4.3. Характерні риси інститутів середньовічного міжнародного права.

Норми, що існували в стародавньому міжнародному праві переважно, як окремі правила поведінки в Середньовіччі починають складатись в інститути. Поширеною є висловлена Е.Нісом думка, що “витоки майже всіх сучасних міжнародних інститутів слід шукати в другій половині Середніх віків”⁹. В цей час формуються нові інститути, яких стародавнє міжнародне право не знало, або знало лише як окремі норми.

В Середньовіччі інститути міжнародного права формуються за умов, коли на перший план виходять принципи міжнародного балансу сил, легітимізму та національності. Особливістю інститутів середньовічного міжнародного права було і те, що вони покликані регулювати відносини специфічного феодального типу. Середньовічне міжнародне право – координаційне право на договірній, суверенній основі. Тому в ньому виникає ряд новацій, зокрема й інститутів, що відповідають цій специфіці.

Практично новації, введені середньовіччям у систему і структуру міжнародного права будуть в цілому сприйняті класичним міжнародним правом. До них можна віднести встановлення системності основоположних принципів, внутрішньої єдності зв’язків між елементами і компонентами цієї системи і структури, визнання нових принципів міжнародного права, введення системності в його структурні компоненти – галузі, насамкінець згрупування норм щодо одного об’єкту регулювання у відповідні інститути.

Іншим фактором, що вимагав створення системності міжнародного права був його перехід до міжрегіональних зв’язків. Так, якщо в стародавньому «пірамідальному» міжнародному праві відносини рідко виходили за межі свого міжнародно-правового регіону, то й норми, що їх регулювали могли мати розрізнений, несистемний і казуїстичний характер, і не формуватися в інститути. В той же час, вихід на міжрегіональне співробітництво в середні віки вимагав створення спільної для всіх регіонів системи міжнародного права з однаковими внутрішніми зв’язками, визнаними усіма інститутами. Так, подібні в усіх регіонах норми складались в системні інститути, що найефективніше могло сприяти вимогам міжрегіональної торгівлі. Цей же фактор сприяв і формуванню галузей міжнародного права.

Перше органічне об’єднання інститутів міжнародного права відбувалось на рівні і в межах міжнародно-правових регіонів, на основі ключових регіональних засад: європоцентристського, синоцентристського, мусульманського і т.д.

Досить чітко особливості міжнародного права середньовічного типу проявляються в формуванні і становленні міжгалузевих (системних) інститутів цього права – правосуб’єктності, території, відповідальності, іноземців та ін. Становлення і особливості середньовічного типу міжнародного права характеризуються появою нового типу державності – феодальної. Зі свого боку і саме феодальне міжнародне право впливає на формування нової держави. Якщо для античності більш суттєвим є поняття аристократії, то в середньовічній державі на перший план виходять поняття реального правителя, володаря країни (феодала). Відбувається своєрідна приватизація держави, публічна влада якої часто підміняється особистою владою таких суверенів. Також в міжнародному праві «приватизуються» багато складових норм (в інституті третейських судів практично всі норми набувають «приватно-публічноправовий» характер).

Однак це досить швидко увійшло в суперечність із вимогами міжнародних відносин. З цього походить низка характерних інститутів середньовічного міжнародного права (наприклад в галузі права війни виникає заборона інституту «приватних війн»).

В середньовічному міжнародному праві значно зростає вага інституту території, територіального верховенства. Якщо класичним суб’єктом стародавнього міжнародного права, і, навіть, міжнародного права раннього середньовіччя є племена, вождества, ранні держави, то в класичному середньовіччі таким суб’єктом стає територіальна держава, основою якої є населення з його виразними територіальними кордонами.

Середньовічне міжнародне право посилило вимогу до інституту територіальності, як ознаки держави. Це було необхідністю, особливо за умов масових переселень народів, як способу життя. Стабільну систему міжнародних відносин можна було запровадити лише між зовнішньо обосібленими, визначеними суб’єктами. Це сприяє формуванню таких спільнот, як народ, а згодом (з утворенням класичної держави), як нація.

Поступово відбувається відродження античних інститутів статусу території, поновлюються міжнародні сервітути, право проходу та ін. За правління Каролінгів і Медовінгів вся земля є власністю короля і має державні кордони. Право проходу обкладається митом. Разом з міжнародними договорами (мирний договір між королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р., мирний договір імператора Фрідріха І з лігою міст Ломбардії 1183 р., потрійний союз між Шарлем Анжуйським, Філіпом Куртенойським і Венецією 1281 р.) видаються королівські едикти, що закріплюють режим територіального верховенства.

Міжнародно-правовий статус території став в середньовіччі центральним інститутом, під впливом якого утверджувалися, навіть такі важливі загальноправові інститути, як правосуб’єктність, правонаступництво і визнання, суверенітету, взаємодії міжнародного і внутрішнього права, взаємодії джерел цього права тощо.

Стираються юридичні кордони між своїми жителями, за їх громадянством, статусом чи відсутністю такого. Якщо в Римі діяло відчутне розмежування між вільним і рабом, громадянином Риму і негромадянином, то ранньосередньовічна держава таких меж практично не знає. Для феодальної держави властиве встановлення градацій не за статусом індивіда, а за належністю до окремої групи населення. В цей період починають утворюватися перші соціальні класи в межах феодальної держави.

Можна простежити подібності в становленні інституту міжнародної правосуб’єктності стародавнього періоду й періоду раннього середньовіччя. Вони пояснюються схожими процесами формування цих суб’єктів (відповідно стародавнього і феодально-середньовічного типу) і чинниками і в міжнародних відносинах, що на них впливали. Формування ранніх європейських держав відбувалось за тією ж схемою, що й утворення держав стародавнього типу. Початку власне епохи середньовіччя послужила в тому числі поява в європейському регіоні багатьох народів (переважно з родоплемінною, вождеською формою), багато з яких постійно переміщувались і не мали держав як таких. І тому право тут (особливо – міжнародне) виступає конституюючою силою, чинником, що впливає на утворення суб'єктів міжнародних відносин і права, і на їх зміцнення.

