Svoie_111_2014

вати динаміку модернізації, адже кожен рік місто змінюється, має більшу популяцію, має більше заводів, більше потягів і так далі, так далі. Намагаюся зафіксувати зміни і в часі, і в просторі.

Який історичний період охоплює твоє дослідження?

Так, я зовсім забув про це сказати: це середина ХІХ ст. і перші роки ХХ ст.. Це від

1850-го до 1910-х років.

Як гадаєш, чи була би в тебе змога займатися подібною тематикою,якби ти працював умежах нашої академічної системи?

Складне питання: і так, і ні. Бо йдеться не лише про нашу академічну систему, але й, в принципі, про наявність відповідних даних. Невипадково, що цією проблематикою в Європі займаються представники Нідерландів, Англії, Швеції, але не іспанці чи португальці. Чому?! Тому що деякі країни мають традицію зберігання відповідних даних.Якщо лютеранська церква фіксує шлюб, то вона робить це 200-300 років, дуже дисциплінована бюрократія, наявність всіх архівів, все в копіях, можливо працювати. Проблема наших територій в тому,що величезна кількість архівів просто не доживає до наших днів. Є група істориків в Росії,але їм дуже складно шукати ці архіви: або війна, або пожежа, або відсутність дисципліни призводить до того, що якісь дані могли просто не зберегтися дотепер. Тим не менше, частково вони збереглися. Я вважаю, що серед соціологів та істориків, які займаються подібною проблематикою, існує величезний інтерес до того, що відбувалося в Російській імперії, Східній Європі. Я думаю, що,

перший випуск

в принципі, потенціал для таких досліджень в Україні є.І мені би хотілося займатися такими дослідженнями.

А ти знаєш в Україні дослідників, які би також могли спрямувати свій інтерес у відповідне русло?

Так, наприклад, це Юрій Волошин – до- слідник-історик із Полтави, який зовсім нещодавно опублікував книгу, котра містить перепис населення Полтави у XVIII ст.. (див. наприклад, редагована за його участі книга «Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII–XVIII ст.).Т.2: Компути та ревізії Полтавського полку. Компут 1721 р.» — Полтава: АСМІ, 2010 .— 435 с. та стаття «Родина й домогосподарства козаків міста Полтави у другій половині XVIII ст. (за матеріалами Рум’янцевського опису)», що доступна на веб-сайті часопису «Україна модерна» – прим. В. Ш.). Інтерес цієї людини був у тому, щоби дослідити структуру сім’ї,склад і такі речі.Тим не менше, можна було б досліджувати теми, що цікаві економічним історикам. Наприклад, заробітна плата, нерівності, якість життя, освіта, здоров’я, людський капітал, соціальний капітал.

Тобто всі ці дефініції, які для нас дуже звичні (людський капітал, соціальний капітал), звичні й для економічних істориків.Люди досліджують ці питання в розрізі XVII,XVIII,XIX ст..

Ця площина, якою ти займаєшся, може бути окреслена як міждисциплінарна.

Абсолютно точно.

РОЗМОВЛЯВ ВОЛОДИМИР ШЕЛУХІН. ПРОДОВЖЕННЯ В НАСТУПНОМУ НОМЕРІ.

Ще нещодавно я разом із товаришами з незалежної студентської профспілки «Пряма дія» безмежно тішився після чергового тріумфу над університетським бюрократом. Cтуденти здобули гідні умови життя в гуртожитку, а керівництво ризикувало поступитися більш демократичним претендентам. Революція на окремо взятому факультеті,та й годі. Здавалося, що саме така «безкомпромісна» боротьба за поліпшення якості навчання і ритуальні заклики до самоорганізації справді гідні називатися «прямою дією». Однак черговий бюрократ і чергове обурено-здиво- ване «у нас все чудово, просто не вистачає коштів—а ви пишайтесь і не паплюжте імідж Вишу» підрізали крила чи не кожній серйозній активістській ініціативі. Очевидно, що це нав’язливе повторення невдалого сценарію вимагає аналітичного пояснення.

Почнемо з випадку, який став для мене хрестоматійним. Бюрократичний апарат вирішив переселити мешканців гуртожитку без їхньої згоди. «Дрібниці, можна стерпіти»,

— скажете ви, але вкрите пліснявою нове помешкання, пожовкла від струмків зі старого даху стеля, постійні протяги з вікон та купа інших незручностей змушували думати інакше.Далі у гру вступає первинка «Прямої дії», політизуючи студентське невдоволення.

Завдяки зовсім незначній радикалізації протесту студенти здобули задовільні умови. Виправдання адміністрації з серії «хотілося, але не моглося», «ремонту не робили, нові гуртожитки не будували — грошей не вистачало», звісно, нікуди не зникали. Зауважмо, йдеться про один із найкращих ВНЗ країни, який має визначне за українськими мірками фінансування. Що ж відбувається у провінції? Годі й уявити.

