1. Соціологічна та правова концепції

Категорію «політична система суспільства» запро­ваджено відносно недавно, коли водночас із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об'єднання, рухи. У підходах до аналізу політичної системи розрізняють соціологічну й правову концепції.

Соціологічна концепція визначає політичну систему як ди­намічний механізм, що перетворює імпульси від оточення й від самих політичних структур на політичні рішення, які формують політичну поведінку та громадянську позицію індивіда. Відштовхуючись від схеми функціонування будь-якої системи («введення», «конверсія», «виведення»), при­бічники цієї концепції (одним із її авторів є американсько-канадський політолог Девід Істон, відомий своїми книгами «Політична система», «Рамки політичного життя», написа­ними в 50—60-х роках XX ст.) стверджують, що політична система має «введення», куди надходять імпульси — вимоги (сплата зарплати) та підтримки (сплата податків), «конвер­сія» — де виробляються рішення, і «виведення», звідки над­ходять політичні рішення, за допомогою яких розподіляють­ся цінності, а також здійснюються політичні дії. Сама політична система нагадує своєрідний «чорний ящик», діяльність («конверсія») якого приховується від довколиш­нього середовища. Політичну систему інколи порівнюють із обчислювальною машиною, а її рішення — з комп'ютерни­ми операціями. Характер і зміст цієї діяльності можна виз­начити й за сигналами, що надходять на введення системи, й за рішеннями та діями, які постають як реакція на ці сигнали.

Життєздатність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотний зв'язок. Реакція на вимоги населення залежить від характеру політичної систе­ми. Тоталітарна система придушує ці вимоги, авторитарна — враховує частково, а демократична — прагне врахувати цілком. Якщо влада індиферентна до вимог членів суспіль­ства й опікується лише власними потребами, то її рішення та дії ніколи не здобудуть підтримки, така влада не має май­бутнього.

Соціологічна концепція визначає два базові набори функцій політичної системи — функції «введення» та функції «виведення». Якщо перші здійснюються переважно неурядо­вими підсистемами, то другі — прерогатива владних структур.

До функцій «введення» належать: політична соціалізація й залучення громадян до участі в політичному житті; арти­куляція інтересів різноманітних груп населення; агрегуван-ня інтересів, тобто перетворення вимог на мету державної політики; політична комунікація — процес передавання інформації й формування переконань, що сприяє налагод­женню доброзичливих стосунків між громадянами й урядом.

Функціями «виведення» є створення норм-законів, що визначають поведінку громадян у суспільстві. Процес нор-мотворчості має ряд етапів, як-от: визначення політики й вибір загальної мети; підготовка рішень і конкретних правил для досягнення мети; застосування вироблених норм-законів; контроль за їх додержанням норм-законів. Цю функцію здійснюють переважно органи судової влади.

Відповідно до правової концепції політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємини між громадянами, соціальними й етнічними гру­пами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.

Політична система суспільства визначається: по-перше, характеристикою соціального змісту влади, її носія, взаємодією з економічним ладом; по-друге, системою інсти­тутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві й регулюються політичні відносини; по-третє, принципами, нормами діяльності інститутів політичної влади, спрямо­ваністю цієї діяльності.

Політична система — це сукупність трьох підсистем, що і взаємодіють між собою: інституційної, інформаційно- комунікативної та нормативно-регулятивної.

Інституційна підсистема об'єднує такі інститути, як дер­жава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститу­том, який зосереджує максимальну політичну владу, є дер­жава. Маючи владу, матеріальні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне й духовне життя

країни; встановлює статус соціальних інститутів, які здій­снюють владу, та юридичні рамки їхньої діяльності; забезпе­чує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціальних спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії та групи інтересів, які впли­вають на формування державних структур, політичний роз­виток суспільства. Помітне, а в деяких країнах чільне місце в політичному житті суспільства належить релігійним орга­нізаціям, церкві. В авторитарному й тоталітарному суспіль­ствах функції цих інститутів зазнають деформації.

Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — канали передавання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими групами), а також засоби ма­сової інформації. Якщо в демократичних суспільствах засо­би масової інформації відносно незалежні, то в авторитар­них і тоталітарних — цілком залежні від владної еліти.

