3781-7599-1-SM-1

безперервним застосуванням усього спектру інструментів від дипломатії, створення кризи без війни, до відкритого збройного зіткнення. До цієї точки зору Томас Шеллінг додавав, що аргумент військової сили може прискорити перемогу над противником у тотальній війні, але може бути застосований у «контрольований» або «стриманий» спосіб з метою примусити, залякати або стримати противника. Війну він оцінював як «модель торгу», де військова сила розглядається як своєрідна форма валюти, що має бути витрачена в процесі насильницького бартеру [Schelling, 1960: 5]. Цей аналог, на переконання А. Ечеварріа майже адекватно характеризує війни сірої зони, хоча військово-політична еліта повинна пам’ятати, що в цій торгівлі йдеться не про монети, а про людські життя.

Незважаючи на вищевикладене, деякі автори вважають, що у гібридній війні практично нема інновацій. Зокрема, естонська дослідниця Мерле Майгре вказує на те, що ще на початку 1920-х рр. радянські війська інтенсивно розвивали концепцію «маскування». Гібридна тактика широко використовувалася 1 грудня 1924 р., коли з боку СРСР відбулася спроба повалити уряд незалежної Естонії. З цієї метою були підготовлені спеціальні групи з числа офіцерів спецслужб СРСР разом з замаскованими естонськими комуністами, які намагалися захопити владу і після цього запросити регулярні війська Червоної армії для «допомоги». Сьогодні відомо й те, що радянські військові кораблі були готові атакувати Таллінн. Водночас біля кордонів з Естонією проводилися широкомасштабні військові навчання [Maigre, 2015].

На схожих позиціях знаходиться і аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Ніку Попеску. Він вважає, що гібридна тактика не є новим або ексклюзивним (переважним) винаходом Росії. Вона є старою формою протистояння, як і сама війна, і західні держави часто використовували певні її елементи, принаймні, на тактичному рівні. У якості яскравого прикладу наводиться вторгнення СРСР в Афганістан у грудні 1979 р., яке почалося з того, що 700 спецназівців в афганській уніформі (значна кількість з яких були

71

радянськими мусульманами, щоб зовні не відрізнятися від місцевих мешканців) захопили ключові військові, урядові й медичні центри, включаючи палац президента Аміна. У свою чергу США також ефективно використовували гібридну тактику: зокрема, проти Радянського Союзу в Афганістані в 1980-і рр., а потім – проти талібів в операції «Непохитна свобода» (2001 р.). Але й самі американці зазнали великих втрат внаслідок застосування проти них гібридної тактики, спочатку – в Афганістані, а пізніше – в Іраку.

Нік Попеску підкреслює, що реальною новелою російської операції в Україні була «близька до ідеальної» координація дій між різними силами та інструментами (дипломатичними, економічними, військовими, інформаційними тощо) з однією добре організованої командної структури [Popescu, 2015].

На радянські витоки російської гібридної війни вказує і докторант Колумбійського університету Марія Снєговая. Вона вважає, що технологія так званого рефлексивного управління та інформаційна війна Кремля не є результатом яких-небудь теоретичних інновацій. Все, що лежать в основі цієї концепції і більшість її методів були розроблені ще за часів Радянського Союзу. Російська стратегічна теорія насправді доволі прозаїчна і має відчутну радянську спадщину. Російські інформаційні операції в Україні не відкривають нову еру теоретичних або доктринальних досягнень, хоча вони переслідують мету створити саме таке враження на західні країни [Snegovaya, 2015: 7].

Разом з цим Марія Снєговая була змушена визнати, що технологія ведення інформаційної війни радикально відрізняється від радянського періоду. Саме «інформаційні війська» виступають сьогодні в РФ основною рушійною силою військової агресії [Хачатрян & Епифанова, 2014]. На відміну від війни СРСР в Афганістані, російські волонтери на сході України прибули сюди за покликанням серця, після інтенсивного «промивання мозку» державними телеканалами Росії, а не внаслідок військової мобілізації. Відповідно до досліджень Левада-центру,

72

телебачення, як основне джерело інформації, розглядає понад 90 % росіян.

Суттєвих змін зазнала і риторика російських телеканалів. Якщо за часів Радянського Союзу підкреслювався миролюбний характер соціалістичної держави, то сьогодні лунають заклики «спалити серця геїв», «перетворити Америку на радіоактивний попіл», і висловлюється впевненість, що російські танки легко дійдуть до Варшави.

