Шляхтич «латинський» чи «латинізований»? Нотатки на полях поеми «Epicedion» (1585)*

Коли ми говоримо про Україну-Русь на зламі XVI-XVII століть, то звично вдаємося до метафори Дмитра Чижевського: «Замість повороту до Візантії, Україна обернулась обличчям на Захід»¹. Дуальність українського світу культури, який, згідно з не менш популярною метафорою Івана Лисяка-Рудницького, упродовж усієї своєї історії був роздвоєний «між Сходом і Заходом» і прагнув «поєднати ці дві традиції в живу синтезу»², також сьогодні стала свого роду аксіомою для істориків і дослідників культури. Проте визнати очевидну річ не значить дослідити, простежити, в який спосіб реалізувалися її конкретні вияви.

Цей короткий текст якраз і має показати химерне переплетення «Сходу і Заходу», тобто власних і «латинських» культурних навичок, у свідомості волинського шляхтича на самому початку шляху, котрим невдовзі рушить Україна, й зокрема — той її терен, куди «латинські» впливи сягнули щойно в останній чверті XVI століття. Наш герой — це анонімний слуга київського каштеляна, черкаського, канівського і любецького старости, князя Михайла Вишневецького.

* Цей текст є дещо зміненою версією статті «Szlachcic "łaciński" czy "latynizujący" (uwagi o polskojęzycznym poemacie z Wołynia z 1585 roku)» // Łacina w Polsce. Zeszyty naukowe. Zeszyt 1-2: Między Slavia Latina i Slavia Orthodoxa / Pod redakcją Jerzego Axera. — Warszawa, 1995. — S. 55-59.

¹ Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. 2 вид. — Тернопіль, 1994. — С. 238.

² Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Історичні есе. Т. 1. — К., 1994. — С. 9.

У січні 1585 р., після смерті князя, що сталася 15 жовтня 1584 р., вірний слуга склав жалобну поему «Epicedion» *, і того ж року надрукував її у Кракові, в друкарні Мацея Вєжбєнти³. Поему написано польською мовою, проте численні українізми, що їх зауважив іще А.В.Стороженко⁴, як і саме місце написання твору, назване в авторській посвяті, — село Нижня Білка під Кременцем, не тільки вказують на українське походження аноніма, але й дозволяють висловити припущення щодо його особи. Найімовірніше, це Ждан Білицький. 1570 року він як слуга князя Михайла сплачував від імені свого пана податок⁵. Під 1583 р. в одному з актів, які стосуються податкових справ, зазначено, що село Білка належало до маєтків князя Михайла⁶. Отож власницьке прізвище Білицький, утворене від назви села Білка, свідчить про те, що Білицькі мали б належати до спадкових слуг-ленників роду Вишневецьких, тобто давніх волинських бояр. Позаяк самого князя, як і його брата Олександра, було поховано в Києво-Печерському монастирі⁷, немає підстав сумніватися у православному віровизнанні і «руській» ідентичності його довіреного слуги.

Отже, «Epicedion» написав волинський шляхтич, вірний княжий слуга, котрий вирішив змалювати багаторічні лицарські подвиги свого покійного патрона вправним польським віршем, ще й на додаток прикрашеним доказами власної «латинської ерудиції», тобто численними античними ремінісценціями. Оминаючи менш важливі у цьому випадку міркування про міру поетичного таланту автора (за суворим присудом польського історика літератури, «utwór to jednak prymitywny»⁸), констатуємо: поет-аматор у своєму творі, безперечно, не був оригінальним.

* Epicedion — поховальний плач (грецьк.). Тут — жалобний панегірик.

³ Жодного збереженого примірника на сьогодні не зафіксовано. Тут використано передрук з додатку до праці: Стороженко А.В. Стефан Баторий и днепровские казаки. — Киев, 1904. — С. 163-220.

⁴ Там само. — С. 247-248.

⁵ Źródła dziejowe. T. XIX. — Warszawa, 1889. — S. 28.

⁶ Ibidem. — S. 132.

⁷ Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa, 1895. — S. 557.

⁸ Nowak-Dłużcwski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Polsce. Pierwsi królowie elekcyjni. — Warszawa, 1969. — S. 147.