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різно­манітні норми, які визначають поведінку людей у політич­ному житті, а саме: їхню участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень. Норми можна розділити на норми-закони й норми-звички. І ті, й ті сприяють політичній взаємодії, запобіганню кон­фліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони визначають процес законодавства, визначають або не визначають залеж­но від (режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій тощо. Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії та групи.

Як відомо, партія — це політична організація, яка об'єднує громадян однієї соціальної орієнтації, політичних поглядів, зафіксованих, як правило, в програмових доку­ментах. Партія є головною сполучною ланкою між держа­вою та суспільством, змагається за владу з іншими партіями в тій самій державі.

Типи партій визначаються за їхніми функціями, стосун­ками з іншими партіями, способами боротьби за владу та здійснення цієї влади.

За проголошеною метою розрізняють праворадикальна консервативні, ліберальні, реформістські, соціал-демокра-

тичні, соціалістичні та комуністичні парти; за місцем у політичній системі — правлячі, опозиційні; за структурою й методами дій — парламентські, автократичні, воєнізовані. Партії характеризуються також як масові (фіксоване член­ство, чітка організаційна структура), кадрові (партії но-таблів).

Сукупність у країні партій, що фактично беруть участь у формуванні владних структур, створює партійну систему, яка може бути дво- чи багатопартійною. Розвинена партійна система підтримує баланс у суспільстві, уможливлює участь громадян у політичному житті.

Важливою для характеристики політичної системи є її структура. Призначення політичної структури як внутріш­ньої організації цілісної системи, специфічного способу взаємозв'язку та взаємодії компонентів, що її утворюють, — сприяти функціонуванню політичної системи, реалізації ме­ти й завдань, що стоять перед суспільством в економічній, соціальній і духовній сферах. За дефініцією американського вченого Г. Алмонда, структура — це доступна спостережен­ню діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної системи, її організаційної структури. Цей механізм є складним комплексом спеціаль­них органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це — представницькі установи, або законодавча влада; виконав­чо-розпорядчі органи; судові інституції; органи громадсько­го порядку та служби безпеки; збройні сили. Наголосимо: основу діяльності держави становлять три «гілки» влади: за­конодавча, виконавча й судова. Поділ влади має відбувати­ся й по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева влада.

Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціону­вання влада не може дрібнитись, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їхніх завдань, повноважень.

Правова концепція називає такі основні функції політич­ної системи: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка та здійснення конкретних програм

його діяльності; визначення й розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів дер­жавних утворень, груп, індивідів; духовно-ідеологічна діяль­ність, формування політичної свідомості та політичної куль­тури громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки суспільства.

У сучасній політологічній науці існують різноманітні критерії визначення типів політичних систем. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демокра­тичні, демократичні, конституційні.

Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, у яких це суспільство організоване. З огляду на цей критерій розрізняють чотири типи політичних систем.

Це, насамперед, конституційна англо-американська полі­тична система. Громадяни країн, які мають цю політичну систему (США, Велика Британія, Канада, Австралія), став­лять понад усе свободу особи, загальний добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади й високий ступінь стабіль­ності.

До політичних систем ліберально-демократичного конти­нентально-європейського типу можна віднести Францію, Німеччину, Італію. Для них характерні розмаїтість політич­ної культури, співіснування нових і старих культур, при­хильність до ліберально-демократичних традицій. Наприк­лад, Франції поряд із прихильністю до представницької влади властиві плебісцитарна традиція, схильність до попу­лізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, де Голля до форм прямої демократії. У такій політичній сис­темі, як правило, багато політичних партій із різними ідео­логіями й традиціями, причому вони мають значний вплив у суспільстві.

Авторитарна — політична система доіндустріальних або частково індустріальних країн Азії, Африки й Латинської Америки. Цій політичній системі властиве поєднання західних цінностей, етнічних і релігійних традицій. Такі сис­теми мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократич-

ний апарат часто беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Зазвичай, у цих сис­темах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь гро­мадян у державних справах обмежується місцевим рівнем.

