Естетичне виховання

Важливою складовою всебічного гармонійного розвитку особистості є естетичне виховання.

Естетичне виховання — складова частина виховного процесу, безпосередньо спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини.

Методологічною засадою естетичного виховання є етика — наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, про сутність і форми відображення дійсності й перетворення життя за законами краси, про роль мистецтва в розвитку суспільства.

У процесі естетичного виховання формуються естетична свідомість і поведінка школяра.

Естетична свідомість — форма суспільної свідомості, що являє собою художньо-емоційне освоєння дійсності через естетичні почуття, переживання, оцінки, смаки, ідеали тощо і концентровано виражається в мистецькій творчості та естетичних поглядах.

Естетичні почуття — особливі почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в дійсності й у творах мистецтва.

Естетичний смак — здатність людини правильно оцінювати прекрасне, відокремлювати справді прекрасне від неестетичного.

Естетичний ідеал — уявлення людини про прекрасне, до чого вона прагне, на що рівняється.

Естетика поведінки — риси прекрасного у вчинках і діях людини (у ставленні до праці й до суспільства, в манерах і зовнішньому вигляді, у формах спілкування з людьми.

У процесі естетичного виховання важливо навчити учнів розуміти й сприймати красу. Спостерігаючи прекрасне, людина не може залишатися байдужою, вона переживає, відчуваючи любов або ненависть до спостережуваного. Тому треба, щоб діти вміли розрізняти справді красиве і потворне.

Під час естетичного сприймання виникають певні емоції. Завдання виховання — створення умов, які б сприяли формуванню емоційної сфери учнів. Багатство емоційної сфери людини свідчить про її духовне багатство.

Складною є проблема формування сприймання мистецтва.

Щоб сприймати художній чи музичний твір, треба мати елементарну теоретичну підготовку. Краще сприймається те, що зрозуміле, про що є певні знання. Цей принциповий підхід слід узяти за основу при використанні в естетичному вихованні музики, образотворчого мистецтва, скульптури.

Сформовані естетичні смаки та естетичний ідеал і розвинена здатність оцінювати прекрасне дають людині змогу зрозуміти суть прекрасного.

Сприймаючи прекрасне, аналізуючи побачене, порівнюючи з відомим і баченим раніше, вона дає йому певну оцінку. Рівень такого естетичного мислення залежить від розумового виховання, вміння здійснювати мислительні операції.

Фізичне виховання

Компонентом усебічного гармонійного розвитку особистості є фізичне виховання.

Фізичне виховання — система соціально-педагогічних заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я та загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь.

Теорія і практика фізичного виховання спираються на дані фізіології. Фізіологічна наука озброює теорію і методику фізичного виховання закономірностями розвитку організму людини, правильного врахування впливу різноманітних чинників на його функціональну діяльність. На основі її даних розробляють науково обґрунтовану систему фізичних вправ, спрямованих на розвиток рухових дій і формування фізичних якостей організму.

Виховання підростаючого покоління фізично здоровим — важливе завдання сім'ї та школи. На жаль, нині практично здоровими є лише 27% дітей дошкільного віку, лише 65% дітей і 60% підлітків фізично гармонійно розвинені. У м. Києві, наприклад, половина учнів старших класів за станом здоров'я мають обмеження щодо вибору професії, а серед випускників шкіл не менше половини не придатні або частково придатні до військової служби.

ІІ. ТИПОЛОГІЯ НЕПРАВИЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

Гармонійний розвиток дитини багато у чому залежить від правильного виховання. Таким чином, виділяють кілька типів неправильного виховання:

1. Бездоглядність, безконтрольність зустрічається, коли батьки зайво зайняті своїми справами й не приділяють належну увагу дітям. У підсумку діти надані самими собі й проводять час у пошуку звеселянь, попадають під вплив "вуличних" компаній.

