- •Збудники повітряно-краплинних інфекцій Коринебактерії (дифтерія)
- •Мікобактерії (туберкульоз)
- •Бордетели (коклюш, паракоклюш).
- •Збудники зоонозних інфекцій
- •Збудник туляремії
- •Збудники бруцельозу
- •Збудник чуми (yersinia pestis)
- •Збудник сибірки (bacillus anthracis)
- •Патогенні клостридії
- •Правець
- •Ботулізм
- •Газова гангрена
- •Патогенні спірохети
- •Трепонеми (збудник сифілісу)
- •Борелії (збудники поворотного тифу)
- •Лептоспіри
- •Рикетсії
- •Збудник висипного тифу
- •Ретровіруси
- •Вірус імунодефіциту людини
- •Онкогенні віруси
Збудники повітряно-краплинних інфекцій Коринебактерії (дифтерія)
Морфологія. Це зігнуті або прямі тонкі палички завдовжки 1—8 мкм і завширшки 0,3 —0,8 мкм. Вони поліморфні, грампозитивні, мають стовщення на кінцях у вигляді булави, у яких містяться гранули (зерна Бабеша—Ернста, що містять волютин). Наявність цих зерен є диференціально-діагностичною ознакою. Не утворюють спор і капсул, нерухливі, мають фімбрії.У мазках С. diphtheriae, як правило, розміщуються під кутом у вигляді розставлених пальців або літер V, X.
Культивування. Збудник дифтерії — факультативний анаероб. Він росте за температури 37 °С; рН живильного середовища — 7,2 —7,6. Культивується на живильних середовищах з кров'ю або сироваткою.
На кров’яно-телуритовому агарі утворює темні гладенькі блискучі та випуклі колонії. C. diphtheriae gravis на кров'яно-телуритовому агарі утворюють крупні шорсткі (R-форма) розеткоподібні колонії сірого кольору. C. diphtheriae mitis на кров'яно-телуритовому агарі утворюють дрібніші за розміром чорні гладенькі блискучі колонії (S-форма).
Ферментативна активність. Коринебактерії продукують сахаролітичні ферменти, що здатні розщеплювати глюкозу та мальтозу, а деякі з них — крохмаль, декстрин, гліцерин. Коринебактерії не спричинюють зсідання молока, не розщеплюють сечовину, не виділяють індолу, утворюють невелику кількість сірководню, відновлюють нітрати в нітрити, телурит калію відновлюють до металу, унаслідок чого колонії збудника дифтерії набувають чорного або сірого кольору.
Резистентність. Збудники дифтерії стійкі до дії факторів навколишнього середовища. За кімнатної температури вони зберігають життєздатність до 2 міс (на дитячих іграшках — кілька діб, на зсілій сироватці — близько року). Витримують низькі температури та висушування. Під дією температури 60 °С та 1 % розчину фенолу вони гинуть протягом 10 хв. Дезінфекційні розчини (3 % розчин фенолу та сулеми, 10 % розчин пероксиду водню) знешкоджують збудника протягом кількох хвилин.
Джерела інфекції: хворі (частіше зі стертою формою інфекції) і "здорові" бактеріоносії. Шляхи передачі інфекції: повітряно-краплинний, повітряно-пиловий, контактно-побутовий. Фактори передачі інфекції: посуд, книги, іграшки, білизна, харчові продукти (молоко).
Патогенез. За локалізацією патологічного процесу розрізняють такі клінічні форми дифтерії: дифтерія ротової частини глотки, носа, гортані, трахеї та бронхів, рідкісної локалізації (шкіри, очей, вух, статевих органів). Дифтерія рідкісної локалізації майже завжди вторинна.
