3781-7599-1-SM-1
.pdfнаслідком ініціативи. На перший план виходить самодисципліна, а не зовнішній примус.
Війни четвертого покоління, на відміну від попередніх, ще більше базуватимуться на нових ідеях і матимуть незахідне «коріння». Тероризм, який не зачіпає традиційної військової сили і прямо уражає цивільне населення, вважається головним компонентом майбутніх «збройних змагань». При цьому підкреслюється, що, незважаючи на використання високоточної зброї, роботів, інформаційних технологій тощо, транснаціональна та недержавна основи тероризму у подальшому лише ускладнюватимуть боротьбу з ним. У війнах четвертого покоління держава втрачає монополію на насильство, оскільки з’являються впливові недержавні опоненти на кшталт аль-Каїди, Хамасу, Хезболли. В них, на думку Вільяма Лінда, світ повертається до боротьби культур, а не тільки держав. Ключовою причиною їхнього початку вчений вважає універсальну кризу легітимності держав, що створює умови для внутрішніх конфліктів і громадянських війн [Lind, 2004]
Саме на теорію війн четвертого покоління посилається заключний документ міжпарламентської конференції Європейського Союзу щодо Спільної зовнішньої політики і політики безпеки а також Спільної політики безпеки і оборони 4-6 березня 2015 р. (м. Рига). У п. 39 записано, що нові виклики безпеки, пов’язані з війнами 4-го покоління – гібридною війною, яка є комбінацією звичайних та незвичайних військових методів, елементів кібер-, економічної та інформаційної війни, а також політичного тиску.
Війни шостого покоління. Ця концепція була розроблена російським стратегічним військовим мислителем генерал-майором В. Сліпченко. Вона базувалася, насамперед, на результатах військових дій США та НАТО в Косовому у 1999 р., де війська західної коаліції майже не мали людських втрат.
Війни шостого покоління можуть вести лише найбільш розвинуті держави світу, зокрема США. Для них характерні
61
неконтактні бойові дії, застосування високоточної та нелетальної зброї, інших розвинутих технологій, комп’ютеризація збройної боротьби. Теорія воєн шостого покоління, на думку деяких західних фахівців, випередила відповідні американські аналоги, принаймні за часом.
Пріоритет ідей генерал-майора Володимира Сліпченка мав не тільки хронологічний, але й змістовний характер, відмічають усі провідні західні експерти. Його праці «Війна майбутнього» (1999 р.), «Безконтактні війни» (2001 р.) та «Війни шостого покоління: озброєння і військове мистецтво майбутнього» (2002 р.) мали значний резонанс у світовому військовому експертному середовищі.
Проте розв’язати проблему класифікації воєн (воєнних конфліктів), пояснити їх природу та характер з технократичних позицій неможливо, незважаючи на рівень деталізації засобів збройної боротьби. Такий підхід генетично не спроможний подолати обмеженість суто військово-технічними параметрами. Неврахування соціально-політичної, когнітивно-психологічної, культурологічної тощо складових війни (збройного конфлікту), особливо за сучасних умов, вже не кажучи про історію взаємовідносин суб’єктів боротьби, є неприпустимим. [Мандрагеля, 2003: 263].
На початку ХХІ ст. з’явилося ще декілька цікавих концепцій. Зокрема:
Контрповстанські воєнні дії. Цей спосіб досягнення політичних цілей актуалізувався у середині першої декади ХХІ ст. Він був наслідком узагальнення бойових дій СРСР та США в Афганістані та американських – в Іраку. Аналіз свідчив, що військові перемоги, захоплення території, усунення від посад найбільш одіозних диктаторів, спроби насильницького насадження принципів демократії у певних суспільствах не мали успіху. Відтак контрповстанські воєнні дії можуть бути визначені як всебічні зусилля військових та цивільних для одночасної поразки повстань та їх головних причин. У США сьогодні ця
62
концепція зазнає різкої критики, оскільки, за свідченням аналітиків, її абсолютизація знизила можливості США до ведення маневрової війни [Renz & Smith, 2016: 2].