Аби хоч якось стишити хвилю обурення, декан факультету cуспільствознавчого спрямування видав особисте звернення, невміло звинувативши активне студентство у розповсюдженні вірусу «споживацтва». Мовляв, вимагаєте від інших усього й одразу. Втім, формально присутню студентську «демократію» ніхто не cкасовував, тому завершився його лист черговими закликами пишатися «тим, що маємо» та запрошенням до співпраці. Текст цього звернення прикметний з багатьох причин, але встановлення студентству діагнозу «споживацтво» та одночасне бажання співпраці є симптоматичним.

Зведення усіх позицій до «споживацтва» неабияк обмежує можливості для слів та дії. Як і екологічний дискурс, дискурс споживацтва може слугувати просто для того, щоб викликати почуття провини, яке до-

помагає оминути парадоксальні місця, ним же й породжені. Наприклад, поки відповідальний споживач на мінному полі достатку полиць супермаркету серед «небезпечних» продуктів шукає саме той заповітний «еко-френдлі», питання раціонального використання, перерозподілу ресурсів, вдосконалення засобів виробництва залишаються поза дужками. Мантра про набуття та спокутування «первородного гріха» — ось і все, з чим залишається людина. Очевидно, моралістичне перекладання провини на бажання споживача не знімає проблему, а всіляко відчужує від можливих засобів її вирішення.

Подібно до цього студентство, що вимагає вирішення проблем спільного простору (спільного студентського житла, матеріальних умов у аудиторіях, забезпечення бібліотек, навчальних лабораторій тощо), чує закид про «споживацтво». Воно невідворотно виявляється винним у «надмірному» бажан-

перший випуск

ні й віддається на відкуп індивідуалізованим практикам порятунку. Не варто й далі зупинятися на контрпродуктивних виправданнях, слід лише наголосити на тому, наскільки вдало й часто адміністрація всіх щаблів та напрямів виключає — хай у деяких випадках і несвідомо — незгодних із поля дії навіть на дискурсивному рівні: сьогодні споживачі, підривачі авторитету ВНЗ, а зав- тра—«іноземні агенти».

Втім, висновком із попередньої критики буде не бажана стратегія практик тотальної включеності, «партнерства» або ж альтернативної самоврядності — адже в усіх цих випадках деталь,що веде до розірвання проблематизованого вище «зачарованого кола», залишається неврахованою або чітко не артикульованою.

Уявімо, що гра за правилами «співпраці» може принести результати: з посадовими особами справді можна домовитись. Од-

нак чергова фінансова криза, міжнародний борг, дефіцит бюджету або якась інша подія локального чи глобального рівня «вироком долі» здатна вмить скасувати набуте. У такі моменти навіть найчесніші, найнекорумпованіші люди будуть змушені шукати альтернативні шляхи скорочення витрат або залучення нових джерел фінансування. Таким чином, автор звернення до невдоволених студентів з’являється в амплуа агента (у бурдьєзіанському значенні) неоліберального курсу, основний зміст якого імпліцитно такий: «Співпрацюйте, але не просіть ситуативно неможливого—рятуйтеся самотужки».

Річ у тім, що справжнє місце рішення лишається зміщеним. Усі розпорядження, угоди, закони висловлюються мовою, до якої одна з ключових інстанцій — економіка — залишається нечутливою, адже вона оперує не словами, а числами. «Економічні процеси мають анонімний і невербаль-

ний характер. З ними не посперечаєшся, їх не можна переконати, переговорити, схилити словами на свою сторону — можна лише пристосуватися до них, узгодивши із ними свою поведінку», — пише про цю фундаментальну неможливість перекладу Борис Гройс.

Недоліком ліберального активізму (тут і далі під ліберальним активізмом матиметься на увазі практика непрямого контролю владних гілок та активістських організацій або «партнерської співпраці») є віра в просту можливість довгострокової домовленості у грі, що врешті-решт завжди лише приводить до стану рівноваги з наперед заданим економічним розрахунком.

Тож за умов капіталізму, криза якого, схоже, невпинно поглиблюється, неоліберальне згортання соціальної сфери дедалі частіше видаватиметься ґрунтовно виваженим кроком.

Що ж до наслідків неолібералізму для університетського простору, то за неоліберальних деформ його очікує повний занепад та стрімка подальша комерціалізація. Гасло ж доступної освіти, замінене на гасло про «якість освіти», ризикує стати лише вартовим у справах виключення тих закладів, що не змогли цілком вписатись у конкурентну ринкову модель. Фундаментальні дослідження й теоретичні розробки ризикують бути заміщені вигідними з ринкової точки зору освітніми та дослідницькими програмами або ж, за браку державного фінансування, привласнені спонсорами з приватного сектору.

Майбутнє соціогуманітарного сектору ще більш примарне: в умовах комерційної незатребуваності соціально-критичної думки хаотичні потоки спраглого до прибутків капіталу радше оминають суспільні науки. Результат: звільнення дослідників та викладачів, закриття факультетів. Рішення: переформатування освітніх програм під бізнес-структури. Після співвіднесення власних можливостей із умовами ринку праці таке рішення на рівні низових ініціатив привітало навіть студентство.

