Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Українське віршування від зародження до 18 ст..doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
530.94 Кб
Скачать

3. Ще кілька слів про способи творчості і зміст творів Котляревського.

Перечитуючи "Енеїду", мимоволі згадуєш слова Гоголя про "Ревизора". "Странно, мн  жаль, что никто не зам тилъ честнаго лица, бывшаго въ моей пьес . Да, было одно честное благородное лицо, д йствовавшее въ ней во вс  продолженіе ея. Это честное, благородное лицо былъ — см хъ".

Не знаю, чи можна кращу знайти характеристику, яка б так влучно стосувалася й Котляревського "Енеїди", як оце — "это честное благородное лицо былъ — см хъ". Але цю благородну особу давно вже оцінено в поемі Котляревського. "Въ юмор  заключается, основное настроеніе Котляревскаго, — справедливо зауважує Житецький, додаючи до цього, що українська громада "находила въ его произведенияхъ правдивое изображеніе жизни, приправленное здоровымъ честнымъ см хомъ". 3 перших же рядків "Енеїди", з того кожному відомого початку — "Еней був парубок моторний", і до останніх спотичок Троянських ланців з Рутульськими гульвісами — сміх, чесний, здоровий і благородний сміх, лунає з кожної сторінки, вивершується над усім, оповиває собою всі деталі, виводить на глум та публіку загально-людські гріхи, вживлені в таких рідних нам українських фігурах, або хоч і чужих національно, та добре знайомих на Україні з обставин її політичного життя... Сміх покриває собою все, нікого не милуючи й ні до якої вади жалю не маючи; гострим жалом коле він усіх і все, не минаючи часом і власної самого автора особи. Але під сміхом тим глибока туга таїться, елегійний смуток, що от-от вирветься розпачливим стогоном того ж таки Гоголя: "скучно на этомъ св т , господа!" Таке значення має хоч би оця веселенька перспектива, натяк на недавнє поневолення народу:

 

Попали, як сірко в базарі!  Готовте шиї до ярма:  По нашому хохлацьку строю.  Не будеш цапом, ні козою,  А вже запевне, що волом;  І будеш в плузі похожати,  До броваря дрова таскати,  А може підеш бовкуном (IV, 10),

 

Але цей настрій тільки хмаркою прудкою набіжить — промайне і стогоном не прорветься: не така була вдача у нашого автора, як сам він каже про себе; коли дійшла до сумної сцени черга:

 

А я ж до жалю не мастак:  Я сліз і охкання боюся  І сам ніколи не журюся (VI, 89), — 

 

і зараз же знову лунає його здоровий, благородний сміх.

З цього погляду часто оцінювано "Енеїду", але, мені здається, всієї глибини його сміху та влучності його недоціновано якраз там, де сам Котляревський найбільшої йому ваги повинен був надавати. Говорено багато про висміювання в "Енеїді" всяких побутових гріхів, як пияцтво, розпуста, пащекування і т. ін., і занедбувано громадсько-політичний бік цієї сатири, — той бік, що ним вона й по цей день для нас не перестарілась. А тим часом Котляревському, може, менш усього цікаві були самі по собі дрібні вади й особисті гріхи людські, коли перед очима він мав цілий лад державного життя, цілий соціальний устрій, вартий уваги такого серйозного, вдумливого сатирика, яким був Котляревський. Особисті вади бере він тільки як наслідок-ширших причин, як вимовну ілюстрацію отого соціального й політичного ладу, що так йому добре в тямки дався і з вражень дитячого віку, і з обставин військового життя, і з служби по бюрократичних установах. Придивіться-но тільки з цього погляду ближче до героїв невмирущої сатири і ледве чи вдержитеся, щоб уголос не промовити: "ба, знакомыя вс  лица!" Бо соціально-політичний лад наш до останніх, можна сказати, днів зберіг був нам препарати в тих типів, що були моделями Котляревському.

Ось перед нами усього світу володар — Зевес із усім своїм олімпським штатом. Ви бачите царство організоване цілком з відомих кожному бюрократичних зразків петербурзької деспотії. Десь там, далеко внизу, як комашня, ворушаться, мучаться, страждають, шукають утіхи й гинуть, сваряться, б'ються й миряться собі люди. А тут, на олімпських високостях, серед вічного бенкетування, хіба коли-не-коли легенькою все це озивається луною, і то тільки через те, що високим небожителям "при сей в рной оказіи" кортить звести між собою власні і не зовсім чисті, треба сказати, рахунки. Егоїстичні понад усяку міру та себелюбиві — ці боги та напівбоги наділені в людських очах тими ж людськими вадами, тільки в більшому масштабі, бо силу мають більшу, а через те й жадання та апетити надмірні. Вони так само пиячать, так само в розпусту вкидаються, так само женихаються й інтригують, сваряться й одне одному дошкуляють, як і ті маленькі люди на далекій грішній землі, — говорить автор:

 

Богині в гніві так же баби  І так же на утори слабі.  З досади часом і брехнуть  І як перекупки горланять,  Одна другу безчестять, ганять  І рід ввесь з потрухом кленуть (VI, 17).