На думку дослідниці, ключовими елементами технології рефлексивного контролю в Україні були наступні:

–Заперечення і оманні операції, з метою приховати або затуманити присутність російських сил в Україні, в тому числі відправка «зелених чоловічків» в уніформі без знаків розрізнення;

–Приховування істинної мети і завдань Москви в конфлікті, який породжує страх в одних і дозволяє іншим переконати саме, що цілі Кремля обмежені і в кінцевому рахунку можуть бути прийнятними;

–Збереження зовні правдоподібної законності дій Росії, заперечення причетності Москви до конфлікту, вимагання від міжнародного співтовариства визнати РФ не більше, ніж в якості зацікавленої сторони, а не учасника конфлікту;

–Постійне нагадування про ніби то еквівалентні дії західних країн, зокрема, одностороннє проголошення незалежності Косово

в1990-х роках та вторгнення в Ірак у 2003 р.;

–Одночасна загроза Заходу через демонстрацію військової могутності (прольоти військових літаків поблизу кордонів країн НАТО, у нейтральних водах), декларація можливості застосування ядерної зброї Росії і перебільшені військових успіхів Москви;

–Розгортання масштабної пропагандистської компанії через офіційні ЗМІ та соціальні мережі з метою створення негативного іміджу України [Snegovaya, 2015: 7].

73

Відносно новий стратегічний підхід до досягнення політичних цілей, на думку дослідниці, полягає, насамперед, у російській концепції «інформаційної війни», яка за своєю формою та змістом докорінно відрізняється від західних аналогів. Її ядро складає свідомо розроблена комплексна кампанія дезінформації при підтримці дій органів розвідки, щоб спантеличити супротивника (в цілому світове співтовариство) і домогтися стратегічної переваги при мінімальних витратах.

Про гібридну війну почали писати і росіяни. Детальніше про це буде у наступному розділі, тут лише зазначимо, що у 2015 р. у видавництві «Книжковий світ» вийшла книга Сергія Глазьєва «Українська катастрофа. Від американської агресії до світової війни?». В ній автор тенденційно висвітлює українську політику, викривляє факти та всіляко виправдовує дії Кремля [Глазьев, 2015]. Ця праця була розрахована на російського споживача.

Проте деякі книги цільовою мали англомовну аудиторію. Такою була спільна праця військових експертів Руслана Пухова та Колбі Ховарда під назвою «Озброєні брати: військові аспекти кризи в Україні» (Brothers Armed: Military Aspects of the Crisis in Ukraine). Її перше видання з’явилося наприкінці 2014 р. у незалежному Центрі аналізу і технологій (Center for the Analysis of Strategies and Technologies (CAST), де представлений упереджений компаративний аналіз розвитку російських та українських Збройних Сил, а також офіційна версія Кремля щодо легітимності захоплення Криму [Brothers Armed, 2014]. Друге видання побачило світ у 2015 р., і в ньому вже були представлені деякі думки про події на Донбасі. Крім цього, за оцінками західних експертів, тут міститься найбільш детальна англомовна версія воєнної реформи Росії після розвалу СРСР, яку підготував Михайло Барабанов. Водночас в розділі, підготовленим Сергієм Денісєнцевим, аргументується теза, що в людські історії важко знайти інший приклад такого різкого погіршення сильної та боєздатної армії, як це спостерігалося за роки незалежності в Україні [Brothers Armed, 2014].

74

У квітні 2015 р. на парламентській асамблеї НАТО було представлено доповідь Джуліо Калхи «Гібридна війна: новий стратегічний виклик НАТО?», де зазначено, що цей спеціальний термін особливо активно почав застосовуватися під час Другої ліванської війни 2006 р. у політичних і військових колах для характеристики протистояння Ізраїлю та Хезболли. При оцінці особливостей дій Росії підкреслюється, що Кремль використовує внутрішню слабкість України за рахунок, насамперед, невійськових методів (таких як політичне, інформаційне, економічне залякування та маніпуляції), які підкріплюються загрозою використання регулярних військ [Calha, 2015: 1]. Водночас слабкістю гібридної війни, яку веде Росія, є те, що значна кількість альтернатив у виборі тактик як правило позбавлена стратегічного замислу, що створює проблеми у довгостроковій перспективі.

Порівнюючи гібридні війни, яку ведуть Росія та Ісламська Держава, португальський дослідник підкреслює високу бойову готовність (до 150 тис. військового персоналу) Західного та Центрального військових округів РФ. При анексії Криму чітко взаємодіяли Чорноморський флот РФ та Західний військовий округ для прикриття цієї операції з повітря, а також надання підтримки спеціальним підрозділам. Росія скоординовано застосовувала широкий спектр тактик, від політичного й економічного примусу, кібератак, дезінформації і пропаганди до відкритих і прихованих бойових дій. Ці інструменти динамічно змінювалися і для підтримки сепаратистського руху на Донбасі.

