Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
лекція № 11.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
20.11.2019
Размер:
223.74 Кб
Скачать

10. Білогвардійці (самостійне вивчення)

З Сибіру, Червоній Москві загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Петроград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армія генерала А.І. Денікіна ( Добровольча Армія*), що насувалися з Дону. Військові з‘єднання Добровольчої Армії мали високі бойові якості, так як на початковому етапі (листопад 1917 – червень 1918р) складались майже виключно з офіцерів та козацьких старшин (3-5 тис.). Пізніше їх чисельність зросла до 30-35 тис. Ядром Добрармії були іменні, елітні офіцерські полки: Корніловський, Олексієвський, Марковський та Дроздовський – розгорнуті пізніше в дивізії. Підтримані Антантою, добре озброєні та навчені, дисципліновані білогвардійські частини повели досить успішний наступ проти червоних. Проте з літа 1919 року боєздатність Добрармії зменьшується через великі втрати та включення до її складу мобілізованих селян і навіть полонених червоноармійців. В кінці літа 1919 р. більшовицький режим, здавалося, от-от мав упасти. Катастрофу більшовиків було відвернено силами їх ж противників, які замість того щоб добити ворога почали поборювати один-одного.

30 серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж 30 серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна (генерала Брєдова) й зіткнулися там із галичанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв про відсутність будь-якого конфлікту між ним і Денікіним), галичани відступили — на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і символічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через кілька днів, коли Петлюра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний конфлікт з білими, відійшли на захід.

Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподільну Росію», білі, силами яких командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціалістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів» майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вважаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили Київ: «Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Україна».) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у складі більшовицького Чека). І на Півдні і на Сході основним гаслом керівництва білих армій було гасло «за велику, єдину і неподільну Росію», якому воно неухильно слідувало на практиці (хоча це і ускладнювало їм боротьбу), навіть коли під загрозу ставилася перемога. Коли К. Маннергейм на початку 1919 року запропонував рушити на Петроград 100-тисячну армію (що створювало зовсім нову ситуацію, при якій червоні не могли б його утримати ), Колчак рішуче відмовив йому, оскільки умовою було визнання незалежності Фінляндії (хоча це вже було фактом, що здійснився, на який Колчак і у випадку перемоги навряд чи б міг вплинути, з огляду на позицію союзників). Тож, коли Добровольча армія вступила на територію України, вона негайно почала воєнні дії проти Петлюри. Денікін відмовився навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була одною з найгрубіших помилок Денікіна, тому що він не лише втратив підтримку великої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців, створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. (Більшовики ж, керуючись зовсім іншими принципами, запропонували Петлюрі укласти угоду про спільні дії проти. Добровольчої армії. Такі угоди укладали вони і з Махно.) Ця самогубна негнучкість, яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих,(осбливо щодо земельного питання) визвала широкий антиденікінський рух на Україні і спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів підірвати Директорію, — Переконуючи, своїх покровителів з Антанти не визнавати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо, відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.

Звертає на себе увага те, що наскільки виразно і послідовно визначалася і декларувалася позиція керівництва білих армій по питанню державного положення Росії як великої держави і її територіальної цілісності, настільки ж невизначеною і непослідовною вона була в області внутрішнього пристрою країни. З одного боку, це обумовлювалося надзвичайною строкатістю складу учасників білого руху в широкому змісті цього слова (воно поєднувало в кінцевому рахунку усіх, хто по тим чи іншим причинам протистояв більшовикам — від монархістів до соціалістів), а з іншого боку — «некомпетентністю» у цій області тих елементів, що складали бойове ядро руху і представниками яких були керівники руху.