 

І так само, додаймо, й хабарі — теє то як його, винужденні подарочки, як каже Возний — вони луплять і за них готові в своїй небесній канцелярії все переінакшити, ніби й перший-ліпший секретар нижнього земського суду, на тій далекій землі, — як казала досвідчена в цих справа Сивілла:

 

Ти знаєш — дурень не бере:  У нас хоть трохи хто тямущий.  Уміє жить по правді сущій,  То той, хоть з батька, то здере (ІІІ, 26).

 

І натурально, що смертні з далекої тієї землі ані трохи своїх володарів не поважають, а тільки-но бояться, і якщо цей страх переможе, то й станеться те, що з Енеєм, який, без сорома казка, "Олімпських шпетив на всю губу", скоро не по його сталось. Одне слово, ця бюрократична "небесних діл канцелярія", як варто б назвати Олімп Котляревського, ані трохи не краща за всякі земні, сьогосвітські департаменти та "временные комитеты" та комісаріати, тільки що більшою мірою всмоктала й увібрала в себе гріхів людських. Більшою —  бо, кажу ж, і сила тут більша, власть ширша, а бажання та примхи неситі й необмежені. Боги у Котляревського такі занадто земні, що безпомильно можна вгадати, де бачив автор прототипів їхніх, у якій стороні живуть вони. Чудовою з цього погляду картиною починається VI пісня "Енеїди", де грізний Зевес-самодержець "моргнув як кріль усами", струснув небом і землею та на всю, мовляв, губу вишпетив свій рід богівський за те, що

 

Поступки ваші всі не божі:  Ви на сутяжників похожі  І раді мордувать людей (VI, 2).

 

Але така прикра мова тільки в розпалі гніву мовиться, а за звичайних обставин він сам не то потурає, а ще й допомагає своїм підручним. І в боротьбі з такими сферами для звичайних людей сміх буває часто єдиною, але найдужчою зброєю: адже, казав Герцен — "заставить улыбнуться надъ богомъ Аписомъ — значить разстричь его изъ священнаго сана въ простые быки". І влучно орудуючи цією потужною зброєю — сміхом, Котляревський справді таки порозстригав недосяжних богів з самодержавного Олімпу на хабарників, сутяжників та перекупок...

Позначивши сміливою рукою такий широкий малюнок сучасного громадського ладу, давши типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхності, Котляревський по-ряду присвячує увагу свого сміху тим шарам людськості, що найближче до тієї зверхності стоять і часто її вчинки просто копіюють. З тим більшою охотою це він робить, що йому любіші наші земні і звичайних людей справи.

 

І я прощаюсь з небесами,  Пора спуститься до землі (VI, 20), — 

 

каже він, описавши згадану сцену на Олімпі.

"На землі", власне кажучи, те ж саме діється. Як там, так і тут вегетативні процеси, "животна" сторона життя переважає, дрібненькі свари та втіхи, часто під маскою громадських інтересів, гомеричного набирають вигляду. Частенько дорікала Котляревському критика за те, що він ніби милується в описах якраз оцієї "животної" сторони, малюючи здебільшого пияцтво, розпусту та чвари, — дорікання, мені здається, принаймні, недоречні, бо й тут справу треба брати в історичній перспективі, а не з теперішнього погляду та мірки. Всі, кому доводилося спинятись на побутовому житті тогочасної України (та й не самої України: згадаймо-бо — побут у Шекспіра, Мольєра, Рабле) в один голос зазначають, яке величезне місце серед дармоїдної частини людності займали вади, списані в "Енеїді" — оте пияцтво безпросипне, волоцюзтво, цинічне женихання, сварки. Котляревський сміливо міг би відповісти на ці закиди відомою примовкою про дзеркало, що об'єктивно показує скривлену твар. А що "Енеїда" була справді добрим дзеркалом сучасного життя, попробую показати це на одному тільки загальному прикладі, минаючи всякі дрібниці побутового характеру.