Показовою є практика як стародавніх, так і ранньосередньовічних народів вдаватися до звуження своєї міжнародної правосуб'єктності з метою отримання захисту від сильнішої держави. Після розвалу Римської імперії і занепаду економіки зростає конкуренція, що і призводить до посилення одних і ослаблення інших суб'єктів міжнародних відносин. При загальному занепаді економіки останні вимушені (як і країни стародавнього Близького Сходу і Малої Азії) укладати майже по такій же схемі договори про обмеження свого міжнародного статусу в обмін на економічне забезпечення. Так, у формулярному збірнику Тоурса 750 р. міститься одностороння пропозиція про встановлення таких відносин: «Той, хто віддає себе у владу іншому. …Оскільки всім добре відомо, що я нічим не володію, що могло б прогодувати і одягнути мене, то прошу обернути на мене ваше милосердя, а я, з свого боку, по своїй добрій волі вирішив віддати себе під Ваш захист і довіритися Вам. І я роблю це таким чином: Ви допомагатимете мені і підтримуватимете мене в моєму прожитку і одязі в тій мірі, в якій я зможу служити Вам як вільна людина і бути Вам корисним. До тих пір, поки я залишатимуся в живих, я як вільна людина служитиму вам і надаватиму вам свою слухняність, і я не опиратимуся вашій владі і Вашому превосходительству, а завжди, поки я буду живий, залишатимуся під вашою владою і Вашим захистом. Ми домовляємося про те, що якщо хто-небудь з нас захоче розірвати цю угоду, то він повинен буде заплатити іншому штраф, …а угода при цьому як і раніше зберігатиме свою силу. На цій підставі ми домовляємося про те, що таке угода складається обома сторонами і підтверджується ними як єдиний документ, що має однакову силу». Така практика протрималась досить довго (договір вірності королю Англії, укладений між королем Англії Генрі ІІ та королем Шотландії Вільямом (від 8 грудня 1174 р.); договір вірності королю Англії, укладений між королем Англії Генрі ІІ та королем Ірландії Родерікусом 1175 р.; за Паризьким договором 1259 р. Генріх III приносить Людовику IХ васальну клятву та ін.).

В процесі таких взаємостосунків і формується система васально-феодальних відносин (одним з перших таких договорів на міждержавному рівні став договір про субсидію між королем Англії Генрі І та Графом Фландрії Робертом від 11 березня 1101 р.). Прообразом для таких договорів стала система нерівноправних договорів Римської імперії, які та нав’язувала сусіднім країнам, котрі переходили під владу римлян.

Між суб’єктами середньовічного міжнародного права ще не існує рівності у класичному розумінні. На початку відносини: імператор – папа, імператор – король, король – принц, король – князь і т.д. за своєю міжнародно-правовою природою хоча й є скоріше нерівними, але вже і не ієрархічними. Між цими суб’єктами провадиться боротьба за визнання вищого титулу серед інших феодалів. Прагнення феодальних правителів звеличитись над іншими (стати феодалом над васалами у міжнародному чи регіональному масштабі) призводить до активізації їх міжнародно-правової діяльності, в першу чергу договірної. Остання полягала в укладанні різних за формою та змістом міжнародних договорів (шлюбних, династичних, щодо утворення рівних між собою ліг, союзів, дружніх альянсів тощо), які мали забезпечити їх сторонам відповідний баланс сил між собою та у регіоні в цілому (союзний договір між королем Англії Генрі І та Графом Фландрії Робертом 1103 р.; союзний договір між королем Англії Генрі ІІ та Графом Фландрії Теодором (від 19 березня 1163 р.); союзний договір між королем Англії Ричардом І і графом Фландрії Балдвіном 1196 р.; союзний договір між королем Англії Едвардом ІІІ королем Фердинандом та королевою Елеонорою Португалії 17 червня 1373 р.; договір про безстроковий союз між королем Англії Ричардом І і графом Фландрії Балд віном 1197 р.; союзний договір між королем Англії Джоном І і королем Наварри (від 14 жовтня 1201 р.); договір про дружбу та конфедерацію між королем Англії Едвардом ІV та королем Кастилії Генрі ІV (6 серпня 1466 р.).

Феодальна роздробленість це особлива форма інституту міжнародної правосуб'єктності, зв'язки між учасниками цієї системи об'єктивно виникали і існували розвиваючись і структуруючись. Тому феодальна роздробленість стала своєрідною формою організації міжнародної системи, що склалася внаслідок об'єктивних чинників: падіння Римської імперії, нашестя варварів, переселення народів, формування держав нового (феодального) типу.

Інститут правосуб'єктності правителя в ранньому середньовіччі по суті повторює статус правителя стародавніх країн: глава держави є повноцінним суб’єктом міжнародного права, його міжнародні зобов’язання зобов’язують країну в цілому. Активно діє інститут династичних шлюбів, що має договірне закріплення (конвенція про мир та звільнення від зобов’язання шлюбу між королем Англії Ричардом І та королем Франції Філіпом, березень 1191 р.).

В середньовіччі на інститут правосуб’єктності впливає церква, тому й до положення правителя додалось релігійне забарвлення: закріплюється його статус, як «помазаника божого», «короля милістю божою». Згодом таке положення правителя поклало початок договірній теорії держави (суспільний договір) і знайшло продовження в період абсолютизму.

Новацією інституту міжнародної правосуб’єктності є встановлення католицької церкви повноправним суб’єктом міжнародного права, а в деякі періоди – і більш потужним, ніж держава та світський правитель. З періоду занепаду Римської імперії, дрібні племена, вождества, держави були не в змозі формувати європейську систему міжнародних відносин, стали більш залежними від Візантії. Відтак папський престол отримав можливість формувати міжнародне право, посилюючи свій статус.

Поява феодальної держави породжує необхідність у модифікації норм міжнародної правосуб’єктності. В середні віки остаточно формуються основні вимоги до суб’єкта міжнародного права: наявність своєї території і здійснення публічної влади над нею; здійснення публічних зовнішніх зносин та державної зовнішньої торгівлі; здатність укладати міжнародні договори і забезпечити їх виконання; можливість нести міжнародну відповідальність (деліктоздатність); можливість вимагати від інших суб’єктів міжнародного права нести відповідальність за недотримання своїх міжнародно-правових зобов’язань; можливість оголосити війну, але не приватну. Фактично інститут міжнародної правосуб’єктності склався в своєму класичному вигляді.

Посилюється роль інституту міжнародного правонаступництва, він стає складнішим і систематизованішим (лист короля Англії Ричарда І щодо відновлення незалежності Шотландії від 5 грудня 1189 р.).

Зокрема одним з перших свідчень цього стає укладання Верденського договору 843 р., який безпосередньо присвячувався питанням правонаступництва та правосуб’єктності держав-наступниць імперії Карла Великого після його смерті. Питанням міжнародного правонаступництва присвячуються окремі договори (договір про правонаступництво між королем Стефаном та Герцогом Нормандії Генрі 1153 р.; договір між королем Англії Едвардом ІV та герцогом Бургундії Шарлем 1474 р., мирний договір короля Англії Едварда ІІІ з регентом Франції від 8 травня 1360). Не рідко в ці питання втручалась і католицька церква (лист короля Англії Генрі ІІІ папі римському щодо статусу королівства 19 грудня 1223 р., булла папи римського щодо підтвердження прав та імунітетів англійського королівства 17 квітня 1244 р.)

В цей період структурується ціла низка інститутів міжнародного договірного права. Один з них інститут найбільш сприятливого чи національного режиму (стандарту і національного поводження), що «вперше проявився в міжнародному праві в договорах про торгівлю, укладених протягом дванадцятого століття між Англією і континентальними державами та містами. Типовий приклад раннього формулювання клаузули найбільш сприятливого стандарту на основі взаємності дається в договорі між Генріхом V і герцогом Бургундським і графом Фландрії від 17 серпня 1417 р., згідно з яким “Їх величності господарі суден і шхун з англійської сторони при вході їх в порт у витоки рік нашої країни Фландрії можуть законно пришвартовувати свої кораблі в наших портах і гирлах таким же чином, як і французи, голландці, зеландці і шотландці, не оплачуючи за це ніяких зборів або штрафів. Так само те ж саме можуть робити господарі кораблів і шхун з Фландрії в портах і гирлах Англії”.