2. Гіперопіка – життя дитини перебуває під пильним і безустанним наглядом, вона чує увесь час строгі накази, численні заборони. У результаті стає нерішучим, безініціативним, боязким, невпевненим у своїх силах, не вміє постояти за себе, за свої інтереси. Поступово наростає образа за те, що іншим "усе дозволено". У підлітків все це може вилитися в бунт проти батьківського засилля: вони принципово порушують заборони, тікають із будинку. Інший різновид гіперопіки – виховання по типу "кумира" родини. Дитина звикає бути в центрі уваги, його бажання, прохання беззаперечно виконуються, ним захоплюються, а в результаті, подорослішав, він не в змозі правильно оцінити свої можливості, перебороти свій егоцентризм. У колективі його не розуміють. Глибоко переживаючи це, він обвинувачує всіх, але тільки не себе, виникає Істроїдна акцентуація характеру, що приносить людині безліч переживань у її подальшому житті.

3. Виховання по типу „Золушки”, тобто в обстановці емоційної відкинутості, байдужності, холодності. Дитина відчуває, що батько або мати його не люблять, тяготяться ним, хоча стороннім може здаватися, що батьки досить уважні й добрі до нього. "Немає нічого гірше вдавання доброти, - писав Л. Толстой, - удавання доброти відштовхує більше, ніж відверта злість". Дитина переживає особливо сильно, якщо когось іншого зі членів родини люблять більше. Така ситуація сприяє появи неврозів, надмірної чутливості до негод або озлобленості дітей.

4. "Тверде виховання" – за найменшу провину дитину суворо карають, і він росте в постійному страху. К. Д. Ушинський указував, що страх - саме рясне джерело пороків (жорстокість, озлобленість, пристосовництво, догідництво – які виникають на основі страху).

5. Виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності – з малих років дитині вселяється думка, що він обов'язково повинен виправдати численні честолюбні надії батьків або ж на нього покладають недитячі непосильні турботи. У підсумку в таких дітей з'являються нав'язливі страхи, постійна тривога за своє благополуччя й близьких. Неправильне виховання спотворює характер дитини, прирікає його на невротичні зриви, на важкі взаємини з навколишніми.

Слід вказати також на типові дитячі реакції порушення поведінки:

1. Реакція відмови (від ігор, їжі, від контакту) виникає у відповідь на різку зміну звичного способу життя, наприклад, коли "домашня дитина" починає відвідувати дитсадок, коли родина втрачає когось із близьких і ін.

2. Реакція опозиції проявляється в тім, що дитина протидіє спробам змусити його займатися нелюбимою справою (тікає з будинку, зі шкільних занять і ін).

3. Реакція непомірного наслідування кому-небудь (реальній людині, персонажу кінофільму, книги) проявляється в копіюванні одягу, манери, мови, суджень, учинків. І лихо, якщо кумиром виявляється негативний суб'єкт.

4. Реакція компенсації проявляється в тім, що дитина всіма силами намагається затушувати або усунути які-небудь свої слабості. Так, невдачі в навчанні заповнюють досягненнями в спорті, а навчання під об'єктивним приводом "зайнятості" відсуваються на задній план. Або фізично слабкий хлопчик, прагнучи не поступитися більш міцним одноліткам, з разючою завзятістю займається боксом, щоб довести свою хоробрість, поринає з високого мосту в ріку.

ІІ. ЖИТТЄВІ СЦЕНАРІЇ В ДОЛІ ЛЮДИНИ

Кожна людина ще в дитинстві, найчастіше несвідомо, думає про своє майбутнє життя, як би прокручує у голові свої життєві сценарії. Сценарій поступово розгортається життєвий план, що формується ще в раннім дитинстві в основному під впливом батьків. Цей психологічний імпульс штовхає з великою силою людину вперед, назустріч його долі, і дуже часто незалежно від його опору або вільного вибору.

Життєві сценарії ґрунтуються в більшості випадків на батьківському програмуванні, що дитина сприймає по трьох причинах:

По-перше, програмування дає мету життя, що у противному випадку довелося б відшукувати самому; усе, що робить дитина, найчастіше він робить для інших людей, звичайно для батьків.

По-друге, батьківське програмування дає йому спосіб структурувати свій час (тобто те, що прийнятно для його батьків).

По-третє, дитині треба вказувати, як надходити й робити ті або інші речі.

