Предмет і методи порівняльно-педагогічних досліджень

Порівняльна педагогіка, що інтегрується в систему професіональної педагогічної підготовки на завершальному її етапі, базується на знаннях, отриманих студентами у процесі вивчення курсів „Педагогіка“, „Історія педагогіки“, „Основи педагогічної майстерності“, „Нові педагогічні технології“, „Основи науково-педагогічного дослідження“ тощо. Студенти старших курсів можуть обрати для написання курсової чи дипломної робіт порівняльно-педагогічне дослідження. До проблем, які має вирішити студент, приступаючи до роботи, належить вибір теми і методів дослідження, пошук бібліографічної бази, вагому частку якої мають складати іноземні джерела. Тут може допомогти база даних Інтернету.

Порівняльна педагогіка як окрема галузь педагогічного наукового пізнання існує майже двісті років (з 1817 року – часу оприлюднення праці Марка-Жюльєна Паризького „Нариси й попередні нотатки до дослідження з порівняльної педагогіки“). Однак і сьогодні цю науку вважають молодою, бо в епіцентрі наукового дискурсу опиняються не лише понятійний апарат, методи й дослідницький інструментарій, але й сам предмет порівняльно-педагогічних досліджень. Сьогодні не існує універсального визначення ні предмета, що може виходити за межі традиційної педагогічної спеціалізації і мати міждисциплінарний характер, ні завдань порівняльної педагогіки.

Так, російський компаративіст Б.Л. Вульфсон у порівняльно-педагогічних дослідженнях пропонує розглядати явища і процеси в галузях: школознавство, дидактика, система виховання та соціалізації молодого покоління, сімейне виховання, діяльність міжнародних освітніх організацій, міжнародне освітнє право, педагогічні концепції, що покладені в основу реформування освітніх систем.

Французький дослідник Хенк Ван Даел вважає, що порівняльна педагогіка – це міждисциплінарна складова педагогічної науки, яка вивчає педагогічні явища і факти у взаємозв’язку з соціальним, політичним, економічним і культурним контекстом у їх порівнянні за принципами подібності і відмінності у двох чи більше регіонах, континентах або ж загалом у світовому вимірі з метою усвідомлення унікальних особливостей власної освітньої системи та встановлення загальних чи універсальних законів як цінних і корисних для цієї системи з метою її вдосконалення.

Предметом порівняльної педагогіки, за визначенням німецького ученого Юргена Шрівера, є встановлення регулярних взаємозв’язків між освітніми інституціями, найпоширенішими в певному соціальному та історичному вимірі колективними педагогічними уявленнями та педагогічними практиками з метою їх подальшого аналізу та концептуалізації.

Англійський дослідник Джозеф Лоурайс визначає порівняльну педагогіку як частину загальної теорії педагогіки, що займається дослідженням, аналізом та інтерпретацією політики й практики в галузі освіти в різних країнах та культурах.

О.М. Галус та Л.М. Шапошнікова для студентів гуманітарних спеціальностей пропонують узагальнене визначення предмета педагогічної компаративістики. Порівняльно-педагогічне дослідження – це спеціально організований процес пізнання, в якому формуються теоретичні знання про сутність педагогічних фактів, явищ, процесів, що відбуваються в різних освітніх системах на глобальному (світовому), регіональному (континентальному) та локальному (національному, етнічному) рівнях з метою виявлення загальних спільних і відмінних рис, педагогічного досвіду для подальшого удосконалення цих систем.

Відповідно до предмета педагогічної компаративістики формулюються завдання дослідження, наприклад, за Б.Л. Вульфсоном, завданнями порівняльної педагогіки є:

• розробка науково обґрунтованих критеріїв для адекватної оцінки якості та ефективності освіти в країні, регіоні, у глобальному масштабі;

• уніфікація та впорядкування термінів, що використовуються в освітянській документації різних країн;

• виявлення глобальних закономірностей та тенденцій розвитку освіти та врахування їх специфічних проявів у різних країнах та культурах

• здійснення прогностичних функцій.