Як відомо, більшу половину всієї "Енеїди", останні три частини, присвячено війні Енея з Турном. Ви пам'ятаєте причину їхнього ворогування: два князьки зчепились, бажаючи кожен за себе взяти Латинову дочку Лависю; в пам'ятку мабуть вам, що дало й призвід до війни: це була смерть біленького цуцика старої няньки Латинової, якого ненароком звели з світу Троянці. А в результаті оці в повному того слова розумінні масляні вишкварки дали величезне бойовище, що довгі часи тягнеться, руйнує цілі царства й господарства і забирає жертв незліченну силу, що головами наклали "для прихми", підкреслює Котляревський, своїх князьків. До того ж треба де мати на увазі, що кожен з привідців того лихого діла людина сама по собі не зла: Еней —  так навіть "к добру з натури склонний", а Турн просто собі гульвіса необачний, тип немудрого гусарина старих часів, — і от таку колотнечу збили через особисті свої справи. І в pendant до цього пригадаймо всі ті війни заради династичних, особистих і інших таких вишкварок, які прошуміли над людськістю хоча б за останнє тільки століття, всією вагою своєю лягаючи не на заінтересовані тими вишкварками голови, а на цілком сторонніх людей. Пригадаймо, що в ті часи, коли писано "Енеїду", дзюрком бігла людська кров, і Наполеон, а згодом "Священний Союз" самодержців, по-своєму перекроювали політичну карту Європи... І сміхом, гірким уразливим сміхом, окселентує Котляревський громові гармат і всім військовим виправам своїх героїв. Він тямить, що "крови весел е течь въ жилахъ, ч мъ по трав  и по песку", бо сам з власного досвіду знає, що то війна:

 

Війна в кривавих ризах тут;  За нею рани, смерть, увіччя,  Безбожність і безчоловіччя  Хвіст мантії її несуть (IV, 114).

 

З глибокою огидою автор і сам може проказати слова, що вклав Латинові в уста;

 

Не звірь я — людську кров пролити,  І не харциз — людей щоб бити:  Для мене гидкий всякий бій (IV, 90).

 

Та не має, опріч сміху, наш автор іншої зброї, щоб воювати і з цим, і з подібними гріхами сучасного укладу людського на землі. І з тим більшою безощадністю пускає Котляревський у діло цю єдину свою зброю й не милуючи картає він людську натуру, що до такого страхіття-доводить. Інтелігент свого часу, сковородинець і масон, член біблійного товариства й просто гуманний демократ, який знає, що

 

Мужича правда єсть колюча,  А панська на всі боки гнуча (VI, 97) — 

 

Котляревський обертає оту "мужичу правду" — колючий сміх свій з погляду народних інтересів — проти кривд панського ладу. Результатом цього була "Енеїда" і, почасти, "Ода до князя Куракина". І мені здається, що зацікавившись в "Енеїді" "малороссійскимъ жартомъ", або в кращому разі "умною шалостью", не зрозуміло справжньої ваги цієї сатири вельможне панство, з самим державним фельдфебелем на чолі. "Умная шалость!" — кажуть, промовив Микола І, досхочу нареготавшись з Олімпу Котляревського: він і в думках собі не покладав, що "de te fabula narrat" — про тебе байку тую складено... За класичним убранням героїв "Енеїди", за стародавніми прізвищами не розібрало тодішнє панство розмов із сучасним змістом; за греко-римськими аксесуарами не зауважило того дзеркального поверху, в якому одбились власні обличчя його заступників; за сміхом не розчуло тієї мужицької правди колючої, що пройняла всю поему і — реготалося... з себе самого реготалось. Зате видно добре все це зрозуміли ті, напр., задунайські січовики, що запрошували Котляревського на старшого до себе, дізнавшись, що перед ними автор "Енеїди": їм-бо якраз найбільше люба й дорога була ота мужича правда в сатирі Котляревського, як вираз їх власних думок та змагань.

Показавши в "Енеїді" та в "Оді до князя Куракина" мужичу правду з її, скажу так, колючого боку, обернутого до чужих класів, Котляревський згодом підходить до неї ж таки вдруге, щоб показати її ще й тією стороною, якою вона сама для себе живе. Це зробив він у драматичних творах. І — дивне діло — тут не регочеться вже наш веселий сміхотун. Живими, поважними образами показує він, що доброго єсть та принадного в житті народу, якою правдою керується він у своїй власній хаті й як ту правду можна вишукати й розглянути під сірою свитиною та вбогою сільською стріхою. Гумор Котляревського повернувся тут другим своїм боком і інші вже фарби кладе автор на палітру, збираючись щиронародне життя малювати. Навіть єдиний тут заступник панства — отой курйозний Тетерваковський, з якого теж не трохи сміху було — і він принаймні не всюди смішний, якщо тільки смішний. Зійшовшись він-на-віч з колючою правдою непопсованого життя, панство та бюрократія в особі Возного мусіли капітулювати перед нею, не знайшовши в собі сили встояти за свою примху проти тієї потужної правди життя. Навпроти панської правди, що виявилась була до Котляревського афоризмом про "особний політичний звичай" письменного люду, автор "Наталки Полтавки" поставив мужичу правду: "зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п'явкам кров із нас смоктати". Іншим способом, але ту ж таки мужичу правду, що й "Енеїда", показують і невмируща, поважна "Наталка-Полтавка", і "шутка кстати сд ланная" — "Москаль-Чарівник". П'єси Котляревського демонструють другий бік тієї самої медалі, що ми бачили в "Енеїді", і служать їй за безпосередній протяг та додаток.

