Словник термінів

Берестейська унія 1596 р. – була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським престолом і Константинопольським патріархатом, який відбувся 1054 р. Згідно з умовами Берестейської унії була створена уніатська (Греко-католицька) церква, яка. зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство зберігало право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Папи Римського як першоієрарха усієї Християнської церкви та були прийняті догми католицької церкви. Внаслідок укладення Берестейської унії православне духовенство, що визнало її рішення було зрівняне в правах з католиками, звільнялися від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у Сенаті Речі Посполитої (ця обіцянка не була виконана). Шляхта та міщани, які визнали унію, також зрівнювались в правах з поляками.

Білоцерківський договір 1651 р. – укладений між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. За його умовами козацький реєстр зменшено до 20 тис. Юрисдикція козацької адміністрації звужувалась і поширювалась тільки на Київське воєводство. Козаки, що не потрапили до реєстру, мали повернутися у підданство шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права зносин з урядами інших держав. Виборність гетьмана скасовувалась. Поновлювалися права православної церкви.

Великий вальний сейм – представницький орган у Польщі , який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Після Люблінської унії і створення Речі Посполитої сейм став спільним для Литви і Польщі. Сейм почав вирішувати усі найважливіші питання у державі. На ньому обирали королів. У Польщі Сейм складався з сенату (до нього входили король і урядовці за посадою) та посольської ізби (палата депутатів (170), яких обирали на земельних сеймиках шляхти по два представники від повіту. Сейм скликався раз на два роки. На ньому вирішувались найважливіші державні питання – від обрання короля до ухвалення законів. Звичайні і надзвичайні сейми скликав король універсалами. У творенні законів особлива роль належала посольській ізбі, оскільки саме вона ухвалювала конституції. Тривалість звичайних сеймів не повинна була перевищувати 6 тижнів, надзвичайних – до 2 тижнів..

Вервь – сільська територіальна община в Київській Русі. Термін «вервь» походить від шнурка, яким вимірювали ділянку землі, зайняту членами общини. Органом управління верві була копа або віче.

Видоки – учасники судової процедури, свідки, очевидці подій.

Вина – сплачували за особливо тяжкі злочини і надходила до державної скарбниці.

Військова реформа 1874 р. – реформа почалася ще у 1861 р. і затверджувалася Статутом про військову повинність. За нею переозброєно армію, скорочено військову службу рекрутів (з 25 років до 15), обмежено застосування тілесних покарань, спрощено військове управління, покращено підготовку офіцерів (відкривались спеціальні школи), введена загальна військова повинність для всього чоловічого населення з 21-річного віку (раніше служили рекрути з нижчих станів з 20 років). Грошовий викуп чи заміна призовника після реформи не допускалися. Строк служби залежав від роду військ: шість років – для піхоти, сім – на флоті. Строк служби міг бути скорочений для осіб з середньою і вищою освітою. Головнокомандуючим збройних сил був імператор. Йому підпорядковувалось військове міністерство, яке мало у своєму складі Військову раду, Головний штаб, Головний військовий суд та різні управління.

Війт – керівник місцевого самоврядування у ХІУ-ХУІІІ ст. в Україні, яке ґрунтувалося на магдебурзькому праві. Існували міські та сільські війти. Війтів обирали на раді міста. Здійснював адміністративну і судову владу.

Віленський привілей 1457 р. – урівнював литовську, а з нею і українську шляхту у правах із польською. Їм дозволялося здійснювати судочинство над сільським населенням, вони звільнялися від податків і повинностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Водночас шляхті й духівництву заборонялося поселяти в їхніх володіннях т.зв. «непохожих» селян і невільників. Привілеєм фактично був започаткований процес закріпачення селянства.

Віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 6-40 грн. Подвійна віра – 80 грн. Полувіра – 20 грн. (за вбивство чи заподіяння каліцтва жінці). Дика віра – штраф, який сплачувала не конкретна особа, а члени общини (верві).

Віче – збори мешканців міста і приміських округів чоловічої статі з метою вирішення найважливіших питань внутрішнього життя. Скликалися з ініціативи князя, правлячої верхівки чи народу. Віче втратило своє значення в кінці ХІІІ ст., а до ХІУ ст. зовсім зникло.

Воєводи – у Київській Русі з Х ст. – командуючі князівською дружиною або народним ополченням.

Волосний голова – очолював волосне правління, до якого входили волосний староста і волосний писар. Волость являла собою адміністративну одиницю, що складалася з кількох суміжних сіл.

Волосний старшина – обирався волосним сходом строком на 3 роки. Він здійснював поліцейські, адміністративні й контрольні функції щодо селян, які мешкали на території волості.

