7Праця громадян України за кордоном

Громадяни України, які постійно проживають на території іноземної держави, можуть працевлаштуватися в ній на підставі законодавства цієї держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить чинному законодавству України та країни перебування1.

Вітчизняні громадяни можуть працювати за кордоном внаслідок: 1) направлення в іншу державу з метою виконання певної роботи; 2) укладення трудового контракту з конкретним працедавцем на виконання обумовленої роботи за певний термін.

Громадяни України виконують роботу за кордоном, перебуваючи у службових відрядженнях, працюючи в посольствах, консульствах, представництвах. Під час виконання трудових обов'язків на них поширюється законодавство нашої держави. Водночас окремі питання, скажімо, час відпочинку, можуть регулюватись і нормами іноземного права. Громадяни України можуть працювати у змішаних товариствах, підприємствах різних форм власності на підставі укладеного з ними контракту, підпорядковуючись законодавству держави, визначеному в контракті.

Законодавство України поширюється на спеціалістів, які працюють за кордоном на підставі угод між організаціями різних держав, які, своєю чергою, укладаються на виконання міждержавних договорів економічного, науково-технічного та іншого співробітництва. При цьому працівники залишаються у трудових відносинах з організацією, що відрядила їх за кордон.

Оскільки Україна є правонаступницею СРСР у частині його законодавства, то окремі нормативні акти щодо регулю-вання праці громадян України не втратили чинності й досі. Наприклад, на таких громадян, які працюють за договорами яаЛДпшбергені (Норвегія), поширюються пільги та переваги (право на продовження терміну трудового договору та ін.), які діяли під час укладення договору та були встановлені постановою Ради Міністрів СРСР ЗО березня 1981 р.

З питань працевлаштування, здійснення своїх трудових і соціальних прав громадяни України та працедавці іноземних держав повинні керуватися, крім перелічених дво- та багатосторонніх договорів, ще й нормами:

Угоди про гарантії прав громадян держав—учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 p.;

Угоди між Урядом України та Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення від 28 липня 1995 р. (ратифікованої Законом України 7 травня 1996 p.);

однойменної Угоди між Урядами України і Республіки Грузія від 9 січня 1995 р. (ратифікованої Законом України 22 листопада 1995 p.);

Тимчасової угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, у галузі пенсійного забезпечення від 15 січня 1993 p.;

Угоди про порядок переведення та виплати пенсій від ЗО липня 1996 p., прийнятої в забезпечення виконання вказаної Тимчасової угоди;

Угоди про співробітництво у галузі трудової міграції та соціального захисту працівників-мігрантів, підписаної державами—учасницями СНД 15 квітня 1994 p.;

Угоди про переказ грошових коштів громадян за соціально значимими неторговельними платежами, укладеної між державами — членами СНД та підписаної Україною 9 вересня 1996 p.;

Договору між Україною і Латвійською Республікою про співробітництво в галузі соціального забезпечення від 19 березня 1998 р. і т. ін.

В Україні питаннями працевлаштування займаються державні організації та недержавні, що є юридичними особами або тільки громадянами-підприємцями, які отримали ліцензію на заняття посередництвом у працевлаштуванні за кордоном.

Вони залучають іноземних працівників певної спеціальності на підставі установлених квот. При цьому використовується як законодавство України, так й іноземної держави. Наприклад, для вирішення питання про працевлаштування у Російській Федерації застосовують Положення про залучення та використання у Російській Федерації іноземної робочої сили, затвердженого Указом Президента Російської Федерації 16 грудня 1993 р. З його норм випливає, що для отримання роботи в Росії громадянин України може звернутися до дипломатичного представництва чи консульської установи цієї держави, куди Федеральна міграційна служба Росії надсилає інформацію про видані російським працедавцям дозволи на залучення іноземної робочої сили. Ці дозволи є підставою отримання візи для в'їзду в Російську Федерацію з правом влаштування на роботу.

У дозволі встановлюється квота на залучення певного числа іноземних громадян загалом або за групами професій. Дозвіл може видаватися російським юридичним особам, підприємствам з іноземними інвестиціями, що діють на території Росії. Його можуть отримати окремі російські та іноземні фізичні особи, особи без громадянства, котрі проживають на території Росії, для використання найманих працівників в особистому господарстві.

Зазначене Положення встановлює строк дії дозволу (зазвичай 1 рік), що його не дозволяється порушувати працівникові. Дозвіл не передається іншим особам. Працівники повинні працювати саме у працедавця, вказаного в дозволі. Умови, оплата та охорона праці іноземних громадян, їх соціальне забезпечення й страхування визначаються нормами законодавства Російської Федерації з урахуванням особливостей, передбачених міжнародними й міжурядовими угодами Російської Федерації з зарубіжними країнами.

У разі порушення працедавцем умов Положення або прав працюючих іноземців Федеральна міграційна служба Російської Федерації може призупинити дію дозволу або анулювати його. Дозвіл недійсний і у випадку, якщо працедавець припиняє свою діяльність, скорочує чисельність чи штат працівників. Громадянин України (як і іншої держави) може працювати за наймом на території Росії тільки за наявності підтвердження на право трудової діяльності, виданого йому на підставі отриманого працедавцем дозволу.