Учитися самому цікаво, але не дуже-то практично вчитися на своїх помилках. Батьки, програмуючи життя своїх дітей, передають їм свій досвід, все те, чому вони навчилися (або думають, що навчилися). Якщо батьки - невдахи, то вони передають свою програму невдах. Якщо ж вони переможці, то відповідно програмують долю своєї дитини. Довгострокова модель завжди припускає сюжетну лінію. І хоча результат визначений батьківським програмуванням у добру або іншу сторону, дитина може обрати свій власний сюжет.

Відповідно до концепції трансакційоного аналізу Е. Берна, сценарій припускає:

1) батьківські вказівки;

2) підходящий особистісний розвиток;

3) рішення в дитячому віці;

4) дійсну "включенность" у якийсь особливий метод, що несе успіх або невдачу.

Якщо сценарієм уважається те, що людина ще в дитинстві планує зробити в майбутньому, то життєвий шлях - це те, що відбувається в дійсності. Життєвий шлях у якомусь ступені визначений генетично (згадаємо концепцію віктимології Ч. Тойча), а також поведінкою, що створюють батьки, і різними зовнішніми обставинами. Хвороби, нещасні випадки, війна можуть зірвати навіть самий ретельний, всебічно обґрунтований життєвий план.

Існує багато сил, що впливають на людську долю:

• батьківське програмування, підтримуване "внутрішнім голосом", що древні кликали "демоном";

• конструктивне батьківське програмування, підтримуване, що підштовхується плином життя;

• сімейний генетичний код, схильність до певних життєвих проблем і способів поводження;

• зовнішні сили, усе ще називані долею; вільні устремління самої людини.

Продуктом дії цих сил і виявляються різні типи життєвого шляху, які можуть змішуватися й вести до одного або іншому типу долі:

сценарному,

несценарному,

насильницькому або

незалежному.

Але в остаточному підсумку доля кожної людини визначається їм самим, його вмінням мислити й розумно ставитися до всього, що відбувається в навколишньому світі.

Людина сама планує власне життя. Тільки тоді воля дає йому силу здійснювати свої плани, а сила дає йому волю осмислювати їх, а якщо треба, і відстоювати їх або боротися із планами інших. Навіть якщо життєвий план людини визначений іншими людьми або в якоїсь ступені обумовлений генетичним кодом, то й тоді все його життя буде свідчити про постійну боротьбу.

Таким чином, можливі чотири основних життєвих сценарію:

1. "Я" - гарний, "Всі ВОНИ - гарні, життя - гарне" - сценарій "переможця";

2. "Я" - поганий, "ВОНИ - погані, життя - погане" - сценарій "переможеного", невдахи;

3. "Я" - гарний, але "ВОНИ - погані, життя - погане" - сценарій "озлобленого песиміста",

4. "Я" - поганий, а "ВОНИ" - гарні - сценарій "комплексу неповноцінності".

Життєвий сценарій робить свій вплив на ті життєві позиції, які проявляє людина в кар'єрі, роботі, у шлюбі. У сфері людських відносин.

Життєві позиції, або відношення людини до певного свого життя, можуть бути позитивні, негативні, можна виділити сім варіантів життєвих позицій:

1) ідеалізація дійсності,

2) катастрофа,

3) виклик усьому (непокора),

4) відхід від справ,

5) усвідомлення,

6) рішучість,

7) переконаність.

Таким чином, сімейне виховання відіграє велику роль у формуванні особистості, у розвитку її рис і властивостей характеру. Знаючи головні прогалини у сімейному та соціальному вихованні людини можна прогнозувати її поведінку у різних життєвих ситуаціях.

ІV. СОЦІАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ Й ОСОБИСТІСТЬ

Соціально-психологічні явища виникають при взаємодії соціального середовища, особистості й групи. Соціальне середовище - це все, що оточує людину в її соціальному житті, це конкретний прояв, своєрідність суспільних відносин на певному етапі її розвитку. Соціальне середовище залежить від типу суспільних економічних формацій, від класової й національної приналежності, від внутрішньокласових розходжень певних прошарків, від побутових і професійних відмінностей.

Соціалізація особистості являє собою процес; формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, у ході якого людина перетворить соціальний досвід у власні цінності й орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми й шаблони поведінки, які прийняті в суспільстві або групі. Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, які прийняті в даному суспільстві.

