#26. Розірвання договору довічного утримання (догляду) на вимогу відчужувача: підстави та правові наслідки

Стаття 755 передбачає: 1) розірвання договору довічного утримання на підставі рішення суду за вимогою однієї із сторін договору чи третьої особи, на користь якої укладено договір. Ця підстава для розірвання договору пов'язана з невиконанням або неналежним виконанням обов'язків за договором довічного утримання. При цьому для притягнення набувача до відповідальності необхідними елементами складу цивільного правопорушення є: наявність заподіяної відчужувачеві шкоди; протиправність дій набувача, що виявляється у невиконанні чи неналежному виконання договору; причинний зв'язок між вказаними елементами. 2) Припинення договору смертю відчужувача. Коментована стаття передбачає випадки, в яких розірвання договору можливе виключно за рішенням суду, оскільки передбачає незгоду однієї із сторін на розірвання договору. У першому випадку відповідальність наступає незалежно від вини набувача майна. Ініціатором розірвання договору в цьому випадку є відчужувач майна або третя особа, якщо договір укладено на її користь.

У другому випадку ЦК не визначає примірного переліку підстав, за яких набувач має право такої вимоги. Розірвання договору в судовому порядку пов'язане із вимогою набувача. Причина такої вимоги значення не має.

Безумовною підставою для припинення договору довічного утримання є настання смерті відчужувача, а також з оголошенням померлим. У цій ситуації договір вважається виконаним.

У випадках ініціювання розірвання договору відчужувачем (третьою особою, на користь якої був укладений договір) відчужувач набуває право власності на майно, передане раніше за договором, одержує право на примусове його вимагання. Крім того, витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача (третьої особи) поверненню не підлягають. Коментована стаття не передбачає можливості заяви відчужувачем вимоги про відшкодування збитків.

#27. Розірвання договору ренти на вимогу одержувача ренти: підстави, правові наслідки

На відміну від платника ренти її одержувач має право вимагати розірвання договору ренти лише у випадках, встановлених законом та договором. Перелічені у п. 1 ст. 740 ЦК випадки розірвання договору ренти пов'язані в основному з порушеннями платником ренти своїх обов'язків за договором, які вже відбулись чи можуть відбутися на майбутнє.

Першою підставою для розірвання договору ренти в односторонньому порядку виступає затримка виплати безстрокової ренти більш як на один рік.

Якщо платник ренти взяв на себе обов'язок її забезпечити, підставою для розірвання договору ренти є невиконання ним цього обов'язку

Неплатоспроможність платника безстрокової ренти виступає самостійною підставою розірвання договору ренти. Поняття неплатоспроможності розкрито у ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", де вказано, що неплатоспроможність - це неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Оскільки закон вимагає саме визнання факту неплатоспроможності, не уточнюючи при цьому, ким саме повинно бути здійснене таке визнання, можна припустити, що таке визнання здійснюється господарськими судами шляхом прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.

Таким чином договір ренти може бути розірвано одержувачем ренти з підстав, передбачених підпунктом 3 коментованої статті лише у тому випадку, якщо платником ренти є суб'єкт підприємницької діяльності і він визнаний господарським судом банкрутом у порядку передбаченому Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". У всіх інших випадках неплатоспроможність боржника або наявність обставин, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором, повинні бути встановлені окремим рішенням суду.

Перелік підстав, що дають право одержувачу ренти розірвати договір ренти в односторонньому порядку, носить не виключний характер і може бути розширений угодою сторін. Зокрема, договір ренти може додатково вказувати на такі випадки, як перехід обтяженого рентою майна до іншої особи, суттєва зміна складу, якості чи призначення майна, що передане під виплату безстрокової ренти, виїзд платника безстрокової ренти на постійне місце проживання за кордон і таке інше.

З урахуванням того, що вимога про розірвання договору ренти не є мірою цивільно-правової відповідальності, вона може бути заявлена одержувачем ренти незалежно від того, чи винен платник ренти у порушенні своїх обов'язків за договором.

Стаття 741 ЦКУ фактично встановлює правила про викупну ціну ренти і виходить з того, що сторони повинні самостійно врегулювати це питання у договорі. У випадку, якщо сторони умову про викупну ціну ренти не погодили, пп. 2 та 3 ст. 714 ЦК встановлюють правила її визначення, в залежності від того, чи платно було придбане майно, що виступає предметом ренти. В обох випадках у викупну ціну ренти включається річна сума рентних платежів. У п. 3 коментованої статті ми стикаємось з юридично-технічною помилкою законодавця, який вимагає від платника ренти, який при укладенні договору вже сплатив покупну ціну ренти, виплати покупної ціни ренти ще раз. В даному випадку сплачена платником ренти покупна ціна ренти повинна бути повернута йому одержувачем ренти, як безпідставно придбане майно.