Особливо підкреслюється в доповіді успіх інформаційної війни Кремля. Завдяки пропаганді й викривленню фактів Росії вдалося побудувати нові віртуальну реальність, де вона виступала гарантом й захисником прав російськомовних громадян. В інтерпретації Москви використання сили було обумовлено захистом співвітчизників від «звірств» українського уряду. Це призвело до неймовірного зростання популярності Володимира Путіна [Calha, 2015: 5].

75

На нашу думку, одне з найбільш вдалих визначень гібридної війни належить Роберту Ньювсону – це комбінація конвенційних,

іррегулярних та асиметричних засобів, що включають постійну маніпуляцію політичним та ідеологічним конфліктом, а також залучення сил спеціальних операцій та конвенційних збройних сил, агентів розвідки, політичних провокаторів, представників медіа, економічний шантаж; кібератаки; проксі-сервери і сурогати, пара-військові, терористичні і кримінальні елементи [Newson, 2014.]

Цікавою виглядає і доповідь Рональда О’Роурке членам та комітетам Конгресу США щодо змін в міжнародному безпековому середовищі від 8 червня 2016 р. (A Shift in the International Security Environment: Potential Implications for Defense – Issues for Congress). В ньому зазначається, що на початку другої декади ХХІ ст. відновилося змагання за геополітичне домінування, де конкуренцію Америці складають Китай та Росія. Відмічається, що це є наймасштабнішою трансформацією світового порядку після закінчення Холодної війни. Вашингтон понад двох десятиліть виконував роль світового лідера [O’Rourke, 2016: i]. Однак сьогодні склалося якісно нова ситуація, яка вимагає переглянути:

–Загальну стратегію та геополітику в контексті обговорення оборонного бюджету, планів та програм.

–Військові спроможності США та НАТО у Європі.

–Здатність протистояти викликам так званої гібридної війни та тактиці «війни сірих зон», які останнім часом застосовують Росія та Китай.

–Спроможності застосування високотехнологічної зброї, насамперед проти таких країн як Росія та Китай.

–Утримання технологічної переваги США у звичайних озброєннях.

–Кількість та якість ядерної зброї та плани ядерного стримування.

76

–Швидкість розгортання систем озброєння та передислокації військ.

–Мінімізацію залежності американських військових систем і компонентів від Росії та Китаю.

При цьому у доповіді зазначається, що захоплення і анексія Росією Криму, як і наступні дії на сході Україні та у країнах Східної Європи, повинні сфокусувати увагу на протидії російській гібридній війні. Водночас агресивна поведінка Китаю у Східному та Південному Китайському морях має привернути увагу на боротьбі з так званою «тактикою сірих зон» у цих регіонах [Baker, 2015].

Водночас, серед західних дослідників є значна група тих, хто реконцептуалізує гібридну війну скоріше як стратегію, ніж нову форму ведення воєнних дій. Зокрема, Александер Ланожка вважає, що це саме стратегія, оскільки вона інтегрує використання різноманітних інструментів національної могутності для досягнення зовнішньополітичних цілей з урахуванням цілей і спроможностей противника. Вона може охоплювати цілу низку різноманітних прийомів й способів, поки вони керуються загальною метою [Lanoszka, 2016].

Наприклад, іррегулярні військові формування можуть використовувати цільові вразливості противника на нижчих рівнях насильства, уникаючи прямої конфронтація між збройними формуваннями. При цьому традиційні (конвенційні) воєнні дії застосовуються у мінімальних масштабах за необхідністю. До цього слід додати постійну загрозу ескалаційного домінування. З самого початку збройного сепаратистського руху на Донбасі, як підкреслює Ендрю Вілсон, Захід занурився у безкінечні спекуляції стосовно наступного можливого кроку Володимира Путіна замість реальної допомоги Україні. При цьому дуже багато людей були готові перейти «червону межу». Відтак запобігання дійсної агресії розглядалося як реальний успіх [Wilson, 2014: 129].

Багато дослідників намагається здійснити компаративний аналіз гібридної війни Ісламської держави на Близькому Сході та

77

Російської Федерації в Україні. Ісламські екстремісти демонструють такі характеристики гібридної загрози:

–Змішана тактика, яка включає традиційні військові частини,

атакож більш малі, напівавтономні військові структури, які поєднують звичайні та партизанські методи боротьби. Вони мають широкий спектр озброєнь, від аматорських вибухових пристроїв та мін до гранатометів, дронів та хімічної зброї.

–Гнучка та адаптивна структура. ІД швидко абсорбує і розміщує нові ресурси (людські, озброєння, територію) і пристосовує їх до своєї стратегії та культури.

