Тема 4. Національні інтереси держави, як наріжний фактор формування концепцій національної безпеки.

Визначення підгрунття поняття “національний інтерес”. Види національних інтересів держав. Процес формування національних інтересів. Національні стратегії.

Термін «національні інтереси» широко застосовується державними діячами, вченими, фахівцями у сфері військової політики, починаючи з середньовіччя, стосовно зовнішньої політики та цілей національної безпеки держав.

Акцентуючи увагу на ролі інтересів у житті суспільства Г.Гегель писав: «Дії людей витікають з їх потреб та пристрастей, інтересів, характерів та здібностей і притому таким чином, що спонукальними мотивами у цій драмі є лише ці потреби, пристрасті, інтереси і лише вони відіграють головну роль». Вислів Г.Гегеля повною мірою стосується не тільки окремих особистостей, він має також сенс і для тих чи інших соціальних груп, націй та суверенних держав. Нації та держави, у свою чергу, є суб’єктами міжнародних відносин. Суб’єктивна складова будь-якої соціальної групи чи державного утворення, так само, як і на рівні особистості, проявляється у вигляді потреб, пристрастей та інтересів.

Саме тому відомий американський протестантський теолог Р.Нібург (якому разом з істориком Ч.Бірдом належить пріоритет у розробці категорії «національні інтереси»), підкреслював: «Національний самоінтерес випливає, з одного боку, із сутності політичної ситуації і, з другого боку – із сутності людини» [45] .

Інтереси великих соціальних груп (професійних, політичних, етнічних та ін.) чи державних утворень мають певну специфіку, відрізняються за кількістю людей, які їх захищають, та сферами дії цих інтересів. Сферою виявлення інтересів великих соціальних груп виступає політика. Найбільш загальними інтересами, що мають статус незалежного актора міжнародних відносин, є інтереси націй та держав. Західна політологія в умовах реального існування держав-націй у розвинутих країнах не відокремлює інтереси від інтересів націй і використовує термін «національні інтереси» у контексті національно-державних (навіть в англійській мові поняття Nation часто-густо використовується як синонім поняття State).

У науковий обіг поняття «національний інтерес» увійшло порівняно недавно. Тільки у 1935 р. воно вперше було включене у Оксфордську енциклопедію соціальних наук і тим самим набуло право громадянства. У сучасній науковій літературі категорія «національний інтерес» має багато різних визначень. Більшість дослідників віддають перевагу формуванню свого особистого підходу до цієї проблеми і не приймають формул, що розроблені іншими. Саме тому в працях, присвячених міжнародним відносинам, можна знайти різні трактування національних інтересів, більшість з яких не дають чіткого уявлення про реальний процес розробки політики в галузі зовнішніх стосунків та національної безпеки.

Стисла філософська енциклопедія таким чином визначає інтерес: «Інтерес (від лат. участь), пай, частка, залучання до чогось, участь у чомусь, схильність до чогось (проява інтересу), цілісність та значення, яке ми надаємо речам. З матеріальної точки зору також користь, вигода (мати свій інтерес). З політичної, особливо, зовнішньополітичної точки зору, інтерес означає певні зазіхання держави за межами своїх кордонів».

З точки зору соціальної психології інтерес – це мотив до дії.

Автори роботи «Концепція національних інтересів України» визначають національний інтерес як «… систему цінностей, що є феноменом суспільної свідомості, який грунтується на почутті належності до певного народу та відрізняється від системи індивідуальних цінностей» . Вони вважають, що національні інтереси, що відіграють у житті суспільства першорядну роль, спочатку виникають в емоційно-почуттєвій формі, і серед них слід виділити чотири найсуттєвіших почуття:

• національної гордості;

• національного добробуту;

• національної безпеки;

• національної перспективи.

Безумовно, сфера суспільних почуттів є одним з важливих факторів, які, з одного боку, є реакцією суспільства на реальний стан речей у цьому суспільстві, а з другого, виконують роль своєрідного каталізатора суспільно-політичних процесів, коли потрібні зміни. Однак навіть з нашої власної історії відомо, що суспільні почуття, які сформовані на міфах та хибних постулатах, не можуть бути орієнтирами для реальної політики.