Термін "соціалізація" відповідає концепції, відповідно до якої людина (дитина) споконвічно асоціальна або його соціальність зводиться до потреби в спілкуванні. У цьому випадку соціальність - процес перетворення споконвічно асоціального суб'єкта в соціальну особистість, що володіє прийнятими в суспільстві моделями поведінки, яка сприйняла соціальні норми й ролі. Уважається, що такий погляд на розвиток соціальності характерний насамперед для психоаналізу.

Розуміння процесу засвоєння соціальних норм, умінь, стереотипів, формування соціальних установок і переконань, навчання прийнятим у суспільстві нормам поведінки й спілкування, варіантам життєвого стилю, входження в групи й взаємодії з їхніми членами як соціалізація має сенс, якщо споконвічно індивід розуміється як несоціальна істота, і його несоціальність повинна в процесі виховання в суспільстві не без опору переборюватися. В інших випадках термін "соціалізація" стосовно до соціального розвитку особистості надлишковий. Поняття "соціальність" не підмінює й не заміняє собою відомих у педагогіці й у педагогічній психології понять навчання й виховання.

Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдос­коналення⁶.

Соціалізація залежить від багатьох чинників, які можна звести до трьох груп:

1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос);

2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвива­ється людина);

3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання).

Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Виділяють наступні стадії соціалізації:

1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).

2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділити себе серед інших, критичне відношення до суспільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення "світ і я" характеризується як проміжна соціалізація, тому що усе ще хитливо у світогляді й характері підлітка.

Юнацький вік ( 18-25 років) характеризується як стійко концептуальна соціалізація, коли формуються стійкі властивості особистості.

3. Стадія інтеграції (з'являється бажання знайти своє місце в суспільстві, "вписатися" у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо не приймаються, можливі наступні результати:

• збереження своєї несхожості й поява агресивних взаємодій (взаємин) з людьми й суспільством;

• зміна себе, "стати як всі";

• конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період його трудової діяльності, коли людина не тільки засвоює соціальний досвід, але й відтворює його за рахунок активного впливу людини на середовище через свою діяльність.

5. Післятрудова стадія соціалізації розглядає літній вік як вік, що вносить істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням.

ІV. САМОСВІДОМІСТЬ І САМООЦІНКА

У ході соціалізації розширюються й заглиблюються зв'язки спілкування людини з людьми, групами, суспільством у цілому, відбувається становлення у людині образа його "Я". Образ "Я", або самосвідомість (уявлення про себе), не виникає у людини відразу, а складається поступово, протягом його життя під впливом численних соціальних впливів і включає чотири компоненти (по В. С. Мерліну):

• усвідомлення відмінності себе від іншого миру;

• усвідомлення "Я", як активного початку суб'єкта діяльності;

• усвідомлення своїх психічних властивостей, емоційність самооцінки;

• соціально-моральна самооцінка, самоповага, яка формується на основі накопиченого досвіду спілкування й діяльності.

Критерії самосвідомості:

1. виділення себе із середовища, свідомість себе як суб'єкта, автономного від середовища (фізичного середовища, соціального середовища);

2. усвідомлення своєї активності - "Я керую собою";

3. усвідомлення себе "через іншого" ("Те, що я бачу в інших, це може бути й моя якість");

4. моральна оцінка себе, наявність рефлексії - усвідомлення свого внутрішнього досвіду.

У структурі самосвідомості можна виділити:

1. усвідомлення близьких і віддалених цілей, мотивів свого "Я" ("Я, як діючий суб'єкт");

2. усвідомлення своїх реальних і бажаних якостей ("Реальне Я" і "Ідеальне Я");

3. пізнавальні, когнітивні уявлення про себе ("Я, як спостережуваний об'єкт");

4. емоційне, почуттєве уявлення про себе.

Таким чином, самосвідомість містить у собі:

• самопізнання (інтелектуальний аспект пізнання себе);

• самовідношення (емоційне відношення до самого себе).

У цілому можна виділити три шари свідомості людини:

1. відношення до себе;

2. відношення до інших людей;

3. очікування відносин інших людей до себе (атрибутивна проекція).