 

4. Не багато й написав Котляревський, особливо, коли взяти на увагу його досить довгий вік, але те, що написав, злютовано міцно одним настроєм, цілим, не розколеним світоглядом, тверезим поглядом на світ і його події. Вельми для творчості Котляревського характерно, що кожну з чотирьох його відомих речей можна приточити до якогось літературного факту, знайти почин і джерело їй у сучасних літературних змаганнях. Ідея та навіть і виконання саме "Енеїди" стоять у тісній залежності й зв'язку з російською травестією класичної цієї поеми Осипова і Котельницького; "Наталка-Полтавка" та "Москаль-Чарівник" являють собою ніби полеміку й протест проти невдалих екскурсів у сферу українського побуту російських письменників, зокрема кн. Шаховського; "Ода до князя Куракина", вся цілком виросла на тодішньому літературному ґрунті. Все це немов принагідні одгуки на сучасні літературні теми та потреби. Але саме така літературна манера, з одного боку, ще подає свідчення про свідомі заміри Котляревського, з якими вступав він до літератури, а з другого — характеризує виразно його художні засоби та літературні способи. Не був це письменник, що до своїх створінь доходить шляхом безпосередньої інтуїції — того, що звуть звичайно натхненням. Елемент розсудливості, намислу, прикладання до літературної роботи наслідків своєї гострої спостережливості та методів повільної обробки — ось що насамперед впадає у вічі в творах Котляревського. Він не захоплює вас одразу самим бурхливим імпетом свого натхнення, високим пафосом творчості, як це робить, напр., Шевченко, — він поволі привертає до себе детальною розробкою, майстерним малюнком, умінням викликати у вашій душі відповідні враження силою й свіжістю зібраного спостережливим розумом життєвого матеріалу, зачепити вас влучним, гострим слівцем, несподіваною комбінацією образів. Не випадково сталося, що Котляревський узявсь до травестії й дав у ній гостру сатиру на сучасність: чужий сюжет він умів органічно перетопити в здобутках пережитого, а воно ж саме й напрошувалось на сатиру, не маючи іншого бича на себе. Од чужої думки виходячи, Котляревський власним іде до своїх висновків шляхом, — мало того, вміє силою таланту свої літературні взірці перевершити, забити в далекий кут і одсунути в затінок літературні свої прототипи. Залежність формальна не заважала йому бути глибоко оригінальним у самій речі. Те ж саме треба сказати і про ідейні його здобутки. Котляревський і тут надає живої реалістичної складки чужим формулам та абстракціям, зодягає їх у ясні й прозорі шати зверхнього одягу: його мораль не глибока звичайно буває, од гонить загальниками, зате образи завжди живі і події самі за себе говорять глибше, ніж потрапив би те сказати автор од себе. Діставши од кращих заступників старшого українського покоління, найбільш од Сковороди, гуманітарно-демократичну спадщину, Котляревський і їй зумів дати живу плоть і кров мовою живого народу, убрав у колоритні образи й ними сіяв насіння добра, правди та гуманності. "Нравственное величіе Котляревськаго, — справедливо зазначив П. Житецький, — въ томъ и состоить, что онъ pешилъ эти (новыя) задачи, какъ поэтъ-идеалисть, не потерявшій гуманныхъ чувствъ въ тоть в къ, когда негуманныя чувства находили поддержку въ кр постномъ рабстве, которое водворялось въ кра , искажая здравыя общественныя понятія и лучшія благожелательныя настроенія".