І, нарешті, політична система тоталітарного типу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоративна. Діяльність засобів масо­вої інформації суворо контролюється владою. Для тоталітар­них суспільств характерні надзвичайна централізація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі без­пеки доводиться часто виконувати не характерні для них завдання.

Отже, у політичній науці немає універсального поняття політичної системи. І все ж виокремимо загальне для всіх визначень: політична система асоціюється із застосуванням узаконеного фізичного примусу в суспільстві. Цим визна­чається її структура, загальний механізм функціонування, функції та, зрештою, класифікація політичних систем.

Політична система й середовище

Політична система залежить від середовища, в якому вона функціонує й розвивається. Ідеться про способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.

Політична історія людства переконливо свідчить: домі­нантною тенденцією розвитку цивілізації є поступова де­мократизація суспільного життя. Цей процес відбувається суперечливо, з «припливами» й «відпливами», але все-таки в напрямі від тоталітаризму через авторитаризм до демокра­тії, до становлення правової держави й громадянського суспільства.

Політичний режим. Це поняття є об'єктом тривалих дис­кусій у політології. Звернімося до визначення цієї категорії: політичний режим — це сукупність засобів і методів, за до-

помогаю яких панівний клас (або група класів) здійснює своє економічне й політичне владарювання, свою владу в суспільстві. І ще: політичний режим є середовище й умови політичного життя суспільства, інакше кажучи, відповідний політичний клімат, що існує в суспільстві на даному етапі історичного розвитку.

В основу класифікації політичних режимів, яку подають сучасні політологи, покладено принцип поділу влади, бага­топартійність, наявність легальної опозиції, принципи взає­мин громадянського суспільства з державою. Діяльність дер­жавного апарату та партійної системи, яка відповідає пев­ним критеріям, ототожнюється з демократичним режимом, а якщо не відповідає їм — з тоталітарним у його різно­манітних модифікаціях.

Тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» походить від латинських слів «totalitas» — повнота, цілісність і «totalis» —-увесь, цілий, повний. Поняття «тоталітаризм» було запро­ваджене в 20-х роках XX ст. італійцями Дж. Амендолоні й П. Табеті для характеристики режиму Муссоліні.

Теорія тоталітаризму сягає стародавніх часів, але в струн­ку систему вибудовується в 40—50-х роках минулого століття. Перші теоретичні дослідження з проблем тоталіта­ризму — праці Ф. Хайєка «Шлях до рабства» (1944) і X. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), а також спільна праця К. Фрідріха й 3. Бжезинського «Тоталітарна диктату­ра й демократія» (1956).

Тоталітаризм — це певний тип політичної й суспільної системи, певний політичний режим. Існує два узагальнені визначення цього суспільного устрою. Згідно з першим, то­талітаризм — це політичний спосіб організації влади над суспільством і особою, який характеризується всеосяжним контролем влади над ними, підпорядкуванням усієї політич­ної системи колективній меті й офіційній ідеології. За дру­гим, тоталітарний режим — це державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особистість (особиста диктатура), з повним (тоталітарним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм — найвитон-ченіша форма авторитаризму. Для нього характерні: конт­роль однієї політичної організації — партії-держави над політикою, економікою, соціальною, духовною сферами

суспыльства. На чолі цієї політичної організації стоїть одно­осібний харизматичний (тобто такий, що володіє гіпнотич­ним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. За тоталітарного режиму здійснюється пряме політичне рефор­мування економіки. Головним інститутом партії-держави є політична поліція з її практикою масових репресій.

Історичний досвід переконує, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають завдання, для розв'язання яких необхідні надзвичайні мобілізація і концентрація зусиль усього населення, яке підтримує цей режим і виявляє готовність на певні жертви. Саме так було і в Італії в 20-х роках минулого століття, коли країна опи­нилась у складній соціально-політичній ситуації, і в Німеч­чині, коли після поразки в Першій світовій війні у країні виникла глибока економічна криза. У такому самому стані (бути чи не бути) перебував наприкінці 20-х — на початку 30-х років і Радянський Союз.

