12.Стилістична диференціація сучасної літературної української мови.

Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови - усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша - переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших - переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони - різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства - забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди - підстилі - для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль

Сфера використання - усне повсякденне спілкування в побутів, у сім'ї, на виробництві.

Основне призначення - бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкування;, усна форма спілкування;, неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);невимушеність спілкування;непідготовленість до спілкування (неформальне);використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);емоційні реакції;потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

• Основні мовні засоби:емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.);заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка, бетонна дорога - бетонка.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві - художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ, словесний образ, зоровий образ);поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного,експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

Основні мовні засоби:наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

Науковий стиль

Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки: ясність (понятійність) і предметність тлумачень;логічна послідовність і доказовість викладу; узагальненість понять і явищ;об'єктивний аналіз;точність і лаконічність висловлювань;аргументація та переконливість тверджень; однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;залучення цитат і посилань на першоджерела;як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів: а) власне науковий) із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти; б) науково-популярний застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;в) науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль

Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);поєднання логічності доказів і полемічності викладу;сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);в) есе (короткі нариси вишуканої форми);г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо

Епістолярний стиль

Сфера використання - приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).

Основні ознаки - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р. S. - приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль

Сфера використання - релігія та церква.

Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у "Біблії" та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:суто церковна термінологія і слова - символи;непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Організаційно-діловий стиль. Офіційно-діловий стиль - функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:офіційний характер;адресність;повторність;тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий - використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний - використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).

13. Усне спілкування в професійній сфері політолога. Знати мову своєї професії - вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови - один із основних компонентів професійної підготовки. Оскільки вона виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

Розглянемо деякі лексичні та морфологічні особливості мови професійного спрямування. Одним із найголовніших лексичних масивів професійної мови є термінологія. Слова "термін, термінологія" походять від імені латинського божества меж і кордонів - Термінуса. Термін - це слово чи словосполучення, що вживається для точного вираження поняття у різноманітних галузях знань.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу.  Порівняно з писемним мовленням усне є мовною творчістю, імпровізацією; воно значно емоційніше й експресивніше, ніж писемне. У межах усного мовлення розрізняють два типи: 1. Розмовно літературне мовлення, тобто усне літературне мовлення; 2. Розмовно фамільярне мовлення мовлення, яке містить  Усне професійне мовлення належить до першого типу. Це розмовно літературне мовлення людей у процесі виконання ними службових обов'язків. Усне професійне спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів. Усне професійне мовлення можна поділити на такі види: залежно від способу сприймання інформації:  - контактне (безпосереднє); - дистанційне (телефонне, селекторне, за допомогою комп'ютера); залежно від кількості учасників: - діалогічне (бесіда з одним співрозмовником); - монологічне (доповідь, промова, лекція); - полілогічне (дискусія); залежно від форми і ситуації спілкування: - міжперсональне (нарада, колоквіум тощо); - публічне (виступ на зборах, конференції тощо).

Усне професійне мовлення і міжперсональне, і публічне повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі: 1) чіткість, недвозначність формулювання думки; 2) логічність, смислова точність, звідси небагатослівність мовлення; 3) відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними мовними засобами (Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в приміщеннях є їх аерація шляхом відкривання фрамуг за допомогою спеціального пристрою і це про звичайне провітрювання!); 4) укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях; 5) різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини (за підрахунками науковців, у повсякденному спілкуванні люди послуговуються 2 3 ма тисячами найуживаніших слів; активний словник освіченої людини (слова, які людина використовує, а не просто знає) це 10 12 тисяч слів; для порівняння: найбільший "Словник української мови" в 11 ти томах містить понад 136 тисяч слів); 6) самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові висловлювань; 7) переконливість мовлення; 8) милозвучність мовлення; 9) виразність дикції; відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення з другого.

14.Поняття мовної норми у сучасному мовленні. Типи мовних норм. Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис».

Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма.

Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми… Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.

Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норми 1.орфоепічні норми (вимова); Наприклад: [молод'ба́] 2.акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо́дити- ви́ходити 3.лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); 4.словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);5.морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); 6.синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); 7.стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); 8.орфографічні норми (написання слів); 9.пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

15. Культура усного професійного спілкування. Мовленнєвий етикет. Тональності спілкування. Досконале володіння мовою, її нормами у процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її культуру мовлення. Культурою мовлення називається розділ мовознавчої науки, який вивчає нормативність мови, Гі відповідність тим вимогам, що ставляться перед суспільством.

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність або недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ф. Ларошфуко, "істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше"1. Отже, багато говорити й багато сказати - поняття нетотожні.