З Котляревським до літератури нашої увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по цей день бажаним гостем. Народ був матеріальною підвалиною сміливого почину Котляревського; моральні основи давала йому попередня літературна традиція, нарешті психологічним мотивом була любов до рідного краю, що не пустила його на шлях дизертирства од своєї батьківщини. Через щасливу комбінацію цих обставин Котляревський і став першим живим мотором українського письменства и громадського життя, єдиним на свої часи теоретиком і практиком основ демократичного національного руху на Україні, — і в тому його неминуща перед рідним краєм заслуга. Тим-то для нас ніякісінької ваги не має те, що форму своєї сатири Котляревський позичив у такого-от Осипова чи когось іншого: з нас досить факту. А факт такий, що коли того ж таки Осипова навіть не згадують історики російського письменства і вже напевне самі спеціалісти не читають, то Котляревського твори виходять усе новими виданнями й ледве чи знайдеться письменна людина на Україні, що б не чула про нього; та й самого Осипова ім'я коли й виринає часом із небуття, то тільки через Котляревського і в зв'язку з ним. Бо, як влучно сказала О. Єфименкова — "его "Энеида" относится къ "Энеид " Осипова, какъ живой цв токъ къ жалкому тряпичному изд лію". Та й не тільки про Осипова можна це сказати, а і взагалі я не знаю, чи знайдеться що-небудь з російського письменства XVIII ст., що б так читалось до нашого часу, як твори Котляревського. Не бувши, як справедливо зауважують, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський для свого народу зробив величезної ваги, просто таки геніальне наслідками діло, давши свідомий почин молодому, свіжому письменству й громадському рухові наново відродженого народу. До Котляревського українське письменство не було народним, бо не прийняло ще до себе найпотрібнішого для всякого щиронародного письменства елементу — народної мови, а коли й приймало, то спорадично і не додержувалось твердо й непорушно. Тільки з Котляревського почавши, народна мова увіходить у письменство, як неодмінна складова його частина, якої вже не можна вилучити з того, що ми розуміємо під письменством. Так само і щодо змісту. У вік "високого штилю", пишних од та манерних пасторалів, за часів, коли самі письменники на поезію дивились як на забавку — "какъ л томъ вкусный лимонадъ", — вийти тоді з реальною, живою сатирою та поважним і глибоким розумінням народного життя — це значило цілою головою перерости свій вік та сучасників і зробити сміливий ступінь у вічність, до потомних поколінь промовляючи. Котляревський дав тон нашому письменству, а відомо ж, що le ton fait la musique, принаймні щодо настрою, і це основний тон народних інтересів, тон демократизму й гуманізму на національному ґрунті, додержався в нашому письменстві до останнього часу й певне довго ще в ньому озиватиметься. Такі заслуги не забуваються, і правду писав Шевченко про славу, що навіки вкрила першого письменника — батька нового нашого письменства:

 

Будеш, батьку, панувати.  Поки живуть люде;  Поки сонце з неба сяє,  Тебе не забудуть.

 

Правду казав і не дуже-то до Котляревського прихильний Куліш, показавши, що саме з "Енеїди", з цієї, мовляв, "малої й одрубаної собі речі судилось народитись такому, що зрослось із нашою долею навіки, чого не мусимо забути, чого не занапастить ні панський егоїзм, ні государня політика: народилась українська література".

Народилась і пішла в свою тяжку, але на здобутки багату путь.

 

5. Літературна діяльність Котляревського, а надто величезна популярність його творів, розбуркали інтелектуальні сили, що дрімали до того часу серед українського громадянства. Як ми знаємо вже, такі сили безперечно були. Про їх існування, коли б навіть і забути літературну продукцію попередників Котляревського, нагадало перше ж друковане видання "Енеїди" отією красномовною посвятою од видавця М. Парпури: "любителямь малороссійскаго слова усердн йше посвящается". Очевидно, серед тих "любителів", до яких належали і Парпура, і сам Котляревський, жили традиції старої України й українського письменства та любов до рідного краю і всього його національного добра, — існували може більш як невиразний, неусвідомлений настрій, як побутове явище, ніж як певні переконання. Твори Котляревського вдарили по тому настрою, зогріли його надіями й викликали ту внутрішню роботу національного усвідомлення, що виявилася, насамперед, у літературній розробці рідного слова. Так з'явилася ціла низка письменників, що не тільки писати по-українському почали під впливом Котляревського та його прикладом заохочені, але й буквально його наслідували, копіюючи не тільки його манеру літературну, а й запозичаючи у нього деталі. Всі вони, разом з Александровим Степаном, могли б проказати й про себе:

 

Як Котляревський у Полтаві  "Енейду" гарно написав,  Тоді із щирости к тій славі  І з нас писати дехто став ("Вовкулака").

 

Та тільки талановитіші з них, як Артемовський-Гулак, Гребінка, Боровиковський та інші і на свою власну набігли тропу, бо зустрілись незабаром з новою течією, що йшла до нас із Заходу — з впливом романтичного напряму й романтичним рухом у сусідніх літературах —  польській та російській та з повсюдним інтересом до народності, що вже коло 20-х років XIX ст. почав дуже пробиватися в перших етнографічних працях. В зв'язку з зазначеними течіями ця група письменників витворила в українському письменстві новий напрям, з перевагою романтичних рис, які в зародку були вже й у самого Котляревського, напр., у його "Наталці-Полтавці". Лишаючи на далі огляд цієї групи, як більш самостійної, тут спинюся на самих тільки найближчих наслідувачах Котляревського, на його школі в тіснішому й буквальному розумінні.