Дійсно, ні Корнілов, ні Алексєєв, ні Денікін не цікавилися питаннями соціально-економічного ладу, і їх «програма» (якщо можна так назвати ті вислювання , що вони робили час від часу) не передбачала нічого нового, крім того, що було їм відомо і здавалося природним. Самі вони, як і майже всі кадрові і тим більше офіцери воєнного часу, ніякою власністю не володіли, й особистого інтересу в цій області не мали. Тому особисто їм усе це було достатньо байдуже, тож вони могли лише виражати думку близьких їм цивільних кіл(тих же поміщиків, фабрикантів, російської інтелігенції). Корнілов, зокрема, вважав за необхідне «відновлення свободи промисловості і торгівлі, скасування націоналізації приватних фінансових підприємств, відновлення права власності».

Що ж стосується форми державного устрою, то позиція керівників білого руху базувалася на так називаному «непредрешенчестве». З одного боку, ця позиція була однією з головних слабкостей руху, оскільки відсутність чіткої позитивної програми унеможливлювало успішну пропагандистську роботу серед населення. Використання ж однієї «негативної» програми («проти більшовизму») стало можливим лише тоді, коли населення встигло безпосередньо познайомитися з практикою нової влади. (До того панувала думка, що більшовики — лише одна з багатьох партій, що суперничали один з одним протягом 1917 року.) З іншого боку, ця позиція відображала об'єктивну реальність — відсутність єдності з цього питання в середовищі самих учасників руху і рівною мірою навіть серед його добровольчого ядра, у тому числі і кадрових офіцерах. «Як ви знаєте, — писав А. С. Лукомский А. И. Денікіну в травні 1918 року, — це питання, навіть у рядах армії, служить яблуком розбрату. Мені, як начальника штабу, доводилося часто роз'ясняти , що генерал Корнілов не може впровадити ніяких форм правління, а тому, як ціль, Добровольча. армія ставить певний порятунок Росії, а що стосується майбутньої форми правління, то єдино, що треба і можна вказувати, це те, що буде в майбутньому скликано Установчі збори, що і вирішать питання». Установчі збори, як єдиний хазяїн землі російської, повинні виробити основні закони російської конституції й остаточно сконструювати державний лад — конституційну монархію».

Таким чином, навіть серед основних керівників білої армії, представники одного й того ж середовища, не мали єдності з приводу майбутніх форм державного устрою. Відомо, що, наприклад, «лівий» Денікін украй підозріло відносився до Врангеля, якого вважав «правим» і до самої евакуації Новоросійська прагнув всіляко обмежити його вплив в армії. Більш того, політичні протиріччя між лідерами білого руху впливали на рішення воєнно-стратегічних питань. Дії білих армій на Півночі, Заході, Сході і Півдні країни не узгоджувалися один з одним, тільки формально підкоряючись Колчаку; наступ однієї починався тоді, коли інша вже потерпіла поразку, що давало можливість перекидати червоні війська на загрозливі напрямки. Цікаво, як сам Денікін оцінював орієнтацію кадрового офіцерства: «Власне офіцерство політикою і класовою боротьбою цікавилося мало. В основній масі своєї воно було елементом чисто служивим, типовим «інтелігентним пролетаріатом». Але, зв'язане з минулим російської історії, міцними військовими традиціями і представляючи по природі своєї елемент охоронний, воно легше піддавалося впливу правих кіл і свого авторитетного старшинського складу . Чималу роль у цьому зіграло і відношення до офіцерства соціалістичних і ліберальних кіл у найбільш трагічні для офіцерів дні — 1917 року й особливо корніловского виступу».

Цивільне оточення Денікіна було переважно кадетським, що, загалом, закономірно. Як писав у 1919 році один з лідерів кадетської партії, князь П. Д. Долгоруков, «після більшовицького перевороту партія із самого початку безупинно керувалася тими ж національними гаслами, в ім'я яких створилася і боролася Добровольча армія, а саме — боротьба з більшовизмом для відтворення державності в єдиній Росії і вірність союзникам». З огляду на весь спектр настроїв серед добровольців, можна думати, що «конституційна монархія, можливо на зразок англійської», була б тим варіантом, що мав найбільші шанси примирити більшість їх. У свій час і сам Денікін на питання графа Ф. А. Келлера: «Скажіть, нарешті, Ваше превосходительство, хто ви і що ви таке?»—відповідав: «Я- конституційний монархіст».

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]