61. Функції мови

• Комунікативна – мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Мова, якою не спілкуються – мертва, народ, що втрачає свою мову, зникає.

• Експресивна – мова є універсальним засобом для вираження внутрішнього світу індивіда, дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне, на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше постає перед іншими як особистість.

• Ідентифікаційна – мова є засобом спілкування для тих, хто її знає, а для інших – засобом роз’єднання, виокремлення своїх серед чужих. Спілкуватися певною мовою можуть лиш її носії, для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах даної спільноти.

• Гносеологічна – мова є засобом пізнання світу, сприйняття досвіду попередніх поколінь та передання його наступним, адже мова є засобом мислення, формою існування думки.

• Мислетворення – мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах.

• Естетична – мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей, першоелементом культури. Виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання. Мова уможливлює пізнання людини, виявляння її морального обличчя, суспільних та естетичних ідеалів.

• Культурна – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови.

62.Поліструктурність мови. Система мовна: 1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологічних, морфологічних, синтаксичних і т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологічну, морфологічну, словотвірну, синтаксичну, лексичну, семантичну систему даної мови або (більш вузько) про системи (підсистеми) слововживання, дієслова та іменника, виду і часу, роду і відмінка і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63.Поняття соціокультурної комунікації. Соціокультурна комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова, міжкультурна і ін.);

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей,акту алізує знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моноаспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. Об’єкт і предмет філософії історії. Історична дійсність як об’єкт філософського дослідження –утворення складне й багатогранне ,Вона не тільки твориться ,а й інтериоризується кожним з нас ,формуючи внутрішній ,духовний світ особистості .

Цілком закономірно ,що термін «історія» багатозначний , полісемантичний .Ці чисельні значення за спеціального ,фахового вивчення певним чином селекціонуються й групуються .Наприклад, відомий російський учений Єщо працює в царині філософії історії ,Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна : історія як оповідь ; історія як несподівана і ,зазвичай ,не дуже приємна подія ; історія як процес розвитку загалом ; історія як процес перебігу змін у житті суспільства ;історія як минуле ;історія як наука .

Таким чином , об’єктом філософії історії ,який є водночас об’єктом і нефілософської спеціально-наукової історії ,постає у Гегеля всесвітня історія ,але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього духовного змісту .Заслугою Гегеля є також визнання ним відмінності між філософією історії та нефілософською історією :

А) за їх предметами (при спільності об’єкта ) ;

Б)за ступенем рефлективності

Він доводив , і небезпідставно ,що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією ,самосвідомістю історичного процесу розвитку людства ,можливості ж будь-яких інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими.

До провідних ,визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести ,з певними засторогами ,такі три:

По-перше ,предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення .Філософія історії розглянута в ракурсі тлумаченого подібним чином її предмета ,визначається в одних випадках як «матеріальна філософія історії» , «субстанційна філософія історії»,в інших –«історіософія» ,або ж ще по-іншому – «філософсько-історична онтологія» , «філософська онтологія історії», «метафізика історії» або ж ,нарешті , -«історіографія» чи філософська історіографія».

По-друге , предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови,складові ,мета ,засоби ,рушії ,критерії ,результати тощо .У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії історичного пізнання – в усіх його формах,рівнях і виявах .Її предметом є і поза наукове ,і наукове осмислення історичної реальності ,і дискурсивні ,і поза дискурсивні ,способи її осягнення

Розглянута в цій своїй іпостасі ,філософія історії називається ще, на відміну від першого аспекту,вже нематеріальною,а формальною філософією історії.

Між тим надто важливим і окремим ,спеціальним предметом дослідження ,принаймні у сучасній філософії історії , є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа ,механізми їх формування та використання .У цьому зрізі філософія історії набуває значення методології історії .

65. Периодизація історії та її критерії. Існують дві найзагальніші моделі світового історичного процесу – лінйна та нелінійна – які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього. Лінійна, або унітарно-стадійна (формаційна) модель виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємоповязаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Периодизація лінійної моделі історичного розвитку:(Перший напрям лінійної моделі світового історичного процесу)

1.християнський період:

- концепція Бога-творця: початок світу (акт творення світу Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог-людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Представником такої концепції був Августин Блажений, який розробив есхатологічну периодизацію історії міст суспільств, побудована за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдуться у Старому Завіті);

-дуалістичний поділ на доу царства Бога-отця і добу Бога-сина

-тріадна периодизація історії: період Старого Завіту та домінування страху й закону – царство Бога-отця; період Нового Завіту з приматами Віри й Любові – царство ога-сина; період Вічного Євангелія, царство Духа Святого. Троїстий підхід розроив Йоахим Флорський у своїй праці «Вічне Євангеліє». Цей підхід став парадигмальним. Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва. 2. Відродження і Просвітництво:

-А. Фергюсон виокремлює такі стадії: дикість, варварство й цивілізація, яким є три основні стадії його господарського розвитку:збиральництво, скотарство, землеробство.

-Схема розвитку К. А. Сен-Сімона складалася з 4 стадій поступу людства: фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього. Його схема постає вже як більш реальна і цілісна система. 3. Формаційний (марксистський) підхід.

В основу формаційного підходу покладено ідею про шістьсуспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої історії:первісно-общинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначеною основою кожного з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства. Маркс прагнув подати історію людства цілісною, і це певною мірою йому вдалося.

Другий напрям лінійної філософії історично зорієнтований на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і новоеволюціонізм.

-Еволюціоністську концепцію найбільш повно репрезентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англ. етнограф Едуард-Бернет Тейлор.

-Новоеволюціонізм репрезентує амер. Дослідник К. Поланьї, який у своїй книзі «Первісна, архаїчна та сучасна економіка» дослідив економічні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії 3 основних періоди: первісну економіку, економіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожномуу етапу відповідає особливий тип матеріальних благ.

-Теорія стадій (Вольт-Вітмен Ростоу) виокремлювала такі стадії: «традиційні стадії з властивим їй низьким рівнем споживання; стадії «передумов», «піднесення»; високоіндустріалізована стадія «масового споживання».

-Концепція єдиного індустріалізованого суспільства (Раймон Арон, В. Ростоу та Д. Белл) розглядає історичний процес як перехід від традиційного (аграрного) до індустріального (промислового) суспільства.

-Концепція постіндустріального суспільства (Д. Белл, З. Бжезинський, Р. Гароді та ін.).

Нелінійна, або плюрастично-циклічна концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визначає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією. Периодизація нелінійної моделі історичного процесу:

-Антична філосфія є філософією вічного становлення, вічного вороття, періодичних свтових пожеж (Геракліт), душепереселень і душевтілень (Платон). Стверджувався кругообіг у всьому.

-Доба Відродження (М. Кузанський, Н. Макіавелі, Дж. Бруно). Дж. Віко виокремлював 3 «родові періоди у культурній історії»: первісне варварство з міфологічною формою осягнення світу, панування дикунства і злиднів; героїчний (феодалізм), коли було закладено основи культури і монархічної форми правління; класичний (людський) із максимальним розвитком літератури та форм політичної організації суспільства, з початком моральної деградації людей. Першоджерелом культурно-історичних зрушень Віко вважав історичний дух (розум), а історичний розвиток розглядав як процес, під час якого люди формують системи мови, звичаїв, законів.

-Цивілізаційний напрям у світовій філософії історії (М. Данилевський, О. Шпенглер, О. Тойнбі). Історія людства постає у формі реальних, окремих,самодостатніх соціокультурних світів.