До усного професійного мовлення висуваються такі головні вимоги: 1) точність у формулюванні думки, недвозначність; 2) логічність; 3) стислість; 4) відповідність між змістом і мовними засобами; 5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; 6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу; 7) вживання сталих словосполучень;8) різноманітність мовних засобів; 9) нешаблонність у побудові висловлювання; 10) доречність;11) виразність дикції; 12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації. Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми й на чутті мови (здатності відчувати належність слів до певного функціонального стилю, доречність вживання слів у певній ситуації). Загальна мовна культура визначається і знанням норм літературної мови, і ерудицією, і світоглядом людини, і культурою мислення, і технікою мовлення. Усне професійне мовлення - це розмовно-літературне мовлення, яке в багатьох аспектах наближається до мовлення писемного.

Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.

Мовленнєвий етикет -поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так. Знання правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником зовнішньої культури людини, але й має безпосередній влив на формування її особистості, на виховання високої моралі, духовності²⁰. Засвоєння національного мовленнєвого етикету, вміння користуватися ним робить спілкування приємним і бажаним. Для ділової людини користуватися правилами мовленнєвого етикету відповідно до ситуації є конче необхідно. За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів: 1. Звертання. 2. Вітання. 3. Знайомство. 4. Запрошення. 5. Прохання. 6. Вибачення. 7. Згода. 8. Незгода. 9. Скарга. 10. Втішання. 11. Комплімент.12. Несхвалення.13. Побажання.14. Вдячність. 15. Прощання.

Відбором етикетних мовних формул у кожному виді мовленнєвого етикету створюється та чи інша тональність спілкування, тобто соціальна якість спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм у процесі комунікації. В європейському культурному ареалі виділяють п'ять видів тональностей спілкування: 1. Висока. 2. Нейтральна.3. Звичайна.4. Фамільярна. 5. Вульгарна.

Висока тональність спілкування характерна для зустрічей на найвищому рівні - сфера суто формальних суспільних структур (урочисті збори, засідання, презентації, ювілейні заходи, прес-конференції, брифінги тощо); нейтральна тональність панує у сфері офіційних установ під час спілкування з колегами, співробітниками; звичайна тональність реалізується в сфері побуту (магазин, майстерня, пошта, транспорт тощо); фамільярна - в сім'ї, дружньому товаристві; вульгарна - в соціально неконтрольованих ситуаціях і перебуває за межею літературної мови.

Ділове спілкування пов'язане з вибором етикетних мовних формул двох видів тональностей спілкування - високої та нейтральної.

16. Орфоепічні норми літературного мовлення. Фонетичні засоби милозвучності. Орфоепі́я (грец. ορθος — «правильний», і грец. επος — «мова», «мовлення») — розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь

Щоб оволодіти усним українським літературним мовленням, слід знати правила літературної вимови й дотримуватися їх. Основні з них такі: 1. В українській мові відсутнє акання. Отже, й під наголосом, і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: сосна, нога, голова, сторона, молоко. 2. Голосні е, и в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до [е'и], [и] до [и'е]. 3. Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]: дуб, дід, сад, степ, сім, верф. Напівпом'якшено вони вимовляються перед [і]: бігти, пісок, мішок, віник, вісті. Пом'якшено вимовляються губні звуки в окремих іншомовних словах: бюро, пюре, пюпітр, фюзеляж. 4. У запозичених словах вимовляється звук [ф]: фізика, фактор, фігура, рима, фокус, фабрика, факт, фея. У власне українських словах вживається звукосполучення хв: хвиля, хвіртка, хвастун, хвала, хвіст, хвоя, хвилюватися. 5. Зімкнені (африкати) звуки вимовляються злито, як один звук: дзеркало, джгут, дзвінок, джміль, джерело, бджола, дзьоб, дзенькати, дзиґа, кукурудза, сиджу, ходжу, нагороджений, відряджений, попередження тощо. 6. Роздільно вимовляються звукосполучення, які виникли в результаті збігу приголосних префікса та кореня: під живлення, під-звітний, перед-з'їздівський, над-зелень, над-звичайний. 7. Твердо вимовляються всі шиплячі звуки: ніч, шч, ріж, плащ, доі^, жито, чоботи, чорт, чудо, шити, курча, лоша, чого, жовтий, жорстокий, жолудь. Пом'якшено шиплячі можуть вимовляться у словах клоччя, збіжжя, піччю, піддашшя, подорожжю та перед і: шість, жінка, чітко. 8. М'яко вимовляються приголосні з, ц, с у суфіксах -зьк-, -цьк-, -ськ-: ризький, запорізький, український, сільський, товариський, чумацький, козацький. 9. У закінченнях дієслів у результаті асиміляції звукосполучення -ться, -шся вимовляються як [-ц': а], [-с': а].