Більш реалістично підійшли до визначення «національних інтересів» автори доповіді за результатами дослідження «Національні інтереси і проблеми безпеки Росії». Вони наступним чином трактують національні інтереси: «…Національні інтереси це найсуттєвіші потреби російського суспільства і держави, задоволення яких забезпечує їх існування і розвиток і які тому є важливими цілями внутрішньої і зовнішньої політики».

Наголос на найсуттєвіших потребах суспільства має сенс, але потреби формуються, виходячи з глибинних внутрішніх процесів розвитку особи соціальної спільноти або держави у той час, коли інтереси, у загальному вигляді, демонструють специфіку потреб, що формується залежно від особливостей внутрішніх процесів та геополітичного існування нації або держави і базується на узагальнюючих цінностях суспільства та завжди співвідноситься з інтересами інших суб’єктів міжнародних відносин. Вони, на відміну від потреб, не мають імперативного характеру.

На початку 50-х років у західних академічних колах йшли дебати з питання національних інтересів між представниками «реалістичного» напряму, виразником якого був Г.Моргентау, та представниками «ідеалістичної» школи, що асоціюється з ім’ям колишнього президента США Вудро Вільсона.

Ідеалісти вважали, що у визначенні національних інтересів велику роль мають відіграти етика та мораль. Заперечуючи цьому, один із засновників напряму політичного реалізму Г.Моргентау писав: «Можна з певністю сказати, що зовнішня політика, що спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики і військової справи політикою національного самогубства – дійсного чи потенційного.

Школа політичного реалізму розглядає національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої держави. У своїх дослідженнях вони спираються на концепцію інтересу, сформовану у поняттях сили. Сам вислів «національний інтерес» набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації чи держави з іншими націями або державами. Тобто національні інтереси – це завжди продукт складних взаємозв’язків діючих суб’єктів міжнародних відносин.

Представники школи «національних інтересів», що були широко представлені в 60-70-х роках, розглядають всю динаміку взаємин держав як наслідок зіткнення їхніх інтересів. Залежно від того, чи узгоджуються базові інтереси різних країн, чи вони вступають у суперечність одне з одним, вважають теоретики даної школи, реалізується той чи інший тип взаємодії між державами – від відкритого конфлікту або військових дій до дружніх, союзницьких відносин. При цьому найважливіше місце у формуванні та орієнтації «національних інтересів» на міжнародній арені сучасні політологи відводять поняттю сили, насамперед військової. Сама концепція «національних інтересів», на думку провідних теоретиків (Ч.Берд, С.Браун, М.Каплан, Р.Юхансон), коріниться глибоко у природі західноєвропейської та американської політичної культури.

У 80-ті роки здійснювалися неодноразові спроби поєднати поняття «національна безпека» з терміном «національні інтереси», проте ці спроби так і лишилися марними. Причинами цього стали, передусім, суб’єктивний характер самого поняття «інтерес», бажання політичних лідерів та політичних еліт більшості країн світу репрезентувати свої власні корпоративні інтереси як «життєво важливі інтереси» та «інтереси всієї нації». Слушною, на наш погляд, є думка Г.Брауна з цього приводу. Він один із перших підкреслив неоднозначний характер «національних інтересів», деякі з них справді є «життєво важливими». «Ключова проблема для лідерів великої держави, подібної до США, – стверджує він, – є в тому, щоб визначити дійсні межі «життєво важливих інтересів» з урахуванням усього комплексу наявних обставин, а також вирішити, які види дій необхідні у відповідь на ті або інші види загроз».

Проте переважна більшість сучасних підходів до формування теорії національної безпеки базуються на усвідомленні та реалізації на державному та міжнародному рівнях певних інтересів – національних або державних за назвою.

Формування національних інтересів – це суперечливий та довготривалий процес, на який впливають геополітичні реалії, економічні, соціальні, етнічні, культурні та психологічні фактори, що переплавляються масовою свідомістю, коригуються певною системою цінностей та знаходять своє існування у концепції національних інтересів. Як відмічав Дж. Розенау: «Визначення національного інтересу ніколи не може бути нічим іншим, як системою розумових висновків, що виходять з аналітичної та ціннісної бази політики». Значний внесок у розробку проблеми національного інтересу зробили американці Дж.Кеннан, Дж.Розенау, У.Ліппман, К.Уолтц, Е.Фернісс, французи – Р.Арон, П.Ренувен, Р.Дебре, Ф.Брайар та ін.