Відомим і для стародавнього періоду було правило ратифікації міжнародних договорів. Проте саме в середньовіччі воно складається в повноцінний інститут. До цього ратифікація практикувалась, але її вимога не записувалась в тексті самого договору, і скоріше вона була символічним (формальним) погодженням (договір Бретані 1360 р.). Франція перейшла на визнання ратифікації міжнародного договору в такий спосіб, починаючи з договору в Тройи в 1420 р.: “Хоч договори ратифікувались і раніше, це відбувалося не тому, що відповідна вимога була закріплена в самих міжнародних угодах. У Франції ратифікація трьома станами договору Тройи в дійсності означала схвалення асамблеєю Станів Лангедойла в англо-Бургундській Франції”¹⁰.

Згідно з мирним договором Візантії і Персії 561 р. в його завершальній частині приписувалось, що після його укладання представниками сторін за описаною процедурою, тексти договору повинні скріпитись правителями сторін шляхом обміну листами. Договір республіки Генуя і короля Майорки 1181 р. спочатку був написаний на арабській мові, а зразу ж після його підписання було зроблено переклад латиною на обороті однієї з арабських копій, яка і була передана генуезькому послу. Інститут ратифікації розвивається і формується в інших регіонах; поняття ратифікації формується зокрема, як наслідок правосуб'єктності правителя.

У процедурі укладення договорів виділяється етап перевірки повноважень представників, як інституту міжнародного договірного права. У преамбулі прийнято перераховувати сторони укладення договору, зокрема представників однієї з них і підтверджувати дані їм їх правителями повноваження (договір республіки Генуя і короля Майорки 1181 р.).

Тому звичайною процедурою укладення договору було його підписання з одного боку правителем держави, з іншою – представниками (послами) іншої сторони. Це відображалося в тексті (частіше преамбулі) документа (договір Султана Туреччини і Республіки Венеція 1446 р.)^.

За формою в цей час виділяються договори у формі обміну документами і в формі єдиного акту.

Запроваджується постатейний виклад тексту договорів (мирний договір імператора Візантії Юстиніана з царем Персії Хосровом 533 р.)

У цей період формується окремий інститут з комплексу норм щодо підстав нечинності міжнародного договору. До таких належали обман, невідповідні повноваження представників на переговорах по укладанню договорів, відсутність реальної (суверенної) влади сторони угоди, відмова ратифікації договору національним органом (сувереном парламентом, нехтування правилами щодо форми договору.

Цілий ряд інститутів міжнародного права було запроваджено християнською церквою. Так римський папа перебрав на себе функції міжнародного арбітра і посередника у суперечках між світськими володарями, щоправда, лише в західноєвропейському регіоні (надання права завоювання Ірландії, дароване папою Адріаном королю Англії Генрі ІІ 1155 р.; лист Папи Александра королю Англії Генрі ІІ стосовно миру між королями Англії та Франції 1162 р.; 1298 р. король Англії Едвард І та король Франції Філіп домовились передавати всі свої диспути на арбітражне рішення папи римського). Проте, дії пап з метою отримання світового панування не враховували закономірності і тенденції самого міжнародного права. Так заборона ІІІ (1179 р.) та IV (1215 р.) Латеранськими соборами торгівлі з інаковіруючими практично не дотримувалась, оскільки суперечила економічним інтересам середземноморських держав.

Перші Вселенські собори змушені були виробляти нові норми та інститути міжнародного права. З іншого боку, саме вони являють собою витоки інституту міжнародних організацій. Зокрема в проекті вічного миру І.Подебрада містилися положення вироблені саме вселенськими соборами (щодо основ союзу держав, принципів його функціонування тощо).

Окремо заслуга церкви полягає у виробленні нових інститутів права війни. За вимогою церкви війна мала бути не лише оголошена, але й за 40 днів до такого оголошення мали бути вичерпані усі мирні засоби вирішення конфлікту (через добрі послуги, посередництво, в т.ч. самої церкви). Окремим інститутом стала запроваджена на церковних соборах обмежена нейтралізація в часі (здебільшого від суботи до понеділка в тиждень, що передував Хрещенню з додатком шести днів після свята, в дні від великого посту до Трійці, а також всі інші великі свята). Це сприяло становленню інституту перемир’я (Treuga Dei). Досить швидко він набув суто договірного врегулювання (договір про перемир’я між королями Англії Ричардом ІІ та Шотландії Робертом 1381 р.; договір про перемир’я між королем Англії Генрі ІІІ та королем Франції Луї від 3 лютого 1236 р.; договір про перемир’я та торгівлю між королем Англії Генрі VІІІ та герцогом Бретанії Франсуа від 22 липня 1486 р.).

До вказаних церковних заборон швидко приєднались світські правителі. З Франції початку ХІ ст. починається рух за встановлення загального миру, а в 1083 р. приймається рішення встановлення такого миру строком спочатку на п’ять років. Для порушників рішення передбачалась санкція – позбавлення причастя і захоронення. Цей рух через Льєж і Кельн поширився на Німеччину.

Проте, часто церква не винаходила нові інститути міжнародного права, а застосовувала відомі ще в стародавній період, і тому ці правила послідовніше дотримувались (рішення про викуп військовополонених – собор в Агді VІ ст., про заборону застосування деяких видів зброї – кидання каміння і стріл машинами в осаджуване місто, застосування отруєних стріл тощо – булли папи Інокентія ІІІ 1198-1216 рр. та ін.).

Норми канонічного права не стали, проте, вищими в ієрархії міжнародно-правових норм.

Церква запроваджує перші постійні посольства. Проте, на думку одних дослідників інститут постійних посольств з’являється вперше в Західній Європі у ХV ст. за безпосередньої участі церкви. На думку інших – спочатку в середині ХІІІ ст. з’являються постійні консульські представництва в італійських містах-республіках Неаполь, Венеція та ін., а потім з початку ХV ст. в цих же державах формуються постійні посольства (термін “посол” вперше зустрічається в міжнародних джерелах 877 р.).

Інтенсивний розвиток міждержавних відносин вже в період раннього Середньовіччя призвів до появи нових інститутів посольського права, які нерідко створювались на основі трансформації споріднених їм інститутів стародавнього права. Наприклад, інститут дипломатичного представництва римського папи багато в чому повторював наробки подібного інституту представника Римського імператора із відповідними правилами, що супроводжували здійснення ним своїх функцій. Ті ж міжнародні відносини, що інтенсивно розвиваються, диктують появу в посольському праві інституту постійних дипломатичних агентів, а потім і посольств, виділення в ньому нової дипломатичної категорії — консулів та ін.