Відношення до інших людей, усвідомлення цього відношення буває якісно різним:

5. езопів рівень відносин (відношення до себе як самоцінності впливає на відношення до інших людей ("Якщо мені допомагають, то - гарні люди");

6. групоцентрічний рівень відносин ("Якщо інша людина належить до моєї групи, він - гарний");

7. просоціальный рівень ("Інша людина - це самоцінність, поважай і прийми іншу людину такою, якою вона є". "Поступай із іншими так, як ти б хотів, щоб поступали з тобою");

8. естохолічний рівень - рівень результатів ("Кожна людина перебуває у певному співвідношенні з духовним миром, з богом. Милосердя, совість, духовність - головне у відношенні до іншої людини").

Розвиток самосвідомості починається на найбільш ран­ніх етапах онтогенезу з вирізнення дитиною себе із світу предметів та інших людей. Спочатку вона не відрізняє себе від інших, не може вона відрізнити і свої рухи, які робить, від тих, що належать їй же, але здійснює їх дорослий під час догляду за нею. Перші ігри дитини — спочатку з частинами свого тіла (ручками, ніжками), а потім і з предметами зов­нішнього світу — засвідчують наявність первинної дифе­ренціації активної та пасивної її ролі в руховій діяльності. У цій діяльності, у маніпулюванні предметами та у взаємовідносинах з дорослими поступово усвідомлюються фізичне «Я» дитини, окремі органи чуття і частини тіла. Досвід сприй­няття і рухів дає можливість дитині усвідомити власні сен­сорні та моторні можливості. Через синтез окремих уявлень у неї виникає первинний образ власного тіла, що вияв­ляється у здатності володіти його частинами і виконувати довільні рухи. Разом із тим відбувається і виокремлення; дитиною себе з простору, в якому вона перебуває.

Суттєвою умовою розвитку самосвідомості є поява в ди­тини здатності до самостійного пересування у просторі. Цей факт започатковує нові форми взаємин з дорослими, що відкриває нові шляхи і джерела пізнання власних можли­востей, розширює межі пізнання себе як самостійного суб'єкта.

Особливе значення у розвитку самосвідомості має ви­никнення й розвиток мовлення, що на якісно новому рівні включає дитину в сферу взаємин з дорослими та іншими дітьми. На основі мнестичної функції мовлення вона за­пам'ятовує епізоди, події свого життя, поступово акумулює пізнавальний і афективний досвід стосовно самої себе, а розвиток складніших форм мислення дає підстави поступо­во узагальнювати цей досвід.

Подальший розвиток дитячої самосвідомості пов'язаний з виокремленням спонук до виконуваних дій, регулюванням їх у часі. Спонуки виражаються головним чином у бажаннях дитини. Усвідомлення бажання, віднесення його до самої себе, усвідомлення дії як засобу реалізації цього бажання пов'язані з .формулюванням дитиною мети свого вчинку, здатністю зберегти цю мету й практично реалізувати її. І хоча перші форми мотивації дій дитини ще недосконалі — мотиви дитини на ранніх рівнях онтогенезу ще нестійкі, зазнають імпульсивних впливів, — саме з усвідомлення спонук своїх дій починається виокремлення духовного «Я» малюка.

Третій рік життя — період інтенсивного психічного роз­витку. Якщо раніше дитина не мислила себе окремо від звичних умов, відчувала себе злитою з оточуючими, називала себе ім'ям, говорила про себе в третій особі, то в трирічному віці це злиття дитини з оточенням несподівано зникає. Особистість вступає у той період, коли потреба в утвердженні та завоюванні своєї самостійності призводить до цілої низки конфліктів. Передусім це протиставлення себе оточуючим, яке здебільшого має негативний характер. Найчастіше дитина не має на меті нічого поганого — вона лише бажає випробувати власну незалежність, відчути власне існування.

Розвиток самосвідомості після трьох років відбувається в на­прямку дедалі більшого самоствердження особистості дитини, відбувається подальше накопичення пізнавального, афек­тивного та вольового досвіду, що відбивається на дифе­ренціації самооцінок і зростанні їхньої адекватності.

У період від 7 до 12 років процес розвитку самосві­домості відбувається повільно, без помітних стрибків і криз. Накопичуються психічні резерви, що готують перехід само­свідомості до важливішої її генетичної форми в підлітковому віці. Підлітковий вік — це другий критичний період (після кризи трьох років) у психічному розвитку дитини, суттєвий для генезису самосвідомості.