За взірець йому послужили поетичні вставки з «Хроніки» Мацея Стрийковського, передусім — віршовані описи баталій. Це підтверджується не тільки загальною схожістю поетичного образотворення, але й прямими запозиченнями тексту. З-поміж багатьох можливих прикладів наведу лише два найвиразніші:

«Kronika»⁹ :

Князь Михайло Глинський у битві під Клецьком:

Tak napominał wszytkich objeżdżając wkoło,

A potym śmiele krzycząc sam skoczył na czoło.

(T. 2, s. 335)

«Epicedion»:

Князь Михайло Вишневецький в описі однієї з битв; із татарами:

Książę swych upomina, oobjeżdżając wkoło,

A potym śmiele krzycząc sam skoczył na czoło.

(v. 524-525)

«Kronika»:

Князь Костянтин Острозький у битві під Вишневцем:

Krzyczy: «Nusz teraz bracia chęcią jednakową

Czyńcie, ja was zastawię naprzód swoją głową».

(T. 2, s. 368)

«Epicedion»:

Михайло Вишневецький закликає вояків до бою:

Teraz, dzielni Rycerze, chęciąjednakową

Oto ia przy was gotów pieczętować głową.

(v. 1046-1047)

Встановивши головний взірець наслідування, можемо розпізнати репертуар образів, запозичених з античної літератури, якими прикрашено «Epicedion». Оминаючи як тривіальні для тогочасної поезії метонімії на кшталт «кривавий Марс», «жорстокий Марс», «Марсова шабля» тощо, мусимо визнати, що часто повторювані волинянином ефектні вислови «золота колісниця Феба» (світанок) та «голос Ехо» (звук) також запозичено з «Хроніки» Стрийковського, де, напевно, жодна з битв не обійшлася без участі Феба (часом Phoebus, іншим разом Titan), його «золотої колісниці» (пор. t. 2, s. 134, 137, 138, 141, 198, 218, 220, 242, 243 та ін.) та асистенції Ехо (s.220, 235 тощо). При цьому волинський автор переносить до своїх віршів не тільки сам образ, але і його супровід. Наприклад:

У Стрийковського:

A skoro Titan złoty wóz wytaczał z morza,

A słoneczna po górach świeciła się zorza.

(T, 2, s. 218)

«Epicedion»:

Prawie w ten czas gdy śliczna już wschodziła zorza,

Phebus też swoy złoty wóz toczyć począł z morza.

(v. 664-665)

У Стрийковського:

A Echo głos rozdwoją po polach sowity.

(T. 2, s. 335)

«Epicedion»:

Krzyku dosyć po polu, Echo głos roztacza.

(v.271)

У жалобному панегірику не могло обійтися без гіперболічних порівнянь, які нагадували би про античні взірці чеснот і доблесті. За ними також помічаємо тінь Стрийковського. У «Хроніці» такі порівняння досить банальні, тож подібність героїв, що їх прославляють обидва поети — рівних Гекторові, Ахіллесові чи Ганнібалові, а також відсилання одного й другого авторів до «греків», «Троянської війни» або «мужніх римлян» можна визнати за спільні для тогочасної поезії топоси. Проте наш очитаний волинянин належав до шанувальників усієї творчості Стрийковського, не самої лише «Хроніки». Зокрема, легко прочитуваний вплив на його твір справив «Goniec Cnothy do prawych szlachciców». Відтак, окрім тривіальних Гекторів, Ахіллесів і Ганнібалів, у жалобній поемі знаходимо набір тих самих імен римських вождів, до авторитету яких апелює Стрийковський: Марій, Манлій, Катон, Сципіон та ін. В окремих рядках натрапляємо, як і вище, на пряме запозичення тексту, наприклад:

«Goniec Cnothy»:

Scipio sławny jak Afrykę skrócił,

Karthago pyszne do gruntu wywrócił.

(T. 2, s. 512)

«Epicedion»:

Takci Miasto y Zamek wniwecz obróciwszy,

Jak Scipio Kartago, z gruntu wywróciwszy.