Захист посла і його представництва забезпечується спеціальною гвардією, його звільняють від митних оглядів, сплати податків і т.п. Таким чином, принцип недоторканності послів забезпечується цілою системою норм, які прямо або опосередковано сприяють його реалізації. Закони бургундців і франків 741-747 рр. встановлювали вимоги гостинності щодо послів, включаючи вимогу належного забезпечення їх на шляху проходження, зупинки і перебування. В Середньовіччі в межах інституту недоторканості послів формується норма за якою їхні імунітети їм гарантує суверен (правитель) території, де вони знаходяться, навіть якщо це третя держава, а не держава їх перебування (договір про перемир’я між королем Англії Джоном та королем Франції Філіпом від 26 грудня 1202 р; договір про перемир’я між королем Англії Едвардом ІV та герцогом Британії Франсуа від 30 вересня 1471 р.).

Існування досить структурованого і складного комплексу норм та принципів, які забезпечували здійснення посольської (дипломатичної) діяльності, свідчить про те, що вже в період раннього середньовіччя можна говорити про початок формування галузі міжнародного права, яка стане потім однією з основних в його класичній системі. Тут до пізньоантичних підінститутів дипломатичних рангів і класів, заступництва, квазідипломатичних представництв, повноважень, можна також віднести місії, вірчі документи, дипломатичні переговори, правила щодо завершення представництва та ін. Всі ці підінститути і сукупності норм і дипломатичних правил об'єднувалися в один інститут (або галузь що знаходилась у стадії становлення) на базі основоположного принципу дипломатичної недоторканності та імунітету.

Зростання інтенсивності міждержавних відносин в Середньовіччі, вимагало постійного продовження терміну перебування посла в іноземній державі, що врешті сприяло появі квазіпостійних (а згодом повноцінних постійних) дипломатичних представництв.

Розвивається інститут дипломатії на вищому рівні. Згідно з існуючим звичаєм правитель не користувався імунітетом на території іноземної держави в силу свого положення. Тому з розвитком дипломатії на вищому рівні, необхідності в особистих переговорах та зустрічах правителів виробляється специфічний церемоніал таких зустрічей (на початку, як правило, на кордонах країн), що має на меті забезпечити недоторканність, безпеку суверенів.

До необхідності врегулювання питань дипломатії на вищому рівні долучається вимога середньовічного міжнародного права щодо здійснення дипломатичних зносин лише на публічно-правовій основі. За умов, коли в міжнародні зносини (особливо на початку середніх віків) вступали різноманітні утворення, часто недержавного типу, в т.ч. окремі феодали, в міжнародному праві виникає правило, що офіційний статус можуть мати лише посольства від суверенів держав. Відповідно лише такі публічно-правові посольства і місії підлягали нормам середньовічного посольського права і користувалися дипломатичними привілеями та імунітетами.

Поява інституту постійних посольств вплинула на відповідний розвиток і поширення принципу дипломатичної недоторканості: дипломатичні привілеї та імунітети модифікуються та набувають нових специфічних рис. Принцип недоторканості посла посилив вимоги до країни перебування. Посол не міг бути заручником навіть у разі початку війни з його країною. Перестали практикуватися випадки принизливої поведінки глави приймаючої держави перед послом більш могутнього правителя (падати перед ним на коліна; цілувати землю, де він пройшов; обіймати і цілувати стопи посла і т.п.).

Повноважних представників іноземної держави вже рідко тримають за міською стіною, що практикувалось в період пізньої античності. Як правило, для них будуються посольські будинки в певному районі столиці держави. При чому ці приміщення є спільними для представників різних іноземних країн. Зазвичай вони забезпечувалися прислугою, що знає дипломатичний протокол і мову іноземних гостей (часто з числа представників двору).

Існують свідчення з європейських регіонів про небезпеку для подорожі посольств певними маршрутами. Так, міська рада Франкфурта в другій половині XV ст. попереджала свого посла про небезпеку його появи на території Баварії. Зазначені обмеження реалізації принципу дипломатичної недоторканості в середні віки становили собою скоріше виняток, і породжували відповідні інститути захисту послів: інститут гарантій від правителів третіх держав (листи короля Англії Джона щодо поводження з послами короля Португалії (від 30 червня 1199 р.); союзний договір між королем Англії Джоном І і графом Фландрії 1199 р.; лист короля Сицилії Вільяма до короля Англії Генрі ІІ з підтвердженням зобов’язань, взятих за клятвою його послів від його імені (від 23 серпня 1176 р.).

Зміцнення інститутів посольського права і державний контроль міжнародної торгівлі сприяє поступовому відмиранню багатьох положень античних інститутів проксенії і гостинності.

В цей період фактично відбувається систематизація функцій дипломатичних представників, яка буде відома класичному дипломатичному праву. Найбільший обсяг повноважень мають повноважні посли, що можуть у разі необхідності діяти без спеціальних вказівок від свого суверена чи уряду, на власний розсуд.

В цілому в середньовічному посольському праві з'являється чи модифікується цілий ряд інститутів: виникає інститут представників римського папи (які діяли як самостійно, так і у складі посольств), зазнає змін церемоніал прийому і проводів посла (який тепер не відрізняється залежно від двору, а набуває загальних для всіх правил, щодо вручення вірчих грамот, обміну подарунками та ін.); зникають вимоги символічних знаків, які засвідчують повноваження дипломатичних представників (жезл, печатка, інші, відомі іноземному правителю знаки государя, що відправив посольство); формується інститут надання письмових грамот-довіри; розширюється інститут класів і рангів представників (посли, легати, прокуратори, нунції, повноважні представники, комісари, глашатаї, серед яких найвищими виступають повноважні посли від правителів та представники римського папи; а в залежності від рангу представника або посольства встановлювався більш або менш урочистий церемоніал їх прийняття, проведення переговорів тощо).

В загальну частину посольського права входили інститути дипломатичного представництва, забезпечення безпеки офіційних представників іноземної держави, церемоніальних почестей, інститут гостинності, звільнення від податків та ін. До особливих інститутів посольського права відносилися: інститут класів і рангів представників, що направляються; початку і закінчення дипломатичної місії, терміну перебування, процедури дипломатичних переговорів тощо.

Формування інститутів міжнародного торгівельного права визначалося в основному відповідними потребами учасників міжнародних відносин.

З періоду раннього Середньовіччя бере початок такий інститут міжнародного торгового права, як ярмарки (причому їх дослідники інколи виділяють як один з основних факторів появи міжнародного права в середні віки¹¹). На ярмарках вироблялись власні комплекси норм, що регулювали практично усі аспекти їх проведення, і потім вливались у загальний комплекс міжнародного торгового права. Існували певні міста Європи, де проводились щорічні ярмарки; їх проведення визначалось муніципальним правом цих міст у поєднанні із загальновизнаними, переважно звичаєвими нормами міжнародного торгового права.

Міжнародна торгівля Середньовіччя базується на принципі взаємності. В договорі короля Англії Генрі IV з Тевтонським орденом 1409 р. окремо зазначалось, що усі економічні преференції і пільги надаються на засадах взаємності. Вже з періоду Середньовіччя цей принцип у торгових зносинах вже є стабільним чинником розвитку міжнародної торгівлі, а режим взаємності є врегульованим і визнаним.