Залучення іноземних громадян, зокрема громадян України, із загалу висококваліфікованих спеціалістів на основі підтвердження на право трудової діяльності здійснюється без оформлення дозволу у випадках найняття працедавцями для роботи на підприємствах з іноземними інвестиціями, що діють на території Російської Федерації, іноземних громадян на посади керівників підприємств, їхніх заступників, керівників підрозділів цих підприємств (у т. ч. відокремлених).

Досить складною є процедура отримання дозволів на працевлаштування керівників і спеціалістів, запрошених для роботи у фірми з іноземним капіталом, представництва, банки, групи радників, консультантів в окремі держави Східної Європи, приміром, до Республіки Польща. Легальне отримання роботи у багатьох державах Центральної Європи для громадян України є неможливим через достатню насиченість ринку робочої сили. Так, отримати дозвіл на роботу в зазначеному регіоні, наприклад, ФРН, мають можливість лише громадяни країн ЄС. До того ж Україною та ФРН 1995 р. підписано міжурядову угоду (чекає на ратифікацію) про співробітництво в царині боротьби з організованою злочинністю, яка містить розділ про запобігання проникненню нелегальних робітників в обидві країни. Отримати дозвіл на роботу у Великобританії, як і в інші держави "сім'ї загального права", може лише фахівець з рідкісної професії.

Практика свідчить, що через скорочення вантажо- й паса-жироперевезень у Чорноморському, Азовському, Дунайському морських пароплавствах, Укррічфлоті, Чоразморпуті, "Антарктиці", Спілці рибколгоспів, інших компаніях з'явилася надлишкова робоча сила. Громадяни України відповідного фаху шукають роботу за кордоном, у т. ч. на іноземних суднах. Водночас за даними Міжнародної федерації профспілок транспорту (ITF) 88 % суден, що плавають під "зручним" прапором, не відповідають нормам безпеки, на більшості з них не виконуються норми про працю, зокрема щодо її оплати. Саме на таких іноземних суднах працює понад 20 тис. моряків — громадян України. Тому має сенс пропозиція про створення Державного центру зайнятості моряків, який підпорядковувався б Міністерству праці й соціальної політики України, або структури у складі Департаменту морського й річкового флоту Міністерства транспорту України . Це сприяло б створенню належного механізму працевлаштування та захисту прав українських працівників.

Громадяни України, працюючи за кордоном, мають право на винагороду за працю. Отримуючи заробітну плату у валюті, вони ввозять її відповідно до вимог нормативно-правових документів Національного банку України і Державної митної служби України. Так, порядок ввезення іноземної валюти гро-мадянами-резидентами визначений у підпунктах 3.1.13— 3.1.17, 3.1.19—3.2 Порядку переміщення валюти через митний кордон України, затвердженого Національним банком України та Державним митним комітетом 14 березня 1993 р. № 19029/381 в якому, зокрема, передбачено, що:

ввезена іноземна валюта в сумі 400 дол. СЩА і більше або еквівалент цієї суми в іншій валюті має бути заявлена в митній декларації або валютні книжці;

іноземна валюта, що ввозиться в Україну громадянами-резидентами, пропускається в сумі до 10 000 дол. США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по курсу, встановленому Національним банком України, без документів, що засвідчують джерела походження валюти;

при ввезенні валюти в сумі, що перевищує 10 000 дол. США, чи еквівалентна в іншій валюті, громадяни-резиденти мають подати митниці документ про джерела походження валюти і заяву на ввезення валюти готівкою з поясненням причин і джерел її походження;

при ввезенні валюти готівкою на суму до 50 000 дол. США чи еквівалента в іншій валюті громадянам України митницею видається квитанція суворої звітності на ввезену валюту. Якщо валюта ввозиться для юридичних осіб-резидентів, квитанція суворої звітності не надається;

надходження валютних коштів в сумі, яка перевищує 50 000 дол. США, чи еквівалент в іншій валюті має здійснюватися в безготівковому порядку.

Порядок відкриття і функціонування валютних рахунків в банківських установах України встановлюється Національним банком України і визначений, зокрема, в інструкції про відкриття банками рахунків у національній та Іноземній валюті, затвердженій постановою правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р.

Оподаткування громадян України, які працюють за кордоном, здійснюється відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян". Об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний доход за календарний рік, одержаний з різних джерел як на території України, так і за її межами.

Доходи, одержані за межами України громадянами з постійним місцем проживання в Україні, включаються до складу сукупного доходу, що підлягає оподаткуванню в Україні. Суми податку, сплачені за межами України з доходу цих громадян, зараховуються при сплаті ними прибуткового податку в Україні. При цьому розмір зарахованих сум податку з доходів, сплачених за межами України, не може перевищувати суми прибуткового податку, що підлягає сплаті цими особами відповідно до чинного законодавства України. Зарахування сплачених за межами України сум податку провадиться лише у разі письмового підтвердження податковим органом відповідної іноземної держави факту сплати (утримання) податку.

Сплата податку з доходів, одержаних в іноземній валюті, провадиться у національній валюті. Доходи, одержані в іноземній валюті, перераховуються у гривнях за курсом Національного банку України на дату одержання доходу.