Асиметричні воєнні дії. Вони набули особливого значення після терористичних атак Аль-Каїди 11 вересня 2001 р. у США. Катастрофічні атаки у Нью-Йорку і Вашінгтоні були настільки вражаючими, що остаточно стало зрозумілим: конвенційні (традиційні) способи ведення воєнних дій залишилися у минулому. Для поразки «нового» противника треба використовувати нові форми та методи протидії, де на перший план виходять дієві форми і методи діяльності спеціальних служб, нові засоби технічного контролю, спостереження тощо.
Проте сьогодні, після анексії РФ Криму та підтримки Кремлем сепаратистського руху на Донбасі, найбільш актуальним і дискусійним питанням є природа, форми, методи та інструменти так званої «гібридної війни». Це поняття сьогодні доволі часто використовується у повсякденному вжитку, медіадискурсі, наукових дискусіях, проте за своїм змістом та особливостями прояву воно є надзвичайно дискусійним.
На Заході дискусія щодо гібридних загроз і гібридного способу ведення воєнних дій виникла на хвилі перших узагальнень ефективної діяльності Хезболли під час другої Ліванської війни у 2006 р. Вперше широко розтиражованим було згадування цього терміну у промові генерал-лейтенанта Джеймса Меттіса 8 вересня 2005 р. [McCulloh & Johnson, 2013: 55]. Разом з Френком Хоффманом, аналізуючи виклики глобалізації воєнної науки і технологій, вони дійшли висновку, що майбутні війни будуть визначатися саме гібридними способами і стратегіями
[Mattis & Hoffman, 2005].
Невдовзі, у тому ж 2005 році Білий Дім ініціював прийняття нової «Національної оборонної стратегії», де зазначалося, що у майбутньому збройним силам, як і секторові безпеки у цілому, прийдеться зіткнутися з більш широким спектром викликів, які будуть включати традиційні, іррегулярні, терористичні та підривні
63
загрози. Було підкреслено, що Департамент оборони США занадто багато інвестує у традиційний модус ведення бойових дій і недостатню увагу приділяє іншим загрозам.
І це зауваження було слушним, оскільки після закінчення Другої світової війни громадянські війни та внутрішньодержавні конфлікти відбувалися все частіше на відміну від класичних міждержавних воєн попередніх століть. Нові за змістом та характером конфлікти (інші форми протистояння) розширювали спектр ведення воєнних дій, де активну участь брали не тільки регулярні, іррегулярні частини, але й терористичні угрупування і навіть кримінальні елементи. У «гібридному» протиборстві використовувалися такі незвичні раніше форми послаблення противника, як контрабанда, торгівля наркотиками, незаконна передача зброї і військової техніки у руки криміналітету. Як справедливо зазначав австралійський експерт Міхаїл Еванс, розмиття чітких меж протистояння у часі і просторі, його різнорівневий характер у майбутньому обов’язково призведе до того, що війна, швидше за все, вже не зможе бути коректно пояснена усталеними донедавна категоріями [Evans, 2003: 136.]
Але переломним моментом у визнанні гібридної загрози слід вважати вихід в США у 2006 р. чергового оборонного огляду
Quadrennial Defense Review (QDR) [Quadrennial Defense, 2006].
Його автори переконливо довели ефективність гібридної війни, і невдовзі увесь західний військовий істеблішмент, переважно в США, Великій Британії та Ізраїлі, визнав цей факт на концептуальному рівні, хоча і без відповідного консенсусу серед політиків, науковців та військових фахівців у розумінні цього феномену.