В середньовічній Європі принцип взаємності в міжнародній торгівлі включає в себе принаймні такі важливі аспекти – рівність партнерів та добросовісний, взаємовигідних характер їх відносин. Обидва принципи тісно пов’язані із міжнародно-правовими вимогами рівноправності суб’єктів міжнародного права та добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.

Певну роль в міжнародній економіці Середньовіччя відігравав іще один відомий інститут – подарунки правителям (або обмін подарунками). Щоправда в феодальну добу він поступово втрачає колишнє значення. Але на початку, в період ранніх середніх віків, коли за своїм статусом феодальний правитель був практично володарем своєї землі, країни, а економіка останньої розвинута слабо, обмін подарунками ще застосовується активно.

З розвитком таких відносин число спеціальних торгових договорів зростає (мирний договір між республікою Генуя і королем Майорки 1181 р., договір імператора Оттона IV з Венеціанською республікою про морські володіння в Адріатиці 1209 р., договір між імператором Фрідріхом ІІ і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір про торгівлю між Венеціанським дожем Морозині і королем Тунісу й Триполі 1251 р., договір між турецьким султаном Мехмедом ІІ і Венецією 1446 р., мирний договір між королем Данії та Ганзейськими містами 1370 р., союзний договір короля Англії Едварда III і короля Португалії Альфонсо IV 1353 р., торговельний договір короля Англії Генрі IV з Тевтонським орденом 1409 р., Утрехтський договір 1474 р. між Ганзейською Лігою та королем Англії Едвардом IV та затверджений англійським парламентом та ін).

Проте, в основному питання міжнародної торгівлі регулюються звичаєм. Із розростанням міжнародних економічних відносин правителі вдаються до кодифікації торгових та торгівельних морських звичаїв, які існують часто ще з античності – “Звичаї Генуї” 1056 р., Збірник морських законів міста Амалфі 1095 р., Олеронський кодекс 1150 р., “Звід звичаїв Пізи” 1161 р., “Книга звичаїв Мілана” 1216 р., Закони Вісбі 1350-ті рр. та ін.

В середні віки поширеним інститутом стають привілеї, які надаються правителями іноземним купцям. Такі акти можна трактувати, як міжнародні угоди, стороною яких виступають торгівці відповідної країни. За змістом Привілеї є документом, що надає статус найбільшого сприяння (інколи – національний режим) іноземним торгівцям. В таких угодах передбачались вилучення іноземних купців та їх товарів з митного і податкового режиму, гарантування їм безпеки, визнання певного статусу їх майна тощо. Так, для купців з Кельну (Німеччина) торгівельні відносини з Англією в певні періоди були більш важливими і вигідними, аніж торгівля в межах своєї території. Такі тісні економічні взаємини були вигідні й англійській стороні, що стало приводом для надання королем Генрі ІІ Англійським Привілеїв торгівцям з Кельну 1157 р. Видання цього документу стало серед іншого передумовою розвитку Ганзейської Ліги. В Привілеях зазначалось: “Генрі ІІ, милістю божою та ін., ...своїм юстиціаріям, шерифам, та всім офіційним особам в Англії постановляє. Я наказую вам охороняти, гарантувати права та захищати всіх людей і громадян Кельну, так, ніби вони були б моїми власними підданими і друзями, та усе їх майно, товар та пожитки. Ви не повинні допускати, щоб вони зазнавали будь-яких збитків чи пошкоджень в своєму домі в Лондоні, який називається Гілдхоллом, чи щодо свого майна, чи товару, чи будь-чого, що належить їм, тому що вони є вірними мені і знаходяться під моєю опікою і захистом. Вони повинні мати повний захист, і вони мають сплачувати лише визначені для них мита і ви не повинні накладати на них нові мита. ...Якщо хтось порушить цей наказ будь-яким чином, ви невідкладно покараєте його”. За цим договором кельнським торгівцям надавалась у власність будівля в Лондоні (Гілдхолл), що відігравала роль як помешкання для прибулих торгівців, так і офіційного торговельного представництва. Згодом таке право володіти нерухомістю в Лондоні буде надано й торгівцям із Гамбургу та Любеку за Договором між королем Англії Генрі ІІІ та торгівцями Гамбургу та Любеку 1266 р. Англійським правом чітко визначався статус цієї нерухомості, як власності іноземних купців, забезпечувалась його недоторканість і гарантувалась безпека від будь-яких насильницьких проявів з боку англійців.

Подібні привілеї були передані згодом королем Англії Генрі ІІІ і торгівцям з Готланду у 1237 р. (цими документами їм надавався правовий статус подібний до того, що отримували купці з м. Кельна за Привілеями 1157 р.); Датський король Вальдемар ІІ надавав схожі привілеї торгівцям з міста Любек між 1203 та 1209 роками та ін. В них обумовлювались такі питання: надання захисту і оборони іноземним торгівцям та їх майну, розв’язання судових спорів, статус та види товарів купців, сплата податків, передача майна померлого торгівця його нащадкам на батьківщині, звільнення від сплати мита, порядок розвантаження торгівельного корабля та ін. Окремо в Привілеях визначалось, за правом, або звичаями якої сторони і в яких випадках будуть вирішуватись спори чи інші суперечливі моменти, що можуть виникнути. В цілому такі угоди базувались на принципі гостинності, виробленому ще античним правом (зокрема jus gentium).

Утворюється інститут колективного самоуправління торговельних колоній, факторій на іноземній території, що полягав передусім у визначенні особистого статусу торгівців, статусу їх майна та в наданні їм режиму найбільшого сприяння або національного режиму. Найбільшими привілеями користувались італійські міста. 1204 р. Генуя отримує від Візантії виключне право на володіння значною частиною нерухомості на території грецької столиці, де запроваджує власний військовий генуезький гарнізон.

Дещо обережніше до іноземних торговельних представництв ставились країни мусульманського регіону. Зокрема це було продиктовано недовірою до представників християнської релігії. Однак, розвиток економічних взаємин між ними вимагав чіткого врегулювання статусу торговців, майна, товарів та ін. Особливо жваво велася торгівля між мусульманськими країнами та християнськими містами й країнами Середземноморського регіону. Так склалась система капітуляцій, що закріплювалась у договорах правителів мусульманських країн з містами Амалфі, Венецією, Генуєю, Пізою, Барселоною, королями Франції тощо. В таких договорах закріплювалось право вільної торгівлі між сторонами, розв’язання правових суперечок за правом сторін, функції офіційних торговельних представників, статус приватних купців, доля товару, привілеї або податки і т. ін.

Торговельна взаємодія та існування іноземних торговельних факторій на початку середніх віків породжує інститут консулів в міжнародному праві. В угодах між королями Сицилії, королями Провансу з султанами Тунісу, Триполі та ін. з кінця ХІІІ ст. починає закріплюватись норма щодо постійних консульств. З подальшим розвитком цього інституту запроваджується організація торговельних факторій з власними консулами на іноземній території (в основному в найбільш розвинутих містах, портах, центрах торгівлі).