Порівняльно-педагогічне дослідження, як і будь-яке наукове, має бути: об’єктивним, відтворювальним, доказовим і наочним. Методологічною основою порівняльно-педагогічних досліджень є такі підходи:

а) цивілізаційний (освітній процес розглядається з позицій тих чи тих аспектів цивілізації – матеріальних, політичних, культурних, наукових, релігійних тощо, акцент робиться на соціокультурних детермінантах динаміки освітніх процесів);

б) антропологічний (освітній процес розглядається з позицій людини, її потреб);

в) синхронний (просторове розгортання освітнього процесу у співвідношенні з іншими цивілізаціями, регіонами) та діахронний (просторове розгортання освітнього процесу у співвідношенні різних культурно-історичних циклів у межах однієї цивілізації).

У порівняльній педагогіці застосовують такі методи дослідження.

1. Вивчення джерел різних країн, а саме:

• державних документів;

• документів і матеріалів громадських, професійних та політичних організацій, їх форумів, присвячених програмним діям у справі розвитку освіти;

• міжнародних документів;

• документів, у яких безпосередньо фіксуються змістовний, процесуальний та результативний компоненти освіти і навчальний процес;

• літературних, які відображають повсякденне життя шкіл та інших навчальних закладів, їхні проблеми, основні напрями і способи модернізації освіти

Вивчення джерельної бази супроводжується аналізом, зіставленням, порівнянням, виокремленням найхарактерніших ознак дійсності тощо.

2. Вивчення статистичних даних, які характеризують освіту кожної країни: в одних країнах збирання даних обмежуються невеликим числом параметрів; в інших – статистика містить найрізноманітніші відомості.

До найпоширеніших параметрів статистичної звітності в освіті належать: кількість учнів, студентів у навчальних закладах різного типу; частка охоплення учнів початковою, основною, старшою школою, кількість студентів на 10 тис. осіб населення, кількість учителів, рівень їхньої професійної підготовки; частка витрат на освіту у ВНП; витрати на навчання одного учня, студента; середня кількість комп’ютерів на школу, на кількість студентів; частка повністю неграмотного та функціонально неграмотного населення. Деякі показники освіти враховуються ООН при визначенні індексу людського розвитку для кожної країни. Важливим є здійснення кількісного та якісного аналізу статистичних даних.

3. Метод спостереження – один із провідних у комплексі методів вивчення освіти інших народів, що залежить від знання мови країни, в якій воно здійснюється, та вміння контактувати з об’єктами спостереження. Спостереження може бути звичайне або включене.

Звичайне спостереження здійснюється дослідником із зовні. Залежно від цілей дослідження воно може бути: екстенсивним або інтенсивним.

Включене спостереження – спостерігач безпосередньо бере участь у педагогічному процесі, спостерігає його „зсередини” як член колективу, щоб отримати більше інформації про життя школи.

Слід зазначити, що цим методом можуть скористатися лише ті студенти, які мають можливість бувати за кордоном. Це стосується і наступного методу.

4. Бесіда та інтерв’ю допомагають дослідникові уточнити незрозумілі питання, отримати інформацію про явища в галузі освіти з перших рук.

Бесіда відрізняється від інтерв’ю організацією і змістом, менш формальною атмосферою та стосунками між співрозмовниками. Проте це не означає, що бесіда не повинна бути організованою заздалегідь. Відповідно до поставленого завдання дослідник:

• розробляє план бесіди;

• визначає ключові питання;

• використовує засоби фіксації бесіди.

5. Методи математичного та статистичного оброблення даних дають можливість науково обґрунтовано, об’єктивно опрацювати різнопланову інформацію.

6. Системний метод розглядає досліджуваний предмет, явище, процес як цілісну систему і встановлює найвіддаленіші зв’язки.

7. Структурний метод передбачає „розчленування” досліджуваного явища, процесу як системи на складові і встановлення найближчих зв’язків. Процес декомпозиції системи доречний допоки характеристики виділених складових певного рівня відрізнятимуться від характеристик самої системи.