На нашу думку, дуже влучний опис нового протистояння належить високопосадовцю ізраїльських спецслужб Йозефу Купервассеру. У своїй праці 2007 року «10 уроків для реформи ізраїльської розвідки» він зазначив, що зміна природи воєн стала одним з головних каталізаторів реформи ізраїльських спецслужб. У минулому більшість воєн чітко визначалися часом, місцем, коли
64
у противника був централізований процес прийняття рішень і очевидна військова присутність. Однак, принаймні з 1982 р. все почало кардинально змінюватися. Протистояння стає майже безперервним, з короткотривалими високоінтенсивними діями. При цьому противник намагається діяти малими формуваннями, часто без пізнавальних знаків. Бойові дії почали вестися ширше у багатовимірному просторі з противником, який діє по всьому світі. Поняття захисту кордонів сходить нанівець, оскільки противник всюдисущий і складається з індивідів, які проходять через кордони або є громадянами тієї країни, де відбуваються дії.
Сьогоднішні «битви» є іспитом на витривалість й стійкість усього суспільства. Процес прийняття рішень опонентом носить прихований характер і складається з багатьох взаємопов’язаних елементів. Внаслідок цього відбулися зміни у індикаторах успіху. Замість території на перший план виходить легітимність в очах громадян країни, міжнародної спільноти і навіть противника.
Оскільки природа війни змінилася і легітимність набула першочергового значення, запроваджується нова тактика. Вона складається з власної інтерпретації подій і перекручувань або послаблень опису й коментарів противника, а також показ його реальних намірів.
Саме легітимність виступає основною причиною, за якою західні країни ведуть бойові дії відповідно до ліберальних норм і цінностей. Радикальні сили знають це і вибирають об’єктом нападу цивільне населення, яким у крайніх випадках прикривається як щитом [Kuperwasser, 2007: 7-9].
Ці думки підтримала Маргарет Бонд, яка зазначила, що майбутні війни будуть виглядати яке вид гібридної війни, проектуючи усі елементи національної влади уздовж континууму діяльності, пов’язаних зі стабільністю, безпекою, організацією та здійсненням операцій, а також безпосередніми бойовими діями. Водночас вона визначає гібридну війну як парадигму операцій по стабілізації в несформованих державах [Bond, 2007].
65
Група стратегічного прогнозування Корпусу морської піхоти США розглядає гібридні війни ще більш розгалужено, як об’єднання низки різних режимів ведення війни, в тому числі звичайних можливостей, тактики нерегулярних утворень, терористичних актів, включаючи невибіркове насильство і примус, а також активізація криміналу в країні [U.S. Marine Corps, 2008: 1]. Фактично «гібридну війну» визначено як сумісництво несумісного, а саме: фрагментарне і ситуативне поєднання різних методів і теорій війни, вкраплення їх в різні сфери і галузі, особливо в інформаційну, ідеологічну, світоглядну і моральноетичну, «розгортання фронту» на всіх рівнях суспільної свідомості, спекуляція на людських потребах, слабостях, бажаннях тощо, її просторова і часова невизначеність.
Невдовзі, у лютому 2009 р. Франк Хоффман та Рассел Гленн на конференції командування спільних сил США визначили гібридну загрозу як таку, де противник водночас адаптивно застосовує складну комбінацію звичайних, іррегулярних, терористичних та кримінальних методів діяльності в оперативному просторі. При цьому, на їх глибоке переконання, гібридна загроза вбирає в себе комбінацію державних та недержавних акторів [Glenn, 2009].
Слід також зазначити, що в цьому ж 2009 р., з метою прогнозування спрямованості воєнних конфліктів майбутнього у НАТО був представлений документ «Multiple Futures Project – Navigating Towards 2030» [Multiple Futures, 2009], у якому з’явилися теоретичні прогнози щодо характеру можливих воєнних конфліктів та перспектив організації колективної безпеки. Зокрема, одним з напрямів розвитку Альянсу було визначено пристосування до нового характеру гібридних загроз. Сутність такого типу загроз полягає в тому, що можливий противник уникатиме прямого зіткнення з силами НАТО в «конвенційних операціях», натомість застосовуватиме іррегулярні сили й асиметричні форми протиборства. Прогнозується, що поняття «гібридний противник» охоплюватиме регулярні й іррегулярні сили, терористичні та кримінальні елементи, котрі
66
взаємодіятимуть між собою у різних «змішаних режимах». У документі підкреслювалося, що «гібридний супротивник» не дотримуватиметься міжнародного права війни: цивільні особи використовуватимуться як постійно діючий «живий щит», який роз’єднує протидіючі сторони збройного конфлікту.
