Найбільші річки світу

Найбільші витрати води в р. Амазонка перевищують 1 000 000 м ³/с. Загальний осереднений стік річок Землі складає 41,7 тис. км³, що до-рівнює загальній середній витраті 1 322 000 м³/с.

Річки надзвичайно різноманітні. Загальної їх класифікації не створено. Існують поділи за різними ознаками. Наприклад виділяють: гірські, напівгірські та рівнинні; малі, середні та великі; зональні, азональні, полізональні; озерні, болотні; пересихаючі; перемерзаючі; карстові та інші.

Витоком річки називають місце де вона починається (джерело, витік з озера, болота, льодовика, просто з’єднання декількох струмків). Гирлом називають найнижчу ділянку річки де вона як правило впадає в інший водний об’єкт. Існують випадки, коли річки втрачають свої води просто на певній місцевості. Тоді вони закінчуються сліпим кінцем або внутрішньою дельтою.

Річки — дуже важливий і динамічний елемент ландшафту. Їх називають його кровоносними судинами, транспортними артеріями, центрами тяжіння та розповсюдження життя. Річки також — невід’ємний елемент більшості екосистеми суходолу. Нарешті — це основне джерело прісних вод для людини і основна складова найважливіших природно-соціальних (басейнових) систем.

2.4.1. Річкові системи

Річкова сітка на поверхні суходолу може характеризуватися певними параметрами, які залежать від клімату, геологічної та тектонічної будови території, історії її розвитку. До цих параметрів відносять густоту (щільність розчленування території), глибини розчленування, середні довжини схилів, малюнок та інші. Густоту річкової сітки розраховують за формулою:

(2.15)

де — сумарна довжина всіх річок даної території; F — її площа. Такі величини можна розраховувати для досліджень всієї руслової сітки, або річок певної величини. В залежності від цього будуть отримані різні значення густота. Густота всієї річкової сітки для достатньо зволожених рівнин складає 0,3-0,5 км/км², а у горах може досягати 1-2 км/км². Основний внесок дають відносно невеликі річки (до 100 км). Саме «дрібномасштабна» частина річкової сітки найшвидше (найбільше) реагує на зміни природних умов. Так густота річок з довжинами до 10 км від тайги до напівпустелі змінюється від 0,32 до 0,08 . Таким чином ще раз підтверджується стабілізація розвитку річок при їх збільшенні.

Багато сучасних досліджень вказують на процеси деградації та відмирання малих річок. Це складна система процесів пов’язана не тільки з антропогенним впливом (зведення лісів, розорювання земель, активізація схилової та яркової ерозії та ін.), але і з періодичними віковими коливаннями зволоженості територій. Причому помічено, що річкова сітка характеризується певною інерційністю (запізненням реакції на діючий фактор). Це вказує на те, що вона є саморегульованою системою. Між величинами (довжинами) річок та площами їх басейнів також є залежність. Її можна виразити так:

(2.16)

де L — довжина річки (км); a — коефіцієнт пропорційності; F — площа (км²); n — степінь (близький до 0,5).

Річки також характеризуються певною звивистістю:

К_зв. = (2.17)

де — сума довжин ділянок річки виміряних по руслу; — сума довжин ділянок виміряних по прямій, що сполучає їх початок та кінець. Цей показник використовують для оцінок (розрахунків) загальних довжин річок.

За густотою річкової сітки можна також оцінити середню довжину схилів даної території:

(2.18)

Нарешті річкова сітка характеризується певним малюнком, який часто є індикатором геологічної будови та відображенням історії розвитку даної території. Існують спроби виділення характерних типів малюнку. Основний з них, звичайно, деревовидний (дендричний). Але можуть також бути прямокутно-деревовидний малюнок; паралельний та субпаралельний; перистий; доцентровий та відцентровий, гратчастий, дельтовий віялоподібний та інші.