Головною функцією консулів була судова. В Lex antiqua візіготів (V ст.) говорилось: «Коли заморські торгові люди будуть вести між собою процес, нехай їх власні судді будуть розбирати справу згідно з законами їх країни без того, щоб нашим суддям було б дозволено втручатися у ці справи». З середини ХІІ ст. в італійських містах запроваджуються постійні торговельні суди (в Мілані, Пізі), а згодом в інших країнах середземноморського регіону (в Барселоні, Нарбонні та ін.). Процедурно торговельні суди того періоду відрізнялись швидким і оперативним розглядом справ, що диктувалось вимогами торгівельного обігу.

В системі капітуляцій між мусульманськими країнами і торговельними містами європейського Середземномор’я закріплювалось, що консул від європейської сторони є суддею у справах між християнами, покровителем і захисником своїх співгромадян (функція подібна до інституту проксена в античності) та керівником самоврядної або автономної торговельної факторії (колонії) своєї країни чи міста.

Найбільшого поширення цей інститут набув в результаті договірного закріплення статусу консулів в ХІІІ і XIV століттях. Порівнюючи інститут середньовічних консулів з інститутом проксенії, можна дійти висновку про ширше коло обов’язків консулів, в першу чергу за рахунок всебічного забезпечення торговельних зносин і вирішення відповідних правових спорів.

В XV ст. лише Каталонія мала понад 55 своїх консулів в різних містах і країнах регіону Середземномор'я.

Magna Charta Libertatum 1215 р. закріплювала інститут вільного переміщення (в'їзду і виїзду) іноземних торговців, їх захист, навіть під час війни з їх країною на началах взаємності: «всі купці повинні мати право вільно і безпечно виїжджати з Англії і в'їжджати до Англії, і перебувати, і їздити по Англії, як на суші, так і по воді, для того, щоб купувати і продавати без жодних незаконних мит (sine omnibus malis toltis), сплачуючи лише давні і справедливі, звичаєм встановлені мита, за винятком військового часу, і якщо вони (приїхали) із землі, що воює проти нас; і якщо такі опиняться в нашій землі на початку війни, вони повинні бути затримані без збитку для їх справи і майна, поки ми або великий юстиціарій наш не дізнається, як поводяться з купцями нашої землі, що знаходяться тоді в землі, що воює проти нас; і якщо наші там в безпеці, то й ті інші повинні бути в безпеці в нашій землі» (§ 41). Ті ж положення включалися і в міжнародні договори (мирний договір між республікою Генуя і королем Майорки 1181 р.).

Запроваджувалися інститути свободи торгівлі і недоторканності іноземних торговців (договір між імператором Фрідріхом ІІ і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір між турецьким султаном Мехмедом ІІ і Венецією 1446 р., мирний договір між королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р.). У договорі між королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р. зазначалося, що «у разі смерті німецького купця в Данії німецький правитель або наближений до нього по статусу повинен передати майно померлого законним спадкоємцям».

Під впливом церкви до представників торгівлі, подорожуючих купців застосовується інститут асилії, тобто вони, як особлива категорія осіб, вилучаються з воєнних дій. Цей принцип було закріплено Другим Латеранським Собором в 1139 р.: «священики, служителі церкви, монахи, пілігрими, торгівці і селяни, на шляху і при в’їзді, і в роботі на землі, а також їх худоба …повинні залишатись в мирі на всі часи. Перемир’я повинно всіма неухильно дотримуватись з заходу середи до сходу понеділка, і з Пришестя до восьмого дня після Богоявлення, і від Сиропустної неділі до восьмого дня після Паски».

В цей час проходить становлення класичних інститутів міжнародного торговельного права на засадах універсальності, взаємності, рівності і економічної доцільності, що складуть основу середньовічного і новітнього міжнародного торгового права.

В першій половині середніх віків на стадії становлення середньовічної феодальної держави, коли земля ще вважалася власністю її правителя, прохід через неї торгівців, купців з товаром підлягав суворому регламентуванню і обкладанню різними митами й податками з боку цього правителя – феодала. Проте така ситуація досить швидко стала на заваді нормальному розвитку торгівельних відносин і суперечила інтересам перш за все крупних правителів – королів. З метою нормалізації міжнародних економічних взаємин, необхідних для розвитку країни, королями спеціально заборонялось своїм феодалам накладати непомірні мита й податки на подорожуючих їхньою територією торгівців (едикт Хлотара ІІ 615 р., капітулярій Пипіна Короткого 775 р., капітулярії Карла Великого 779 р, 803 р., 805 р.; лист імператора Курсія Ангелія щодо права транзиту, наданого королю Англії Генрі ІІ та його армії під час війни проти Сарацинів 1188 р.).

Так, у капітулярії Карла Великого 805 р. говорилось: «Нам потрібно, щоб з торгівців вимагались лише стародавні і справедливі мита як з мостів, так і з товарів, щоб не накладались також нові і несправедливі мита там, де немає жодної допомоги подорожуючим». Подібні гарантії Карл висловив у своєму листі до короля Саксонії в Англії Яффи у 796 р., де зокрема обіцяв захист саксонським торгівцям «у відповідності до стародавніх правил торгівлі». Проте, ще в першій половині XV ст. у Франції залишається понад 130 видів мит і податків для подорожуючих торгівців.

Однак, вже з ХІІ – ХІІІ століть італійськими містами – центрами торгівлі і мореплавства укладається низка договорів, що передбачають зменшення, або, навіть ліквідацію певних видів мит і податків для купців (договір між містом Феррара та Ломбардською Лігою і Венецією 1171 р.).

Із вимог міжнародної торгівлі походять інститути, що забезпечували реалізацію принципу свободи морів. При цьому принцип свободи відкритого моря по-новому поділив міжнародно-правові регіони: індокитайський регіон і регіон Київської (пізніше – Московської) Русі, де визнавали цей принцип та регіон західноєвропейських морських держав, де він заперечувався. Утворюється інститут прав на майно затонулого корабля (лист короля Англії Генрі ІІ щодо прав на затонулий корабель 26 травня 1174 р.). З тих же причин в період Середньовіччя утворюється низка нових інститутів міжнародного морського права (а норми, що регулювали міжнародні морські відносини, які існували в стародавній період, систематизуються і складаються в інститути).

Більшість середньовічних інститутів морського права сформувалась в ході намагань феодальних морських держав утвердити свою владу над морськими територіями. Так, в Х ст. виникає концепція “британських морів”, як морських територій Англії. При чому за цією концепцією інститут територіального верховенства не передбачав чіткого визначення меж морських територій Англії. Подібною була політика інших середньовічних морських держав: Генуя поширювала свій суверенітет на Лігурійське море та Ліонську затоку; Данія на Балтійські та Північні моря та протоки, частину океана між берегами Норвегії, Ісландії та Гренландії; Іспанія та Португалія на водні простори та землі, що ними омивались в районах Анлантичного, Тихого та Індійського океанів (поділ цих просторів між Португалією та Іспанією було здійснено на основі папської булли 1494 р. та іспано-португальських договорів 1494 та 1529 років). В межах цих територій встановлювались відповідні інститути щодо сплати мит, заборони рибальства, податків за прохід цими водами іноземних суден та ін. прав, що витікають з територіального верховенства.