Насамперед треба зазначити, що діяльність Котляревського викликала до життя чимало зразків, скажу так, обивательської анонімної літератури на всякі "злоби дня" та біжучі справи. Як і раніше близькі до народу письменні круги не кидали без уваги тих подій, що так або інакше одбивались на народному житті, і висловлювали свої думки у всяких віршах, сатирах, навіть "пашквілях", так і тепер обиватель брався за перо, скоро що-небудь виводило його з рівноваги. Тільки що тепер, маючи перед очима такий популярний зразок, як "Енеїда", анонімні творці вже більше дбають про зовнішню літературну форму своїх спроб і, натурально, позичають фарби у того ж Котляревського. Ця анонімна література початку XIX ст., на жаль, не діждалась де уваги дослідників, навіть як сировий матеріал, і тільки випадком дещо дісталось до друку, хоч ще Павловський у своїй граматиці 1818 року надрукував уперше один такий твір ("Вакула Чмирь"). Тим часом вона безперечно могла б не одну цікаву рису виявити, коли вже не літературною своєю вартістю, то хоч показуючи, як літературні течії, напрями й змагання одбивались там, серед рядового обивателя, як він приймав їх і чим з свого боку озивався. Як зразок досить численної, треба думати, обивательської літератури, згадаю тут анонімного вірша "Вояжъ по Малой Россіи г. генерала оть инфантеріи Беклешова", написану складом "Енеїди" і з очевидними позичками з неї. Беклешев був генерал-губернатором малоросійським і року 1799-го об'їздив лівобережну Україну, викликавши своєю подорожжю великі надії в поспільстві. Селяни кинулись були до нього з своїми скаргами на панські знущання та утиски. Становище покріпаченого селянства у вірші змальовано просто таки безпросвітним: пани

 

   ... мудрують.  Колотять, мов в кошарі вовк,  Із брата нашого глузують, —   Хіба б його лихий умовк  Такую роблять злу годииу,  Що чоловіка як скотину.  Або ще гірше за собак  За всяку всячину грунзюють,  Мов непотрібного ганьбують.-  Ще не було ніколи так.

 

Цей і інші тогочасні твори обивательської музи показують, що література в своїй оновленій формі викликала зразу ж таки великий інтерес до себе серед громадянства й була, може, останньою інстанцією, куди воно оберталося з своїми жалямя й потребами. І це було цілком натурально, зважаючи на ті міцні зв'язки, що виявилися в перших же творах українських письменників між письменством та життям.

До тієї ж власне обивательської літератури належать іноді твори досить значної літературної вартості, але такі, що з'явились якось випадково: написав чоловік одну-другу річ та й кинув, не зробивши ніяких навіть заходів, щоб поширити їх друком, не кажучи вже про те, щоб до пуття свій хист літературний використати. Таким був земляк Котляревського, Костянтин Пузина (1790 – 1850), вихованець Петербурзької духовної академії, що згодом загинув десь марно в ченцях. Діяльність його, дуже коротка й маловідома сучасникам (твори його не були надруковані), дає тим часом цікаве свідчення, як ідеї Котляревського сприйнято серед громадянства. Пузина — автор кількох вітальних віршів та од, між якими літературну вартість має тільки одна: "Ода — малороссійскій крестьянинъ"; вона показує, що насіння реалізму та демократизму батька українського письменства на добру землю падало. Пузина гостро ставить низку питань, які свого часу були занадто сміливими. Він не може зрозуміти того "що всі нас нехтують і за посміття мають", тоді як Бог однаково і пана й мужика шанує; для нього не варт нічого те,

 

Що ми белькочимо так сквапно по-французськи,  Що по-московському ми цвенькаєм, по-руськи, — 

 

тобто, що інтелігентне панство вивищується над простим народом поверховою освітою, коли не бачить у ньому брата. "За що ж це так, — питає він, — що брат глузує з брата", — 

 

Що той, хто дужчий з нас, у пику б'є цього,  Що той, у кого не мальованая хата,  Не має талану і лають всі його;  Що мне, небіжчик він, хліб із остюками яшний,  Із здором коли є, їсть борщ позавчорашній;  Що пан і по вискузаїде крестянина,  Як коней він його не вміє поганять,  Або як нехотя налає паненят, —   І певне — звідусіль лиха йому година?

 

Питання ці були для автора тільки формою, ніби facon de parler; він і не шукає на них відповіді, — його діло було поставити руба питання од кріпаків: "хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки?» — і вже самі питання ці виявляють протест проти поневолення, бо відповідь могла тільки одна й бути. Вже й те вельми характерно для Пузини, що кріпакові присвячує він оду, ту форму поезії, з якою плазували тоді перед вищими облесні та масні на язик панегіристи, довівши це до тієї міри, що чесному вухові не можна було й чути про оду. Кріпак і ода — це було сміливе поєднання думок. З другого боку, Пузина пише по-українському через те, що почуває себе українцем, або, як каже він у передмові до одного з своїх віршів, — "истиннымъ малороссомъ", і хоче показати, що й на чужині українці не цураються свого рідного слова і "не только чувствують, но и пишуть по-малороссийски". Самий тон віршів Пузини показує, як він поважно ставився до рідної мови, заведеної до літературного вжитку.