Друга група вчених вважає, що поняття «національний інтерес» є дуже невизначеним, егоцентричним або застарілим, що воно нічого не дає для розуміння взаємопов’язаного світу, що постійно перебуває у процесі змін і у якому значення національної держави поступово втрачається. Одним з найвпливовіших скептиків у 1970-х роках був Джеймс Н.Розенау, який у своїй книзі «Наукове дослідження зовнішньої політики» писав про те, що ні «об’єктивісти», ні «суб’єктивісти» (так він визначав прибічників двох протилежних точок зору) не змогли знайти ефективного обгрунтування використання національного інтересу як інструменту дослідження. Він дійшов до наступного висновку: «Незважаючи на всілякі твердження, пов’язані з цим поняттям, та незважаючи на його уявну корисність, національний інтерес так і не виправдав початкових сподівань, що покладались на нього як на інструмент дослідження». Спроби об’єктивістів та суб’єктивістів використати його, стверджував автор, – виявилися безрезультатними і невдалими, хоча «у підручниках з міжнародної політики, як і раніше, стверджується, що нації захищають та реалізують свої національні інтереси, наукова література з цього приводу не збагатилась та не розширилася».

Дослідження національних інтересів вимагає відповіді на ряд питань:

• Чи існують об’єктивно національні інтереси та яка їх природа?

• Які національні інтереси належать до базових, фундаментальних, а які мають тимчасовий, кон’юнктурний характер?

• Чи можуть національні інтереси змінюватись, залежно від змін внутрішньої та зовнішньої ситуації?

• Які механізми забезпечують захист національних інтересів?

• Чи можливо узгоджувати національні інтереси різних міжнародних суб’єктів?

• Хто і як визначає загрози національним інтересам та ін. ?

У найпростішому вигляді фундаментальні національні інтереси можна визначати як забезпечення захисту та добробуту громадян, території та конституційної системи. Можна провести відмінності між національними та суспільними інтересами, тому що суспільні інтереси торкаються передусім внутрішнього добробуту суспільства. Захист суспільних інтересів забезпечує чинна система законів, яку проводять у життя державні чиновники. Що ж до національних інтересів, то вони в першу чергу стосуються зовнішнього оточення і більшість суверенних держав залишають за собою право у кінцевому підсумку вирішувати, як їм належить діяти на міжнародній арені або в системі міжнародних відносин.

Так, наприклад, у США, згідно з діючою конституційною системою, головну відповідальність за визначення національних інтересів несе Президент з урахуванням думки і за наявності згоди Сенату та за фінансової підтримки Палати представників і Сенату. У питаннях, що зачіпають суспільні інтереси, повноваження більш рівномірно розподілено між президентом, Конгресом та судами.

Стратегічні інтереси є інтересами другого порядку: вони тісно пов’язані з політичними, економічними та військовими засобами захисту країни від воєнної загрози. Їх можна визначити залежно від географічного розташування, регіону, військової могутності, наявності чи відсутності ресурсів, науки, технології й техніки, а також завдань зі скорочення масштабів збитків у період війни. Іноді стратегічні інтереси можуть визначати національні інтереси, але не навпаки. Такий сценарій може призвести до перегляду цілей та переходу країни у стан, коли військова складова безпеки домінує. У колишньому Радянському Союзі саме стратегічні інтереси визначали головні напрями внутрішньої та зовнішньої політики країни.

Приватні інтереси – це інтереси, які переслідують ділові кола та інші організації, що функціонують за кордоном та потребують підтримки з боку уряду країни. Приватні інтереси, залежно від конкретної ситуації, можуть більшою або меншою мірою впливати на формування загальнонаціональних інтересів. Так, наприклад, у 80-х роках ХХ ст. в міру підвищення дефіциту торгового балансу США урядові структури у визначенні національних інтересів пішли на розширення ролі приватних інтересів порівняно із 1960-1970 рр.

Усі країни мають як постійні, так і тимчасові національні інтереси. Деякі інтереси країна переслідує без будь-яких змін протягом тривалого часу, інші інтереси розраховані на певний термін, а потім змінюються внаслідок зміни міжнародних умов або політичної ситуації у самій країні. Невизначеність щодо терміну дії тих чи інших національних інтересів створює певні проблеми.