8. Конструктивно-генетичний метод передбачає аналіз змін у досліджуваному предметі, явищі, процесі загалом та в окремих складових у просторі, часі й виявлення їх походження. Це дасть змогу встановити можливі причинно-наслідкові зв’язки між явищами, процесами, визначити провідні чинники тощо.

9. Порівняльний (порівняльно-зіставний) метод сприяє виявленню в системах освіти рис подібності й відмінності; дає можливість фіксувати спільні та специфічні вияви педагогічних закономірностей; на основі застосування математичного апарату та комп’ютерної техніки може розкривати різні взаємозв’язки і закономірності.

Для адекватного пізнання конкретних педагогічних феноменів застосовують часткові методи дослідження:

• аксіологічний (використовується для вивчення пріоритетів у системах загальнолюдських, національних, групових та особистісних цінностей);

• модернізаторський (сприяє вивченню освітніх реформ і контрреформ);

• парадигмальний (передбачає розгляд внутрішньої логіки розвитку педагогічної теорії з погляду виникнення, трансформації, взаємодії різних парадигм, в основі типології є власне науково-педагогічні чинники).

Залежно від мети порівняльно-педагогічного дослідження можуть використовуватися зіставно-історичні, системно-зіставні, порівняльно-індуктивні, порівняльно-дедуктивні методи.

Важливим аспектом цих методів є розроблення показників порівняння.

Результатом порівняльно-педагогічних досліджень мають стати пропозиції щодо вдосконалення освітньої системи власної країни, передбачення можливих помилок на шляху її розбудови. Однак компаративісти слушно зауважують, що при порівняльно-педагогічному дослідженні досить складно отримати стійкі кореляції між способами розв’язання педагогічних проблем та певним соціокультурним контекстом, що унеможливлює механічне перенесення зарубіжного досвіду на національний ґрунт. Лавриненко Н. не радить використовувати терміни „закони”, „закономірності”. Поняття „тенденція” є більш прийнятним для більшості учених-компаративістів. Тенденція з пізньої латини означає спрямованість розвитку якогось явища чи процесу. Визначення головної, домінуючої тенденції є важливим моментом дослідження будь-якого об’єкта, що перебуває у розвитку.

Окреслимо коло актуальних проблем, які нині знаходяться у полі зору педагогічної компаративістики:

• тенденції розвитку освітніх систем під впливом глобалізаційних процесів;

• модернізація освітніх систем;

• шляхи реалізації освітніх програм, що сприяють утвердженню справедливості, загальнолюдських цінностей, прав людини;

• засоби впровадження мультікультурної освіти (виховання поваги до культурного розмаїття, толерантності та кращого взаєморозуміння між людьми у світі;

• шляхи диференціації та стандартизації освіти;

• ІКТ у розв’язанні проблеми підвищення ефективності освіти;

• гуманізація навчального процесу як шлях підвищення його ефективності;

• особливості соціалізації особистості;

• роль освіти у подоланні екологічної кризи.

Розуміємо, що при написанні курсової роботи студенту доведеться долати труднощі різного характеру, бо порівняльна педагогіка є міждисциплінарною, інтегративною, комплексною наукою, що потребує широкого наукового кругозору, загальнокультурної підготовки, ерудиції, наполегливості та сумління у роботі.

Література:

1. Вульфсон Б.Л., Малькова З.А. Сравнительная педагогика. – М.: Изд-во „Інститут практической психологии”; Воронеж НПО „МОДЭК”, 1996. – 256 с.

2. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка: Навчальний посібник. – Суми: ВТД „Університетська книга“, 2004. – 320 с.

3. Лавриненко Н Методологічні аспекти порівняльно-педагогічних досліджень // Шлях освіти. – 2006. – № 2(40). – С. 17-23.

4. Галус О.М., Шапошнікова Л.М. Порівняльна педагогіка: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2006. – 215 с.

5. Джуринский А.Н. Развитие образования в современном мире: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. – 240 с.

ДОДАТКИ

Додаток А

ПОЛОЖЕННЯ

ПРО КУРСОВІ ТА ДИПЛОМНІ РОБОТИ

ХАРКІВСЬКОГО ГУМАНІТАРНО-ПЕДАГОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