У 12 років увагу дитини знову починає привертати влас­на особистість. Однак нова криза розвивається в напряму, немовби протилежному до ранньої. Вона теж починається з протиставлення, але спрямованого не стільки на самих людей, скільки на пов'язані з ними звички, стосунки та їхні прояви у ширшому контексті моральних норм і позицій. Якщо трирічна дитина намагається наслідувати дорослого, то підліток, навпаки, прагне відрізнятися від нього, проти­ставляти себе йому, бути самостійним. Якщо у трирічної дитини самостійність стверджується у сфері здійснення яки­хось практичних дій, то в підлітків прагнення до самостій­ності виражається у виникненні усвідомлення своєї причет­ності до дорослих, хоча інколи подібне усвідомлення суперечить фактичним можливостям підлітка.

Вперше в розвитку особистості окремі прояви самосвідомості — са­моспостереження, самопізнання, ставлення до себе, саморегу­лювання діяльності та поведінки — стають необхідними пот­ребами. Вони стимулюються прагненням до самовиховання, до цілеспрямованої зміни себе у зв'язку з усвідомленням власних психологічних невідповідностей зовнішнім вимо­гам, ідеалам, моральним взірцям.

Результати самоспостереження й самоаналізу, до яких підліток звертається досить часто, фіксуються в його само­оцінці. Розвиток самооцінки підлітка — складний і супе­речливий процес. Підліток визначає для себе «еталон доро­слості», через який він сприймає й оцінює себе, але який, однак, не завжди відповідає його можливостям. Як наслідок — самооцінка підлітка нерідко коливається, вона нестійка І загалом неадекватна. Він або недооцінює, або, навпаки, пе­реоцінює себе; рівень його домагань часто не відповідає рівневі фактичних досягнень. Поведінка, що регулюється такою самооцінкою, може призвести до конфліктів з ото­чуючими. Проте це не означає, що розвиток самооцінки під­літка йде негативним, хибним шляхом. Така неадекватність є віковою нормою, вона цілком закономірна і є джерелом самовиховання особистості, її подальшого розвитку.

Зміст самооцінки має багато аспектів, так само склад­ною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ: її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина ці­лісна (глобальна) самооцінка особистості формується на основі самооцінки окремих сторін її психічного світу (част­кових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, гас відображає ступінь знання особистістю відповідних її якос­тей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер.

Таким чином, самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточуючих і не менш важливим є критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей. Термін „самооцінка” прирівнюють до терміну „самоповага”. Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага – загальна оцінка.

Самооцінка формується з дитинства у процесі спілкування за такими етапами:

1. Увага збоку дорослих,

2. Співробітництво з ними,

3. Відчуття поваги з їхнього боку,

4. Взаєморозуміння.

Взаємостосунки дитини з батьками на кожному з етапів самооцінки, залежатимуть від її ставлення до себе.

Якщо батьки невиправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищеної самооцінки та рівня домагань. І навпаки, недовіра батьків до можливостей дитини категорично придушить норму дитячого негативізму, можуть призвести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцінності і заниженої самооцінки.

Самооцінку розрізняють:

за ступенем адекватності (адекватна чи неадекватна);

за висотою (адекватно висока або адекватно низька; неадекватно занижена або неадекватно завищена);

за стійкістю (стійка, нестійка).

Серед видів самооцінки особистості слід виділити:

Надмірно завищена	Гіпер-демонстративна	« Я-Бог», «Усе не коштує й мого нігтя», « Я-Сонце», «Увесь світ навколо мене», «Усе повинні захоплюватися мною»
	Демонстративно-ригідна	« Я-Гарний, всі-погані»
	Пароноїдальна	Я - дуже гарний, всі -вороги»
Завищена, або висока	Демонстративна	«Я краще, ніж більшість людей», «Є люди, які в чомусь краще, ніж «я», але я у своїй галузі - ас», «Я дуже гарний фахівець у своїй галузі»
Адекватна		«У мене є як позитивні, так і негативні якості», «Я є той, хто я є»
Мінлива	Лабільна, циклотімічная	«Іноді я дуже задоволений собою, а іноді – навпаки»
Занижена	Дістимна	«Я дуже часто не задоволений собою»
	Компенсаторна	«Я гірше інших людей, але я доведу іншим, що я чогось стою»
Низька	депресивна	«Я гірше, ніж інші», «Всі гарні, а я поганий», «Від мене суцільні неприємності», «Я нікчемна особистість»
Дуже низька	субдепрессивная	«Я - ніхто, мені не варто жити»

Таким чином, у залежності від ефективності соціалізації, виховання, навчання та структури особистості формується самооцінка людини.