Ці прогнози та узагальнення були підтверджені на конференції Командування Об’єднаних Сил США, присвяченій гібридній війни, яка відбулася у Вашингтоні 24 лютого 2009 року.
Значною мірою усі ці висновки та оцінки були схожі і пов’язані з ретельним аналізом результатів Другої Ліванської війни 2006 р. Жорстоке протистояння на півдні Лівану протягом 34 днів яскраво продемонструвало певну слабкість та неготовність ізраїльської армії до нетрадиційних методів ведення воєнних дій. Цілеспрямований політичний рух та ефективна діяльність децентралізованих воєнізованих структур, що гнучко пристосовували свою тактику до різких змін обстановки у неконтрольованих зонах показали нове обличчя Хезболли. Спираючись на досвід ісламських екстремістів у битві за Фаллуджу (Ірак) з квітня до листопада 2004 р., ліванська організація вміло використовувала міську місцевість для створення засідок і відходів, оперативно виявляла і утримувала міцні оборонні споруди у безпосередній близькості від нонкомбатантів [Exum, 2006: 9–11]. При цьому бойовики Хезболли продемонстрували надзвичайно високий професіоналізм, дисциплінованість та небачений раніше рівень використання новітніх технологій.
Крім Близького Сходу увагу фахівців привертали і події в Росії, насамперед, пов’язані з сепаратистським рухом на Північному Кавказі. Так підполковник корпусу морської піхоти США Білл Немет у своїй докторській дисертації (2002 р.) узагальнив досвід обох чеченських війн і характеризував гібридну війну як модерну форму партизанської війни, що органічно сполучає й використовує сучасні технології та оманні методи мобілізації. Білл Немет зазначав, що тактика чеченців часто
67
знаходилась на межі між партизанською війною і тероризмом
[Nemeth, 2002].
Гібридні способи ведення війни ставали все більш популярними, оскільки доводили свою ефективність. Це змусило деяких дослідників звернутися до історії воєн та збройних конфліктів з тим, щоб знайти там їх витоки. Саме з цією метою Вільямсон Мурей та Пітер Менсур у 2012 р. опублікували результати свого аналізу гібридних форм війни зі стародавніх часів до сьогодення. При цьому вони визначають гібридну війну як конфлікт, де беруть участь звичайні збройні сили та іррегулярні формування (партизанські, повстанські, терористичні), які включають як державних, так і недержавних акторів та діють синхронно, з метою досягнення спільної політичної мети
[Williamson & Mansoor, 2012: 3].
Водночас події останніх років показують значні зміни у формах, методах та інструментах ведення воєнних дій. Процес підготовки та анексії Росією Криму, а також воєнні дії сепаратистів на Донбасі за підтримки Кремля показує недосконалість попередніх визначень гібридної війни. Зокрема, підкреслення поєднання звичайних та іррегулярних сил з одного боку, з огляду на обсяг цього поняття, занадто широке, а з іншого
– вузьке. Широке, оскільки значна кількість воєн в історії людства були таким поєднанням у різних комбінаціях. Так, під час Другої світової війни в різних країнах активно застосовувалися рух опору, пропаганда, саботаж тощо. А вузьким – оскільки досвід останніх часів свідчить про нові форми гібридного протистояння. Зокрема, при окупації Криму взагалі не було звичайної збройної боротьби.
На анексію Криму першим (наприкінці березня 2014 р.) відреагував Центр аналізу європейської політики у Вашингтоні
(Center for European Policy Analysis (CEPA). В аналітичній доповіді визначалася надзвичайна вразливість країн Центральної та Східної Європи з огляду на ефективність «гібридної війни». Автори дослідження (Едвард Лукас та Весс Мітчелл) вважали, що
68
Росія має військові й інші спроможності та політичну волю для швидких і у цільовому відношенні обмежених дій на відміну від західних країн. У доповіді зазначалося, що ст. 5. Вашингтонського Договору не в змозі забезпечити надійний захист проти тактики Росії, яку вона використовувала у Криму, і це може призвести до катастрофічних наслідків, принаймні для деяких європейських, насамперед, прибалтійських країн [Lucas & Mitchell, 2014].