Так само поважний матеріал літературний лишивсь од Михайла Макаровського (1783 – 1846) — сучасника й земляка Пузининого, на жаль до письменства причетного тільки за останні вже роки свого життя. Він написав поему "Наталя або дві долі разом", віршовану повість "Гарасько або талан і в неволі" (обидві опубліковані в 1848 р. в "Южномъ Русском Зборник " А. Метлинського) та ще кілька віршів, надрукованих ще пізніше. Таким чином усенька літературна Макаровського спадщина була по-смертною і це вже одно показує, що був з нього випадковий гість, дилетант у письменстві, й не поспішався зайняти в ньому яке-небудь власне місце. Своїм вихованням, поглядами й літературною манерою Макаровський належить цілком поколінню Котляревського, і хоча писав півстоліття по тому, як з'явилася "Енеїда", і хоча зазнав на собі й інших впливів (сюжет "Гараська" нагадує "Кавказскаго пл нника" Пушкіна), але вся літературна манера його примушує вбачати в ньому учня найбільш таки Котляревського. Українська критика завжди ставила Макаровського досить високо: Метлинський, напр., бачив у ньому можливого "творца зам чательной народной эпопеи"; Куліш згадує його зараз після Квітки й Шевченка, отже далеко вище ставить від Котляревського навіть, — оцінка безперечно надміру переборщена. З Макаровського не був поет, навіть версифікатор з нього абиякий; його сила — в знанні народного побуту, в умінні малювати картини простого трудящого життя українського селянства ("Наталя"), дати образ ідилічних стосунків серед екзотичних навіть обставин ("Гарасько"). З Макаровського міг би виробитись справді путящий повістяр, якби чари Котляревського не захопили були його так міцно й не примусили віршувати з шкодою для власних творів. Це, та ще дилетантизм Макаровського не дали розгорнутись тому досить цінному матеріалу на письменника, який у ньому був безперечно, але, не використаний, пропав марно.

Що під вплив автора "Енеїди" потрапляли люди, самі того не помічаючи й навіть полемізуючи з ним, показує літературна спадщина Остапа Рудиковського (1784 – 1851), автора кількох віршованих байок та казок, опублікованих теж, як історичний матеріал, за наших уже часів. Його твори так само носять на собі сліди впливу Котляревського, хоча автор ставиться дуже критично до свого вчителя. Ось, напр., думки Рудиковського про "Наталку-Полтавку" :

 

Там нісенітниць тьма, там пісні все та пляски!  Стара, дочка, Петро і Возний — всі ревуть,  Один по одному — як ті джмелі гудуть;  Та пісні ж всякому приточені до шмиги,  Як ніби на вербі порозтикав хто фиги.

 

Але тим часом навіть полеміка проти Котляревського своїм тоном і манерою дуже нагадує — того ж Котляревського. Взагалі всі письменники, що силкувалися наслідувати автора "Енеїди", найбільш переймали його зовнішню манеру й не дбали цілком про внутрішню вартість. Ще перші з них, Пузина та Макаровський, і найкраще засвоїли собі дух і думки свого навчителя; інші ж далі за форму не пішли й, копіюючи її по-рабському, скомпрометували були цілком "котляревщину" й довели незабаром українське письменство до такої вульгарності, що серйозно могло б постати питання про будуччину й навіть можливість його, як би ці письменники самі вже не були очевидним анахронізмом і не одійшли на задній план перед романтичним напрямом 20 — 30 років.

Не спиняючись детально на письменниках школи Котляревського, зазначу тільки деяких із них.

