Сівба та догляд за рослинами

Основними хліборобськими культурами в Україні з давніх-давен були жито, ячмінь, овес, а з городніх — капуста, часник, цибуля тощо. У XVII—XVIII ст. з'являється картопля, яка згодом стає головним харчовим продуктом. На той час хлібороби вже культивували пшеницю, кукурудзу, з технічних культур — льон, коноплі.

За строками сівба зернових була рання і пізня весняна (ярові культури), а також осіння (озимина). Дещо негативно відбивались на проведенні сівби різні заборони, містифікації: 289 понеділок і субота — важкі («тверді») дні; в перший тиждень після свята Паски («провідний») не можна сіяти ні льону, ні коноплі, щоб ніхто в хаті не помер; а під час сівби заборонялось позичати посівний матеріал, будь-що виносити з хати, особливо вогонь... А дні збігали, засів затримувався. Упродовж віків народ уважно спостерігав за явищами природи; за поведінкою птахів, врожаєм грибів, першою появою рослинності тощо. Урожай підберезників віщував добре жито, рижиків — пшениці. Якщо зозуля вилетіла, коли дерева були вже з листям,— чекай хорошого збору сільсько-і осподарських культур. Зозуля прилітає одночасно з появою на деревах листя — буде рання весна.

Ранньої весни, коли ще земля добре не прогрілась, а вологи було багато,— сіяли біб, овес, що витримують холод і погребують вологи. Невибагливий до якості грунту овес висівали на гірших («пущих») землях.

Сіяли із сіви — мішка («сівака», чи «сівальні»), який вішали через плече; у горах послугувалися бесагами. Часом користувались коробом, виплетеним із соломи, чи видовбаним із дерева ("голонкою»), або відром. Гуцули, крім бесаг і тайстри, сіяли і дійниці —дерев'яного відра з одним вухом. На Поліссі для цього застосовували коробку, виготовлену з луба,— сиваньку.

За народним календарем, починали сіяти лише після свята Благовіщення (7 квітня). Посівного матеріалу потрібно було стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле — трохи більше як чверть гектара. Зорану до обіду ділянку в другій половині дня   засівали   і   боронували.   Густо   сіяли   овес,   дещо  рідше — пшеницю,   жито,   ячмінь,   оскільки   із   зерна   вівса проростало лише одне стебло, а з інших злакових — кущ стебел. Тому на ділянці вівса висівали «майже міх» (до 60 кг), а пшениці, жита, ячменю — «одні бисаги» (до 40 кг). Перед тим як набрати насіння у бесаги чи сівак, в одному розі зав'язували свячене зерно, проскурку і посвячену монету, що символізувало достаток і багатство. Виконував цю роботу сам гоподар або найманий ним у селі добрий сівач (сіяч).

Ставши на ріллю, хрестився і починав сіяти. Важливо було правильно обрати не лише час, але й тер-мо-вологий режим сівби. Недарма прислів'я нагадує: «Раз літо  родить».  Посієш  зарано в  холодну землю — загине майбутній врожай, посієш пізно — не дозріє або засушить його сонце у зав'язі.

Правильний догляд за рослинами під час вегетації був важливою запорукою хорошого врожаю. Виділялися дві форми догляду за врожаєм: агрофізична, коли за допомогою агротехнічних прийомів поліпшувалося середовище хліборобської культури (прополювання бур'янів, спушування грунту тощо), і забобонно-магічна, коли різними містичними процедурами робилася спроба відвернути певні загрози від ниви.

Перша форма є об'єктивною оцінкою суті справжньої допомоги рослинам у їх розвитку за допомогою агротехнічних заходів; друга — відображенням у свідомості селянина містичних уявлень, що відповідними магічними рухами чи шепотінням можна змилостивити небесні сили і відвернути лихо. Характерно, що магічні дії здійснювалися над тими культурами, які людина не могла захистити від стихійних лих природи: грози, граду, вихору тощо. Це колоскові й стручкові рослини, а також деякі городні, зокрема капуста, яку поїдала гусінь. Науці невідомі ритуали, спрямовані на збереження тих культур, плід яких знаходиться у землі,— картоплі, брукви, буряків, моркви тощо. Під час догляду за ними покладалися лише на відповідні знаряддя праці та уміння селянських рук.

Агрофізична форма догляду за культивованими сільськогосподарськими рослинами поділяється на білякореневе спушування грунту (заодно і підсікання коріння бур'янів сапою чи мотикою) та прополювання. Білякореневе спушування застосовувалось при вирощуванні картоплі, брукви, цибулі, часнику тощо, а також кукурудзи як просапної рослини.