Так, у концепції національної безпеки РФ у ІІ розділі під заголовком «Національні інтереси Росії» зазначено, що «система національних інтересів Росії визначається сукупністю основних інтересів особистості, суспільства та держави» … «в галузі економіки, у внутрішньополітичній міжнародній, оборонній та інформаційній сферах, у соціальній галузі, духовному житті та культурі», а далі майже на трьох сторінках тексту детально викладаються завдання держави у вищезазначених сферах життєдіяльності суспільства, до того ж наголошується, що: «Національні інтереси Росії (всі без винятку) мають довгостроковий характер та визначають основні цілі на її історичному шляху, формують стратегічні та поточні завдання внутрішньої й зовнішньої політики держави. Реалізуються через систему державного управління».

У документі з питань стратегії національної безпеки США, що був підготовлений у 1993 р., національні інтереси цієї країни формулювалися наступним чином:

• виживання США як вільної та незалежної нації, забезпечення збереження цінностей та інститутів країни та безпеки її народу;

• підтримка здорової та зростаючої економіки з метою забезпечення процвітання громадян та наявності ресурсів для вирішення національних завдань у межах країни та поза її кордонами;

• співробітництво та підтримка активних зв’язків із союзниками та дружніми націями.

Професор Д.Нехтерлейн у своїй роботі: «America Recommitted United States National interests in a Restructured World» виділяє чотири групи національних інтересів, а саме:

• захист США та їх конституційної системи;

• створення сприятливого світового порядку (підтримка міжнародної безпеки);

• сприяння економічному достатку нації та просування американської продукції на міжнародний ринок;

• поширення демократичних цінностей США та ринкової економіки за кордони країни.

Практична реалізація першої групи інтересів США передбачала також захист Канади, Гренландії, Ісландії, Мексики та країн Карибського басейну. У цьому оборонному периметрі США здійснювали значний тиск, включно до використання збройної сили, з метою попередити появу військових баз іноземної країни поблизу американського континенту (як це було у жовтні 1926 р.), а також проводити дії прихованого характеру та економічні санкції супроти місцевих урядів для упередження можливостей створення будь-яких союзів без контролю США.

Друга світова війна довела неспроможність політики ізоляціонізму забезпечити безпеку США. Тому після її закінчення Америка доклала великих зусиль з метою змінити міжнародну обстановку таким чином, щоб країни Європи та Центральної Азії зайняли мирну та дружню позицію щодо США. Підтримка ООН, стримування військової могутності СРСР, формування НАТО, військові інтервенції у Кореї, В’єтнамі, Лівані були результатом зацікавленості США у формуванні в повоєнні роки сприятливого світового порядку, де американці почувалися б у безпеці.

Інтерес США у забезпеченні економічного достатку передбачав забезпечення свободи торгівлі та інвестицій за межами країни, доступ до ринків та природних ресурсів інших країн, підтримку курсу валют США на міжнародних ринках капіталу та збереження високого рівня життя американських громадян. Цей інтерес був наслідком стурбованості, що нині існує в США у зв’язку з тим, що торговельний баланс країни має хронічний дефіцит, багато кампаній та об’єктів нерухомості в країні перейшли у власність іноземців, а Сполучені Штати Америки перетворюються на крупного боржника.

Підтримка демократії та утвердження прав особистості посідали особливе місце в американській дипломатії впродовж усієї її історії. У період між 1945-1975 рр. американські політики мало уваги приділяли цій сфері: вони орієнтувалися на створення світового порядку і мало турбувалися про те, які уряди ставали союзниками США. У середині 1970-х років за рахунок внесення поправки у законодавство щодо допомоги іноземним країнам конгрес змусив президента приділяти більше уваги правам людини при розробці політики допомоги іншим країнам.

Ці чотири групи базових інтересів, важливість яких, безумовно, буде змінюватися протягом десятиріч, потребують суспільної уваги та державних коштів. Пріоритети кожної з груп інтересів можуть змінюватись, на перший план можуть виходити чи створення сприятливого світового порядку, чи економічне благополуччя, проте всі вони були і будуть фігурувати як довгострокові національні інтереси.

Американський дослідник – доктор Д.Нехтерлейн вважає, що виділяти чотири вищезазначені групи інтересів доцільно не для того, щоб визначити, який з них фігурує саме в цьому конфлікті, а для того, щоб оцінити ступінь зацікавленості держави у конкретному питанні чи у кризовій ситуації. А.Нехтерлейн пропонує для цих цілей своєрідну градацію національних інтересів.

Інтереси виживання.