–Терористичні акти, які відбуваються у найбільш варварський й жорстокий спосіб для розповсюдження ідеології екстремізму на широку аудиторію. Вбивство представників халдейських християнських меншин, знищення релігійних і культурних святинь, таких як гробниці пророка Іони, і широко розрекламовані обезголовлення працівників західних гуманітарних організацій і журналістів спрямовані на провокування страху серед іракського населення та у людства в цілому.

–Пропаганда й інформаційна війна. Завдяки соціальним медіа вдається давати світу дуже чіткі та зрозумілі сигнали. Кожен твіт, відео або блокпост має на меті прославляти ІД та набирати нових прихильників. А фільми високою якості на різних мовах сприяють набору іноземних бійців.

–Кримінальна активність. ІД використовує різні методи фінансування (чорний ринок нафти, пшениці, антикваріату); викуп за гроші; різноманітні форми вимагання та пожертвування.

–Зневага до міжнародного права. ІД не поважає гуманітарні норми та норми закону. Вона базується на власній інтерпретації шаріату та ініціює насильство проти жінок та меншин [Scott & Scott, 2014].

Російська модель дещо відрізняється. На думку Філипа Корбера, в ній можна простежити три стадії:

78

–Дестабілізація країни через роздмухування внутрішнього конфлікту.

–Намагання знищити державу через катастрофічне руйнування економіки та інфраструктури.

–Заміщення місцевої влади власними прихильниками «запрошення рятівників» [Karber, 2015].

Особливо вражаючим, на переконання Стефана Бленка, виглядає використання Росією невійськових інструментів гібридної війни. Серед них:

–Інвестування у ключові сектори економік європейських держав.

–Використання російських інвестицій, торгівлі та капіталу для хабарів та підвищення впливу на економічну і політичну еліту західних країн.

–Підкуп представників західних медіа та підтримка антиінтеграційних в проросійських політичних партій.

–Продаж озброєння та військової техніки для досягнення впливу на прийняття воєнних рішень зарубіжними країнами.

–Широкомасштабне проникнення розвідки в європейські організації.

–Налагодження зв’язків між російською організованою злочинністю та місцевими кримінальними елементами.

–Встановлення контактів серед релігійних інститутів, які використовують нерозв’язані етнічні суперечності та розгортають кампанії проти «прав меншостей».

–Значна підтримка російської інформації за кордоном.

–Масивна координація кібератак на обрані цілі [Blank, 2015].

Як справедливо зазначає Ральф Зіел, хоча специфіка Криму і Донбасу не може бути відтворена в іншому місці, очевидно, що значний репертуар інструментів дозволяє Росії в цілому виявляти величезну гнучкість у оркестровці невпинних гібридних атак.

79

Росія навчилася комбінувати сили і невійськові інструменти відповідно до вимог театру дій або цілей, якими можуть бути британські фінанси у лондонському Сіті, продаж французької зброї, німецькі нафта, газ і електрика або балканські ЗМІ [Thiele, 2015].

Гібридна війна на Донбасі характеризується тим, що противник активно намагається зруйнувати територіальну цілісність країни, розколоти внутрішню політичну згуртованість та підірвати економіку. При цьому іррегулярний військовий компонент сепаратистів гібридної війни застосовує різноманітну тактику різної інтенсивності, значну частку яких складають повстанські дії. З іншого боку, значна увага приділяється пропаганді, завдяки спрямованості якої вражаються цільові групи населення. Це мобілізує підтримку населення та ресурси. До цього додаються шпіонаж, розповсюдження фальшивої інформації, активізація діяльності певних організацій тощо.

До дестабілізуючих чинників, що характеризують гібридну війну, також відносяться кримінальне безладдя, блискавичні напади і відскоки спеціально підготовлених професіоналів, кібератаки, саботаж, викрадення людей. Не слід недооцінювати і діяльність п’ятої колони (в уряді, серед військових, в інших органах державної влади і місцевого самоврядування), які можуть активізуватися у сприятливий момент.

В Україні до цього переліку слід додати діяльність деяких олігархів, насамперед найбагатшої людину країни – Ріната Ахметова, який значною мірою веде подвійну гру для збереження свого впливу в Києві і регіонах. На думку західних аналітиків, він завжди хотів вийти з-під контролю українських державних органів, боровся за найкращі преференції і субсидії та дуже неохоче сплачував податки. Водночас Рінат Ахметов не підтримує ідею незалежного або російського Донбасу, оскільки це буде мати наслідком катастрофічні особисті фінансово-економічні втрати. Відтак, поточна ситуація конфлікту, що періодично переходить у гарячу фазу, надає йому певні преференції.

80