ВИСНОВОК:

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка імпліцитно існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.

Психологія особистості займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні взаємозв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.

Самооцінка на всіх рівнях свого розвитку вклю­чається у внутрішню регуляцію поведінки, діяльності, спіл­кування. Водночас і самі психологічні умови діяльності, спілкування здатні здійснювати зворотний вплив на рівень саморегуляції. Так, у підлітка зі сталою й адекватною самооцінкою, який перебуває в умовах, що сприяють задоволен­ню його потреби у самоствердженні, моральна саморегу­ляція поведінки проявляється на достатньо високому рівні, відбувається її подальший розвиток. Якщо ж підліток з такою самооцінкою потрапляє в такі умови спілкування, де постійно стикається з недооцінкою його можливостей, об­меженням самостійності, приниженням гідності й регла­ментацією дій, саморегуляція порушується.

З розвитком усіх сфер самосвідомості, формуванням на­вичок і вмінь роботи над собою зменшується розрив між прагненням підлітка вдосконалювати себе й реалізацією цього прагнення в діяльності, поведінці та спілкуванні. І тоді са­мовиховання з епізодичного самозмінення стає постійною влас­тивістю особистості, її потребою. Позитивні наслідки само­змінення стимулюють підлітка до подальшого самовихо­вання.

Самооцінка різних компо­нентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооці­нок — єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки — передують процесові утворення єдиної само­оцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зро­зуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з чим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції — неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивно моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої ло­гіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцін­ка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ:

Самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточуючих і не менш важливим є критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей.

Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

Соціальне середовище - це все, що оточує людину в її соціальному житті, це конкретний прояв, своєрідність суспільних відносин на певному етапі її розвитку.

ВИСНОВОК:

Виховання, освіта, соціум у комплексі впливають на розвиток та формування рис та властивостей характеру.

Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив сусідів на виховання дітей у родині, адже від них найшвидше можна от­римати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід — найближча родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусідами, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою націю та по­важати інші народи.

Родинна педагогіка вчить батьків не тільки того, як використовувати сусідські стосунки у вихованні дітей, а й як учити їх будувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Адже тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків. Цього вона не досягла б, перебуваючи тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому «у цій справі треба виявляти обережність, але й не бути боягузом. У запалі веселих дитячих Ігор і забав, що гартують тіло, відточують розум і радують душу, навряд чи так легко дитина може зіпсуватися» .

Як соціальна група сім'я розв'язує завдання, котрі сто­суються осіб, які її складають, а також ті, що торкаються безпосередньо суспільства. Завдяки репродуктивній функції сім'я забезпечує відтворення суспільства. Крім того, шлюб є схваленою суспільством формою задоволення сексуальних потреб людей. Дорослі члени сім'ї, виконуючи в суспільстві професійні функції, своєю працею створюють економічні основи існування родини, забезпечують її матеріальні та культурні потреби. Сім'я виконує обслуговуючу й опікун­ську функції щодо своїх членів, забезпечуючи їм надання різноманітних послуг, а також піклуючись про тих, хто пот­ребує допомоги (діти, старі або хворі та інваліди). У такий спосіб в сім'ї задовольняються альтруїстичні потреби.

Сім'я виховує для суспільства нових громадян, передаючи їм мову, основні форми поведінки, національні тради­ції й звичаї, моральні та духовні цінності. Сім'я виконує соціалізуючу функцію. Соціалізації зазнають не тільки діти, які завдяки їй уростають у суспільство, а й саме подружжя, оскільки адаптація до шлюбних, батьківських та інших сі­мейних ролей — це також соціалізуючий процес. Водночас він задовольняє батьківські потреби у вихованні дітей і зба­гачує новим соціальним досвідом особистість шлюбних партнерів.