Милозвучність – це здатність фонетичної будови мови до мелодійного звучання. Милозвучність мови зумовлюється фонетичною системою мови, частотою вживання голосних і приголосних та їх сполучень; вона створюється також інтонацією, ритмічною будовою мови (чергуванням наголошених і ненаголошених складів, позиційним їх розташуванням). Милозвучність української мови формувалась протягом багатьох віків і її наслідком є явище спрощення в групах приголосних (тиждень – тижневий, чистити – очисний, ремесло − ремісник, їздити − проїзний), розподібнення звуків, коли один зі звуків однакової артикуляції стає іншим (рос. кто – укр. хто, рос. крест – укр. рест, рос. Кристина – укр. Христина), наявність вставних (випадних) голосних (овес – вівса, сто – сотня, вітер – вітру, дно – бездонний – дена), поява приставних звуків (рос. мгла – укр. імла, рос. ухо – укр. вухо, рос. окно – укр. вікно), зникнення початкових звуків (рос. игла – укр. голка, рос. игра – укр. гра). Милозвучності української мови сприяє також чергування прийменників в – у – уві, від – од, з – із – зо – зі, сполучників і – й – та, часток лиш – лише, б – би, ж – же, весь – увесь. У діловому мовленні перевага надається прийменнику в, який вживається після голосних перед більшістю приголосних (подати в липні; покласти в банк; експлуатація в осінньо-зимовий період; конференція відбудеться в залі), а також на початку речення перед наступним голосним, у середині речення після розділового знака перед наступним голосним звуком (В акті зазначено...; В Укрсоцбанку запевняють...; Договір підписано в моїй присутності...; Зареєстровано в нотаріальній конторі...). Прийменник у вживається в діловому мовленні тільки перед ф-, в-, льв-, хв-, ств-, тв-, дв- (тобто перед буквосполученнями з приголосною в), а також між приголосними (взяти участь у нараді; працювати у Львові; летимо у вертольоті; з’їзд у Дніпропетровську). Прийменник у вживається також на початку речення перед наступним приголосним (У статуті...) чи в середині речення після розділового знака перед наступним приголосним (Договір складено у двох примірниках, один із них зберігається в Адміністрації банку, а другий – у Працівника). З метою милозвучності в українській мові можуть чергуватися початкові [у], [в] у словах: учений – вчений, упроваджувати – впроваджувати, утримати – втримати, упиратися – впиратися, ударити – вдарити, утома – втома, утрата – втрата, учора – вчора, уперше – вперше та ін. [У] з [в] не чергуються: у словах, що вживаються тільки з [в] або з [у]: влада, висновок, власний, увага, указ, участь, учень, училище.

у власних назвах та словах іншомовного походження: Угорщина, віза, варіант, вето, універсал, універсам, унітарний, уніфікатор, уніформа, унція, увертюра, Удовиченко, Владивосток, Україна.

якщо це призводить до зміни значення слова: вникати (розбиратися у суті) – уникати (не бажати, цуратися чогось), устав (документ, правила поведінки) – встав (від дієслова „вставати”), вступ (початок) – уступ (виступ, виїмка, що нагадує східець), вклад (внесок) – уклад (порядок, устрій).

Прийменники з – із – зі чергуються в тих же позиціях, що і в – у. Прийменник з вживається: перед голосним на початку слова незалежно від паузи і закінчення попереднього слова (призначити на посаду касира з окладом...; Підприємство „Кільчень”, назване далі Замовник, в особі директора Задунайського В. В., з одного боку, і фірма „Саксагань”, далі − Підрядник, в особі директора Хорольського С. С., з іншого боку, уклали цей договір про таке...);

перед приголосним (крім с, ш) якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після розділового знака в середині речення (погодити з директором; розмовляти з керівником; комісія з питань контролю дисципліни; з січня 2007 року працюю менеджером зі збуту товарів...

Щоб уникнути збігу приголосних, важкого для вимови, потрібно вживати прийменник із – переважно між свистячими і шиплячими (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних – після них чи перед ними (проведення семінарів із маркетингу; починається відлік із моменту надходження суми; зняття коштів із вкладу). Варіант зі вживається перед сполученням приголосних, коли початковими є з, с, ц, ч, ш, щ незалежно від паузи та закінчення попереднього слова (згідно зі штатним розкладом; науковий ступінь зі спеціальності). Для досягнення милозвучності в сучасній українській літературній мові чергуються також сполучники і – й – та. У діловому мовленні перевага надається сполучнику і, який вживається перед приголосними на початку речення, у середині речення між голосним і наступним приголосним чи після розділового знака (працівники і студенти, перелік і затвердження; винести догану інженерові Василенку Р. Ю. і менеджерові Василевському М.М.). Сполучник Й вживається в діловому мовленні тільки між голосними (прийняти й оплатити, визначити й оподаткувати). Сполучник та використовується для того, щоб уникнути повторення сполучника і (Лебедин і Миколаїв, Саки й Ялта, Тернопіль та Ужгород взяли участь у фестивалі в Каховці). Сполучники або – чи в українському діловому мовленні теж слід вживати для того, щоб уникнути нагромадження однотипних сполучників у реченні та сприяти його милозвучності (Одні документи потрібно переробити або відредагувати, інші – підготувати заново чи скопіювати зі старих зразків).