Одним із різновидів тоталітарного режиму є фашизм (від лат. fascio — пучок, в'язанка, об'єднання). Головне ідейне гасло — корпоративна єдність нації на засаді спільності крові, раси. Уперше фашизм було встановлено в Італії 1922 р. Режим Б. Муссоліні прагнув відродити велич Римсь­кої імперії, сформувати ментальні підвалини нових імперсь­ких амбіцій, встановити тверду державну владу, яка ор­ганізувала б усе суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Опорою фашизму є державна партія, яка наділяє уряд необмеженою владою. До цього різновиду тоталітарного режиму можна віднести військово-фашистський режим генерала Франко в Іспанії.

Іншим різновидом тоталітарного режиму є націонал-соціалізм, який виник у Німеччині в 1933 р. Йому властиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм спорід­нений із фашизмом. Центральне місце в концепції націонал-соціалізму відведене нації, національній і расовій зверх­ності. Головна мета — завоювання інших народів, світове панування.

Інший різновид тоталітарного режиму — військово-бюро­кратичний комуністичний режим, для якого характерні: єди­на партія на чолі з харизматичним вождем; офіційна ідео­логія; монополія держави на засоби масової інформації;

мілітаризація суспільства; особлива система насильства й терору; жорстко централізована система управління еко­номікою. Це — радянський режим за часів Й. Сталіна, ре­жим Мао Цзедуна в Китаї, Пол Пота в Кампучії.

Свого часу велася гостра дискусія, не завершена й до­нині, про тотожність тоталітарних режимів Італії, Німеччи­ни та Радянського Союзу. Німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм і нацизм як політичні течії по суті однакові й відрізняються лише нюансами.

Серед низки монографічних досліджень привертає увагу книга англійського дослідника Алана Буллока «Гітлер і Сталін: життя і влада. Порівняльний життєпис» (1998), у якій автор паралельно розглядає життя Гітлера й Сталіна на тлі подій у світі. Дві тоталітарні системи мали багато й спільного, й відмінного, хоча зрештою їм судилося зійтись у смертельній сутичці.

Французький історик Франсуа Фюре в книзі «Минуле однієї ілюзії» стверджує, що більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували й наслідували один одного, бо­ролись один з одним, але спочатку вони народилися в одна­кових умовах: в умовах війни; вони — породження однієї історії. Й далі зазначає, що більшовизм і фашизм, як суто політичні пристрасті, здобули своє втілення в неординарних особах... Виключімо з історії особу Леніна, і не буде Жовт­ня 1917. Заберімо Муссоліні — й повоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючись згубним бажанням автономії, по­чав утілювати в життя програму «Майн кампф». Те саме можна сказати й про четвертого диктатора, Сталіна, без яко­го не було б «соціалізму в окремо взятій країні», а отже, й сталінізму.

Утім правда полягає й у тому, що завдання, які постали перед державами, методи їх реалізації були різними, різни­ми були й ідеології. У О.Зінов'єва читаємо: «Хоч би як праг­нули антикомуністи ототожнити комунізм із націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, світ поставився до цього без особливого захоплення. Надто вже брутальною тут є фальсифікація реальної історії».

Як відомо, фашистські режими в Італії та Німеччині ви­ходили з необхідності реформувати й, зрештою, зміцнити владу монополістичної буржуазії, яка підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до влади завдячував моно­полістичному капіталові, головною соціальною базою фа­шизму була дрібна буржуазія. Фашистська ідеологія грунту­валася на спотвореній інтерпретації філософії життя, зокре­ма ніцшеанської ідеї надлюдини, поставленій на службу ра­сизму й геноциду, культові привілейованої нації, якій треба принести в жертву всі інші нації. Цими засадничими прин­ципами визначалась і внутрішня (соціальна демагогія, ма­сові репресії, концентраційні табори), і зовнішня (знищен­ня та обернення в рабство всього людства заради процвітан­ня однієї нації) політика.