Інтереси, що стосуються виживання, постають на порядок денний не часто і виявити їх досить легко. Інтерес вижити має місце у ситуації, коли виникає загроза масової руйнації Вітчизни, якщо неможливо оперативно протидіяти вимогам держави. Такі кризи легко розпізнаються, бо вони вкрай насичені драматизмом і охоплюють ситуації, коли збройні сили однієї країни здійснюють вторгнення чи загрожують вторгненням на територію іншої країни. Прикладами можуть бути вторгнення Гітлера у Польщу в 1939 р., бомбардування німецькими ВПС Великобританії у 1940-1941 рр., напад Північної Кореї на Південну Корею у 1950 р., вторгнення колишнього Радянського Союзу в Афганістан у 1979 р. та вторгнення США у Гренаду у 1983 р. Вторгнення Іраку на територію Кувейту зачіпало інтереси виживання Кувейту.

Життєво важливі інтереси.

«Життєво важливий» інтерес відрізняється від інтересу виживання в першу чергу тим, скільки часу має країна на прийняття рішення в умовах виникнення зовнішніх загроз. При цьому, окрім захисту Вітчизни, «життєво важливий» інтерес охоплює питання економіки, світового порядку, ідеології, а загроза для країни може бути при цьому такою ж великою, як у випадку збройного нападу. Однак слід чітко зрозуміти, що загрози життєво важливим інтересам є потенційними, швидше можливими, а не реальними. Політичні кола мають час для реакції на загрози життєво важливим інтересам. Вони можуть провести консультації з союзниками, переговори з потенційними супротивниками, застосувати політичні та економічні контрзаходи, здатні змінити негативну тенденцію; політики можуть вдатися до демонстрації сили як попереджувального заходу націленого на те, щоб переконати супротивника у рішучості своїх намірів щодо захисту власних інтересів.

Життєво важливий інтерес окреслює коло питань, настільки важливих для добробуту нації, що її керівництво відмовляється йти на компроміс далі певної межі. Якщо політичні лідери визначають, що компроміс з того чи іншого питання є можливим тільки у певних параметрах і готові піти на ризик економічних та військових санкцій, то тоді, скоріше за все, у тій ситуації присутній життєво важливий інтерес. Міжнародний досвід свідчить, що у повоєнний період урядові США вдавалося досить чітко усвідомлювати життєво важливі інтереси країни і діяти відповідно до вимог вищезазначеної схеми. Так, Гаррі Трумен у 1950 р. прийняв рішення піти на конфронтацію з Північною Кореєю з приводу вторгнення у Південну Корею; Джон Кеннеді пішов на безпрецедентне загострення військово-політичної ситуації з метою не допустити присутності радянських ракет на Кубі та в інших точках Карибського басейну. Річард Ніксон прийняв рішення відмінити золотий стандарт у США та примусити торговельних партнерів США прийняти девальвацію долара у серпні 1971 р. За його ж рішенням, американські збройні сили були приведені до стану бойової готовності у жовтні 1973 р., коли існувала загроза, що Радянський Союз надішле свої десантні частини у Єгипет; зусилля Джиммі Картера щодо врятування американських заручників у Ірані в березні 1980 р. та рішення Рональда Рейгана про бомбардування Лівії у березні 1986 р.; рішення Джорджа Буша про завдання бомбового удару по Іраку в серпні 1990 р. Таким чином, життєво важливий інтерес може зачіпати питання захисту Вітчизни, економічного добробуту та світового порядку. Поширення цінностей само по собі рідко стає життєво важливим інтересом.

Слід підкреслити, що життєво важливий інтерес не визначається політичними діями органів законодавчої чи виконавчої влади у момент кризи чи серйозного міжнародного конфлікту; дії найшвидше свідчать про ступінь інтересу, ніж є його вирішальним фактором. Іноді керівництво країни після обговорення питання може дійти висновку, що воно зачіпає життєво важливий інтерес (тобто ситуація, що склалася, неприпустима), однак при цьому рішучі дії починати недоцільно чи неможливо. Може трапитись і навпаки, коли сила застосовується, хоча ситуацію не можна розглядати як недопустиму чи загрозливу, якщо реальні розрахунки показують, що негативні наслідки використання сили – незначні, а позитивний ефект – великий.