Волосний суд – ухвалював рішення щодо дрібних майнових спорів (до 100 рублів) і провадив судочинство по незначних злочинах селян. Суд мав право засуджувати до примусових робіт (до 6 днів), арешту (7 днів), штрафу (до 3 рублів) і до 20 ударів різками. Волосний суд очолював волосний писар.

Волосний сход – орган селянського самоврядування, який складався з волосних старшин, сільських старост, збирачів податків. Компетенція: обрання волосних посадових осіб, суддів волосного суду, розв’язання господарських і громадських справ волості. Право скликати і розпускати волосний сход мав волосний старшина.

Гадяцька угода 1658р – укладена І. Виговським з Польщею про утворення федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Русь­ кого, яке охоплювало б Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згідно з умовами договору Руське князівство отримувало право мати своїх урядовців, власну державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своєрідним національним зборам — народній раді. Виконавча — гетьманові, найвища судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська церковна унія. Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. До того ж, князівство Руське позбавлялося права на проведення самостійної міжнародної політики. Зазначмо, що Гадяцька угода була одним з небагатьох документів українсько-польських відносин, ратифікована сеймом;

Галицьке намісництво – вищий орган австрійської державної влади в Галичині в 1849-1918 рр. Інститут намісництва з’явився у 1849 р. Намісника призначав губернатор, він вважався особистим представником цісаря у провінції. Намісник представляв інтереси австрійського уряду в Галицькому сеймі, призначав нижчих урядовців, пропонував кандидатури на вищі адміністративні посади, наглядав над управлінськими структурами, мав право законодавчої ініціативи.

Галицький крайовий сейм – представницько-законодавчий орган австрійської провінції «Королівство Галичині та Лодомерії з Великим князівством Краківським) (1861-1918 рр.). Склад, компетенція та порядок роботи Галицького крайового сейму визначали Крайовий статут і Виборча сеймова ординація для Галичини. Компетенція: щорічне ухвалення бюджету провінції, видання розпоряджень щодо громадських справ, релігії, шкільництва, утримання війська, законотворча робота. Термін роботи – 6 років. Сесії Сейму відбухалися у Львові. Керували роботою Сейму маршалки, яких призначав імператор.

Галицький становий сейм – провінційний, формально представничий орган у Галичині й Буковині, заснований згідно з патентом імператриці Марії Терези 1775 р. Виконував по суті функції дорадчого органу крайової адміністрації. Розглядав переважно справи розкладання державних податків, надання шляхетства, провадження шляхетської метрики.

Генерал губернатор – управляв кількома губерніями, його призначав імператор з числа військовиків. Він був головнокомандувачем війська у своїх регіонах. У 1803 р. Україну було поділено на 9 губерній. Кілька губерній об’єднувалось у генерал-губернаторство.

Генеральна військова рада – найвищий державний і політичний орган у часи Гетьманщини протягом 1648-1750 рр.. Скликався для обрання гетьмана або вирішення важливих державних, політичних, військових і судових питань, обговорювались зовнішньополітичні справи. Генеральна військова рада скликалася окремим універсалом Гетьмана. В ній брали участь всі козаки.

Гетьман – спочатку керівник реєстрового війська. В період та після Визвольної війни гетьман став главою відновленої української держави. В його руках зосереджувалась вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади.. Ознаками влади гетьмана були бунчук та булава.

Глухівський договір 1669 р. – міждержавна угода, підписана у Глухові між лівобережним гетьманом І. Многогрішним і московським урядом. Порівняно з Московськими статтями І. Брюховецького, права Війська Запорозького значно розширювалися. Україні поверталися вольності у відповідності з умовами Березневих статей Б. Хмельницького. Так, цар обіцяв не порушувати прав козаків, зменшував кількість міст, у яких перебували московські воєводи, забороняв останнім втручатися в українське судочинство, а царських підданих у Гетьманщині могли судити лише за участі представника Війська Запорозького. Українцям надавалося право мати 30-тисячне реєстрове військо, яке мало забезпечуватися за рахунок податків із місцевого населення. Податковими пільгами користувалася полкова та генеральна старшина, якій надавалося право провадити судочинство над підданими.

Головщина – грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого. Як правило, розмір головщини відповідав розміру віри.

Головщина – плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп грошей.

Гоніння сліду – розшукування злочинця по залишених ним слідах, Відповідальність покладалась на тих осіб, у чиїх маєтностях річ знайдена. Якщо слід губився у громаді, то вона повинна була знайти злочинця, а коли не знаходила – сплачувала «дику віру». Там, де втрачався слід і мав перебувати злочинець. Якщо слід губився на землях, які нікому не належать, або полі чи в лісі, або торжищі, то пошуки припинялися, оскільки встановити особу винного за таких умов буде неможливо.