Сім'я сприяє збереженню психічного здоров'я, суспіль­ства завдяки виконанню психогігієнічної функції, яка поля­гає в забезпеченні почуття стабільності, безпеки, емоційної рівноваги, а також умов для розвитку особистості своїх чле­нів. Стабільна, добре функціонуюча сім'я дає змогу кожній особі, яка її складає, задовольняти такі потреби, як любов, емоційна близькість, афіляція, розуміння і повага, визнання тощо. У такій сім'ї індивід має умови для самореалізації, самоствердження, збагачення й розвитку своєї особистості. Отже, сім'я суттєво впливає на своїх членів, задовольняючи їхні потреби — біологічні, емоційні, психосоціальні та еко­номічні.

Зміни, що відбуваються в житті сім'ї, тісно пов'язані зі змінами й перетвореннями в суспільстві, частиною якого вона є. Різні соціальні зрушення, індустріалізація, урбані­зація, професійна праця жінок, зміни в матеріальній і ду­ховній культурі, зумовлені науково-технічним поступом, по­ліпшенням засобів комунікації тощо, впливають на сім'ю. Зокрема, вони викликають зміни ролей і позицій у межах родини, ціннісних орієнтацій, норм і способів поведінки, укладу сімейного життя взагалі.

Кожна сім'я створює власну мікрокультуру на основі загальносімейних цінностей, традицій, звичаїв, норм і пра­вил поведінки. Шлюбна пара, розбудовуючи власний стиль життя, спирається при цьому на усталені в конкретному суспільстві норми, а також ті, що запозичені з батьківських сімей і збагачені досвідом свого самостійного життя.

Сім'я як мала соціальна група зазнає певних динамічних перетворень, пов'язаних головним чином з перебігом життя індивідів. У розвитку кожної сім'ї можна виділити кілька фаз: початкова фаза подружнього життя — до народження першої дитини; три батьківські фази, що охоплюють періо­ди зростання й виховання дітей; фаза, коли діти стали соці­альне зрілими й відокремлюються від батьків; пенсійне под­ружжя. Перехід з однієї фази в іншу характеризується змі­ною структури сім'ї, її функцій, перебудовою внутрісімей-них стосунків і взаємодії відповідно до нових завдань, що постають у різні періоди сімейного життя.

Ефективність розвитку і формування особистості підвищується за умови, що вона стає не лише об'єктом, а й суб'єктом виховання. Тільки ті виховні впливи, які виражають потребу самої дитини і спираються на її активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ:

Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

Соціальне середовище - це все, що оточує людину в її соціальному житті, це конкретний прояв, своєрідність суспільних відносин на певному етапі її розвитку.

Самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточуючих і не менш важливим є критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ:

1. Які типи неправильного виховання ви знаєте?

2. Що таке „життєвий сценарій” в судьбі людини?

3. Які життєві сценарії ви знаєте?

4. Які варіанти життєвих позицій ви знаєте?

5. Які типи долі людини ви знаєте?

6. Яка мета соціалізації?

7. Від яких чинників залежить соціалізація людини?

8. Назвіть стадії соціалізації людини.

9. Назвіть компоненти самосвідомості

10. Назвіть критерії самосвідомості?

11. Які рівні самооцінки ви знаєте?

12. Назвіть види самооцінки?

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ:

- Виховання та його роль у житті людини;

- Життєві сценарії в долі людини.

- Сімейне виховання. Типологія неправильного виховання.

- Фізичне виховання, як засіб формування здорового способу життя;

- Роль екологічного виховання у життєдіяльності людства;

- Типові дитячі реакції на неправильне виховання

- Вплив гіперопіки на життя і долю людини;

- Установочна поведінка, як феномен долі

- Стереотипи поведінки особистості

- Формування у людини самооцінки.

- Соціалізація людини та її основні компоненти.

- Самосвідомість та самоусвідомленість.

1 Болдырев Н.И., Гончаров Н.К., Есипов Б.П., Королев Ф.Ф. Педагогика. – М., 1968. – С.51.

6 Коваль Л.Г., Зверева Ы.Ю., Хлєбник С.Р. Соціальна педагогіка. – С. 5.