У Радянському Союзі ставилося завдання утвердити суспільний лад на основі ліквідації приватної власності на засоби виробництва і звільнення трудящих від гніту капіта­лу. Провідними принципами комуністичної ідеології були рівність, колективізм, соціальна справедливість, інтернаціо­налізм. Цими принципами визначалась політика і внутріш­ня (побудова безкласового суспільства, ліквідація відміннос­тей між містом і селом, розумовою і фізичною працею), і зовнішня (перемога світової революції). В країні було про­ведено грандіозну індустріалізацію, високого рівня досягли наука, освіта, культура, задовольнялись елементарні життєві потреби значної більшості людей. Держава розгромила фа­шизм. Проте здійснювалося все це протягом тривалого періоду розвитку суспільства методами, які набрали бруталь­ного характеру. Капіталістичні форми відчуження було замінено на нові, праця так і не стала першою життєвою потребою, а залишилася засобом для існування, до небез­печного абсурду з трагічними наслідками масових репресій було доведено ідею класової боротьби.

Отже, слід диференційовано підходити до характеристи­ки тоталітарного суспільного ладу в Радянському Союзі про­тягом усього його існування. Звичайно, час воєнного ко­мунізму, весь сталінський період можна характеризувати як тоталітарний. Період, коли при владі був М. Хрущов, допе-ребудовний устрій радше можна визначити як авторитарний режим. Як стверджував професор Каліфорнійського універ­ситету Р. Андерсон, напівприлюдне засудження Хрущовим репресій проти його соратників-комуністів стало кульмі­наційним пунктом процесу демонтажу поліційної держави в

державі, який почався 1953 року... Андерсон також зауважу­вав, що погляд на радянське суспільство як на тоталітарне викликає надмірну готовність принести в жертву чимало з його досягнень.

У згадуваній книзі А. Буллок пише: «Ні у Гітлера, ні у Сталіна не було наступника. Але кожен залишив по собі спадщину: один — спадщину поразки, другий — спадщину перемоги, що, разом узяте, важким тягарем лягло на плечі Європи в наступному десятилітті».

Авторитарний режим (синонім — авторитаризм) — дер­жавно-політичний устрій суспільства, основою якого є силь­на особиста диктатура. Як правило, авторитарний режим ви­никає тоді, коли на порядок денний висуваються проблеми модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права й свободи громадян, діяльність громадсько-політичних об'єднань та опозиції обмежені. Законодавча влада фактично підкорюється вико­навчій, зосередженій у руках глави держави. Поєднуються централізовано-планові й ринкові засади в розвитку еко­номіки. За авторитаризму владна еліта, як правило, неод­норідна й спирається на політичні сили, зацікавлені в збе­реженні авторитарної влади.

Авторитарний режим має ознаки, властиві лише йому: носієм влади є одна людина або група людей; режим спирається на силу або, за необхідності, може продемон­струвати її наявність; монополізує владу й політику, опози­ція існує умовно; авторитаризм обмежено втручається в економіку; кадри призначаються згори, при цьому перева­жають особисті симпатії й відданість вождеві. Авторитаризм є перехідним від тоталітаризму до демократії й має ряд відмінностей. По-перше, визначнішою є мета в перебудові суспільного ладу. По-друге, залишається прагнення хоча б формально зберегти демократичні атрибути влади — парла­мент, партії, опозицію. По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховний арбітр. По-четверте, обирається тактика вибіркового терору, скерова­ного на залякування опозиції.

За відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити умови для роз­витку демократії й формування правової держави та громадянського суспліьства. Інтерес до авторитарних форм влади значно зріс наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття у зв'язку зі зруйнуванням тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної та Східної Європи. У більшості з цих держав, насамперед на пострадянському просторі, спостерігається прагнення до авторитарних під­ходів правління.

На противагу тоталітаризму й авторитаризму, демокра­тичний резким — це такий державно-політичний лад, за яко­го в суспільстві управлінські функції виходять із засадничо-го принципу — народ є єдиним джерелом влади. Звідси, як наслідок, безпосередня й представницька демократії. Пред­ставницькі органи державної влади та місцевого самовряду­вання обираються населенням шляхом загальних, рівних, прямих виборів за таємного голосування. Функціонує бага-топартійна система, а також офіційна опозиція, яка конку­рує зі своїми політичними суперниками й відтак сприяє вирішенню нагальних соціально-економічних проблем. Адже найцінніше в демократії — це можливість вільної кон­куренції, зіставлення різних поглядів і програм.

