5. Перебудова
Поглиблення кризи тоталітарної системи зумовило зміни у внутрішній та зовнішній політиці СРСР. На квітневому (1985р.) пленумі ЦК КПРС правляча верхівка на чолі з М. Горбачовим проголосила курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Уперше було заявлено про необхідність докорінних змін в усіх сферах життя суспільства. Розпочався період перебудови, кінцевою метою якого проголошувалося створення "гуманного демократичного соціалізму". Головним напрямом реформування визначалася економіка, але шість років перебудови не дали жодного конкретного результату в економічній сфері.
Важливою складовою перебудови мало стати реформування політичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Сутність політичної реформи полягала у поступовому переході влади від партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень 1988р.) наголошувалося на необхідності змін у виборчій системі, наданні їй елементів альтернативності. Вибори народних депутатів СРСР (1989р.) відбулися за можливості висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, вільного обговорення виборчих програм, контролю з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів. На І з'їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) уперше після 1917р. фактично виникла парламентська опозиція — міжрегіональна депутатська група.
Радикальний поворот до реформування політичної системи пов'язаний із запровадженням інституту президентства в СРСР.
15 березня 1990 p. IІІ з'їздом народних депутатів СРСР більшістю у 59,2 % Президентом СРСР було обрано М. Горбачова. Суттєвим кроком на шляху реформування владних органів стало прийняття 26 грудня 1990 р. Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління". Уряд отримав статус підпорядковуваного Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відповідно до Законів СРСР від 29 березня 1990 р. та 20 березня 1991 р. відбувалась реформа державного апарату виконавчої влади. Отже, процес формування виконавчої гілки влади знаменував собою початок реалізації теорії поділу влади в державному будівництві.
У грудні 1989 р. створено перший орган конституційного контролю, яким став Комітет конституційного нагляду СРСР.
До середини 1991 року деструктивні процеси в країні розвивалися настільки інтенсивно, що для відновлення елементарної керованості звичайних заходів було вже не достатньо. І це усвідомлювали всі політичні сили. За право виведення країни з кризи боролися два чітко окреслених центру політичної влади: союзне керівництво, під керуванням Горбачова і російські лідери. На безкомпромісність протистояння вплинуло те, що за кожним з них стояли не просто особистісні амбіції, а різні уявлення про шляхи економічного, політичного і національно-державного розвитку країни.
Перші виступали за соціалістичний вибір, розвиток системи Рад, збереження єдиної держави у рамках СРСР. Другі заявляли про прихильність ліберальним підходам в економіці, про необхідність зміни радянської системи, вважали можливим здійснити це лише в рамках конфедеративного союзу держав.
Вищі керівники СРСР різко заперечували проти наміченого на 20 серпня підписання тексту Союзного договору, і всіляко намагалися йому перешкодити, адже він означав припинення існування єдиної союзної держави. Президент СРСР був одним із розробників цього договору і ініціатором його якнайшвидшого підписання, причому відмовився виконувати рішення носили для нього обов'язковий характер. На думку ряду вищих керівників СРСР, єдине що могло запобігти краху країни, це введення режиму надзвичайного стану, який міг би покласти край "війні законів" і відновити керованість державою в рамках СРСР. Однак проблема полягала, в тому що введення режиму надзвичайного стану здійснювалося президентом СРСР з наступним затвердженням Верховною Радою СРСР, а глава держави тривалий час піти на цей крок не наважувався. Тому в правовому плані перед майбутніми змовниками стояло завдання, яке практично не мало вирішення: реально "натиснути" на президента могла лише Верховна Рада, скликати яку до 20 серпня було вже тоді не можливо. По суті вищі посадові особи Союзу опинилися перед дилемою: або мовчки змиритися з підписанням договору, або спробувати зробити що-небудь, причому в обох ситуаціях їх позиція була б юридично не бездоганною. У другому випадку перед прихильниками збереження союзу було три варіанти дій: спробувати все-таки схилити президента до введення надзвичайного стану; під слушним приводом постаратися "відсунути" його на період "не популярних дій"; реально відсторонити Горбачова від виконання обов'язків з подальшим винесенням питання на З'їзд Народних депутатів.
Ідея введення надзвичайного стану в серпні 1991 року не була новою. З 1990 року неодноразово ставилося питання про введення надзвичайного стану на території всієї держави або в ряді регіонів як варіант президентського правління. Причому тема не просто обговорювалася: Горбачов давав конкретні доручення по підготовці відповідних матеріалів. Правоохоронні органи не одноразово отримували на цей рахунок вказівки в зв'язку з подіями в Прибалтиці, Закавказзі, Молдові, Південної Осетії і регіонах особливої страйкової активності. Не раз обговорювалася ситуація і в Москві.
У грудні 1990 року на 4 з'їзді народних депутатів були затверджені пропозиції Горбачова про реорганізацію виконавчо-розпорядчих органів влади СРСР і про введення форми президентського правління. 29 грудня 1990 року був підписаний спільний наказ міністра внутрішніх справ і міністра оборони про організацію спільного патрулювання, не однозначно сприйнятий різними політичними силами.
У практичну площину питання про введення режиму надзвичайного стану перейшов в середині 1991 року. На відкритому засіданні Верховної ради СРСР 17 червня 1991 року, після доповіді прем'єр-міністра В.С. Павлова на необхідність його введення наполягали голова КДБ В.А. Крючков, міністр внутрішніх справ Б.К. Пуго і міністр оборони Д.Т. Язов. За переліком відомств які вони представляли і з урахуванням сфер, якими вони займалися, можна зробити висновок про те, що про застосування рішучих заходів говорили люди, щодня і гостро відчували наслідки втрати керованості соціальними процесами. Однак тоді, у розпал "Новоогарьовського процесу", президент СРСР не підтримав членів свого кабінету. У той же час доручення Горбачова продовжувати аналіз ситуації, вивчати можливості повного або часткового введення надзвичайного стану в країні або в окремих її частинах, застосування жорстких заходів, перш за все для запобігання економічного краху, отримували як зазначені посадові особи, так і інші відповідальні працівники апарату президента і керівники ЦК. Їм пропонувалося працювати і "чекати моменту". Остання доручення Крючков, Язов і Пуго отримали перед самим від'їздом Горбачова на південь.
Зазнавши невдачі у спробах переконати Горбачова внести до його тексту необхідні зміни, вищі керівники СРСР вирішили діяти самостійно. За відсутності президента, коли він перебував на відпочинку в Криму, 18 серпня, на одному з об'єктів КДБ у Москві, був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). До його складу увійшли: О.Д. Бакланов (перший заступник голови Ради Оборони СРСР), В.А. Крючков (Голова КДБ СРСР), В.С. Павлов (Прем'єр-міністр СРСР), Б.К. Пуго (міністр внутрішніх справ СРСР), В.А. Стародубцев (Голова селянського союзу СРСР), А.І. Тізяков (президент асоціації державних підприємств та об'єктів будівництва, промисловості, транспорту і зв'язку), Д.Т. Язов (міністр оборони СРСР), Г.І. Янаєв (віце-президент СРСР). Склад комітету повинен був продемонструвати єдність вищих органів влади та основних соціальних груп і їх заклопотаності долею Союзу. У той же день перервав відпустку і повернувся до Москви Голова Верховної Ради СРСР А.І. Лук'янов, який однак до складу ГКЧП не увійшов.
Вранці 19 серпня було оприлюднено указ віце-президента Г.І. Янаєва, в якому повідомлялося про неможливість Горбачовим виконувати обов'язки президента "за станом здоров'я", і про вступ на посаду глави держави самого Янаєва.