(v. 1012-1013)

Отже, можна було б сконстатувати, що волинський поет механічно наслідує Стрийковського, повторюючи за ним усе, навіть використані античні мотиви. Проте насправді справа виглядає дещо складнішою. По-перше, волинянин і сам навчався риторики, свідченням чого є «шкільний» каламбур у його поемі:

Nie długo tam s Pohańcem argumentowali,

Bo szablą silogizmy ich konkludowali.

(v. 760-761)

По-друге, і це куди цікавіше, — запозичення зі Стрийковського зроблено вибірково: волинянин вочевидь іґнорує те, що не відповідає його смакам. Так, серед іншого, для нього ще цілком чужа головна ідея «Gońca Cnothy» — ґлорифікація сарматського народу-шляхти. Попри безпосереднє перенесення тих чи тих образів із цієї поеми, у волинському творі жодного разу не вжито навіть самих слів Sarmacki, Sarmata, Sarmatia. B короткому шкіці не місце для детальнішого аналізу розбіжностей зі Стрийковським, тож пунктирно окреслю лише найважливіші сюжети, де волинянин виступає як цілком самостійний інтерпретатор описуваних ним княжих звитяг. Це, зокрема:

1) досить окреслений набір княжих чеснот і відповідної княжій гідності поведінки — не конче Михайла Вишневецького, а князя у ширшому значенні, або, послуговуючись словами автора, «справжнього Князя»¹⁰;

⁹ Цитати з «Хроніки» Мацея Стрийковського та згаданої нижче поеми «Gonec Cnothy» тут і далі подано за виданням: Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi / Przez Mikołaja Malinowskiego. — Warszawa, 1846.

¹⁰ Ширше про такий «набір чеснот» див.: «Латина на службі києво-руській історії...» у цій книжці.

2) багатозначний підтекст у представленні генеалогічної леґенди Вишневецьких і Збаразьких як нібито нащадків роду Зиґмунта Корибутовича, «короля Чеського» (це приховано опонує народженій тоді ж легенді Острозьких — нібито нащадків короля Данила Галицького; нагадаю, що взаємини між обома родами були напружені);

3) схоже, першу появу пізніше дуже поширеного образу «скривдженої сироти» — Poddnieprskiej Ukrainy¹¹: тут вона «dziś osierociała, iż dzielnego Hetmana swego postradała» (v. 47-48) — оборонця й вождя, рівного Сципіонам, Гекторам, Ганнібалам, Ахіллесам і навіть Гераклам, бо «Turki i Tatary gromił» (v. 1088-1099);

4) підкреслення ролі мешканців «України» (сюди, до речі, зараховані Podołanie, Wołyńcy, Poddnieprzanie) як оборонців усієї Корони Польської від татарської загрози:

Snadźby Kraków y Poznań często nawiedzali,

Gdyby się ukrainy im nie odpierali.

(v. 720-721)

Останній мотив — так само чи не вперше — пропонує модель однієї з пізніше поширених підстав реґіонального патріотизму «руських князівств» (v. 489).

Тож, як бачимо, з головними ідеями Стрийковського тут не надто багато спільного. Шкільна ерудиція й універсальне коло античних мотивів, поєднуючи обох авторів, створюють напозір «спільну мову», якою наш волинянин послуговується, і то в спосіб доволі безцеремонний щодо свого першовзірця. Однак руський, або точніше «український» (як розуміли це слово в ті часи) прикордонний світ, заломлений крізь призму тривіальних античних образів, виявляється у ближчому розгляді доволі несхожим на світ коронного шляхтича Мацея Стрийковського.

Так виглядала одна з перших спроб Волинської Русі «обернутися обличчям на Захід» — у першій світській поемі, складеній за взірцями «латинської вченості».

¹¹ Paszkowski M. Ukraina od Tatar utrapiona... — Kraków, 1608; Ejusdem. Podole utrapione. — S. 1., 1618; Gorczyn P. Łzy świeżo smutne Podola utrapionego. — S. 1., 1618; Krajcwski J. Ucisk koronny... i wtargnienie tatarskie do Podola. — S. 1., 1615; Kicki W. Dialog o obronie Ukrainy i pobudka z przestrogą dla zabieżenia incursyjom tatarskim. — Dobromil, 1615 та ін.