5. Взаємозвязок культури і цивілізації.

Поняття „цивілізація" близьке до поняття „культура". Походить: від лат. сіvis — „громадянин", сivitas - „громадянство", „громадянськ е суспільство", а також „держава". Вже й етимологічний підхід виявляє деякі відтінки його змісту, зокрема, соціально-історичний.

Вперше термін використовується Ф.Гізо у його працях „Історія цивілізації Франції" та „Історія цивілізації в Європі", а також Г.Боклем у його праці „Історія цивілізації в Англії". Тоді в це поняття вкладалось два аспекти: просторовий і часовий. Пізніше - ще й внутрішній і зовнішній.

Історично цивілізація приходить на зміну „дикунству" і „варварству" (А.Морган, Ф.Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровноспоріднені) відносини починають підпорядковуватися соціокультурним і ці останні стають визначальними. Замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше - нації. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Епоха цивілізації – це епоха виникнення та розвитку міст, оброблення та використання металів, появи держави та публічних органів влади, виникнення сем’ї, відкриття і використання письма(ознаки цивілізації за Л.Морганом).

Поява цивілі­зації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створи­ла умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, спри­яла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, збері­гати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на не­стійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.

Проте поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складо­вої культури, а не її смислових засад. Першими гаслами цивілі­зації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у кон­цепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуван­нях М. О. Бердяєва.

О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чин­ником її дії. Так, головні ознаки цивілізації за О.Шпенглером: високий рівень розвитку техніки і науки, скупчення людей у гігантських містах, деградація мистецтва і культури, перетворення народів із виразно окреслених етнічних спільнот у безлику " сіру" масу людей, падіння зацікавленості духовними цінностями, моральний занепад суспільства, поширення ерзац-культури, нівеляція індивідуальних людських особливостей.

Після книги О.Шпенглера "Занепад Європи" проблема взає­мозв'язку культури та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною.

Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце куль­тури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольованих вибу­хах негативної енергії.

Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглера? Як вона співвідноситься із підходом Л. Моргана? Скоріше за все, позиція О. Шпенглера є занадто радикаль­ною; реальний їх зв'язок культури та цивілізації, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на ґрунті певних куль­турних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми функціями, так і цільо­вим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але протисто­яння культури та цивілізації спостерігалися час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвива­лася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуротворцям не завжди і не обов'язково впливали на куль­туру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу. У свою чергу і спонтанний розвиток культу­ри не завжди стимулював та підкріплював цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави", відзначав, що мистецт­во інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.

З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціаль­них цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми з'ясували, не в тому полягає її сутність.

А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різни­ми сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протисто­яння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем і одним із джерел розвитку суспільства.

Проте, це не значить, що взаємини між культурою та цивіліза­цією не потребують усвідомлення та свідомого втручання, але зад­ля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.

Сьогодні поняття "цивілізація "найчастіше застосовують для оз­начення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набу­того рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими сло­вами: цивілізація - це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях бут­тя суспільства.

Інший відтінок значення поняття „цивілізація" дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, „інструменти", „механізми" такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

Виходячи з цього, можна вважати, що „цивілізація "є соціо-культурним утворенням. Якщо поняття „культура" характеризує лю­дину, суспільство, визначає міру їх розвитку, способи самовираження у діяльності, творчості, то поняття „цивілізація" характеризує соціаль­не буття самої культури.

Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що понят­тя „культура" більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людсь­кого буття, а поняття „цивілізація" — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні й взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося про те, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. У гітлерівській Німеччині при зовнішніх ознаках цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже „душогуб­ки" і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового зни­щення людей — це теж „плоди цивілізації".

Перебільшуючи до крайнощів момент відмінності між культурою та цивілізацією, виділяючи й підкреслюючи „зовнішній", „формалі­зований", „технічний" характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX - початку XX ст. протиставили культуру цивілі­зації; остання, на їх думку, виражає деградацію, „омертвіння" культу­ри, поневолення людини.

Ця точка зору яскраво виражена німецьким філософом О.Шпенглером (1880 — 1936 рр.), представником „філософії життя". Згідно з його концепцією, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, закостенін­ня. Саме у такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенглера, захід­ний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.

Відношення між культурою і цивілізацією доречніше розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діа­лектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми і змісту, механізму й організму і таке ін.

Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого істо­ричного - локалізованого в просторі й часі - соціокультурного утво­рення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, щодо стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавілонську, іудейську, греко-римську

(античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються ци­вілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Цент­ральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виді­ляється православно-християнська Східноєвропейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких циві­лізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, хрис­тиянство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм — в Японії, конфуціанство і даосизм - у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і вплинули на формування цивілізаційних особливостей.

Вчення про якісно відмінні й відокремлені одна від одної цивілі­зації, про їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепад розробляв ряд вчених — історіографіїв і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), згаданий О.Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія анг­лійського історика А.Дж.Тойнбі (1889 — 1975 рр.). У своїй праці „До­слідження історії" він представив суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, здебільшого, гине, поступаючись місцем іншій. У першо­му варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 ци­вілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти, ще пізніше - до п'яти (китайська, індійська, ісламська, російська і західна).

Поняття цивілізації у вказаному значенні має раціональний змісі і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конк­ретніше характеризувати культурно-історичні спільноти людей. Воно не збігаєається (чи не повністю збігається) з поняттям національної куль­тури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявлен­ню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.

Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не „дана” як щось готове, визначене й повністю наявне, а „задана", бо перебуває в процесі становлення й розвитку. „Задана" вона самою спільністю

походження людства, загальними, родовими рисами відмінності лю­дини від тварини.

В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опози­ція „ми — вони", „наші — не наші", „єдиновірці — іновірці" і таке ін. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чи­мось природним і навіть благотворним.

Проте здавна виникали й посилювалися різного роду контакти, пробивали шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, праг­нення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнен­ня знайшло своє відображення і в релігійних текстах: „і свої мечі пере­кують (народи) на лемеші, а списи свої — на серпи; не підійме народ меча проти народу, і не будуть більше вчитись воювати" (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4).

Тенденція зближення народів і культур часто проявлялася, часто в досить суперечливих формах. В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили „оглянути" Землю і стимулювати розвиток „пла­нетарного мислення". Капіталістична експансія — при всіх жорстокостях і мерзенностях колоніалізму — виконувала й цивілізаційну функ­цію. Проте колоніальні імперії, головним завданням яких було поне­волення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, все ж не змогли стати формою їх об'єднання та співдружності в результаті чого розпалися.

Це не означало, що пішов процес роздрібненості людства. Вна­слідок дії економічних, політичних та духовних факторів, завдяки су­часним засобам інформації, виникненню й наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою ставала не­обхідність єдності людства, людської культури й цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Проте єдність аж ніяк не усувала відмінностей між націями, народа­ми, національними культурами. В їх якісній різноманітності — багат­ство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевне­ним, що і в найближчому, і у віддаленому майбутньому ця „різно­барвність" культур збережеться.

Крайніми й тому неприйнятними є космополітизм (якщо він нех­тує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншо­го боку —націоналізм, якщо він протиставляє „свою" націю іншим, підносить її над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до „чу­жих".