності, які пануватимуть між ними як обов'язкові для виконання. Такі прагнення кожний народ висловлює відповідно до свого розуміння прав народів — загальних, обов'язкових і необхідних для всіх суб'єктів міжнародних

відносин.

Міжнародно-правові ідеї українського народу ми знаходимо вже у «Слові про закон і благодать» (митрополита Іларіона), «Повісті врем'яних літ» (автором традиційно вважають ченця Печерського монастиря Нестора), «Повчанні» (князя Володимира Мономаха), в «Руській Правді» та особливо у «Слові о полку Ігоревім». Цінним джерелом для розуміння становлення міжнародно-правових поглядів українського народу є «Моління («Слово», «Посланіє») Данила Заточника», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Златоуст» Кирила Туровського, літописи та інші історичні документи. В них обстоювалися засади мирних відносин з іншими державами («бисть князем Руським межи собою мир і любов братії», «лутчі єсть мир взяти», «межи собою в любові і мирі живіте»), поваги до чужої території («постави предели язиком і повеле жити, не преступая в чужюю часть», «на чужие предели не прескакайте, но будіте своїми довольни»), не-

* Параграф написано В. Г. Буткевичем у співавторстві з Л. Г. Заблоцькою.

98

8 Розвиток науки міжнародного права в Україні

втручання у внутрішні справи інших держав («чьюжих не возхіщати, і не в свої предели не вступатися», «не вступатися в чьюжой предел нікомуже»), поваги до віросповідання інших народів («милуй не только своєє вери, а і чюжия...

аще то буде жидовин, або сарацин, або болгарин, або єретик, або латинянин, або от всіх поганих»), дотримання міжнародних угод («аще ви будете хрест цілувати до братії, або до кому, або управивши серце своє, на немже можите устояти, тоже цілуйте, а цілувавши блюдіте, і, не приступні, погубите души своєї») тощо.

Перші міжнародно-правові дослідження різноманітних проблем міжнародного права в Україні з'являються в XV— XVI ст. Особливо авторитетною серед них була праця Ста-

ніслава Оріховського (1513—1566) «De jure naturae et gentium». Як і більшість досліджень того періоду, вона написана латиною. Праця мала особливий успіх у Польщі, Італії, Швейцарії, Німеччині та інших країнах. Автор дотримується природно-правових поглядів, але вже вирізняє міжнародне право як специфічне правове явище.

Зважаючи на те, що в Україні на той час практично не було можливості досліджувати міжнародне право (через відсутність наукових і навчальних закладів, відповідних архівів та бібліотек), більшість українців виїжджали для своїх наукових досліджень до інших держав (Литви, Польщі, Росії, Італії, Німеччини, Англії, Франції тощо). Там вони працювали писарями, перекладачами, супроводжували посольства і паралельно провадили дослідницьку роботу.

Тільки в XVII—XVIII ст. в Україні з'являється можливість вивчати міжнародне право, але з урахуванням потреб держав, під владою яких перебувала відповідна українська територія. В Україні складаються три основні центри, де досліджуються міжнародно-правові проблеми: 1) на заході — під егідою Львівського університету; 2) в центрі — під егідою Київської духовної академії, а згодом Київського університету; 3) на сході, де дуже швидко провідні позиції в цій галузі відійшли до Харківського університету. До цих центрів тяжіють наукові осередки інших міст України (Ужгорода, Чернівців, Луцька, Чернігова, Одеси, Ка-м'янця- Подільського та ін.), але про серйозні наукові праці з міжнародного права у них не можна говорити чи не до другої половини XVIII—XIX ст. Більшість талановитих учених виїздить на постійну роботу до Москви, Санкт-Петербур-

99