Городельський привілей 1413 р. – за ним ще більше звужувались права православного населення. Їм заборонялося обіймати вищі посади в державі, брати участь у засіданнях Пани-ради, шляхетських з’їздах чи сеймиках.

Грамота князя Івана Ростиславовича (Берладника) 1134 р. - регламентувала правове становище над купцями під час перебування їх на території Галицько-Волинського князівства, встановлювала пільги для купців з Болгарії.

Губернатор – йому належала вся влада на підлеглій території. Він очолював губернське правління, до якого входили губернський прокурор, віце-губернатор і радники. Призначав і знімав губернаторів імператор. Губернатор підпорядковувався генерал-губернатору.

Губернатор – фактичний керівник краю в Австрійській імперії в період 1772-1849 р. Він призначався австрійським імператором і мав широкі повноваження. При губернатору знаходилось губернське правління, що поділялося на департаменти, які відали окремими галузями.

Ґвалт – спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 рубл. Грошей, що сплачувалися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський ґвалт становив 12 руб.

Декабристи – дворянські революціонери, учасники таємних товариств, які у грудні 1825 р. здійснили збройне повстання з метою повалення самодержавного устрою, скасування кріпацтва та встановлення демократичного ладу в Росії. Перше таємне товариство виникло в лютому 1816 р. у Петербурзі під назвою «Союз порятунку». Після його розпуску було створено нову організацію – «Союз благоденства» (1818 р. У 1821 р. на з’їзді було оголошено про його розпуск, натомість виникло Південне товариство в Україні та Північне товариство з центром в Петербурзі. Програмним документом Південного товариства була «Руська правда» П. Пестеля, а Північного – «Конституція» М. Муравйова. У 1823 р. Південне товариство об’єдналося ще з однією таємною організацію в «Товариство об’єднаних слов’ян».

Декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ухвалення законів, ухвалював зміст і порядок набрання ними чинності.

Державна рада – законодавчий орган, що розробляв проекти законі для затвердження імператором. До неї входили представники вищих органів влади та деякі землевласники. Головував на засіданнях імператор.

Еклога – офіційний законодавчий звід візантійського права УІІІ ст. Мала на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалося проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався принцип рівності всіх перед законом, оплатність діяльності суддів, безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Звід значно пом’якшував відповідальність за злочини, зменшив жорстокість процедури страти. В цілому система покарань націлювалась на справедливість та невідворотність відплати за вчинене діяння. Він відповідальності звільнялися діти до 7-літнього віку та особи, що здійснили злочин у стані афекту. Збірник регулював також шлюбно-сімейні відносини, зобов’язальне право, право власності..

Задушні люди – холопи, яких господар зі заповітом (як вважалось, для спасіння душі) відпустив на волю. Задушні люди перебували під опікою і юрисдикцією церкви та на її утриманні.

Заклад – один із способів забезпечення виконання вироку. Він полягав в особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов’язковість штрафних санкцій у разі невиконання однією зі сторін судового рішення.

Заклич – оголошення на торжищі про факт викрадення речі. Якщо після трьох днів від оголошення закличу її у когось знаходили, останній вважався відповідачем. Він був зобов’язаний не лише повернути річ, а й сплатити три гривні штрафу. Якщо ж власник знайшов річ в іншої особи до оголошення, або до закінчення триденного строку закличу, або поза межами міста, в якому він мешкав, то розпочинався другий етап досудового пошуку.

Закон судний людям – юридичний збірник, укладений болгарським царем Симеоном (893-927 рр.), був переробкою деяких візантійський та давньоєврейських законів. Мав велике поширення на Русі.

Закупи – категорія напіввільних селян у Київській державі в ХІ-ХІІІ ст. Закупами називали людей, які брали у землевласника позику («купу») і за це були змушені виконувати феодальні повинності. Сплата боргу робила закупа вільним, хоча умови виплати залишаються невідомими. За спробу втечі до сплати боргу закупа могли перетворити на холопа.

Зборівський договір 1649 р. – укладений Гетьманщиною і Річчю Посполитою. За умовами договору кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб. Під юрисдикцію козацької адміністрації входили Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, всі посади в яких обіймали православні християни. На цих територіях заборонялося перебування польського війська. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а питання про Берестейську унію мали розглянути на Вальному сеймі. Католики не мала права проживати в українських містах. Підтверджувалися права козаків на власний суд.

Звичаєве право – санкціоноване державою звичаєве правило поведінки, яке набуло загальнообов’язкового характеру.

