1. Постійний рух у просторі і часі.

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебу­ває у постійному русі (розвитку).

Час культури — минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності та циклічності, що породжує все багатство культурного надбання.

Час у культури— це не мить між минулим і сучасним, а трива­лий творчий процес, певний щабель розвитку.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час істо­ричний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених закономірностями процесів у людських колективах), час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес із притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визнача­ються людською діяльністю.

Час культури є вічною темою відносин традицій і новатор­ства. У кожну історичну епоху вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

Простір культури — це світ предметів і процесів «дру­гої», тобто «штучної», природи. Він цілком є продуктом і сфе­рою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

а) ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми;

б) історико-культурна сфера — частини ойкумени;

в) окремі осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурнозначущі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина, крізь призму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей про­сторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори.

Простір конкретної національної культури охоплює не лише тло, на якому простежується буття нації, а й усе самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілкування і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також те, що має загальнолюдський вимір, породжене спільними людськими ознаками (знаряддя праці, найпростіші моральні заборони, розуміння добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлення величі Космосу, осягнення Абсолюту тощо).

Передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяльність, що робить оче­видним наявність руху (розвитку) в культурі. Розуміння руху як невід'ємної властивості культури буде неповним без розгляду проблеми саморуху культури, що постає як культурний про­грес, невіддільний від соціального, науково-технічного прогре­су. Культурний прогрес є своєрідною єдністю онтогенезу (індивідуального розвитку) та філогенезу (історичного розвитку) куль­тури. Адже кожна людина, народившись, входить у лоно культури, опановуючи її елементи та історичні форми, водночас репродукує і творить її.

Культура як щось ціле, взяте поза люди­ною, відокремлене від неї позбавлена динаміки, життя, самору­ху. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що не лише створює предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує саму людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою.

7. Внутрішній та зовнішній діалогізм

В усіх суттєвих ознаках культури непомітно присутній ще один її істотний момент - комунікативний. Це значить, що культура неможлива поза спілкуванням, обмінами, впливами та досягненнями, поза діалогом культур, людини і куль­тури, людини і людини. Якщо культура постає виявленням твор­чих можливостей людини, засобом самовиявлення людських можливостей у будь-яких формах та у будь-який спосіб, то окрема людина, окремі народи, навіть окремі людські регіони не можуть претендувати на всю повноту культурних самовияв­лень. Культурні досягнення, вступаючи у діалог із іншими куль­турами, отримують додаткові імпульси для свого зростання і піднесення. З іншої сторони, саме в спілкуванні культур прояв­ляється оригінальність кожної із них.

Діалогізм культури свідчить про те, що культура для свого розвитку та нор­мального функціонування повинна перебувати як у внутрішньому, так і в зовнішньому діалозі.

Внутрішній діалог означає, що культура оцінює саму себе, свої попередні досягнення та шукає шляхів у май­бутнє, будучи чутливою до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсивних контактів із інши­ми культурами.

8. Правила, норми, звичаї та стереотипи людської поведінки.

Ми не можемо і не повинні відривати культуру від людини: саме в культурі фокусуються своєрідні прояви людськості. Про справжні можливості та досягнення певної культури дізнаємося , коли спостерігаємо за поведінкою людей, що є носіями даної культури. В цьому сенсі культура - це певна людська поведінка, а також правила, норми, способи її впоряд­кування.

Отже культура - сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттє­вих характеристик і можливостей - та частина дійсності, яка перетворена люди­ною, але в якій людські творчі можливості проявились із найбільшим ступенем повно­ти, досконалості та виразності, внаслідок чого культура постає носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших та найвищих цінностей.

Проте, поняття культура можна виразити лише залежно від конкретного аспекту розгляду культури, тобто конкретного підходу до осмислення культури.

Емпіричний, описовий підхід, згідно з яким культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат, є досить однобічним. Культура тут уявляється у статичному вигляді - у вигляді певного "набору" речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна й духовна сфера культури.

Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Саме до цього світу, на думку прихильників підходу, і прийнятне поняття культури. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і смислів та їх реалізацією в інтересах певного суспільного організму. За такого підходу рівень культурності оцінюється порівнянням з певним еталоном. Оцінки ж мають відносний і довільний характер, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального.

Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи цінностей, їх походження та загальнозначущості.

Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, "позабіологічний" за своєю сутністю. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постій­но звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдос­коналюючи при цьому себе і навколишній світ.

Культура виступає способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, це - основа творчої активності людини, механізм пристосування особистості в суспільстві. Культура – це свого роду "технологія" людської діяльності, "технологія виробництва та відтворення людини і суспільства". Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов'язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх - описовий та оцінний, а включає в себе їх раціональний зміст.

Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем, що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того, символи, знаки є тими засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для вивчення.

Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність соціальних елементів – носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність, тобто сім'ї, шлюбу, звичаїв, символів, текстів тощо, але особистісний фактор тут не враховується.

"Соціологічний" підхід. Культуру тлумачать як соціальний інститут, що дає змогу розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи. Культуру розглядають з погляду її функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, що визначають ролі і норми поведінки людей у суспільстві.

Гуманітарний підхід. При цьому підході зосереджується увага на вдосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури. Культуру розуміють як процес, що поєднує всі види людської творчості і який регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя людини, виступає як процес відтворення людини в усьому розмаїтті її властивостей і потреб.

Всі ці підходи заслуговують на увагу. Адже у кожному з них увага звертається на певний суттєвий аспект культури. Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури, тобто у філософському розумінні. Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в якому людина знаходить себе.

Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються у повсякденній діяльності людини,знаходять відображення у соціальних, моральних,естетичних та інших характеристиках.

У вужчому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вищі навчальні заклади, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихова­ності й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістич­ний характер реалізується через усебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, "живою природою", створеним людиною світом.

Таким чином, культура - це художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість та вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

Усе ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Такого роду явища, відносини, процеси, поведінку називають "антикультурою". Вона є проявом і результа­том дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативну оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.