Про доступну освіту, підвищення стипендій, дешеві гуртожитки та інші зручності годі й казати. Вони взагалі можуть зникнути. Наприклад, уже сьогодні ліберальні освітні експерти (до речі, екс-ак- тивісти) наголошують на необхідності звузити кількість стипендіатів до невеликого кола обраних. Усе інше, на їхній погляд,— тільки неефективна витрата ресурсів не надто заможної країни. Схоже, все, що нам лишається,— це далі уважно вдивлятися в омріяні бланки прозорої електронної звітності міністерств, де числа стануть беза-

перший випуск

пеляційним підтвердженням необхідності відповідної політики. Тож не дивно, якщо лівим профспілкам доведеться дедалі частіше виходити не з позитивним оповіщенням, а бодай на захист наявних здобутків.

Тоді як ліберали планують назавжди залишитись у колі активістської політичної неспромоги, вибудовуючи карткові будинки, ліві студентські профспілки все ще мають шанс на реартикуляцію. При взоруванні на гасла взаємодопомоги та самоорганізації важливо не перетворюватися на чергову ліберальну студентську організацію, яка щораз, реагуючи на повсякчасні виступи, допомагає слабким наздогнати сильних там, де вже завтра для цього може не вистачити ні наснаги, ні ресурсів. Якщо ж наша кінцева мета — радикальний егалітаризм, то підпорядкування економіки політиці є одним із першочергових завдань.

Розгортання політики рівності значною мірою залежить від здатності студентів утворити нову спільність; бачити освіту не як трансферну зону для отримання професії-особистого блага, а як спосіб витворення блага загального - ось що потрібно студентству як суб’єкту прогресивних змін.

Саме тому гасло «Будь реалістом — вимагай неможливого!» сьогодні залишається як ніколи актуальним. Прогресивним студентським рухам та профспілкам конче необхідно віднайти способи досягнення «неможливого», привида якого так старанно намагаються позбутись.

МИХАЙЛО СЛУКВІН

Вчора був на розстрілі. Моральному. Розстрілювали одну дівчину з нашого гуртожитку. Вона чи то мала необережність сказати щось про корупційні схеми,чи то просто опинилася під «незаперечними» підозрами. Словом, потрапила в немилість до комендантки. Вона ж її,найперша,і розстрілювала.Робила це довго і майстерно. Словесні кулі натхненно прострілювали моральний труп дівчини, бризки крові зрошували весь похмурий і німий натовп, зібраний тут за підписами про обов’язкову присутність. Через усе це, а також через усвідомлення набагато приємніших альтернатив проведення вечірнього часу натовп ставав ще похмурішим, вкрай мовчазним і, що найгірше для розстрілюваної, зовсім зловісним. Ні, він не рвав і не метав, як комендантка гуртожитку, але вперто мовчав, вимовчував і витискав зі своїх рядів дівчину– цю злісну порушницю, розправа моралі над якою «прогресивними» силами адміністративного активу тим часом вершилась.

Її ж, мовляв, цю бідну студентку, за знайомством (!) поселили в двійку.Але вона там з кимсь чомусь не зжилася,словом,щосьтам у них пішло не так.Тому переселили знову, звичайно, вже в четвірку. Однак ця невдячна замість того, щоб низько вклонитися комендантці й подякувати за таку милість, буцімто,

почала розповсюджувати (о, боже!) наклеп. Наклеп про те, що в нашому гуртожитку щось «нечисто» із поселенням у двійки.Але ж усі ви тут із двійок поселені «чисто», чи ні? Мовчання.Хіба хтось може мені щось закинути?

Може. Ще й як може. Так і хочеться спитати про поселення за знайомством, яке вона згадувала на початку моралізаторського спічу. Спитати, чому просто не оприлюднити всі списки «заслуг» заселених у двійки.Але мовчу. У кінці засідання нам пообіцяли дати новий стіл замість геть роздовбаного старого. Скажу

–і стола не буде.Доводиться мовчати. Врешті, дівчина не витримує. І просто не-

притомніє (насправді чи вдавано).Але «show must go on».Дівчину підіймають.Пару ляпасів по щоці – вона знову притомна. Саджають на стілець, дають трішки води – і все триває далі. Під кінець, коли емоційний і фактуальний багаж аргументації вичерпано, комендантка трішки заспокоюється і висловлює очікуване застереження: «Щоб я більше нічого такого не чула,бо наклепів не потерплю».Що ж,урок засвоєно, матеріал опрацьовано, домашнє завдання отримано – можна йти додому. Натовп полегшено зітхає і розбрідається по кімнатах, залишається тільки дівчина сам-на-сам із коменданткою та студактивом,але всім байдуже,що буде з нею далі…Розстріл відбувся.