Звід – це , з одного боку засіб відведення підозри від особи, на яку вона впала, а з іншого – метод пошуку відповідача через опитування осіб, котрі певний час володіли викраденою річчю. Ця процедура могла закінчуватися трьома способами: 1) останній підозрюваний не зможе довести законність придбаної речі. В цьому разі він визнавався злодієм; 2) він спроможний довести законність придбання, але не знає тієї особи, в якої її придбав; 3) звід веде до кордонів держави.

Звід законів Російської імперії 1840 р. – систематизований збірник Російської імперії, розміщений у тематичному порядку. Підготовлений у 1826-1830 рр. спеціальною комісією на чолі з Сперанським М. Звід законів налічував 16 томів, він сприяв галузевому формуванню цивільного, кримінального та ін. галузей права. На Лівобережній Україні був поширений у 1840 р., а Правобережній – 1842 р.

Земська реформа 1854 р. – згідно з реформою у губерніях та повітах створювалися виборні земські установи – губернські і повітові земські управи (виконавчі органи)

Земський справник і земський суд – становили адміністрацію повіту. Їхній склад в Україні призначався губернським правлінням. Членами земського суду і справником могли бути лише дворяни. Земський суд здійснював керівництво місцевою поліцією, контролював виконання законів.

Зібрання малоросійських прав 1807 р. – кодифікований збірник норм цивільного права, що діяли на початку ХІХ ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Офіційно затверджений не був.

Ізгої – категорія неповноправних людей у Київській державі в ХІ-ХІІ ст., які вийшли зі свого звичайного суспільного середовища через різні обставини («понижені» в стані); холоп, що викупився, але не мав засобів на життя.

Імператор – очолював державу мав повноваження абсолютного монарха.

Пакти й Конституції законів і вольносте1 Війська Запорозького 1710 р. – перша українська Конституція, автор якої гетьман у еміграції Пилип Орлик. Складалася з преамбули і 16 параграфів. То був договір між гетьманом і Військом Запорозьким про державний устрій в Україні після визволення її від московського панування. Конституція була чинним правовим джерелом на Правобережжі до 1714 р.

Устава на волоки 1557 р. – правовий документ, затверджений польським королем, великим князем Литовським Сігізмундом ІІ Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського, у т.ч. Литві, Білорусі і Україні. За реформою земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки (1 волока = 16,8-21,8 га), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта – розподілялося між селянами. За волоку встановлювався податок, в залежності від родючості ґрунту. Крім сплати податку за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацьовувати 2 дні на тиждень у фільварку.. Управлінням фільварком здійснював «двірник». Ця реформа зруйнувала сільську громаду, замінила громадську форму селянського землекористування на подвірну, збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, обмежила право переходу, зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами.

Устави та Уроки – перші зразки князівської правотворчості. Урок – означає «уректи», тобто проголосити, висловити, а устав – «установити», «постановити».

Імператорська канцелярія – поступово витіснила на другий план Державну раду. З другої чверті ХІХ ст. готувала законодавчі проекти для імператора.

Інструкція визначалися повноваження, права та обов'язки службовців, порядок діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих opгaнів державної влади;

Князівські з’їзди – з’їзди удільних князів Київської держави, які визначали васальну залежність від великого князя київського. З’їзди мали загальнодержавний характер. Вони вирішували питання припинення міжусобиць, організації опору зовнішнім ворогам, ухвалювали нові закони. Відомі князівські з’їзди у Любечі 1097 р., Витичеві 1100 р., на Долобському озері 1103 р. Скликалися за необхідністю.

Козацьке право – сукупність звичаєвих норм (приписів), переважна більшість яких виникла в Запорізькій Січі.

Коломацькі статті 1687р.— двосторонній договір між гетьманом України І. Мазепою і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном, Петром та царівною Софією — з іншого. Договір містив 22 статті, із яких 17 базуються на Глухівських статтях, а 5 -нових. Серед положень, що уточнювали Глухівські статті, важливе значення мало надання дворянських титулів українській старшині та урівняння їх у правах із московським дворянством. Гетьман жодним чином не міг обмежити прав осіб, наділених царською ласкою.

Комітет міністрів – розглядав питання, дотичні до компетенції кількох міністерств. Здійснював центральне галузеве управління. Очолював імператор. Після проведення селянської реформи 1861 р. відбулася реорганізація Комітету міністрів у Раду міністрів.

Конотопські статті 1672 р.- угода між новообраним лівобережним гетьманом І. Самойловичем, з одного боку, та московським урядом - з іншого. Остання спромоглася досягти своєї мети — обмежити владу гетьмана на свою користь.

Крайова конституція для Галичини 1850 р. – видана австрійським урядом з метою пом’якшення національних суперечностей у краю. Крайова конституція для Галичини порушуючи єдність краю, ділила його на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто за національним складом. Очолював край намісник. Крайова конституція для Галичини так і не була введена в дію і офіційно скасована розпорядженням імператора від 21.12.1851 р.