Типовий дилетант, Павло Білецький-Носенко (1774 – 1856), своїми численними творами, як "Горпинида", "Приказки", "Гостинець землякам" і т. ін., показав тільки, як зле зрозумів він "Енеїду", що їй брався наслідувати. Спочатку (року 1804) він заявляв навіть, що ненавидить "духъ малоросіянизма", та й потім, коли дух часу вже вигоїв його від тієї чудної ненависті, дивився на свої літературні праці тільки як на "забаву од безділля". Олександер Корсун (1818 – 1891), видавець збірника "Сніп" (1841), замолоду дав кілька зразків віршованої прози, в яких виявив величезний роялізм та цілковите нерозуміння ні завдань поезії, ні вимог часу. Порфир Кореницький з його поемою "Вечерниці" й приказкою "Панько та верства", Степан Писаревський (Стецько Шереперя, помер 1839 p.), автор популярних і досі пісеньок "За Немань іду" та "Де ти бродиш, моя доле", і другий Писаревський, його син Петро, з віршованими поемами й байками, Степан Александров з незґрабним "Вовкулакою", Костянтин Думитрашко (Копитько, 1814 – 1886) з своєю "Жабомишо-драківкою" та іншими віршами —  нарешті відомий перекладач євангелії українською мовою Пилип Морачевський (народ. 1806 р.) з його патріотичною поемою "До чумака або війна Ягло-французсько-турецька" (1855) — всі ці письменники були занадто скороминущим, випадковим явищем у нашому письменстві, щоб варто було говорити про їхню діяльність докладніше. Зв'язки з Котляревським, та й з усім українським письменством, у них тільки формальні; не зрозумівши духу й напряму "Енеїди", не маючи літературного хисту, а саму лишень сверблячку до писання, вони копіювали тільки зовнішню сторону поеми Котляревського і вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність. Своїми невдатними спробами ці письменники довели були до того, що витворився був на все українське письменство погляд, як на грубе варнякання, просторікувату забавку, пристановище "малоросійських жартів", і справжні письменники тоді ж таки не жартома мусіли доводити, що українська мова здатна й до серйозної творчості та поважних творів. Необачні наслідувачі кинули, нарешті, й на самого Котляревського темну пляму, хоч він найменше винуватий був за ту безглузду "котляревщину", що пустили під його прапором непрохані та нетямущі ученики. Був час гострих нападів на Котляревського, психологічно цілком зрозумілих через ту пошесть "котляревщипи", що прикинулась була до нашого письменства, і аж новішим уже часам у певній історичній перспективі — видно стало, що одно — Котляревський, а інше — "котляревщина". Вона була тільки ненормальним збоченням і може подати дуже виразний приклад того, до якого занепаду можна всяку путящу й серйозну справу довести, не зрозумівши її допуття та не розвиваючи духу її, а в самій формі закисаючи.

Другим боком своєї діяльності Котляревський дав початок драматичному письменству на Україні. І тут доводиться зазначити насамперед декілька анонімних творів, напр., віршовану оперету "Любка", яку вважала публіка навіть за твір самого Котляревського, хоч це тільки досить невдале наслідування "Наталки-Полтавки". З драматичних письменників першої половини XIX ст. найвиразніше одбилась манера Котляревського на творах В. Гоголя, К. Тополі та та Якова Кухаренка. Од Василя Гоголя (помер 1825 p. ), батька геніального російського письменника, дійшла до нас цілою одним-одна одноактова комедія "Простак". Змістом вона скидається на "Москаля-Чарівника", хоч можливо, що ця схожість залежала тільки од спільного джерела, а не од наслідування самого сюжету, — не кажу про вплив манери Котляревського, бо ледве чи можна його одкинути. Комедія Гоголя, безпретензійний малюнок українського життя, показує, що в авторі загинув чималий художник, який міг би бути не тільки батьком геніального сина, а і власною особою зайняти визначне місце в письменстві. Далеко слабша теж єдина п'єса Кирила Тополі "Чари или н сколько сценъ изъ былей и разсказовъ украинскихъ" (Москва, 1837), хоч українська критика ставила колись її дуже високо за етнографічну правдивість. "Чари" дають побутові малюнки в суміші з фантастикою, взятою з народного повір'я. Яків Кухаренко (помер 1862), приятель Шевченка, лишив нам одну п'єсу "Чорноморський побит" (написана р. 1836) й кілька літературно-етнографічних нарисів, як "Пластуни" й "Вівці і чабани въ Чорноморії", та переробку народної казки "Вороний кінь". "Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками", незважаючи на деяку наївність композиції, все ж дає ряд живо написаних сцен із життя чорноморського козацтва та кілька цікавих типів з того часу, коли на Кубані жили ще традиції давніх січовиків. Більше ця п'єса відома в переробці Старицького під заголовком "Чорноморці", бо й досі її виставляють на нашій сцені.

Більшість згаданих тут письменників зв'язує з Котляревським не так духовна спорідненість, як спільність літературної манери, на якій позначились форми, що завів у нашому письменстві Котляревський. Ще драматурги, маючи перед очима поважну "Наталку-Полтавку", зуміли вдержатися в межах літературної пристойності, а вже що віршописці, то зовсім пустились були берега, окарикатуривши по саме нікуди сатиричну сторону "Енеїди". Писали вони здебільшого в 30-х та 40-х роках, коли в українському письменстві зачулися вже нові пісні, коли буйно розрісся романтизм і Квітка вже дав зразки художньої повісті, коли залунали вже навіть перші співи Шевченкової музи. З своїм наївним етнографізмом, узятим до того ж у грубій, карикатурній формі, наслідувачі Котляревського навіть для свого часу були вже анахронізмом, і виявляють тільки живий образ того хитання, яке довелось одбути молодому письменству раніше, ніж вийти на биту дорогу невпинного розвитку. Першим ступенем його по Котляревському був романтичний напрям, що на українському ґрунті дає цікаве перехрестя самостійних, з народної основи взятих мотивів з чужими впливами. З цього перехрестя, перетворюваного на національній основі, й склався в 20 – 40 роках XIX ст. наш літературний набуток передшевченківської доби.