Своє специфічне обгрунтування концепція представ­ницької демократії отримала в теорії елітарної демократії. Відповідно до неї політична влада належить не всьому наро­дові, а його меншості — політичній еліті, що править фор­мально від імені народу, не здатного, на думку прибічників цієї теорії, до управління. Будь-яке управління передбачає поділ на тих, хто керує, і тих, ким керують, тобто владарю­вання небагатьох над, багатьма. Водночас маси повинні ма­ти право періодичного, переважно електорального, контро­лю за складом політичної влади.

Слід зауважити, що останнім часом долається ідеоло­гічний підхід у дослідженні проблеми політичної еліти, коли вона розглядалася не інакше, як у негативно-критичному сенсі. Опубліковано- низку фундаментальних праць, у яких феномен політичної еліти розглядається в його цілісності й системності як відповідна політологічна категорія.

Політична система демократичного режиму характери­зується чіткою визначеністю функцій законодавчої, вико­навчої, судової влади. Парламентові належить виключне право видавати загальнодержавні закони; виконавчій владі —

законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи; суду — право визначати відповідність законів Конституції держави, а діяльності громадян — ухваленим законам. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя здійснюються лише на альтернативних засадах. І що найважливіше: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами.

У реальному житті демократичні режими не бувають од­нотипними. Так, в історії відомі ліберально-демократичні режими, роль держави в яких зводиться до захисту прав, свобод, власності громадян; консервативні, які спираються не стільки на Конституцію, скільки на політичні традиції; охлократичні, які спираються на владу натовпу, владу мітин­гової демократії.

Наявність демократичного режиму — необхідна переду­мова формування правової держави як системи органів та інститутів, що гарантують і забезпечують нормальне функ­ціонування громадянського суспільства.

Короткі висновки

1. Проблема політичної системи й середовища надзви­чайно складна. Саме в цій площині розглядаються провідні політологічні категорії. Йдеться про полі­тичну систему та її структуру, політичний режим як сукупність засобів здійснення влади, форми прав­ління (монархію, президентську й парламентську рес-

публіки) й державного устрою (унітарну, федератив­ну, конфедеративну).

2. Вельми важливим є розуміння понять правової дер­жави й громадянського суспільства. Наявність цих інститутів свідчить про невпинне просування люд­ства до демократичного ладу. І хоча демократія, за висловом В. Черчілля, теж не є досконалою формою управління суспільством, проте людство поки що не вигадало нічого кращого.

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення поняття «політична система суспільства».

2. Яка відмінність між соціологічною та правовою концепцією виз­начення політичної системи?

3. Які типи політичних систем ви знаєте?

4. Дайте визначення поняття «політичний режим».

5. Чи є відмінності, а якщо є, то в чому вони полягають — між то­талітарними режимами в Радянському Союзі й фашистській Німеччині?

6. Дайте визначення форми державного правління. Які форми дер­жавного устрою вам відомі?

7. Дайте визначення понять «правова держава», «громадянське суспільство».

ЛІТЕРАТУРА

1. Антология мировой политической части: В 5 т. — Т. I. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. — М., 1997. — 238 с.

2. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К.: Манускрипт, 1996. — 448 с.

3. Бушок А. Гитлер и Сталин: жизнь и власть. Сравнительное жизнео­писание: В 2 т. / Пер. с англ. — Смоленск, 1998. — Т. 1. — 656 с; Т. 2. - 688 с.

4. Конституція України. — К., 1997. — 96 с.

5. Розова Т. В., Барков В. Ю. Специфіка становлення громадянського суспільства в Україні: Монографія. — Одеса, 2003. — 336 с

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ. ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ

За роки незалежності Українська держава відбулася за всіма формальними вимірами: незалежність, суве­ренітет і недоторканність кордонів визнано світовим то­вариством, країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних організацій та об'єднань, зокрема Ради Євро­пи, укладено угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами — ЄС і НАТО, вдалося набути без'ядерного статусу, врегулювати гострі конфліктні си­туації з приводу статусу Криму, щодо базування Чорно­морського флоту РФ. Наявні досягнення у трансформації економіки і впровадженні її ринкових принципів, уведена й протягом останніх років залишається стабільною національна валюта.

У суспільно-політичному житті відбулася демоно­полізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства — громадські об'єднання, позадержавні аналітичні центри, незалежні друковані й Інтернет-видання.