Крайовий виділ – виконавчий та керівний орган Галицького крайового сейму, який складався з 6-ти членів, їх заступників та канцелярії. Крайовий виділ був постійнодіючим органом. Компетенція: організація роботи сейму; право законодавчої ініціативи; представлення сеймових ухвал на затвердження імператорові; управління майном, крайовими ресурсами, фондами; контроль за діяльністю повітових та громадських рад.

Крайовий президент – начальник краю на Буковині. Мав ті ж функції, що й намісник.

Крайовий суд – крайовий орган судової влади у Галичині та Буковині 1850 – 1918 рр. Ліквідовано вотчині, міські і станові суди. Всі суди ставали державними, відтак утворювалася система судових органів. Судочинство було відокремлене від адміністрації. Початок судової реформи було покладено Положенням 1849 р., дія якого поширилась на території Галичини і Буковини у 1850 р. Відповідно до Положення було створено повітові, повітові колегіальні та крайові суди.

Курінь – у ХVІ-ХVІІІ ст. Військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кількасот чоловік. Очолював курінь курінний отаман. Під час визвольної війни кожний курінь складався з 10-40 козаків.

Лавники – члени лавних судів у Речі Посполитій, які діяли в Україні з ХУІІ – до ІІ пол. ХІХ ст. у містах, що мали магдебурзьке право (засідателі). Обиралися з представників заможної міської верхівки в кількості 7-13 чол. Під головуванням війта розглядали цивільні, кримінальні справи міщан, а також населення т.зв. «міських сіл».

Лавні суди – суди в Речі Посполитій, які діяли в Україні в ХУІІ – до ІІ пол. ХІХ ст., функціонували в містах і селах, що мали магдебурзьке право. Очолювали лавні суди війти – в містах і солтис – в підлеглих містові «міських селах».

Литовська метрика – документи й матеріали князівської канцелярії. Вони містять законодавчі акти цього періоду, судові вироки, декрети.

Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ними українських землях в ХУІ – І пол. ХІХ ст. Протягом ХУІ ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. (Волинський) та 1588 р. (Новий). Джерелами Литовських статутів були поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське право та звичаєве право Литви, Польщі, України. Норми Литовських статутів спрямовані на захист приватної власності (особливо, земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства.

Луцький трибунал – апеляційний суд для приєднаних після Люблінської унії 1569 р. до Польщі Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Утворився на вимогу представників української шляхти на вальному сеймі.

Люблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Польщі та Великого князівства литовського в єдину державу – Річ Посполиту. На чолі нової держави стояв правитель, який отримував титул короля польського та Великого князя Литовського, що обирався на спільному польсько-литовському Сеймі.

Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від управління та суду великих землевласників. Вперше в Україні магдебурзьке право одержали Володимир-Волинський (1324 р.), м. Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.). Міста, які отримали магдебурзьке право називалися магістратськими.

Магістрат – в українських містах, що отримали магдебурзьке право, орган міського самоврядування. Відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Очолював магістрат війт, до його складу входили помічники війта (бургомістри), райці (радники) і лавники (засідателі).

Мандатори – виконавчі органи поміщика. Це формально державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а фактично – службовці домінії, оскільки платню вони отримували від поміщиків. Мандатори збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання.

Міська реформа 1870 – за цією реформою створювали міські думи та міські управи. На них було покладено виконання адміністративно-господарських завдань на території міста; питання благоустрою, завідування шкільною, медичною справою, міською торгівлею і промисловістю, міським кредитом

Московські статті 1665 р.— договір, укладений у Москві між гетьманом І. Брюховецьким і царським урядом. Статті І. Брюховецького значно посилювали політичну, фінансову та військово-адміністративну залежність Війська Запорозького від Москви. Як і попередні, вони поділялися на «старі», тобто сфальшовані й підписані Ю. Хмельницьким, та «нові». «Старими» гарантувалося невтручання до юрисдикції козацьких судів, заборонявся постій московських послів і військовиків у козацьких маєтках. Крім того, вибори гетьмана дозволялися тільки в присутності уповноваженої Москвою особи, з обов'язковим врученням обранцеві гетьманських символів особисто царем. «Новими» статтями Україна «з усіма городами, містами й містечками, селами й слободами, з усіма в них мешканцями», за винятком козацького стану, передавалася .під безпосередню владу московського царя. Цим пунктом Україна фактично втрачала свою політичну автономію. До того додавалася втрата Військом Запорозьким багатовікового зв'язку з Константинопольською патріархією. Відтоді українська церква підпорядковувалася Москві, а її глава мав бути росіянином за походженням.