У формуванні патологічних змін беруть участь екзотоксин і біологічно активні речовини. Збудник дифтерії проникає в слизові оболонки дихальних шляхів, очей, статевих органів (у дівчаток), рідше через шкіру вуха. Там він розмножується, виділяє сильний екзотоксин та інші біологічно активні речовини, які спричинюють запалення, набряк і некроз, унаслідок чого утворюється сіра плівка. Ця плівка містить злущений епітелій, фібрин, лейкоцити та збудників дифтерії. Вона важко знімається. Під час зняття плівки слизова оболонка може кровоточити. Екзотоксин проникає в тканини організму й уражує нервові клітини, що призводить до парезів і паралічу, а також клітини міокарда, паренхіматозні органи. Він зумовлює виражену інтоксикацію. Велику небезпеку становить набряк слизової оболонки гортані та голосових зв'язок, що призводить до асфіксії (круп). Від асфіксії раніше помирало до 60 % хворих. Тому цю хворобу називали "петлею ката". Нетоксигенні штами спричинюють такі ж ураження, але менш важкі.
Імунітет. Розвивається стійкий антитоксичний імунітет, тому не виключає бактеріоносійства. Тривалість носійства ток- сигенних штамів — 2 міс, нетоксигенних — 2 — 3 міс. Антибактеріальний імунітет виражений слабо.
Діагностика. Методи забору матеріалу для дослідження. У хворого на дифтерію в санпропускнику слід узяти мазки з ротової частини глотки та носа для термінової бактеріоскопії на наявність збудника дифтерії; з ротової частини глотки та носа — для посіву на живильні середовища з метою виявлення збудника дифтерії та іншої мікрофлори (менінгокока, стрептокока та збудника ангіни Венсана). Другий забір матеріалу треба зробити вже в палаті (до призначення антибактеріальних препаратів), не пізніше ніж через 2 год після госпіталізації.
Третій забір матеріалу необхідно зробити наступного дня, навіть якщо хворий отримував антибіотики. Другий і третій посіви роблять тільки з метою виявлення збудника дифтерії.
Патологічний матеріал слід брати сухим тампоном на межі ураженої і неураженої ділянок. Під час транспортування патологічного матеріалу в осінньо-зимовий період його обкладають грілками. Лікувальну сироватку можна вводити тільки після забору крові на РПГА. Повторно кров на РПГА беруть у хворого напередодні виписки зі стаціонару — через 7—10 днів після першого забору.
Методи лабораторної діагностики:
бактеріоскопічний — патологічний матеріал наносять на скло та забарвлюють: один мазок — за Грамом, другий — метиленовим синім. Потім їх досліджують під мікроскопом. Попередній результат отримують через 1—2 год;
бактеріологічний — мазки, узяті з носа та ротової частини глотки, засівають на кров'яно-телуритовий агар і доставляють у лабораторію не пізніше ніж через 2 год після забору. Негативні результати досліджень отримують через 2 доби, позитивні — через 3 — 4 доби. Бактеріологічне дослідження відіграє важливу роль у встановленні діагнозу в тих випадках, коли відсутня типова клінічна картина захворювання. Негативний результат лабораторного дослідження за наявності клінічної картини не виключає діагнозу "дифтерія". Виділення нетокси- генного штаму у хворих з клінічною картиною дифтерії, особливо на фоні лікування антибіотиками, необхідно розцінювати як підтвердження діагнозу "дифтерія";
серологічний — РПГА ставлять для визначення антитоксичного імунітету та для підтвердження діагнозу. У більшості хворих на дифтерію в перші 5 днів визначають низький титр антитіл (1:40). У подальшому спостерігається наростання титру антитіл.
Специфічна профілактика. Уводять дифтерійний анатоксин згідно з календарем профілактичних щеплень. Дітей 3-місячного віку імунізують вакциною АКДП триразово з інтервалом ЗО днів. Першу ревакцинацію проводять вакциною АКДП через 1,5 — 2 роки після останнього введення вакцини. Після 2 років уводять вакцину АДП (адсорбований дифтерій- но-правцевий анатоксин) — у віці 6, 11, 14 і 18 років, а потім через кожні 10 років.
Для специфічного лікування використовують протидифтерійну сироватку, яку вводять за методом Безредки. Ця сироватка здатна зв'язувати лише циркулюючий у крові екзотоксин і не діє на токсин, який уже встиг проникнути в клітини організму. Тому сироватку слід уводити якомога раніше.