Життєво важливий інтерес має місце, коли вище керівництво вважає, що відсутність рішучих дій, спрямованих на зміну загрозливої ситуації, може призвести до серйозних втрат для країни. Тоді дії можуть виявлятися у застосуванні економічних санкцій і (або) звичайних озброєнь. Однак в умовах наявності ядерної зброї рішення щодо її використання або використання інших видів зброї масового ураження приймається тільки у тих випадках, коли на карту поставлене питання виживання.

Важливі інтереси.

Важливим є такий інтерес, що, незважаючи на свою вагомість, не має вирішального значення для добробуту країни. Важливі інтереси пов’язані з питаннями й тенденціями економічного, політичного та ідеологічного характеру, за них можна вести переговори з потенційним супротивником. Такі питання можуть викликати серйозну стурбованість і навіть завдавати шкоди інтересам країни за кордоном, але політики, як правило, доходять до висновку, що у даному конкретному випадку доцільні переговори та компроміс, а не конфронтація, навіть тоді, коли результати незадовільні та не зовсім прийнятні для країни.

Рішення про те, чи є це конкретне питання важливим, чи життєво важливим, становить украй серйозний вибір для політиків, і особливо для вищих щаблів влади країни. У кінцевому підсумку вони мають визначатися в тому, чи є ця конкретна ситуація допустимою, чи ні. Якщо влада (на рівні Президента, Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони), вважає, що можна піти на небажаний, але все ж прийнятний варіант рішення – це питання можна віднести до категорії важливих. Однак, якщо ситуація загострюється настільки, що подальший компроміс для вирішення конфлікту виключається, питання має життєво важливе значення.

Периферійний інтерес.

«Периферійний» інтерес серйозно не зачіпає добробуту країни у цілому, хоча може завдати шкоди приватним інтересам громадян однієї країни за кордоном. До периферійних інтересів можна віднести: ув’язнення громадян країни в інших країнах, окремі випадки завдання шкоди діловим інтересам національних компаній за кордоном, порушення прав людини та ін. Отже, національні інтереси являють собою найбільш суттєві потреби держави і суспільства в цілому, а їх визначення є одним з головних завдань керівництва та політики еліти країни.

На формування національних інтересів значною мірою впливають стан країни та нації, реальні умови життя населення. Так, у стабільному, демократичному суспільстві довгострокові національні інтереси мають стабільний характер, бо вони є результатом зусиль як керівництва та політичної еліти, так і населення країни, яке висловлює свою позицію через реально діючі демократичні механізми.

У певних випадках національні інтереси, так як їх розуміє керівництво та політична еліта, майже автоматично стають інтересами переважної більшості населення. В першу чергу це стосується інтересів виживання, коли збройний напад чи війна об’єднує націю. Інші, навіть життєво важливі національні інтереси, стають інтересами громадян країни через певний час як результат цілеспрямованої роботи політичної еліти та засобів масової інформації.

Найбільш несприятливою ситуацією для визначення довгострокових національних інтересів є період економічної та політичної криз, невизначеності управлінських структур держави та занепаду інтелектуальної еліти. За таких умов політична еліта розколота, її різні частини захищають часто протилежні погляди щодо перспектив розвитку держави, нації та суспільства. Населення ставиться з недовірою до пропозицій державних структур, а конкуруючі політичні угруповання намагаються завоювати довіру пересічних громадян за рахунок експлуатації вкрай радикальних поглядів.

Національні інтереси у цьому випадку не можуть бути сформульовані на тривалу перспективу, як правило, вони страждають суперечностями, невизначеністю та утопізмом, тому що не відповідають реальним можливостям суспільства та держави.

Саме у такій ситуації опинилася РФ. Концепція національної безпеки Російської Федерації (затверджена указом президента РФ від 17 грудня 1997 р. № 1300) передбачає «…проведення активного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміцнення позицій Росії як великої країни – одного з впливових центрів багатополярного світу, що формується« [57].

Серед національних інтересів Росії у міжнародній сфері документ робить наголос на захисті життя, гідності, міжнародно визнаних громадянських прав і свобод російських громадян та наших співвітчизників за кордоном .

Відповідно до національних інтересів формуються національні цілі та загальні положення політичної, економічної та воєнної стратегії.

Національні цілі полягають у виборі способу захисту, підтримки чи досягнення національних інтересів.

Досить часто національні цілі у тих чи інших наукових працях чи офіційних документах фігурують як національні інтереси.

Отже, національні цілі є органічною складовою національних інтересів, але ці поняття не тотожні.