Нав’язка – компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої, рани, , каліцтво. Розмір шляхетської нав’язки становив 12 рубл..

Номоканон – (на Русі називалися Кормчі книги) – юридичні збірники, де містились як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів про церкву. У руській церкві домінували два номоканони: Іоана Схоласти, що складався з 50 титулів (УІ ст.) і номоканон із 14 титулів (УІІ ст.), який був перероблений патріархом Фотієм 883 р. Оскільки руська церква підпорядковувалась константино­польському патріархові, то повинна була користуватися є єдиними церковними правилами. Згодом номоканони на Русі переклали на слов’янську мов.

Обида – заподіяння матеріально, фізичної чи моральної шкоди.

Ордери — акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретних суспільних, економічних, політичних питань. У них, зокрема, містилися положення про організацію торгівлі у Війську Запорозькому, про порядок подання апеляцій до Генерального військового суду тощо;

Ординці – напіввільні селяни, що працювали на королівських угіддях і перебували під опікою короля. Мали однакові права з каланними людьми. Ординські села мали право на самоуправління. Очевидно, що на них була покладена додаткова функція – охорона кордонів держави від Золотої орди.

Особливу загрозу політичній автономії України становили положення про бажаність передання козацьких військ під командування російських військових начальників; про дозвіл воєводам «інтересуватися» внутрішніми справами України, проводити розслідування і здійснювати правосуддя над місцевим населенням; про обов'язковість виконання гетьманом указів царя і роз­поряджень його міністрів.

Паланка - адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорізькій Січі. Паланку очолював полковник, який зосереджував в своїх руках адміністративну, військову, судову і фінансову владу.

Пани-рада – рада при князеві. Спочатку Пани-рада була консультативним органом при князеві, але з часом її роль посилюється, а з 492 р. вона дещо обмежує владу Великого князя. Найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики князь мав вирішувати з Пани-радою, а також: призначення послів у іноземні держави, вищих урядовців на українських землях, приймала і скасовувала закони. З ХУІ ст. до Пани-ради входило до 80 урядовців. Для того щоб кликати Пани-раду Великий князь мав скликати Таємну раду (8-10 осіб), на якій приймали рішення щодо необхідності скликати Пани-раду.

Переяславські статті 1659 р.— договір, укладений у м. Переяславі між Ю. Хмельницьким та царським урядом. Його підписання проходило під значним політичним і силовим тиском уповноваженого московського царя князя Трубецького. Він відкинув текст Конституції, розроблений козацькою верхівкою і затверджений Генеральною радою у Жердовій Долині; для підписання статей договору відмовився прибути до гетьманської столиці м. Трахтемирова, замість цього зобов'язав провести Генеральну ра­ду в Переяславі в оточенні 40-тисячного московського війська.

Полкова рада – орган полкового самоврядування у Гетьманщині в ІІ пол. ХVІІ-ХVІІІ ст. У полковій раді, яка скликалася полковником або полковою старшиною, брали участь усі городові козаки полку, які мали бажання та змогу з’явитися на раду. На раді головував полковник. На раді обирали полкову та сотенну старшини, вирішували питання військового та адміністративного характеру, що стосувалося полку.

Полковник – старшина Запорізької Січі, керівник одного або кількох військових загонів під час воєнних дій. Полковник очолював паланкову старшину.

Посадник – намісник князя, який управляв певною областю, був зобов’язаний збирати й доставляти князю данину.

Послухи – учасники судової процедури, свідки, які могли надати певну інформацію по справі, «які чули про дану подію». Як правило, послухи свідчили про добру репутацію («добру славу») тої чи іншої сторони процесу.

Потік і пограбування – найбільш суворе покарання в Київській державі, що передбачало вигнання злочинця з общини (верві), перетворення членів його родини на рабів (потік) і конфіскації майна злочинця (пограбування). Застосовувався за три види злочину: вбивство в розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство.

Права, за якими судиться малоросійський народ – збірник норм права ХУІІІ ст., що діяли у Лівобережній Україні. Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього було прикладено «Інструкцію кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових та цивільних чинів після гетьмана.

Призначаючи на посаду стольника А. Ізмайлова як особистого резидента, московський цар надав йому спеціальну інструкцію. В ній мовилося про те, що гетьман мав очолювати Українську державу, однак рішення необхідно було погоджувати із царським представником. Решта положень інструкції спрямовувалися на різке розширення сфер втручання московської влади у внутрішні справи України. Цар доручав А. Ізмайлову наглядати за порядком на Запорозькій Січі, а прибічників І. Мазепи дозволяв затримувати і судити.