Під впливом історико-географічних чинників в міжнародне право середньовіччя трансформуються і розвиваються інститути права морської торгівлі. Так, правило боротьби з піратством трансформувалось в основний інститут середньовічного міжнародного права. З середньовіччя боротьба з піратством стає загальноєвропейським інтересом, оскільки однією з перших ця проблема виникла для варварських, молодих, феодальних держав. Вони повністю сприйняли від античності принцип римського права pirata est hostis humani generis, але вже не покладалися на його звичаєво-правову природу (договір короля Англії Едварда ІV та герцогів Австрії і Бургундії Максиміліана та Марії про торгівлю від 12 липня 1478 р.; договір короля Англії Генрі VІІ з Ерцгерцогом Австрії Філіпом 24 лютого 1495 р.; договір стосовно пограбувань між королем Англії Генрі VІІІ та королем Франції Луї 4 жовтня 1518 р.). Піратство стимулювало укладення численних договорів по боротьбі з ним. Цей принцип один з не багатьох, який досить рано при феодалізмі, окрім звичаєво-правового характеру, отримав фундаментальне міжнародно-договірне визнання. Третім Латеранським Собором у 1179 р. засуджується піратство під страхом вилучення з лона церкви, але виключно щодо випадків піратства проти християн.

Нововведенням Середньовіччя стали інститути міжнародних рік та свободи судноплавства по ним. В даний час ще не можна говорити про відповідну галузь (міжнародного річкового права), що складеться потім. Проте вимоги міжнародної торгівлі вже з Х ст. викликають до життя відповідний комплекс норм щодо врегулювання судноплавства, статусу купців, кораблів, майна на них тощо на міжнародних ріках Дунай, («що з’єднував Схід та Захід і переносив торгівців зі Сходу Європи, що прагнули товарів з Леванту, до Константинополя»), Рейн (де принаймні з 1255 р. було запроваджено звільнення торгівців від податків), По («королева річок», свобода судноплавства на якій була запроваджена договором Ломбардської Ліги 1777 р.) та ін.

Відповідно свої особливості мали і закони і звичаї війни, що вироблялися в період формування і становлення норм міжнародного права нового «координаційного» і універсального типу.

Внаслідок існування безлічі ще не укріплених політично-владних суб’єктів, які перебували на стадії становлення, війни між ними наприкінці пізньої античності - на початку раннього середньовіччя носили характер приватних, і лише із подальшим розвитком міждержавної системи та в результаті діяльності католицької церкви ситуація почала змінюватись.

Вирішення конфліктів аж до ХІ-ХІІ століть базувалося на племінних, народних звичаях, релігійних правилах. Це можна пояснити тим, що переживаючи етап свого становлення, держави вимагають правового закріплення відносин, що вже склалися, і чіткішого регулювання відносин, що зароджуються.

В тому числі під впливом концепції заборони приватних війн і за участю церкви та з розвитком феодальної державності публічно-правовий характер інституту мирного вирішення міжнародних спорів позбувається приватноправових елементів і знову стає типовою основною імперативною нормою міжнародного публічного права. З метою його більшої ефективності укріплюється інститут третейських суддів. Середньовічна історія знає численні приклади застосування цього інституту: конфлікт Альфонса Кастильського і Санчо Наварського (суддею виступав Генріх ІІ Англійський), Фрідріха ІІ і папи Інокентія IV (суддя – паризький парламент), короля Франції Людовика ХІ і герцога Фламандського (суддя папа Іоанн ХХП), Генріха Кастильського і Леона Арагонського (суддя – французький король), договір Монтебло 1175 р., союзний договір короля Франції Луї VII і короля Англії Генріха II 1177 р. та ін.

Досить часто використовуються такі апробовані давниною інститути як арбітраж, посередництво (де часто посередником виступав один з представників розділеної династії, або найвпливовіший феодал регіону), примирення та ін. (союзний договір німецького імператора Генріха VII і короля Франції Пилипа IV 1310 р.; мирний договір короля Англії Генрі ІІ та короля Франції з його синами (від 11 жовтня 1174 р.); компроміс між королем Альфонсом Кастильським та королем Наварри Гарсією, за яким вони передають всі свої суперечки для арбітражного вирішення королю Англії Генрі ІІ (від 24 вересня 1176 р.) та відповідне рішення Генрі ІІ у спорі зазначених сторін 1177 р.).

В мусульманському праві війни передбачався інститут довоєнних переговорів – після оголошення війни, або пропозиції невірним прийняти іслам армія повинна була зачекати три дні, не розпочинаючи воєнних дій. Часто цей триденний період дозволяв почати переговори або мирно улагодити спір, запобігаючи війні.

Окрім посилення ролі інституту оголошення війни, деталізується його процедура. У ранньому середньовіччі принцип оголошення війни вимагає вже не обмежуватися ритуальними діями на кордоні суперника, а довести до нього свої наміри не в завуальованій формі, а в достатній для реагування іншою стороною (правило: «Йду на ви»). Оголошувати війну може тільки повноважна на те особа (правитель): усно, письмово або через посла.

В процедурі оголошення війни до XVII ст. продовжували застосовувати герольдів.

У Франції для оголошення війни використовували дзвін на башті Мартінелла, який дзвонив протягом місяця перед початком військових дій; італійські міста використовували для цієї мети закривавлену рукавичку, яку посилали ворогу; англійські королі посилали спеціальні посольства до ворога з оголошенням йому війни і т.п. Згідно з канонічним правом, окрім вимоги оголошення війни, як критерію справедливої війни, висувається вимога сорокаденного терміну, впродовж якого сторони могли б вирішити конфлікт мирно шляхом переговорів, посередництва, церковного арбітражу або поєдинку. Так, в 815 році Людовик Благочестивий надав право герцогу Аквітанському вирішити свій спір з королем Іспанії за допомогою поєдинку, в 1283 році відбувся поєдинок між Петром Арагонськім і Карлом Анжуйськім через спір про спадщину Гогенштауфенів. Тут виявляється континуїтет норм про початок війни, що сформувалися ще за декілька тисячоліть до н.е.

Практика заміни власне військових дій, економічними чи політичними утисками, розвинута (зокрема в доктрині) в стародавній період, із початком європейського феодалізму (середньовіччя) відійде на другий план і на довгий час буде витіснена практикою власне воєнних засобів вирішення проблем. В середньовіччі вводиться інститут поєдинків між правителями, переможець в яких ставав переможцем в цілому, не вдаючись до війни між їхніми народами.

Розвивається інститут облоги, як заміни власне військових дій. В першій половині Середньовіччя саме облоги ставали найбільш поширеним методом ведення війни і визначення переможця в ній. Іще, навіть у XVIII ст. облога популярна і рідко доводить до початку кровопролиття. Деяким народам був відомий метод ведення військових дій, розроблений і характерний для рицарських орденів – операції по знищенню економічного і воєнного потенціалу ворога.

