Хlviii. Лікарю, зцілися сам!

Унікальна мовна ситуація, що склалася в наслідок трисотлітньої русифікації України, породила і свої унікальні мовно-освітні парадокси.

До таких парадоксів належить той факт, що певна частина українців навчаються рідної мови не в родинному колі від батьків, а у кращому разі - у школі від учителів, або, як дехто зізнається у листах до редакцій газет, — з газет.

Випадок цей — досить поширене явище серед людей, ненавчених рідної мови. Бажаючи опанувати її, вони вдаються до друкованого слова — передусім до газет. Бож у містах на Східній Україні україномовні середовища, коли й існують, то в характері своєрідного ґетто, куди новакові не завжди є доступ. А коли є доступ, то на перешкоді такому доступові стає людська вдача. Люди хочуть бути у будьякому колі не неофітами, а повноправними членами. Отож, вони починають вивчати українську мову самотужки з газет, щоб не пасти задніх у гурті земляків.

Таким чином, преса в Україні виконує побіч інших функцій — ще й функцію освітню, функцію вчителя рідної мови для мільйонів зрусифікованих українців.

Гляньмо ж, якої мови навчають читачів україномовні видання. Я не називатиму газет, звідки беру приклади, бо корінь зла не в окремих редакціях. Мовні недоречності, про які йтиметься, характерні для всіх видань включно з найпрестижнішими. Отже, звертаюсь до прикладів.

Стаття про журнал "Рідна школа". Автор пише: "уперше за більш як семидесятилітню історію часопис вийшов у багатоколірному виконанні".

Жоден український правопис не рекомендує писати семидесятилітній — лише сімдесятилітній або сімдесятлітній. Автор вживає, а редактор не виправляє неукраїнську форму слова. Далі слово багатоколірний. Це копія російського многоцветный. Навіть у "Російсько-українському словнику" за редакцією академіка Бєлодєда слово багатоколірний поставлено на друге місце після багатобарвний. Але й багатобарвний не найкращий варіянт для даного тексту. Можна сказати барвистий, ряснобарвий або й просто кольоровий.

Інший автор говорить: "І дуже обідно, що досягнення... залишилися поза увагою...". На мою думку, коли автор вживає суржик, то свята повинність редактора цей суржик виправити.

У газетах можна зустріти слово непосвячений у значенні невтаємничений. І подібне вживання допускають не "неофіти", а люди з освітою, а то й письменники. Трапляються і такі перли: "звільнений з обіймуваної посади", "Брехня стала дорогим задоволенням" (заголовок).

А от пише директор центру освіти дорослих: "Може, хоч це полегшить нашу участь...", маючи на увазі долю. А редакція не виправляє.

Мало того, що редакції не виправляють суржик, подекуди вони самі переробляють щиру українську мову на суржик.

Свого часу я написав статтю під заголовком "Чи можна позичити душу?". Газета, до якої я вдався, надрукувала статтю, але надрукувала з редакційними "поліпшеннями". Гляньмо на ці поліпшення.

Перше "поліпшення"

Я писав "українець нехтує її", бо навіть у підсовєтських виданнях (УРС, РУС, СУМ) записано: нехтувати кого, що або ким, чим. Першими після дієслова нехтувати стоять питання кого, що, і цс значить, що вживати ці питання після даного дієслова українській мові властивіше:

"Варвара наставляла дочку, що завжди нехтувала давні звичаї" (К. Гордієнко)

Немає сумніву, що форми, керовані питаннями ким, чим — нехтувала давніми звичаями — пізнішого походження; не виключено, що їх "навіяно" російськими словами пренебрегать кем, чем або гнушаться кем, чем.

Редакційні ж мовознавці — і то не "сірі сіряки", а люди з титулами — виправили мій текст, написавши "українець нехтує нею", тобто наблизили мою лексику до "обшепонятного" суржику.