Продажа – штраф у розмірі від 3 до 12 грн., що надходив до скарбниці князя у трьох розмірах (залежно від виду злочину): 1) тяжкі злочини – 12 грн.; 2) інші злочини – 3 грн.; 3) малозначні – 60 куп.

Прохірон (879 р.) – своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантійської імперії. Анулював низку положень «Еклоги», змінив багато джерел права. У галузі спадкового права скасував інститут заповіту, збільшив розмір передшлюбного подарунку з боку нареченого тощо. Перекладені слов’янською мовою «Еклога» та «Прохірон» дістали на Русі назву «Градського закону». Їхній текст час від часу доповнювався руськими правовими нормами, що відзначалися гуманнішим, ніж у Візантії, характером. Там, де у Візантії застосовувалися смертна кара або калічницькі покарання, в Київській державі накладали грошові штрафи на користь єпископа.

Райці – члени ради магістрату (міста), що відала судом, поліцією, наглядала за торгівлею тощо. Райці обиралися міським населенням з представників заможної верхівки. В ряді міст райців призначав війт.

Решетилівські статті 1709 р. та додаткові царські укази до них проект конституції, запропонований московському цареві від імені гетьмана І. Скоропадського, а також «Рішительський указ» Петра І та інструкції царському резидентові в Україні. Сукупність цих правових актів становлять статті І. Скоропадського. Вперше за всю історію україно-російських відносин документ було впроваджено в односторонньому порядку - царським указом.

Рукописання (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 р. – в ньому повідомлялося про передання князівських володінь разом із експлуатованим населенням своїм спадкоємцям.

Руська Правда – перший кодифікований збірник права Руської держави. До нас дійшло 106 списків Р.П., які діляться на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену.

Рядовичі – категорія тимчасово залежних людей у Київській державі. Рядовичі були змушені для підтримки свого господарства укладати на певних умовах договір («ряд») із землевласником. За соціальним і юридичним становищем були близькі до закупів.

Сеймики – у Польщі та Литві ХУ-ХУІІІ ст. з’їзди шляхти, що відбувалися по воєводствах або землях. Вирішували найважливіші справи місцевого самоврядування Сейми скликалися універсалами воєводи або каштеляна. Сеймики зазвичай працювали упродовж одного дня.

Селянська реформа 1861 р. – за цією реформою було скасоване кріпосне право. Селяни повинні були викупити надані їм наділи, до викупу вони залишалися тимчасовозов’язаними і мали відробляти на користь пана панщину. Головна ідея реформи 1861 р. полягала в тому, щоб після викупу створити общинну власність на землю. Община мала стати нижньою ланкою адмін.управління в селі. Звільнення селян відбувалося поетапно і мало тривати 20 років. Згодом селян було перетворено на сільських обивателів і вони отримали право самостійно (без дозволу поміщика) вирішувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, записуватись у гільдії та цехи. Селяни стали суб’єктами судового процесу.

Сенат – вища судова установа країни.

Смерди – особисто вільні селяни, що «сиділи» на державних землях і виконували певні повинності на користь князя, держави, церкви. Вони мали свій будинок, вели власне господарство, сплачували податки. Деякі вчені вважають, що смерди були 2 груп: особисто вільні і феодально залежні. Смерди мали ряд обмежень у праві, зокрема у праві спадщини.

Сотник – особа, що очолював військову і адміністративно-територіальну одиницю – сотню у Гетьманщині в ІІ пол. ХVІІ – ХVІІІ ст. Під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. посада сотника була виборною. Обирався на козацькій сотенній раді й затверджувався полковою радою або радою генеральної старшини. На території сотні здійснював військову, адміністративну і судову владу. Як голова сотенного суду сотник розглядав цивільні й незначні кримінальні справи.

Сотні люди – напіввільні люди, які проживали поблизу замків і фортець, забезпечували їх товарами ремісничого виробництва. Вони не сплачували податків, на них поширювалась юрисдикція замкового суду.

Списки Руської Правди – це тексти Руської Правди, переписані місцевою адміністрацією та суддями.

Столипінська реформа 1906 р. – реформа селянського надільного землеволодіння, спрямована на підвищення продуктивності с/г. Селянська аграрна реформа передбачала такі основні заходи, виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; створення хутірського господарства; переселенська політика переселення селян на окраїни імперії – у Сибір, Середню Азію, Казахстан). За реформою був створений Селянський земельний банк, який надавав позики та кредити селянам.

Судебник Казимира ІV Ягелончика – перша спроба кодифікації права. Містив переважно норми земельного, кримінального та судового права. Налічував 25 артикулів. Джерелами Судебника було звичаєве право, судова практика з кримінальних справ ВКЛ, а також ряд норм Руської Правди.