Експерти з шведської агенції оборонних досліджень Swedish Defence Research Agency (Totalförsvarets forskningsinstitut, FOI),
Йохан Норберг та Фредерік Вестерлунд також аналізували стратегічні вибори Росії після анексії Криму та доктрину начальника Генерального штабу ЗС Росії генерала армії Валерія Герасимова, що був призначений на цю посаду 9 листопада 2012 р. [Norberg & Westerlund, 2014]. Вони зробили однозначний висновок про надзвичайну ефективність гібридних способів досягнення політичних цілей в умовах глобалізації.
Так звана «Доктрина Герасимова та російська нелінійна війна» стали предметом ретельного аналізу британського політолога Марка Галеотті. Сам він при розгляді агресивних дій Москви, починаючи з 2014 р., віддає перевагу поняттю «нелінійна війна», хоча визнає право на використання дефініцій «гібридна війна» або «спеціальна війна». Вчений розглядає їх в контексті більш широкої, в його розумінні так званої «російської партизанської геополітики», де Кремль застосовує нову тактику, що сфокусована на пошуку вразливостей противника і уникає прямих та явних зіткнень з ним [Galeotti, 2014].
Саме після аналізу статті Валерія Герасимова [Герасимов, 2013] для Марк Галеотті остаточно стало зрозумілим, що за масштабами жертв і руйнування, катастрофічним соціальним, економічним і політичним наслідків такі конфлікти нового типу можна порівняти з наслідками класичної війни. Суттєво змінилися і самі «правила війни». Зросла роль невоєнних способів досягненні політичних і стратегічних цілей, які в ряді випадків за своєю ефективністю значно перевершили силу зброї. Марк Галеотті
69
також особливо підкреслив ідею російського воєначальника щодо необхідності координації зусиль усіх державних установ, а також військової, розвідувальної та інформаційної операцій для досягнення політичних цілей.
Значення праць британського вченого для західного суспільства полягає у надзвичайно ретельному і копіткому вивченні основних тенденцій у розвитку форм, способів, методів та інструментів гібридної війни, яку веде Російська Федерація на теренах України, а також узагальнення еволюції поглядів військово-політичного керівництва та військових теоретиків Росії на цей процес.
Проте, не погоджується з поняттям «гібридна війна» експерт Воєнного коледжу Сухопутних військ США Антуліо Ечеварріа, який вважає більш адекватним термін «війни сірої зони» (“GrayZone” Wars). При цьому різновиди цих воєн він визначає через різне співвідношення примусу та стримування, яке при цьому застосовується. Американський дослідник відштовхується від ідей Карла фон Клаузевіца, викладених у знаменитому трактаті «Про війну» на початку ХІХ ст. У книзі VI, присвяченій обороні, німецький військовий мислитель необхідним її компонентом називав стримування. Але ця ідея більше століття не розроблялася і була актуалізована лише наприкінці 1950-х – на початку 60-х років зусиллями, насамперед, фахівця у сфері національної безпеки, ветерана Другої світової війни Роберта Осгуда [Osgood, 1957] та нобелевського лауреата з економіки Томаса Шеллінга
[Schelling, 1960].
Сьогодні у наукових працях, присвячених міжнародним відносинам, визначається чотири види стримування: (а) прямий, який відноситься до відповіді на відвертий напад; (б) розширений, який передбачає відповідь на напад проти союзника; (с) загальний, як реакція на потенційну загрозу; і (d) негайний, де йдеться про відповідь на неминучий напад [Huth, 1991].
На думку Роберта Осгуда, метою війни є вміле застосування сили, щоб здійснити бажаний вплив на волю супротивної поряд із
70