Комплекс норм щодо закінчення воєнних дій (укладення миру чи перемир’я, вирішення інших післявоєнних питань) складається в окремий інститут, що має договірне закріплення: договір про дружбу і союз між королем Англії Генрі ІІ та королем Франції Філіпом (від 28 червня 1180 р.); хартія миру між королем Англії Ричардом І та королем Сицилії 1190 р.; конвенція між англійським принцом Джоном та королем Франції Філіпом (січень 1194 р.); мирний договір між королем Англії Ричардом І і королем Франції Філіпом 1195 р.; безстроковий договір про мир та дружбу між Англією та Францією (20 травня 1303 р.); мирний договір між королем Англії Генрі VІІІ та королем Шотландії Джеймсом V від 14 грудня 1528 р.; союзний договір між Папою Клементом VІІ, королями Франції та Англії та ін. проти імператора священної Римської імперії 7 грудня 1527 р.

В період середньовіччя в галузь права війни остаточно входять норми щодо морської війни, які у стародавній період належали скоріше до сфери морського права (інститути каперства, призових судів, статусу морських територій під час війни, методів і засобів ведення морської війни, статусу у ній власності, що знаходиться на судах та ін.).

Право війни поділилося на закони та звичаї війни на суші та на морі (відповідні положення містяться в договорах: договір про перемир’я на землі та на морі між королем Англії Генрі ІІІ та королем Франції від 7 квітня 1243 р.; перемир’я між королем Англії Генрі VІІІ та іншими з королевою Австрії Маргаритою від 15 червня 1528 р.).

Так само поділився інститут нейтралітету, з якого виділився морський нейтралітет. Інститут нейтралітету, як правило забезпечувався односторонніми міжнародно-правовими актами держав (заява про нейтралітет короля Англії Генрі VІІІ 1536 р. під час війни між імператором Священної Римської імперії та Францією), проте укладаються і відповідні договори з цього приводу (договір про перемир’я короля Англії Едварда ІІІ з королем Кастилії 1351 р., договір про перемир’я та торгівлю між королем Англії Генрі VІ та республікою Генуя 1460 р. та ін.).

Іншою новацією середньовіччя є інститут рицарства (XI-XIV ст.). Щодо законів та звичаїв війни рицарство внесло певну систематизацію у вже вироблену стародавніми мислителями концепцію справедливої війни і зобов’язало своїх членів дотримуватися її вимог.

Інститут міжнародних репресалій поділив держави на нові міжнародно-правові регіони (ті, що не визнавали його правомірність, як середземноморські італійські міста, республіки і їх договірні контрагенти та морські держави західноєвропейського, скандинавського та ін. регіонів). Практично повністю цей інститут набув договірного закріплення (договори між королем Англії Генрі ІV та герцогом Бургундії Жаном і Графом Фландрії від 19 березня 1406 р.; королем Англії Генрі VІ та герцогом Бургундії від 4 серпня 1446 р.; королем Англії Генрі VІІ та герцогом Саксонії Георгом від 30 грудня 1505 р.; мирний договір між королем Англії Генрі VІІ та королем Данії і Швеції Йоанном від 6 серпня 1489 р., підтвердження 24 жовтня 1360 р. королем Англії Едвардом ІІІ договору з Францією від 8 травня 1360 р.; проголошення королем Англії Генрі VІ загального миру з герцогом Бургундії та графом Фландрії від 17 липня 1426 р.; перемир’я між королем Англії Генрі V та королем Кастилії Йоанном від 28 січня 1414 р.; договір про союз та дружбу між королем Англії Генрі V та Головою Тевтонського ордену від 4 грудня 1404 р.; конвенція між королем Англії Генрі VІІ та королем Фердинандом і королевою Єлизаветою Кастильською від 27 березня 1489 р. та ін.).

Середньовіччя породжує й інший якісно новий інститут права війни – «хрестових походів». І хоча інститут священної війни, продиктованої боротьбою за віру не був винаходом європейського середньовіччя, апологети християнської церкви вдало використали (і довели до досконалості) відомий стародавньому світу принцип виправдання своїх воєн (які часто були звичайними захватами території) веліннями Бога чи захистом єдиновірців (конвенція короля Англії Генрі ІІ та королем Франції Луї VІІ щодо їх хрестового походу (від 25 вересня 1177 р.); договір між королем Англії Ричардом І та королем Франції щодо їх хрестового походу (від 30 грудня 1189 р.); угода між королем Англії Ричардом І та королем Франції Філіпом щодо правил ведення хрестового походу їхніх армій 1190 р.).

Уже в ранньому середньовіччі робляться спроби проголосити війну проти невірних священною: «війна між віруючими і невірними може бути названа Bellum Romanum, і вона є священною війною» (Хостенсіс “Summa aurea” 1253 р.). Також це можна порівняти з положеннями звернення папи Урбана ІІ на соборі в Клермонті в 1095 р. до франків із закликом до першого хрестового походу: «О, плем'я франків, плем'я біля гір (Альп), плем'я улюблене і вибране Богом (про що свідчать багато ваших діянь), відокремлене від багатьох інших націй в своїй країні і своєю католицькою вірою …на вас сподіваюся. …невірні, відкинуті Богом, плем'я з невірним серцем насильно захопили землі християн і знищили там населення грабежами і вогнем. …Хто як не ви відновите добро, і повернете ці території. …Це воля Бога!». За це Перший Латеранський Собор (1123 р.) обіцяє хрестоносцям індульгенції, що було нововведенням раннього середньовіччя. Тут поняття “священної” війни дещо переймає аргументи виправдання війни, що містилися у стародавній концепції “справедливої” війни.

Розвивається інститут справедливої війни на основі її розуміння римськими юристами і мислителями і на вимогах християнської релігії. В цілому класична європейська правова думка про війну це сукупність 1 – природно-правових ідей; 2 – ідей філософії стоїцизму; 3 – постулатів римського права та 4 – християнства.

Вимоги середньовічної доктрини до інституту справедливої війни звелись до двох груп питань: якими є справедливі причини вступу у війну та якими є можливі методи та засоби її ведення.

З появою єдиної церкви в ранньому середньовіччі відроджуються інститути гуманізації війни (булла папи Іннокеттія ІІІ; ухвали Аквітанського (989 р.) та Нарбонського (990 р.) Соборів, Другого Латеранського Собору 1139 р., звід законів і звичаїв війни Вігайат 1280 р.), проте в обмеженому вигляді. Так, єдина християнська церква дійсно сприяла встановленню інститутів гуманізації війни, проте вони в своїй більшості застосовувалися лише щодо єдиновірців. На представники інших релігій, на відміну від стародавнього періоду, вони найчастіше не поширювалися. Під впливом релігійних доктрин (християнства та ісламу) починають розвиватись нові інститути відповідні епосі (божий мир, боже перемир’я, асилія служителів культу ін.). Іншим елементом обмеження засобів ведення війни стають рицарські кодекси.

Розробляється інститут статусу військовополонених і закріплюється в договірному порядку (договір між Англією, Францією та Священною Римською імперією 1528 р.).