Судова реформа 1864 р. – одна з найважливіших реформ 60-70 рр. ХІХ ст. Зміст реформи відображався у судових статутах, проекти яких затверджено у листопаді 1864 р. Суди були відокремлені від адміністрації: створені мирові суди (мировий суддя – повітовий з’їзд мирових суддів – сенат) та загальні суди (окружні суди – судові палати – сенат). Проголошувались демократичні принципи судочинства :виборність мирових суддів і присяжних засідателів; незалежність і незмінність суддів; презумпція невинуватості; рівність усіх перед законом; гласність, усність і змагальність судового процесу, вільна оцінка доказів судом тощо. Проведено реорганізацію прокуратури та створено адвокатуру.

Тіун – назва кількох категорій посадових осіб у Київській державі та на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Тіунами називались господарські управителі князя або бояр (тіун двірський – відав домом; тіун конюшний – відав конюшнями і табунами; тіун ратайний – польовими роботами). Тіуни були найближчими помічниками феодальних землевласників у галузі суду і управління.

Тяглові (службові) селяни – вільні селяни, які платили чинш і відробляли панщину.

Тяжба – судовий процес. Суд процес розпочинав потерпілий.

У ст. 19 вперше мовилося про необхідність тісніших інтеграційних процесів між Україною та Москвою, а також про ліквідацію національних особливостей українського народу. З метою об'єднання обох народів рекомендувалися асиміляційні заходи, тобто заохочення міжнаціональних шлюбів, вільне пересування та проживання українців на території Московської держави. Цим положенням висловлювалися наміри про об'єднання двох державних утворень і злиття їх в єдину державу на чолі з московським царем. Денонсувати Коломацький договір можна було тільки за згодою обох сторін.

Удільні князі – представники київських князівських династій, що перебували у васальній залежності від Великого князя. Місцеві князі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі самостійно або через своїх уповноважених тіунів.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1846 р. – установлювало форми вини, стадії здійснення злочину, види співучасті, обставини, що обтяжували чи зменшували вину. Збережено тілесні покарання, від яких звільнялися лише представники привілейованих верств.

Умовами договору цар забороняв гетьманові притягувати до кримінальної відповідальності козацьких старшин без згоди старшинської ради; обмежував його у праві дипломатичних зносин не лише з іншими країнами, а й з правобережним гетьманом П. Дорошенком; не дозволяв розширювати території Війська Запорозького за рахунок білоруських земель; зобов'язував повертати втікачів із московських земель до їхніх феодалів; наклав заборону на участь українських послів у польсько-російських переговорах, де йшлося про долю Української гетьманської держави. З аналізу решти статей можна зробити висновок про посилення втручання московського царя у внутрішні справи України. Він узявся регулювати навіть такі дрібні справи, як будівництво млинів, знищення річкової греблі тощо.

Універсали – державні документи ХУ-ХУІІІ ст., що мали характер маніфесту або розпорядчо-адміністративного акту, наділеного вищою юридичної силою щодо ін. правових документів. Видавалися королями Польщі, гетьманами України, іноді полковниками та представниками генеральної старшини. Текст універсалу складався з трьох частин: вступної (зазначалось хто видав і кому адресований); розпорядчої (викладався зміст розпорядження); заключної (вказувалось місце, рік, дата та особистий підпис особи, яка його видала). Універсали гетьмана були обов’язковими для всього населення України. Вони розсилалися по полках, а копії – по сотнях.

Урок – грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Розмір визначався судом індивідуально.

Уставна грамота волинського князя Мстислава Даниловича 1689 р. – регламентувала розміри й норми повинностей міського населення на користь князя.

Фабричне законодавство – низка законодавчих актів, які регулювали правовідносини власників підприємств і найманих робітників. На Україну був поширений із значним запізненням. Законодавством визначалася тривалість робочого дня, заборонялося використання жіночої та дитячої робочої сили на підприємствах у нічний час.

Холопи – категорія залежного населення. Холопами ставали внаслідок: неповернення боргу, скоєння злочину, самопродажу, одруження з рабинею, продаж за борги, народження від невільних батьків. Холоп не мав жодних прав. Господар мав необмежені права над холопами. Вони не були суб’єктами злочину, не мали права виступати свідками.

Челядь – категорія залежного населення Київської Русі. У ІХ-Х ст. – раби, які стали об’єктами купівлі-продажу, а також особи, що потрапили у рабство в результаті полону.

Чиншові селяни – вільні селяни, сплачували натуральний податок.

Шкода – відшкодування потерпілому за заподіяні матеріальні збитки. Встановлювалась судом індивідуально.

Шляхетський привілей Ягайла 1387 р. – про заборону католикам одружуватися з православними, доки останні не перейдуть на католицизм.