Забобонно-магічна форма збереження врожаю мала міцні засади у виробничому побуті українця. Особливо переконливо вірили, що ритуальними діями — биттям у дзвони, ворожінням «хмарника» («грозовика»), посвяченням з процесією царини або магічними заклинаннями — можна відвернути град від нив. Уже на Свят-вечір хлібороб спрямовував імітативні дії на збереження врожаю під граду та грози. У миску накладали потроху всіх страв і йшли довкола хати, примовляючи: «Гавриїлу, Михаїлу, Харлаїму, просимо тя на вечерю до себе в гості, а якбись не прийшов у гості, то не прийди цілий рік, аби град не бив» 291 Побутувало багато магічних процедур для відвернення грози, граду. Майже у кожному селі була людина («хмар-иик»), яка, як сподівались, могла «не пустити хмару в село». «Хмарник» вкладав на подвір'ї навхрест лопату, якою порались біля печі, і кочергу («коцибу», «коцюбу»). У миску наливав свяченої води, додавав шматочки хліба або жарини («грані»), повертанся у напрямку хмари і примовляв: «Во ім'я Отця, Сина і Духа Святого. Іди на гори, на ліси, на води, па нетрі,— де кури недопівають, де пси недобріхують, де копі недоходять,— на ліси, на води, на темні ночі». Воду ішливав у незахідне місце. Застереження від бурі, граду, звірів тощо відбувалося крізь призму релігійно-містичних уявлень селянина. Одні надприродні сили, які начебто виявляли доброзичливість до турбот хлібороба, всіма діями умилостивлювались і закликались протистояти злим демонам.

 

Жнива

Напруженою порою хліборобського сезону в українців були Жііива, які відбувались переважно у липні-серпні, а при дуже сприятливій погоді — навіть наприкінці червня. Цей час у давнину для всіх слов'янських та багатьох інших народів був жнивним, що знайшло відображення у назві місяця, яка походить від основного знаряддя збирання врожаю — серпа. Вирощений з великим трудом хліб необхідно було вчасно зібрати. При добрій погоді кожен змарнований день погрожував значними втратами — переспіле зерно висипалося. При цьому майже одночасно дозрівало озиме жито, пшениця, овес («скороздря»), ячмінь. Примітивні, малопродуктивні знаряддя (серп, коса) вимагали максимуму людської праці. Тому на жнива виходили усією сім'єю. Заможніші наймали сезонних робітників, а поміщики ще послуговувалися відробітками селян за різного роду позички, оренди тощо.

Збір урожаю — це особлива за напругою фаза річного хліборобського циклу. Крім турбот, пов'язаних з підготовкою жнивного інвентарю, вчасно і без втрат зібрати вирощені, плоди, селянин перебував у тривожному морально-психологічному настрої: з одного боку, незмірна радість, вдячність Матері-Землі і всім силам за урожай, а з іншого — побою-І вання, страх перед злими силами, які можуть завадитш зібрати з такими зусиллями вирощений урожай. Тому підл готовка до початку жнив і саме жнива проходили у руслі вироблених місцевих традицій і звичаїв. 

Хлібороби вважали, аби не зжати недоспіле зерно, яке давала неякісне борошно. Жито і пшеницю жали тоді, коли стебла* були вже жовті, а зерно в колосках — тверде. Ячмінь косилш тоді, коли стебла побіліли, хоча колоски ще й недоспілім оскільки у дозрілому стані вони швидко обсипалися.

Першими збирали озимину — жито і пшеницю, а потім —яру пшеницю, ячмінь, овес і ярим житом закінчували жнива. Женці (на Гуцульщині — «жнільшщі») приступали до роботи вдосвіта. Перший сніп нажинав ґазда, чи ґаздиня, або хтось із   заможніших  селян.   Не  дозволялось   починати  жнива; бідному   або   молодому,   який   не   мав   свого   поля.   Цим застерігались   від   збідніння   («щоб   не   зійти   на   жебраки» — Бойківщина).   На   Волині,   Поділлі  простежується дохристиянський ритуал, коди, зжавши перший сніп, женці сідали на нього і виконували колядку. Також не мала права почати жнива хвора жінка (Гуцульщина). Схоплені у жменю і зжаті одним махом серпа стебла клали на землю. 10—15 жмень, перев'язаних перевеслом («повереслом»), становили сніп. Перевесло скручували із стебел снопа. Величина снопа залежала від роду збіжжя та його стиглості. Більшими були снопи із жита і пшениці (у великих снопах менше втрат), меншими — з вівса, ячменю (через сируватість стебел). На Волині, Поділлі зберігся дохристиянський ритуал: женці сідали на перший зжатий сніп і виконували колядку. Косовицю злакових, здебільшого вівса і ячменю, проводили двома способами: «у вал» на стерню та «на стіну» (на стояче збіжжя). До кісяти прилаштовували грабки чи лучок («облучку»), щоб за їх допомогою рівно вкладати стебла.

 В Україні снопи просушували переважно без застосування дерев'яних кілків. Снопи вкладали у п'ятки, бабки (10—15 шт.), а також у полукіпки (ЗО шт.). Зате в Карпатах обов'язковим було вкладати снопи у кладні («кладня», «полукіпок», «копа» тощо) навколо дерев'яного кілка, в якій містилося 60, а навіть і 90 снопів.

Одразу після завершення жнив зернових культур жінки бралися до збору льону і конопель, які на той час (початок вересня) дозрівали. Особливо стежили, щоб не перезрів льон «скоцень», в якого самочинно тріскались головки і насіння висипалось   («скаче» —  від   чого   і   назва).   Щоправда, «поскінні» (білі) коноплі, з яких виготовляли біле полотно, брали у липні. Технічні культури, що були важливими продуктами харчування (олія, макуха) та цінною текстильною сировиною, вибирали без жодних інструментів: рукою виривали по декілька стебел з корінням. Кілька жмень льону чи конопель в'язали перевеслом у невеликі снопи («мандлі», «горстки», від староруського «горсть» — жменя).