Вся річкова сітка поділяється на окремі частини, які називають річковими системами. Їх можна визначити як сукупність головної річки та її приток, або як сукупність всіх річок певної території, що поступово об’єднують свої води аж до головної річки, яка виносить їх за межі даної території.

При злитті двох приток головною з них треба вважати більш повноводну (з більшими витратами, стоком води). Але це правило деколи порушується, що пов’язано з історією виникнення назв річок, їх довжиною та іншими особливостями.

Існують випадки, коли річка та її долина роздвоюються. Це явище називають біфуркацією річок (лат. bifurcus — роздвоєний). Його не слід плутати з простими розгалуженнями русел. При цьому дві річкові системи мають спільну частину у верхів’ях басейнів (наприклад системи Амазонки та Оріноко).

Положення річок в межах систем прийнято характеризувати за допомогою поняття — порядок. Раніше (класичний спосіб) перший порядок надавали притокам головної річки (головні притоки — притоки першого порядку). Другий порядок — притокам приток, і т.д. Вигода такого способу надання порядків полягає в чіткій і зрозумілій послідовності процедури. Але при цьому до одного порядку попадають річки абсолютно різних розмірів, оскільки в головну річку можуть впадати як потужні притоки так і малі струмки. Це не вигідно з позицій надання порядкам певного гідрологічного змісту. У середині 40-х років XX століття американський інженер та дослідник Р. Хортон запропонував інший підхід. Перший порядок слід надавати найменшим, найпростішим складовим даної річкової системи. При їх злитті утворюється річка другого порядку і т.д. Порядок наростає вниз за течією. Найбільший порядок отримує головна річка. Очевидно, що при цьому з порядком можна ув’язувати певні (основні) гідрологічні характеристики. Більше того — аналіз співвідношень між порядками відкриває нову сферу досліджень річкових систем. Але цей спосіб також має недоліки (складності). Перша складність пов’язана з виділенням і визначенням потоків першого порядку. Як ми вже бачили — це найбільш «нестійка» складова річкових систем (річкової сітки). Крім того вони відрізняються в різних природних умовах — різних частинах басейну головної річки. Інша складність пов’язана з тим, що далеко не завжди зливаються притоки однакового порядку (однакової величини). Тому система надання порядків ускладнюється. Не дивлячись на це і, навіть, на те, що досі не створена загальноприйнята система, даний підхід не має альтернативи і широко використовується у гідрологічних дослідженнях. При цьому він пов’язаний з системними дослідженнями, застосовуванням теорії графів та іншими перспективними методами.

На рис. 2.38 показано схему структури річкової сітки і залежність для середніх багаторічних витрат води річок характерну для Східно-європейської рівнини. Інші види залежностей можна прослідкувати з табл. 2.4.

Таблиця 2.4.

Основні характеристики річкової сітки на території США

Річкові системи Західної України, а також їх трансформацію досліджує І.П. Ковальчук. На рис. 2.39 показано граф-схеми системи Золотої Липи. Вони наочно демонструють і дають кількісні характеристики деградації річок завдяки впливу людини. Малюнок річкової сітки моделюють також на ЕОМ з метою досліджень закономірностей її розвитку. На рис. 2.40 показано приклад графічної моделі, що враховує форму первинного рельєфу. Дослідження розвитку річкових систем та процесів з ними пов’язаних проводяться на межі гідрології, геоморфології та геології. В геоморфології річки (та їх долини), які протікають за генеральними напрямками похилу крупних територій, називають консеквентними (лат. consequens — послідовний), тобто такими, що послідовно витримують загальний напрямок течії. Їх притоки, положення і напрямок яких пов’язані з відносно легко розмиваємими породами та розташуванням геологічних пластів називаються субсеквентними (лат. subsequens — той, що слідує за чим-небудь, підкоряється впливу). Притоки цих приток називають ресеквентними та обсеквентними. Перші відповідають напрямку течії головної річки, а другі направлені протилежно.